Дев'яносто дев'ята стрілецька дивізія про­довжувала  свій  важкий  бойовий  шлях...

Лишились позаду донецькі степи, україн­ські поля, по яких ішла вперед дивізія. Бійці проминули   міста   Ромни,   Прилуки,   Бровари.

8 листопада 1943 року вони ввійшли у ви­зволену від німецьких загарбників столицю України — Київ. Проте, поспішно підтягуючи підкріплення, ворог на деяких дільницях фронту досяг чисельної переваги і задумав завдати удар у відповідь. Кілька днів точи­лися бої із змінним успіхом. Ворог вводив у бій усе нові й нові резерви. Його замисел зводився до того, щоб, навально розвиваючи свій успіх, оточити наші частини і скинути їх у Дніпро.

Перед дев'яносто дев'ятою стрілецькою ди­візією командування поставило складне за­вдання: будь-що стримати натиск ворога. Коли на командному пункті було одержано пові­домлення про те, що готується танковий напад німців, командир дивізії вирішив виста­вити вперед дивізіон винищувально-артиле­рійського полку. Саме тут німецькі танки могли прорвати нашу оборону, рухаючись невеликою долиною, що тяглася від гаю до річки.

Туркеничу було наказано організувати на місці взаємодію винищувально-протитанково­го дивізіону з гарматним. Туркенич попряму­вав на позицію. По дорозі йому зустрівся ли­стоноша і простягнув листа.

Лист! Хто з бійців не мріяв одержати кон-вертик із штампом польової пошти!.. Лист із дому, від рідних, близьких людей! Нерідко приходили вони на фронт і без конверта, ква­пились рідні, дружина чи друзі — згортали трикутником старанно написаного листа, і йшов він за тисячі кілометрів, через степи й ліси до далекої лінії фронту, невтомно пере­давали його з однієї польової пошти в іншу, і все-таки звістка з дому знаходила свого ад­ресата.

Туркенич сів на колоду, що лежала біля входу в землянку, і жадібно пробігав очима рядки, написані чітким почерком Олі.

«Дорогий наш синку і братику Ванюшо! Спасибі тобі велике за твого листа й листів­ку, одержали ми їх майже разом, тепер ми не так про тебе бідкаємось: довідались про твоє фронтове життя, про твої турботи. Раді ми дуже-дуже, від усієї душі, що ти живий, здоровий, не поранений, хоча бої там у вас на фронті точаться запеклі.

І мама, і тато сидять у нашій кімнатці і дивляться, як я тобі, дорогий братику, пишу цього листа. Новин особливих у нас немає, живемо помаленьку. Прибрали наш городик, заготували картоплі й овочів' на всю зиму, так що не турбуйся. А от новина у нас велика про молодогвардійців, точніше про тих, хто їх зрадив...»

Аркуш затремтів у руці Туркенича. Він пересів трохи вбік, щоб промінь світла падав прямо на листа, і з ще більшим хвилюванням читав далі:

«Про це у нас в місті говорять усі, всі хви­люються, проклинають зрадників... Недавно арештували справжнього зрадника. Це — хло­пець із Первомайки Геннадій Почепцов, ти його, може, пам'ятаєш? Він там поступив у групу Толі Орлова, пробрався в організацію, як чорна змія. А ще впіймали Кулешова, який працював у німців слідчим...»

Туркенич підхопився: він не міг далі чи­тати. Думки вихором, перебиваючи одна од­ну, проносились у голові.

«Почепцов з Первомайки»,— думав він, намагаючись пригадати хлопця з цим прізви­щем. Але пригадати не зміг. Туркеничу як командирові «Молодої гвардії» довелося всьо­го кілька разів побувати там, і Почепцова він не зустрічав.

Трохи заспокоївшись, Туркенич знову став жадібно пробігати очима  рядки листа:

«Батька в Геннадія немає, помер кілька років тому, а мати вдруге вийшла заміж за гірничого майстра Громова, однофамільця Улі Громової. І от цей недолюдок, як тільки з'явились у Краснодоні німці, став служити в їх таємній поліції... Він і Почепцов повідоми­ли про молодогвардійців начальника поліції Соліковського. В руки німців попала ниточ­ка, і вони з допомогою Почепцова та Громо­ва стали розшукувати підпільників — хлопців і дівчат. Що кати робили з арештованими, як вони їх мучили, згадувати не буду, ти сам, коли був у Краснодоні, чув про це. Ну, пев­на річ, як тільки арештували Громова, Почеп­цова і Кулешова, то військовий трибунал роз­почав докладне слідство. Доказів було стіль­ки, що мерзотники не могли відмовлятись і призналися у всіх своїх чорних злочинах.

Судили Громова з Почепцовим і Кулешовим відкрито, народу було — ніде яблуку впасти. Кулешов поглядав на всіх, як вовк зацькований, та й Громов не підводив голови, щоб не зустрітися з палючими поглядами сотень шахтарів, червоноармійців, мешканців сусідніх селищ.

Присудили їх до розстрілу. Весь майдан біля лазні — пам'ятаєш, там ще така велика стіна зосталась — був укритий народом. По­ставили їх під цією стіною, прочитали, як на­лежить, вирок, і негідників розстріляли. Ось які, дорогий братику, були діла у нас в Кра­снодоні...»

Туркенич не дочитав листа. Опустивши ру­ки, він сидів, згорблений під тягарем болю­чих спогадів. Вітер ворушив білі аркушики, що принесли йому з далеких донецьких сте­пів такі хвилюючі вісті...

Опанувавши себе, Туркенич попрямував далі.

Уточнивши з командиром винищувально-протитанкового дивізіону вибрану позицію, Туркенич пішов до розташування гарматного дивізіону свого полку. Перед ним лежали три лінії піхотних траншей.

Коли він підійшов до третьої траншеї, розташованої поблизу від позицій гарматних батарей, пролунали постріли на далекій пер­шій траншеї.

«Танки!» — промайнуло в свідомості Тур-кенича.

Справді, на першій траншеї нашої оборони уже з'явилась група ворожих танків. Турке­нич побачив близько десятка машин. На ве­ликій швидкості, маневруючи по пересіченій місцевості, танки йшли на наші позиції. Про­тивник вів сильний вогонь прямою наводкою, прагнучи придушити кулеметні та протитан­кові гнізда нашої оборони.

Поодинокі хмарки диму спливали над першою траншеєю: наші піхотинці стріляли в танки із протитанкових гармат. Але стрільба ця не давала ніяких наслідків — танки йшли, як і раніше, упевнено і швидко. Вони прагнули вирватися в долинку, щоб з ходу придушити опір захисників другої тран­шеї.

Увагу Туркенича привернула група піхо­тинців, які причаїлися в невеликому чагар­нику. Один із бійців заліг за деревом, що са­мотньо стояло попереду окопів.

«З гранатою...» — подумав Туркенич, сте­жачи за боєм, що розвивався на його очах. Зовсім близько від бійця, на відстані кількох десятків   метрів  виріс  німецький  танк.   Його екіпаж вів безперервний вогонь по наших пі­хотинцях із гармати і- кулеметів.

Стиснувши  гранату,  боєць  поліз  назустріч ворогові.

— Ах сміливець...— прошепотів Турке­нич,— сам на сам проти танка.

Пілотка злетіла з голови солдата, але він упевненими, точними рухами посувався назу­стріч ворогові. На мить затримавшись на уз­біччі дороги, боєць подався трохи вбік.

«Куди ж він? А-а, правильно розрахував: за пагорком хоче заховатись»,— хвилюючись, продовжував стежити за ним Туркенич.

Здавалося, що сміливий піхотинець досяг­не своєї мети: танк був уже від нього метрів за п'ятнадцять. Ще мить — і граната, опи­савши півколо, полетить прямо під гусениці. Хмарка сивого диму й куряви злетіла на міс­ці поєдинку бійця з танком.

Туркенич зрозумів, що сталося: кулемет­на черга пронизала піхотинця, і граната ви­бухнула у нього в руці.

Туркенич мимоволі заплющив на мить очі. Коли він знову глянув у бінокль, танки вже прорвалися крізь лінію першої оборони. Дві ворожі машини зупинились перед окопами, підбиті пострілами із протитанкових гармат, але основна сила наступаючої танкової гру­пи посувалася до другої траншеї. Танки розділились: приблизно половина з них по­сунула на позицію винищувально-протитанко­вого дивізіону, а інші вели бій із захисника­ми другої траншеї та гарматною батареєю. Артилеристи вели густий вогонь прямою наводкою,  то  тут,  то  там    злітали   фонтани чорної землі. Одна з ворожих машин зупини­лась.

—  Іще, ще б разочок!.. Бік підставив!..— голосно промовив Туркенич.

І, ніби здійснюючи його пристрасне бажан­ня, від нового влучення снарядів танк здри­гнувся і завмер на місці. З машини повалив дим, вирвались вузенькі язики полум'я.

Але інша частина танків півколом охоплю­вала позицію батареї. Вони зосередили вогонь на крайніх гарматах.

Туркенич добре знав обслугу цих гармат, розмовляв з трохи повільним Ареф'євим, за­ряджаючим четвертої гармати. Його друг з третьої гармати Чернишов, на відміну від Ареф'єва, був рухливий, моторний і нерідко квапився виконати наказ, навіть до ладу не усвідомивши змісту поставленого завдання.

Ареф'єв жартома називав свого приятеля «скороспіхом», а той, у свою чергу, добродуш­но кепкував над «сибірським ведмедем». Аре­ф'єв, уродженець Красноярського краю, не ображався на це прізвисько, спокійно пого­джуючись:

—  Було таке, і на ведмедя з облавою не раз ходив.

Але тепер обидва приятелі діяли напро­чуд чітко і злагоджено. В умовах жорстокого бою з наступаючими танками, коли вогонь точився на найкоротших дистанціях, успіх за­лежав від якихось хвилин.

Туркенич бачив, як швидко і спритно за­ряджали свої гармати Ареф'єв та Чернишов, як невтомно вели вони рясний і влучний во­гонь.

Два танки темніли на сріблястій, за ніч підмороженій першими холодами долинці. Зда­валося, що на рівному блискучому полотні, натягнутому від гаю до річки, зненацька ви­росли чорні закурені громаддя. Гай стояв майже оголений, заморозки вбили листя, яке облямовувало землю на узліссі барвистими торочками.

Яскраве, сліпуче світло спалахнуло між третьою і четвертою гарматами батареї. Туркенич побачив, як розтрощена снарядом крайня гармата нахилилась набік. Ні Ареф'є-ва, ні Чернишова не було видно...

Гул моторів наростав. Танки з'явилися праворуч від затихлої батареї.

—  Прориваються до останньої траншеї,— прошепотів Туркенич.

Нахиляючись, короткими перебіжками він поспішив туди ходами сполучень. Попереду траншея майже під прямим кутом вигиналась до невеличкого рівчака, за яким починалося поле. Там уже з'явилися ворожі танки.

Короткий різкий постріл із траншеї при­мусив Туркенича ще більше прискорити ходу.

—  Протитанкова!..— промовив він і, не дійшовши до повороту, роздивився навкруги.

«Чого ж це вони замовкли?.. Танки зов­сім близько!» — подумав Туркенич, побачив­ши двох піхотинців біля протитанкової гар­мати. Підбігши ближче, він побачив, що стрі­лець якось неприродно прямо витягнув обидві руки, ніби хотів підтягнути до себе затихлу гармату, його товариш лежав долілиць, стискуючи руками голову, з якої цебеніла кров. Обслуга була виведена з ладу.

Туркенич підбіг до протитанкової гармати. Він любив цю зброю і курсантом артилерій­ського училища кілька разів заслужив подя­ку за влучну стрільбу із «маленької гармат­ки» — так молоді артилеристи поміж себе називали ці небезпечні для танків гармати.

Поранений стиха застогнав, але товариш не міг допомогти йому.

«Устигну перев'язати... Хоча б не стік кро­в'ю!» — подумав Туркенич.

Боєць лежав непритомний, як і раніше, стискуючи голову руками.

—  Нічого, браток, нічого... потерпи трош­ки... я тебе перев'яжу...— говорив Туркенич, не зовсім уміло, але швидко забинтовуючи голову бійця. Поранений розплющив очі і хрипко, ледь чутно промовив:

—  Облиш мене... он вони... близько.

Туркенич озирнувся. Два танки, підмина­ючи кущі чагарника, з'явилися зліва від око­пу. Зціпивши зуби, офіцер закінчував пере­в'язку, раз у раз поглядаючи на машини ворога. Вони все наближалися.

—  Устигну, устигну... повинен устигнути! — шепотів Туркенич, обережно опускаю­чи солдата на дно окопу.

Через хвилину він знову пішов до гар­мати.

Нелюдським зусиллям волі він зосередив­ся, ловлячи на мушку німецький танк. Тур­кенич вирішив підпустити його на гранично коротку відстань, щоб першим пострілом зу­пинити ворога.

У ці вирішальні хвилини він не звертав уваги  ні  на  гарматні  постріли,  ні на  скоромовку кулеметів. Вся увага його була при­кована до танка. Яка радість охопила Туркенича, коли він побачив, що танк здригнувся і завмер!

—  Підбив! — закричав Туркенич, замалим не піддавшись спокусі випростатись, аби по­бачити, куди влучив.

Уривчастий рев мотора залунав зовсім близько: ще один танк, важко перевалюючись на купинах, що вкрили долину, виринув на лінію оборони і на великій швидкості по­прямував на останню гармату другої ба­тареї.

—  Як же це? Невже не встигнуть? — по­думав уголос Туркенич, побачивши, як танк посунув прямо на гармату.

Та за мить гармата була націлена на во­рога. Блиснув вогонь, але постріл виявився єдиним і марним: поспішаючи, навідник про­махнувся. Другого пострілу він дати не зміг — броня танка підім'яла навідника і його гармату. В ту ж мить кулеметна черга про­низала верхів'я кущів, що маскували хід спо­лучення. «Коли б пощастило дати ще хоч один постріл!» Але танк уже зник.

...Ворог зазнав чималих втрат: шість тан­ків чорніло поблизу першої та другої тран­шей. Але в цьому короткому запеклому бою потерпіли і гарматні батареї: із семи гармат двох батарей, які відбивали атаку танків, Туркенич побачив тільки три.

Бій перемістився на позицію винищуваль­но-протитанкового дивізіону, чіткі удари гар­мат гучно відлунювали в гаю.

Поранений боєць, що лежав на дні ходу сполучення, насилу підвів голову і спитав:

—  Невже обійшли нас?

—  Ну, що ти! — відповів Туркенич.— Те­пер не сорок другий рік, сила у нас інша. Кілька машин, правда, зуміли прорватись, але в глибині нашої оборони їх не так зу­стрінуть!

У повітрі почувся різкий свист і шум на­ших штурмовиків, що на бриючому польоті пронеслись ряд за рядом у тил против­ника.

—  Бачиш, як піхоту й артилерію з повіт­ря  підтримують? — зауважив Туркенич.

У цей час характерний, розкотистий грім перекрив шум бою.

—  «Катюша»!.. «Катюша» заграла! — по­жвавішав поранений, забувши про біль і на­магаючись підвестись.

—  Лежи, лежи,— нахилився над ним Тур­кенич.— Зараз тебе перев'яжуть і віднесуть у медсанбат — он бачиш, санітарки з'яви­лись.