Почався 1944 рік. Частина, де був Туркенич, з боями ішла до Польщі. В зимових шатах простяглися навколо землі України. На во­доділах і невисоких пагорбах височіли вікові праліси, і сонячні зайчики спалахували на по­сріблених інеєм пухнастих соснах.

То тут, то там проступали сліди воєнної грози: обвалені окопи й ходи сполучення,чор­ні безформні кістяки згорілих танків, загруз­лі в болотах розбиті німецькі машини. Он за озером, недалеко від перехрестя польових до­ріг, на лісовому фоні вирізняється довгастий курган з слідами жорстокого бою. А трохи віддалік ледь помітний горбок.

Що таїть він? Може, це могила партизана-білоруса? Чи місцеві жителі тут таємно поховали солдата Радянської Армії, якого вони, рискуючи життям, підібрали вночі на полі бою і намагались вилікувати дбайливим піклуванням і настоями цілющих весняних трав? Так з'явилася в густому лісі ще одна могила.

Ох, могили, могили!.. Безіменні скромні горбочки, ви майже зрівнялися вже з рідною землею... Скільки ж вас розкидано уздовж доріг великої війни! Нашвидкуруч копали вас друзі-однополчани. Поодинокими пам'ятни­ками височієте ви і серед моря кубанської пшениці, і в березових перелісках Орловщини, і в широких сухих степах Донбасу, і в біло­руських пущах. Німі свідки смертельної су­тички з ворогами, тихо спочиваєте ви у вечір­ніх сутінках...

Туркенич з самого ранку перебував на командному пункті другого дивізіону, яким командував недавно призначений на цю поса­ду капітан Михайлов. Разом Із зв'язківцем Пашею Скворцовим Туркенич обійшов майже всі вогневі позиції батарей і, важко видираю­чись на косогір, повертався на командний пункт.

—  Ти, Пашо, хоч уночі спав?

—  Майже ні, товаришу старший лейте­нант.

Білявий короткий чуб і такі ж білясті вії слабо відтіняли змарніле бліде обличчя мо­лодого бійця з незагоєним шрамом на щоці.

—  Ми вночі ПСП * з лейтенантом Травінцевим  ходили  вибирати,— пояснив  Скворцов.

* ПСП — передовий   спостережний   пункт.

 

—  Ну, нічого, сьогодні поспиш досхочу.

—  Знову не доведеться, — серйозно, навіть з якоюсь гордістю за те, що він, як дорослий, переносить тягар похідно-бойового життя, сказав Паша,— іду чергувати на ПСП.

—  Давай покуримо,— запропонував Тур­кенич і сів на пеньок край дороги.

Паша сів поблизу від командира, скрутив цигарку, недовірливо поглядаючи на похму­рий ліс, що обступив галявинку з усіх боків. Густий димок тютюну сірим серпанком по­вис над кучугурами снігу.

—  Звідси наш ПСП видно: он за першою траншеєю нашої піхоти — метрів двісті упе­ред невеличкий пагорб, за ним чагарник. Там і вибрали ми вчора наш пункт. Далі польова    дорога     проходить,    її    звідси    не видно.

Туркенич подивився в бінокль, куди вка­зав Паша:

- Хороше місце вибрали, там повинен бу­ти великий обзір.

- Зате цілу ніч проходили, замалим до німців не втрапили, але все-таки вибрались і навіть сховища викопали, тепер там можна вартувати під самим носом у фриців.

Туркенич подивився на Пашу, і йому ста­ло жаль цього хлопчиська з м'яким пушком на підборідді і густими веснянками на кир­патому носику, жаль його втраченого дитин­ства і юності.

«Тепер, якщо навіть скоро закінчиться ігійна і його відпустять додому,—думав Турке­нич,— все одно у нього не буде справжньої юності. Він у неповних вісімнадцять років став зовсім дорослим. І всьому винуватий фашизм».

А Паша, дивлячись на завмерлі в сніго­вих шатах дуби та берези, згадав рідні ліси.

Вийнявши планшетку, Туркенич іще раз звірив місцевість з картою і звернувся до Скворцова:

—  Ну, перекурили і ходімо!

Солдат хутко підвівся і рушив за коман­диром, на ходу поправляючи ремінь автома­та. Але спогади про далеку домівку, що так жваво постали в його пам'яті, коли він ди­вився на могутні кремезні дуби, усе ще не кидали його.

—  А дуби у нас, в Мордовії, далебі кра­щі за тутешні! Ого які! В три обхвати. По триста років стоять.

Туркенич посміхнувся:

—  У три обхвати? Значить, метрів шість у діаметрі?

—  Не менше, товаришу командир, не мен­ше! — вигукнув Паша.— У нас на дні Сури або Мокші морені дуби досі лежать. Поду­мати тільки — кілька віків у воді! І міцні вони страх! Не те що залізо — сталь не бере, твердіші від будь-якого металу, їй-богу!

Туркенич озирнувся на Пашу, і легенька усмішка промайнула по його стомленому об­личчю.

—  Ти, Павлику, часом не мисливець? Па ведмедів не ходив?

Солдат розвів руками:

—  Чого не було, того не було.

Туркенич похитав головою:

—  Жаль, жаль... А я думав, ти до цих ду­бів ще двійко ведмедиків додаси... метрів по шість! Усі ж мисливці утроє збільшують.

Паша збагнув затаєний сміх у голосі ко­мандира  і, образившись, сказав:

—  Що з вами говорити, все одно не пові­рите. Бач, вигадали: «мисливець утроє...» — Раптом обійшовши кущі, він опинився попе­реду. — Ось приїдете в гості, у наш «Красньїи богатьірь», самі побачите, які там дуби рос­туть! А сосни, сосни!.. Ну, прямо як свічки — стрункі, жовті, сонце в крапельках смоли, мов зайчики, бігає. І високі_:високі! Глянеш, так шапка на землю падає!

—  Метрів сорок буде? — знову посміхаю­чись, спитав Туркенич, та, побачивши, що сол­дат справді образився, примирливо сказав: — Гаразд, Павлику! Обов'язково на берегах Су­ри ці самі дуби та сосни оглянемо і в кол­госпі твоєму побуваємо.

Солдат одразу заспокоївся:

- От  і  спасибі, товаришу  старший  лей­тенант! Та приїжджайте влітку, коли на бере­гах  Сури  шипшина  цвіте.  Сура  у  нас таки справжня красуня!

—  Приїду, Пашо, адже пообіцяв.

— Скоро на кордон вийдемо, а там і Берлін недалечко, — збуджено говорив Скворцов.

—  Ох, Павлику, Павлику! Звичайно, ми до Берліна дійдемо— хто в цьому сумніваєть­ся? Тільки роботи солдатові нашому буде не­мало. Найзапекліші бої попереду.

Повернувшись на командний пункт, Туркенич зв'язався по телефону з начальником штабу полку.

—  Я закінчив огляд вибраного вночі пе­редового  спостережного  пункту.

—  А вогневі  позиції  батареї?

—  Також вдало вибрані.

—  Як з боєприпасами? Батареї забезпече­ні повністю?

—  Так, я сам перевірив: основний склад готовий до бою.

—  Добре.

Командир полку приїхав у дивізіон пізно ввечері і не зміг оглянути на місці вогневі позиції. Командир дивізіону, доповідаючи про становище, весь час поглядав на Туркенича, ніби хотів почути його схвалення. Але Тур-кенич мовчав.

—  Ви згодні з командиром дивізіону? — спитав його командир полку.

—  Згоден.

—  Ну, що ж, це добре, що у вас єдина думка.

Усі троє вийшли із землянки. Командир полку дістав портсигар і простягнув його офі­церам. Михайлов не курив.. Туркенич узяв цигарку.

—  Щось фрици замовкли зовсім. Другий день від них нічого не чути.

— Оце-то й підозріло,— зауважив коман­дир полку,— готуються до наступу. За дани­ми нашої розвідки, в цьому районі вони зосе­реджують дві піхотні і одну танкову дивізію з якихось резервів — так що сподівайтесь не­проханих гостей. Ну, гаразд, Михайлов, бу­вай здоров,— і він попрямував до машини.— Що буде неясно,— дзвони, та й Туркенич тут поки що зостанеться,— додав він.

Туркенич хотів був доповісти командирові полку про наказ начальника штабу поверну­тися на КП, але той, очевидно знаючи про це, перебив його:

—  Залишайся, Іване Васильовичу, допо­можи Михайлову, та й заразом подивишся, як він у бою. А начальнику штабу я сам пе­редам, що залишив тебе тут.

Ніч минула спокійно. На світанку Турке­нич вийшов із низької землянки командного пункту й роздивився навколо. В глибині лісу ще панував густий морок, дерев не можна бу­ло розрізнити. Туркенич любив побути на са­моті у цю досвітню пору, коли прокидається життя, любив постежити за народженням но­вого дня.

Із землянки вийшов Михайлов.

—  Ну що, не спиться? — пожартував Тур­кенич.

—  Щойно подзвонили з «Фіалки».

—  Це з ПСП?

—  Еге. Травінцев передав, що в районі сорок другого квадрата чути приглушений шум  моторів,  очевидно — танки.

Туркенич глянув на годинника. Було шість годин двадцять хвилин.

— Он як, приглушений шум... Значить, за­говорили.

Він повернувся в землянку і підійшов до карти, що лежала на столі.

—  У штаб полку подзвонили?

—  Щойно подзвонив. Сказали, що й сусі­ди звернули увагу на цей шум.

—  Сорок другий квадрат, кажеш? Це отут, за лісовим масивом?

—  Тут. Ось невеликий ряд озер, а за ни­ми добра бита дорога,— показав Михайлов на карті.— Ми тому тут на виході з лісу й підготували РЗВ *

 

* РЗВ — рухливий загороджувальний вогонь  (д.гщ стрільби по танках і піхоті ворога).

 

«Молодець,— подумав Туркенич,— буде з нього хороший командир дивізіону». Він швидким поглядом окинув карту з помічени­ми на ній різними видами вогню артилерії і Зрозумів, як правильно передбачив командир дивізіону можливий хід бою, який міг нав'я­зати ворог.

Якщо справді підтвердиться здогад лей­тенанта Травінцева про те, що в сорок друго­му квадраті німецькі танки, то атака з-за лі­су буде зустрінута сильним артилерійським вогнем.

«І ми, здається, не помилились»,— задово­лено думав Туркенич, розглядаючи квадрати­ки та інші спеціальні значки, нанесені на кар­ті командира дивізіону за вказівкою штабу полку.

—  Товаришу капітан, знову «Фіалка»,— перервав думки Туркенича телефоніст.

Михайлов узяв трубку і почув схвильова­ний голос Травінцева:

—  Товаришу капітан, із-за лісу виткнули­ся танки... Поки що не видно скільки, але здається, що дуже багато.

—  Стежте уважно, про все докладно допо­відайте, готуйтесь коригувати вогонь наших батарей,— наказав Михайлов.

Він передав трубку телефоністу, підійшов до Туркенича, щоб доповісти, але той узяв Михайлова під руку, даючи зрозуміти, що офіціальність не потрібна.

—  Що, танки? — спитав Туркенич.

—  Так.  Здається,  починається  наступ.

—  Ну що ж, робота буде.

Десь далеко за нашим переднім краєм по­чувся гарматний залп. Противник почав ар­тилерійську підготовку.    .

Михайлов запитливо подивився на Турке­нича, чекаючи його вказівок як представни­ка штабу, але той спокійно звелів:

—  Командуй, Михайлов, командуй. Через  кілька  секунд долинув  вибух пер­ших снарядів на передньому краї нашої піхоти.

Артпідготовка була короткою, але потуж­ною. Ворог розраховував на раптовість. Ди­візіон Михайлова майже не постраждав, був порушений тільки зв'язок з командним пунк­том полку.

—  Мовчить «Фіалка»,— доповів телефо­ніст.

—  Травінцев, Травінцев, чому не відпові­даєте?

Замість командира відповів Скворцов:

—  Товаришу капітан, лейтенант Травінцев тяжко поранений. Танки розгортаються в лі­нію. Це «тигри»... їх штук п'ятнадцять... Швидше, швидше стріляйте.

Михайлов скомандував. Батареї відкрили вогонь.

—  Ну, як, Скворцов, справи?

—  Добре, товаришу капітан: один танк горить і один зупинився. Стріляйте ще! Бийте по перехресті доріг, вони вже туди підходять...

—  Зв'язок з полком відновили?— спитав Михайлов у командира взводу управління.

—  Ще ні, чекаю от-от. Я на лінію трьох чоловік послав.

—  Давайте зв'язок негайно... Командир   взводу управління   шмигнув   із командного пункту. Туркенич мовчки стояв у кутку, не втручаючись у дії командира диві­зіону та його штабу. Як поведеться Михайлов без зв'язку з командиром полку? Це для ньо­го велике випробування.

—  Танки йдуть на мене, вони вже зовсім близько,— тривожно кричав у трубку Паша Скворцов,— їх багато...  і німців теж  багато.

Батареї вели вогонь майже безперервно. Михайлов помітно нервував, поглядаючи на телефоніста, який тримав зв'язок з полком. Але хоч як той кричав у трубку, викликаючи «Дунай», відповіді не було. На мить замовк і Скворцов. Потім у трубці знову почувся його зляканий голос:

—  Вони прорвались... зовсім підходять до нас... Що ж тепер...

І знову телефон замовк. Михайлов не витримав, передав Туркеничу Пашині слова і схвильовано спитав:

— Що ж тепер робити, товаришу старший лейтенант? Адже там Травінцев і...

Туркенич не міг одразу відповісти. Він ро­зумів, що Михайлов у тяжкому становищі і напружено  шукає  відповідного рішення.

«Що ж робити? Адже через кілька хвилин танки прорвуться на спостережний пункт, за­гинуть наші товариші...» — гарячково думав Туркенич.

Короткими окремими картинами постали в пам'яті епізоди такої самої атаки на його батарею в донецьких степах...

Він пережив тоді тяжкі хвилини нерівного бою і тому особливо близько прийняв до серця скрутне становище своїх друзів.

Коротке запитання — що ж робити? — на­стійливо вимагало відповіді, і до того ж не­гайної. Відкрити вогонь по спостережному пункту? Знищити ворога, не допустити про­риву до нашого переднього краю? Це рішен­ня найбільш доцільне, необхідне. Але що буде тоді з Травінцевим, з Пашею? Адже во­ни загинуть. А не стріляти? Все одно їх роз­давлять танки.

Михайлов, не повторюючи свого запитан­ня, глянув на мовчазного Туркенича, потім — скоса — на годинник.

Минуло всього дві-три хвилини, а якими нескінченними вони здались обом офіцерам...

І з кожною секундою Туркенич перекону­вався, що вихід тільки один -— не допустити, щоб прорвалися ворожі танки. Адже в тран­шеї — сотні бійців.

—  Так,  іншого виходу немає,— тихо ска зав він.

Мовчки взяв трубку і знову став викли­кати Скворцова:

—  Пашо!  Павлику! Чуєш мене? Нарешті   почувся   голос   Скворцова,   він здавався таким близьким і рідним. Туркенич полюбив Павла як брата за один тільки день, проведений разом, коли обидва обходили бо­йові порядки дивізіону.

Паша відразу впізнав Туркенича.

—  Товаришу старший лейтенант, це я!..— зраділо закричав він.— Це я, Паша!

—  Павлику,  слухай мене! Де танки?

—  Вони вже поряд, ось вони... мені страшно!

Туркенич догадався, що Павлик плаче.

—  Павлику, лягай у траншею!.. Туркенич  витер  піт  з  обличчя,  опустився на лавку поруч з телефоністом і наказав Ми-хайлову:

—  Вогонь з усіх батарей!

 

*       *       *

 

Увечері, після бою, від санітарів, які ви­носили поранених бійців, Туркенич довідав­ся про загибель Павла Скворцова і лейте­нанта Травінцева. їх знайшли поруч в одному окопі; за кілька метрів від них завмер, ніби пам'ятник, могутній «тигр», знищений прямим, влучанням снаряда.