З кожним днем фронт посувався на за­хід. В одній з частин, що з'явились у Крас-нодоні   наприкінці   березня,   перебував   Іван Туркенич.

З яким хвилюванням вдивлявся він, під'ї­жджаючи на вантажній машині, в знайомі об­риси рідного міста! Ось переїзд через Кам'ян­ку, де в невеликому плесі біля загати він з хлопчаками-однолітками цілими днями ловив голованів і плотву. Ось праворуч, біля шах­ти, видно клуб імені Горького. Тут, на вер­шечку високої труби,  майорів червоний  прапор на світанку 7 листопада. А ось замиготі­ли дерева крізь огорожу краснодонського парку. Туркенич обіруч вхопився за борт ма­шини, насилу стримуючись від майже непе­реборного бажання зіскочити на ходу. Вій ледве вдержав себе й зостався в машині, ко­ли грузовики, навантажені солдатами й вій­ськовим спорядженням, повертали від парку на одну з околичних вулиць, де містився штаб.

З'єднання, в якому служив Туркенич, сто­яло в місті всього два дні. Почувши схвильо­ване прохання Туркенича, командир частини дозволив йому добову відпустку для поба­чення з батьками і друзями.

Майже бігцем поспішав Ваня до рідного будинку. Він ступив на маленьке подвір'яч­ко, вкрите талим снігом і гряззю, одним ду­хом вистрибнув на ґанок і, не стукаючи, від­чинив навстіж двері.

Вдома була тільки сестра Валя.

—  Ванюша... живий...— тільки й спромог­лася вона крикнути, опинившись у дужих обі­ймах брата.

Після перших хвилин побачення, коли обоє навперебій запитували одне одного і, не слухаючи відповіді, запитували знову й зно­ву, Ваня перевів подих і сів на своє улюб­лене місце край вікна.

—  Чи надовго? Ой, непе! Ото мама й та­то  зрадіють!  А  Ольга  зовсім  збожеволіє  од  радості!..— цокотіла  сестра.

—  Ні, ненадовго... Завтра виступаємо... Я тут проїздом, з частиною,—відповів брат.— А де мама й тато?

—  Скоро повинні прийти. А Оля? Та ось вона, легка на згадку!..—відповіла дівчина і, відчинивши двері, закричала: — Бігом, швид­ше!.. Ваня повернувся!..

Оля влетіла в кімнату і, не роздягаючись, кинулась до Вані.

Коли всі трохи вгамувались, Туркенич узяв сестру за руку.

Хвилюючись, він про щось хотів запитати її, але не наважувався.

Валя помітила його стан:

—  Що з тобою, братику?

Туркенич провів рукою по лобі і тихо, з надзвичайним хвилюванням, ніби боячись по­чути відповідь, що підтверджувала б страшну звістку, спитав:

—  Валю! Це правда, що їх усіх... заму­чили?

Сестра здригнулась і, замість відповіді, низько-низько опустила голову.

Туркенич підвівся і, навстіж одчинивши вікно, кілька хвилин стояв мовчки, жадібно вдихаючи свіже повітря широко . розкритим ротом.

Насилу опанувавши себе, він тихо до­дав:

—  Закатували... і кинули в шурф п'ятої шахти?

— Еге...— так само тихо, в тон йому, від­повіла сестра.

—  Ходімо туди?

—  Ходімо! А потім у парк,— обізвалася сестра.

—   Ходімо зараз? Чи тато з мамою скоро повернуться?

—  Я збігаю по них! — схопилася моторна Оля і, хутко вдягнувшись, вибігла на ву­лицю.

Чекаючи батьків, Ваня коротко розпиту­вав Валю про те, як загинули його друзі, як діставали із шурфу їх понівечені тіла й хова­ли в парку.

—  Ой братику!.. їх так мучили, так кату­вали... У багатьох перебиті руки, ноги... А Уля Громова... Та не можу говорити про це... Сер­це завмирає...— І дівчина гірко заридала.

Незабаром на подвір'ї залунали схвильо­вані голоси. Фіона Іванівна обігнала Василя Гнатовича і, побачивши у вікно Валю, крик­нула:

—  Та де ж він, де?

Туркенич вибіг на ґанок і, обнімаючи ма­тір, радісно відповів:

—  Тут, мамо, тут!

Узявши її та батька під руки, він зайшов з ними в кімнату. Довго не змовкали квапли­ві, радісні розпитування і розмови. Василь Гнатович з задоволенням поглядав на підтяг­нутого, з військовою виправкою сина і згаду­вав, як він ось у цій же маленькій кімнатці задушевно розмовляв з Ванею восени після того, як той повернувся з полону. А Фіона Іванівна не могла без сліз говорити про дні, коли вони всі очікували від Вані хоч якоїсь звісточки, не знаючи, чи пощастило синові перейти лінію фронту.

—  Насилу переправився через Північний Донець, спасибі хуторянам, вони й перехову­вали мене і дорогу темною ніччю до річки по­казували. В одному місці, вже на тому березі, німці ракетою освітили... Ясно стало, як удень. Ну, думаю, зараз із кулемета як полоснуть, тут мені й кінець настане. Упав я долілиць прямо в сніг і лежу, не ворухнусь, поки кля­та ракета, ніби вогненна куля, прямо, здаєть­ся, над головою висіла,— розказував Ваня.

—  Ой боже! — сплеснула руками Фіона Іванівна.

—  Обійшлось на цей раз... Посвітила та її погасла. Я ще для певності полежав, а потім, згорбившись, стежиною через чагарник ру­шив. Іду, пам'ятаю, а сам задубів увесь, ще­лепи звело, до того на вітрі мене пройняло.

Мати безгучно плакала, опустивши голо­ву на руки.

—  Ну, мамо, ну що ти, адже все минуло, живий братик повернувся... Живісінький, ось він сидить тут, перед тобою, — втішала її Оля.

—  Тепер, значить, знову офіцером вою­єш?— показав Василь Гнатович на погони сина.

— Так, звання старшого лейтенанта мені присвоїли. Знову артилерист,— кивнув голо­вою Ваня.

Мати пересилила себе, витерла сльози і сіла ближче до сина:

—  Болісний ти мій! Уже вкотре тебе ви­ряджаю...

Ваня лагідно взяв її зморшкувату, схуд­лу руку в обидві свої:

—  Що ж поробиш, мамо. Така солдатська доля. Але ви з батьком не сумуйте. Я, може, скоро повернусь після нашої перемоги та й скажу:   «Ну,   мамо,   відвоювався.   Приймайте на постійне проживання!» — умовляв її Ваня. Глянув  на  батька: — Правда,  тату?

—  А зараз хоч надовго прийшов? — не витерпіла мати.

—  До завтра...— тихо, ніби вибачаючись за таке коротке гостювання, відповів син.

—  Ох-хо-хо! — так само тихо, з глибини душі зітхнула мати і вже більше не могла ні про що питати.

—  Нічого не вдієш, він людина військо­ва,— вступився Василь Гнатович,— сама зна­єш, війна ще не закінчена, діла попереду ба­гато.

—  Правда, тату, роботи попереду ще ба­гато,— сказав Ваня й обняв матір за плечі.— Але я весь день буду з вами. Тільки до шур­фу та в парк сходжу з сестричками.

—  Сходи, синку, сходи... Ми з батьком майже щодня там буваємо. Як ідеш додому, так і заглянеш у парк поклонитись могилкам наших рідних. Вони ж обидві — і шах­тарська, і молодіжна — недалеко одна від одної...

Ваня  повернувся до батька й сестер:

—  От я знову про те саме думаю, прямо місця собі не знаходжу... І на фронті однією думкою собі голову сушив: хто нас зрадив? Адже хтось стежив за нами, за кожним на­шим кроком. Чи хтось із молоді катувань не витримав... Адже їх мордували не один день?..

Батько похмуро обізвався:

—  Ех, синочку, синочку... Вже так їх ка­тували та мучили, що не віриться, ніби це люди з людьми таке могли робити. Звірі — і ті, здається, так не лютували б. Одне жахли­во: як, бувало, в громадянську війну білі ви­різували на грудях полонених червоноармій-ців зірку та очі живим випалювали, так і німці із своїми прихвоснями — поліцаями та­ке над нашими дівчатами й хлопцями витво­ряли!

Валя хотіла була щось додати, та тільки рукою махнула:

—  Ой братику...

Пошепки, широко розплющивши очі, ніби знову переживаючи незабутні страшні дні, проговорила:

—  Коли ми з Олею прибігли до шурфу, то там, просто на снігу, лежало кілька хлопців, їх щойно із шурфу витягли. У одного голови не було, у іншого обличчя майже не впі­знати...

І, ніби захищаючись від страшної карти­ни, що знову постала перед нею, дівчина ви­тягнула перед собою руки і здавлено проше­потіла:

—  Ні, не можу... Всього не розкажеш.

—  Правда, доню, всього не розкажеш. Краще не тривож ні собі, ні йому душу...— коротко обізвався батько.

—  Але хто ж зрадив? — не витерпівши, підвівся з місця син.— Хто цей іуда прокля­тий?

Василь Гнатович розвів руками:

—  Хто ж його знає, синку? Знайшовся, мабуть, такий недолюдок.

—  Таки справді недолюдок,— кивнула го­ловою Оля і з ненавистю додала: — Ох, якби вже довідатись, хто на таке страшне діло наважився — своїх   же   німецьким   катам   ви­дати...

—  Постривай, дочко, дай строк, дізнають­ся і про це чорне діло! — хвилюючись сказав Василь Гнатович.

Кілька хвилин усі сиділи мовчки, думаю­чи важкі думи.

—  То що ж, сестричко, підемо?

—  Ідіть, ідіть, дітки...

Недалеко від шурфу назустріч їм трапи­лась мати Жені Мошкова. Скромно одягнута, в чорній хустці, вона повільно брела вздовж дороги.

Туркенич прискорив ходу і поспішив до неї.

—  Здрастуйте!

Мошкова зупинилась, руки її затряслись.

—  Здрастуй, Ванюшо, здрастуй! Я вже й очам своїм не вірю — чи це ти?

—  Я, я... На день з частиною своєю зупинився.

—  Я чула, що ти в ті страшні дні зумів піти від німців, і раділа всією душею, що хоч трохи дівчат і хлопців, а уціліли. А мій Же-ня...— І, пересиливши себе, Мошкова спитала брата  й сестру: — Далеко зібрались?

—  До шурфу,— тихо відповів Туркенич. Мошкова   подивилася   на   терикон   п'ятої шахти і глибоко зітхнула.

—  До шурфу...— повторила вона і неспо­дівано для них додала: — І я з вами піду, тут уже недалеко. Не була я там з того дня, як мого Женю діставали... А серце так і тяг­не подивитися на те місце, де вони всі...— і вона не могла докінчити.

Вибравшись   із   провулків,    що    плутаною сіткою оточили 28-й квартал, вони вийшли до великого незабудованого пустиря, на яко­му виднілась низенька приземкувата будівля з наглухо забитими маленькими вікнами. Ба­ня запитливо глянув на сестру, не наважую­чись  потурбувати  затихлу  Мошкову.

—  Лазня?

Сестра мовчки кивнула  головою. Але Женина мати почула запитання і ти­хо, ніби сама до себе, сказала:

—  Еге ж, лазня. Отут вони, соколики на­ші, свою останню ніч провели. Багато хто й ворухнутися не міг, до того були змучені. І впізнати їх, бідних, було важко. Юрика Віценовського його мати й брат тільки по латці на рукаві й упізнали: майже напередодні ма­ти залатала йому рукав темно-сірими нитка­ми, не зовсім під колір, вони й виділялись... нитки... по них і впізнала.

Туркенич ніжно обняв Мошкову... Оля мовчки притулилась до паркана.

Не поспішаючи, піддержуючи з обох боків під руки Мошкову, Ваня й Оля направились у парк. Недалеко від могили закопаних шах­тарів з'явилась друга братська могила; над свіжим ще горбочком виднівся скромний, про­стий напис. На ньому перелічено імена кому­ністів і молодогвардійців, тіла яких були пе­ренесені з шурфу.

—  Скільки ж їх тут полягло за нашу зем­лю...— тихо промовила Мошкова.— Майже всі тут поховані... Як билися з ворогами ра­зом, так разом і полягли...

Туркенич зняв пілотку і прочитав на­пис:

—  Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Володимир Осьмухін, Євгеній Мошков...

Він не міг прочитати всі прізвища, очі за­туманились... Притулившись до стовбура ви­сокої акації, Туркенич ніби про себе промо­вив:

—  Ваня, Серьожа, Уля, Женя... Всі мої товариші... брати! Клянусь помститися за вас! Я не скину військової шинелі, не випущу із рук автомата, поки хоч один загарбник зали­шиться на нашій землі!..