Тоді ж, коли частина, в якій воював Тур­кенич, успішно просувалася з боями на за­хід, його викликали в Москву. За участь у підпільній організації Краснодона «Молода гвардія» Туркеничу вручили орден Червоного Прапора.

Кілька днів він провів у Москві і знову повернувся на фронт у свою дивізію, його призначили помічником начальника політвід-ділу дивізії по роботі серед комсомольців.

Радянська Армія уже визволяла від ні­мецьких загарбників землю Польщі.

Дні помічника начальника політвідділу дивізії минали швидко, заповнені бесідами з комсомольцями підрозділів, підготовкою до­повідей про воєнне і міжнародне становище.

В середині серпня, ввечері, Туркенича ви­кликали на нараду до командира дивізії. Ко­ли він увійшов у простору землянку штабу, там уже зібралось багато офіцерів.

— Наша розвідка доносить,— почав ко­мандир дивізії,— що у противника зосередже­ні значні сили поблизу містечка Глогув. Тре­ба вияснити, де знаходяться основні резерви ворога. Перед нами командування поставило завдання: провести розвідку боєм. У цей бій виділені по одному батальйону від полків першого ешелону.

Крім цих батальйонів нашої дивізії, роз­відку боєм вестимуть ще два батальйони сусідньої дивізії. Основне завдання наших ба­тальйонів — вийти в район Глогува і спробу­вати захопити місто з ходу. Бій наших батальйонів підтримає вся артилерія дивізії. Во­рог добре розуміє, які наслідки викличе визволення Глогува: контрольована зараз воро­гом дільниця довжиною десять-п'ятнадцять кілометрів опиниться в наших руках. От чо­му бій треба почати зненацька й одразу ж перейти в атаку. Політпрацівники перед бо­єм ще раз підуть у підрозділи, поговорять з бійцями, особливо комуністами й комсомоль­цями. Належить виконати важке завдання. Після наради у командира дивізії Туркенича викликав начальник політвідділу. До­свідчений офіцер, він перед кожним боєм розмовляв із своїм помічником. Він умів про­сто пояснити своєму співрозмовнику значення майбутньої операції.

—  Бачиш, Ваню, як повертається справа: ми повинні виявити розташування основних сил ворога, щоб потім напевне прорвати його оборону. Але зробити це треба з найменшими втратами. Успіх розвідки боєм залежить від дружного натиску всіх підрозділів. Кожна наша перемога наближає день остаточного розгрому ворога! Оцю думку і треба роз'яс­нити комсомольцям і комуністам усіх рот, щоб бійці зрозуміли: на своїй дільниці фрон­ту ми боремося за цілковиту перемогу над ворогом. І чим успішніше, тим ближчий цей сподіваний час!

Наприкінці  бесіди Туркенич підвівся:

—  Я відразу ж іду в другий батальйон і зостанусь там і під час бою.

Начальник політвідділу подивився на схвильоване обличчя свого помічника. Він по­думав     про    небезпеку,    в    якій    опиниться Туркенич на передньому краї під час навальної атаки другого батальйону, і загаявся з відповіддю.

—  Ну що ж, на місці буде видніше, як діяти. Подзвониш мені.

Цей вечір Туркенич провів на передньому краї нашої оборони. Він пройшов у розташу­вання рот другого батальйону, розмовляв з комсомольцями, пояснюючи їм значення Гло­гува як пункту, довкола якого ворог зосере­див значні сили.

—  Наше завдання таке: треба провести розвідку боєм, примусити ворога виявити свої головні сили, які він поки що старанно приховує... Успіх нашої розвідки — в рапто­вості удару, в умінні підтримати один одного кожним взводом, кожною ротою.

Вечір 13 серпня минув у поодинокій стрі­лянині. Німці покладались на свої оборонні споруди і не сподівалися удару радянських військ.

Туркенич лежав в окопі на передньому краї і розглядав у бінокль розташування обо­ронних ліній ворога. Чітко й виразно, ніби намальовані, виднілися чорні ниточки — окопи німців, звивисті ходи сполучень, прикриті зів'ялим дерном доти.

Коли настала темрява, Туркенич про­йшов у землянку командира другої роти. Ви­йнявши із планшетки блокнот, він перегля­нув свої записи і помітки, що їх звичайно робив у поході. їх зібралося чимало — про розмову з комсомольцями, місцевими мешкан­цями.

Багато чого пригадав Туркенич, коли при тьмяному світлі гортав свій похідний блок­нот. Великою подією для нього був прийом у кандидати партії. Він пригадав, як щиро ві­тали його бойові товариші, як схвильовано він відповідав, потискуючи їх дружні руки:

—  Спасибі, братці, спасибі, любі! Поста­раюсь виправдати ваше довір'я.

І тепер, готуючись до бою, він розмовляв з командиром роти про комсомольців.

—  Знаєте, товаришу старший лейтенант, з Авіновим нещастя: кілька годин тому поране­ний пострілом снайпера.

—  Авінов? Секретар ротної комсомоль­ської організації? — перепитав Туркенич.— Тяжко поранений?

—  Із медсанбату повідомлень не було, але рана тяжка, в груди навиліт.

Туркенич одразу ж подзвонив начальнико­ві політвідділу:

—  Становище складається так, що мені необхідно залишитись у другій роті на ніч і бути з бійцями під час наступу.

Начальник вагався з відповіддю.

—  Чи дуже необхідна твоя присутність?— перепитав він Туркенича і у відповідь на но­ве прохання свого помічника дозволити йому залишитись на передньому краї сказав:

—  Гаразд, Ваню, тобі видніше. Туркенич віддав трубку телефоністу.

—  Я у вас переночую, а вранці разом пі­демо у розвідку,— сказав він командирові роти.

На світанку спалахнув бій. Він почався, як і сподівався командир дивізії, зненацька, після короткої артилерійської підготовки.

Противник відповів на атаку наших бата­льйонів потужним мінометним та гарматним вогнем. Із-за Глогува по бойових порядках на­шої наступаючої піхоти частими залпами би­ла німецька артилерія. Проте бійці другого батальйону збирались на узліссі, маскуючись у складках місцевості.

Кулеметні черги ворога зрізали гілки ку­щів, зривали листя, брижили застояну воду канав.

Розгорівся запеклий, тяжкий бій. Нашi підрозділи зазнавали великих втрат під зосередженим вогнем ворога.

Туркенич із самого початку бою був у першому взводі другої роти. Тут майже всі бійці були комсомольцями, і він багато разів бував у них. Туркенич добре знав Трохима Клевашного, веселого баяніста, незмінного заспівувача під час відпочинку, що останнім часом так рідко випадав на долю бійців. Знав він і Павла Черних, високого стрункого сибіряка, який славився на весь полк влуч­ною стрільбою. Часто розмовляв Туркенич і з «Стареньким»,—так називала молодь соро­калітнього Семена Євстигнєєва. Трохи забар­ний, з неквапливою ходою і мовою, «Старень­кий» навіть пишався тим, що він старший за всіх своїх бойових друзів, і, розмовляючи з Туркеничем, любив натякнути на свій жит­тєвий досвід:

— Ось як проживеш чотири десятки на світі, то й довідаєшся, що воно й до чого.

Але зараз, у вирішальний час запеклого бою,  і  молодь,  і  старший   Євстигнєєв   були охоплені єдиним прагненням.—швидше до­братися до маленького містечка.

Взвод, з яким Туркенич пішов у наступ, на кілька хвилин затримався на узліссі. Си­рий, багнистий грунт уповільнював швидкий рух бійців.

Перебігаючи від дерева до дерева, пере­ховуючись по улоговинках, бійці, проте, по­сувалися до поля, що виднілося на взгір'ї, де ще темніли полукіпки.

Туркенич ішов поряд з Клевашним і Євстигнєєвим. Ще кілька перебіжок — і вони будуть на краю узлісся.

— Вперед, братці, вперед! Зараз вибере­мося із ліска, а там видніше буде! — сказав Туркенич, озираючись на бійців.

Крізь поодинокі поріділі кущі він побачив, як солдати другого батальйону то поодинці, то невеличкими групами перескакували через неДезпечні місця, по яких ворог добре при­стрілявся.

Два ще зовсім юних солдати з'явились на самому узліссі і відразу ж залягли поблизу самотнього високого дуба. Вони дали кілька коротких автоматних черг і, ніби по команді, кинулись уперед, вирішивши швидше пере­бігти небезпечне місце. Та не встигли вони ступити й кілька кроків, як поблизу завих­рився смерч із вогню й диму. Один боєць спі­ткнувся, упустив автомат і повалився на землю.

«Осколком... на смерть...» — подумав Тур­кенич, пильно поглядаючи на дорогу. Това­риш пораненого підбіг до нього і намагався підняти   друга,    але    рана,    очевидно,    була тяжкою: закривавлена голова солдата безси­ло звисала додолу.

Клевашний теж бачив, як упав після ви­буху молодий боєць, і з жалем сказав:

—  Ось воно, солдатське життя. Командир    взводу    підійшов    до    своїх бійців.

—  Хлопці!   Тримайтесь   правого   боку! — крикнув він і побіг на галявину.

Туркенич, Євстигнєєв і Клевашний рушили слідом за ним.

—  Ой, глянь...— коротко крикнув Євстиг­нєєв.

Поміж двох осичок з майже дочиста зрі­заним кулеметною чергою листям лежав ко­мандир взводу. Він лише на кілька кроків випередив своїх бійців — куля наскрізь про­низала груди.

Туркенич і Клевашний мов укопані зупи­нились над убитим./Адже щойно вони бачили молодого командира сповненого життя, ру­ху... Ось тут, на сусідній галявинці, він кли­кав за собою...

А зараз взводний лежить нерухомий. Пі­лотка злетіла з голови, і буйні кучері впали на високе загоріле чоло... Вітер ворушив їх, і здавалося, що от-от устане молодий ставний командир, трусне головою і скаже щось" ве­селе, задерикувате своїм бійцям. Та не суди­лося йому стати в ряди своїх товаришів — назавжди зупинилось пробите кулею серце, потьмяніли великі голубі очі...

На галявинці з'явилась решта бійців взводу, Вони нерішуче зупинились біля оси­чок, під якими лежав їх убитий командир.

Успіх бою для взводу вирішували се­кунди... Противник знову посилив артилерій­ський вогонь. Два-три снаряди уже знову під­няли фонтани застояної болотної води.

—  Взвод! Слухай мою команду! За мною! — крикнув Туркенич і  побіг вперед.

Солдати кинулися за ним. Кілька пе­ребіжок — і взвод увірвався на околицю містечка.

Туркенич ступив ще кілька кроків — май­же стрибків — і раптом упав, мов підкоше­ний, навзнак. Чорно-багровим віялом злетіла всього за кілька метрів перед ним пухка зем­ля... Біль був таким різким, що старший лейтенант знепритомнів. Кров ринула з гру­дей, заливаючи все навколо. Євстигнєєв під­біг до командира, став на коліна й обережно повернув його на плече. Туркенич був майже неживий. Євстигнєєв озирнувся на всі боки. Недалеко, біля в'їзду в Глогув, з'явилась са­нітарна двоколка.

«Молодці санітари, слідом за бійцями їдуть»,— подумав солдат і замахав пілоткою. Через кілька хвилин двоколка під'їхала. Са­нітарка, вже немолода висока жінка, підбігла до Євстигнєєва. Той мовчки показав їй на нерухомого Туркенича.

Санітарка спритно зробила першу пере­в'язку. Та хоч як туго старались накласти бинт її мускулясті, звичні до фізичної роботи руки, кров, хоч повільно, все ж проступала.

—  Живий... Живий! — прошепотіла сані­тарка, прислухаючись до уривчастого хрипко­го дихання Туркенича.

—  Чого  стоїш? — сердито  звернулась  вона до Євстигнєєва. — Допоможи перенести. Та, гляди, обережно... Не спіткнись.

Бій затихав. Залпи гармат поступово від­кочувались далеко-далеко, нагадуючи розко­ти грому.

Медсанбат містився поблизу від штабу дивізії. Командир дивізії, побачивши дво­колку,  ступив  кілька  кроків  назустріч.

—  Хто поранений? Тяжко?

Євстигнєєв кинув повід і, віддаючи честь, відповів:

—  Тяжко, товаришу полковник... У груди осколком...

Полковник підняв шинель:

—  Туркенич?!.

Поранений на мить опритомнів, але гово­рити не міг. Життя зосередилось у великих сірих очах. Він поворушив губами, намагаю­чись щось сказати. Упізнавши полковника, Туркенич  хотів   підняти   руку,    але   відразу

опустив її.

Полковник узяв цю холодіючу, безсилу руку і, намагаючись говорити звичайним то­ном, сказав:

- Нічого,  Ваню,  не  сумуй!    Зараз   тебе оглянуть лікарі, перев'яжуть добре, лікувати­муть. І знову повернешся в нашу дивізію. Правда, друже?

Туркенич нічого не міг відповісти, голова хилилась набік, очі заплющувались.

Офіцери й солдати оточили двоколку.

—  Тяжко поранений... старший лейтенант Туркенич... Ледь живого привезли...

—  Навряд чи виживе... В груди оскол­ком...

Командир дивізії звелів подзвонити в штаб армії, прохаючи прислати відомого всьому фронту спеціаліста-хірурга.

—  Чого ж ви стоїте? — звернувся він до санітарки.—Негайно в медсанбат. Скажіть лі­кареві, що я прошу зробити все можливе. І щоб мені відразу ж подзвонили про резуль­тати першого огляду.

...Рана виявилась дуже небезпечною: ве­ликий, з рваними краями осколок снаряда глибоко проник у грудну клітку.

—  Ми вжили всіх заходів,— сказав лікар ад'ютантові командира дивізії.— Зробимо пе­реливання крові. Через дві години приїде про­фесор, порадимось разом, що можна ще зро­бити. Але не буду приховувати: рана страш­на, та й крові багато втрачено.

Лікарі доклали всіх зусиль, але врятувати Туркенича було неможливо. Кров уперто про­бивалась крізь тугу пов'язку, накладену до­свідченим лікарем. Рідшим і слабішим става­ло дихання...

Надвечір Туркенич знову на мить опри­томнів. Він подивився на чергову санітарку, перевів погляд на серйозне обличчя лікаря. Насилу повернув голову до вікна. Легенький вітерець ворушив верхівки дерев; наступав тихий, ясний вечір.

Туркенич глибоко-глибоко зітхнув. Черво­на піна виступила в куточках губів. Він за­вмер... Життя відлітало... відлетіло...

Санітарка підійшла до вікна й відчинила вузеньку створку. Останнє проміння сонця за­глянуло в просторе приміщення  медсанбату.

 

***

 

Минуло два дні. Стихли постріли гармат. Бої точились уже далеко за Глогувом. У мі­стечку знову почалось мирне життя: з полів звозили на токи важкі снопи жита й пшени­ці; з навколишніх лісів повертались у свої хатки місцеві мешканці; синій димок закуче­рявився над критими червоною черепицею бу­диночками. Глогув — невелике містечко, про­те і його не пошкодувала війна: на самому в'їзді, в містечко чорніло згарище спаленої німцями школи; у багатьох будинках вибиті рами; обвуглились і почорніли дерева вздовж вулиць.

...Ховали Туркенича ввечері. На околиці Глогува лунала траурна мелодія. Тужливі звуки линули над полями й перелісками. По­крита червоним полотнищем труна височіла на лафеті гармати. Щільними рядами ішли в строю солдати першої і другої рот другого батальйону — їх командири просили призна­чити на похорон саме ці роти. Виднілися білі косинки і червоні нарукавні хрести медичних сестер, вузенькі погони лікарів. І звідусю­ди — з вулиць містечка, з навколишніх хуто­рів — прийшли місцеві жителі провести в ос­танню путь радянського офіцера. Дівчата й хлопці несли квіти.

Офіцери зняли труну з лафета і понесли до могили. її викопали друзі Туркенича, обіч з якими він воював у останньому бою. Серед них був і Євстигнєєв — він стояв тепер у перших рядах бійців, що вишикувались пе­ред могилою.

Сумно і тяжко було на душі солдата. За­туманеними очима дивився він, як до труни підійшли командир дивізії та начальник політвідділу. Говорили коротко, всі знали свого бойового  товариша,   його   геройську  пїдпільну боротьбу в Краснодоні, самовіддану працю в політвідділі дивізії.

— Ти був справжнім другом солдатів, -_} братом наших хороших комсомольців, які ви- 1 зволили радянську землю від ворогів і тепер визволяють братів-поляків,— говорив начальник політвідділу дивізії. — Хай буде легкою І тобі ця земля — із далеких донецьких степів І прийшов ти сюди із своїми друзями, щоб і  тут, над Віслою, розцвіло мирне щасливе І життя!

Євстигнєєв помітив, як сльози заіскри­лись на очах командира дивізії, як він, не соромлячись, повільно витирав їх. І Євстиг­нєєв відчув, що і по його обличчю котились скупі солдатські сльози.

Перед ним знову постали епізоди недавнього бою, він уявив Туркенича на чолі взводу з автоматом у руці... І ще нижче опустив голову солдат, затуливши широкою долонею обличчя.

Запала тиша. Бережно опустили труну в могилу. Пролунав залп, автоматники від­дали останню шану своєму командирові. Мо­гилу засипали свіжою землею, і горбочок од­разу зник під квітами. Молоденька полька, майже дівча, поклала зверху букет скромних польових квітів. Мов краплі крові, зачервоні­ли гвоздики. Дівчина хотіла щось сказати, але ридання перешкодило їй. Затуливши обличчя руками, вона плакала, повертаючись до своїх подруг нерівною ходою. Євстигнєєв до­поміг їй піднятись на пагорбок, де стояли го­родяни Глогува. Дівчина довірливо взяла його руку й припала заплаканим обличчям до солдатської гімнастьорки.

 

*        *        *

 

Минуло ще кілька днів.

Підрозділ, в якому служив Євстигнєєв, вирушив до Вісли. Бійці йшли мовчки. Не чу­ти було звичайних у поході балачок і жар­тів. Євстигнєєв ішов задумливо, притримуючи рукою автомат. Він нахилив голову, не звер­таючи уваги ні на своїх товаришів, ні на першу позолоту  придорожніх осик та  беріз.

—  Глянь, скільки їх прилетіло! — вигукнув сусід Євстигнєєва.

—  Ти чого? — обізвався Євстигнєєв і зне­хотя позирнув на телефонні дроти, що тягну­лись уздовж дороги. Він мимоволі зупинив­ся — так здивувала його звичайна мирна картина, на яку він, мабуть, і не звернув би уваги, якби не вигук сусіда. На блискучих тон­ких проводах сиділи десятки ластівок. Вони нагадували жвавих дітлахів, які сидять пого­жого вечора на узбіччі дороги.

Гуркочучи і скрегочучи гусеницями, ішли дорогою важкі танки, з-під величезних гар­мат курився пил, земля гула під міцними кро­ками тисяч солдатів, а зовсім недалеко від дороги на сонці грілися зграйки легких і весе­лих  ластівок.   Вони  чепурились,   підставляючи золотисточервоному промінню сонця то блискучі чорні спинки й боки, то сніжно-білі груди. І щебетали, щебетали, ніби старались досхочу наговоритись, перш ніж на землю впаде ніч. Іноді на мить замовкали, і тоді особливо виразно лунав щебіт однієї ластів­ки, ніби вона в чомусь переконувала своїх \ подруг. Але це тривало недовго, весь табунецъ починав навперебій галасувати і щебе­тати,  перебиваючи  і  заплутуючи  одна  одну.

—  Касатки,— сказав Євстигнєєв, пригаду­ючи, як називала його мати цих щебетливих бистрокрилих пташок.

—  Еге ж, касатки,— тихо погодився су­сід.

Євстигнєєв прискорив ходу, зрідка озира­ючись на веселу зграйку ластівок, що ніби проводжала солдатів у далеку дорогу добри­ми побажаннями.

«Так, життя все перемагає і все відро­джує», — подумав солдат.

Він ішов своєю звичайною, чіткою ходою фронтовика, підвівши голову і поправивши пілотку, що, було, зовсім з'їхала набакир.

«Життя перемагає... Але якою дорогою ці­ною доводиться  нам  платити за це!  Кров'ю... Кров'ю своїх найкращих друзів».

 

 

 

 

 

Георгий  Минаевич  Арутюнянц, Михаил   Андреевич   Новоселов   (Снегирев)

ИВАН    ТУРКЕНИЧ (На украинском языке)

 

Редактори  Ф. М. Динько, В. І. Лапій

Художній  редактор  I.   Ф.  Манець

Технічний   редактор  Л.   Р.   Абушенко

Коректор   С.  А.   Соболь

 

*

Здано на виробництво 3/VIII 1963 Р/ Підписано до друку 12/Х-1963 р. Формат 70Х90 . Фіз. друк. арк 9,125. Умови, друк. арк. 10,68. Обл.-вид. арк. 10,4. Тираж 30.000. Зам. № 465. Ціна 41 коп. БФ 02460. Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». Київ, Пушкінська, 28. Львівська книжкова друкарня Головполіграфвидаву Міністерства   культури   УРСР,   Львів,   Пекарська,   11.