Земнухов поспішав до клубу дирекціону. В фойє стояв галас. Ваня квапливо пройшов у кімнату директора, — там сидів тільки Мошков.

Женя одразу збагнув, що товариш чимось схвильований.

—  Як добре, що я тебе застав тут.

—  А що трапилось? — занепокоївся Женя, встаючи із стільця.

—  Та нічого, а могло трапитись, якби я тебе не знайшов, — посміхнувся Зем­нухов.— Дирекціон висаджувати в повітря не будемо,;— спокійно вимовляючи кожне слово, промовив Ваня.

Женя розумів, що це ухвала не самого Земнухова, проте мовчки дивився на Ваню, чекаючи пояснення і збираючись з думками для того, щоб заперечити, якщо буде хоч найменша можливість.

—  Треба негайно все припинити.

—  А чому?

—  Нам не дозволили цього робити.

—  Як же ми тепер це пояснимо хлопцям?

—  Пояснити ми пояснимо, але розчару­вання буде багато. Хлопці з такою нетер­плячкою чекають цього вибуху... Та нічого не вдієш... Поясни своїм хлопцям і дівчатам, що вони можуть спокійно зустрічати Новий рік, і приходь з ними на вечір.

—  Ні, я не прийду. Ти мене приголом­шив.

—  Ну, ще що! Прийдеш.

—  Ні, ні, Ваню, краще не вмовляй. Який там уже вечір!

—  Відміняти його не можна. Це викличе непотрібні підозри.

—  Навіщо ж відміняти? Хіба без мене він зірветься? Ти краще скажи, як пояснити хлопцям — чому не буде вибуху?

—  А так, як мені пояснили: план цілком реальний, і ніхто не має сумніву в тому, що його  можна  здійснити,  але  наслідків  ми  не врахували.

—  Яких наслідків?

—  Якщо ми виконали б цей план, то насе­лення міста втратило б своє «славетне» керів­ництво, а Німеччина — десяток миршавих, не придатних для фронту офіцерів, але користі від цього було б мало.

Ваня помітив нетерплячий рух Жені і по­передив його:

—  Звичайно, це було б не так погано, але через день-другий знайшовся б новий комен­дант, і новий начальник поліції, і навіть но­вий бургомістр. Але що було б з городяна­ми? Шибениці, розстріли, звірства... Ось що чекало б на них. І ми назавжди б утратили співчуття і підтримку краснодонців.

—  Ай правда! Ми цього не передбачили. Тобто ми подивились прямо перед собою, роз­планували все на сьогодні, а не подумали про те, що буде завтра. В цьому наша по­милка.

—  А як же інших, хто виконує це завдан­ня, ти вже попередив?

—  Ні, але я ще встигну. Як це не дивно, але моє завдання на сьогодні полягає в тому, щоб зберегти життя найбільш ненависних нам звірів.

—  Але вони коштували б життя сотень дорогих нам людей!

—  Саме так! Треба було б попередити ще Туркенича. Але тепер уже пізно.

—  Він усе одно повинен бути в дирекціо­ні, бо виступає в концерті. Про те, що виведе звідти невинних людей і сам не буде на бан­кеті, він не пошкодує,— сказав Мошков.

—  Але викрадення прапора залишаєть­ся,— зауважив Земнухов.

— Ще б пак! Інакше Сергій Тюленін по­мер би з горя.

— Уяви собі, що заради цього його група повинна буде вийти за місто. Ти знаєш, я нутром, як кажуть, відчуваю, що він устигне і там побувати, якщо все успішно обійдеться з прапором.

 

* * *

 

В приміщенні міського клубу відбувалися збори. В залі сиділо повно німецьких офіце­рів, представників дирекціону, жандармерії. Далі, в глибині залу, сиділи, боячись пово­рухнутися, поліцаї, працівники біржі, міської управи та інші запрошені.

Вони сиділи з серйозними обличчями, вда­ючи, що коли не все, то хоч зміст доповіді їм зрозумілий.

«Ех ви, а ще людьми називаєтесь. Як це ми раніше не помічали всього цього наброду, цієї мерзоти? Як дешево ви продали і себе, і свою Вітчизну!» —думав Туркенич, розгля­даючи зал із-за куліс.

Крім коменданта міста, начальників жан­дармерії, гестапо та інших німецьких офіце­рів, Туркенич побачив у другому ряду фізіо­номію Соліковського та круглу голову Стаценка.

«І вони тут,— думав Ваня.— А чому б їм тут і не бути? Теж начальством вважаються!»

Ваня пильно вдивлявся і запам'ятовував обличчя німецьких офіцерів. На трибуні стояв якийсь незнайомий німець з майорськими погонами і монотонно, ніби читаючи молитву, виголошував доповідь. Що оін говорив, важ­ко було зрозуміти, та Туркенич і не старався вслухатися в невиразну повільну мову допо­відача. Швейде сидів у центрі стола і дивив­ся в зал.

«Отут, праворуч від сцени, повинен бути прапор дирекціону,— подумав Ваня, згадавши Тюленіна й Анатолія Лопухова, які затаїлись десь у залі.— Напевне, на останній, двадцять четвертий ряд забрались. Чи пощастить їм зняти і винести прапор? А що як його зали­шать на стіні? Ну, тоді й .розмова про нього відпадає. Після зборів побачимо»,— вирішив Туркенич і повільно пішов гримуватися.

Після концерту, в якому Ваня грав діда в одноактному водевілі, він навмисне пере­одягався не поспішаючи в закиданій різним мотлохом холодній кімнаті за сценою. «Чи пощастить винести прапор?» — мучило його питання. У двері заглянув поліцай.

—  Час виходити, чого возишся? Примі­щення звелено очистити!

—  Іду, іду.— Ваня надягнув піджак і, по-правляючи на ходу шапку, вийшов з кімнати. Він ішов вузеньким коридорчиком поміж ря­дами стільців до бокового виходу. За ним плівся поліцай.

Ваня блискавично, не повертаючи голови, перевів погляд на сцену і полегшено зітхнув. «На місці... Де ж хлопці? Чи пощастило їм заховатись?»

Він вийшов на вулицю і попрямував че­рез парк до яскраво освітленої школи, куди перебралися святкувати німці і міська знать. Ваня чув, як клацнув за його спиною замок у дверях. Але від його погляду не сховалось і те, що біля головного входу до клубу стоя­ло ще двоє чи троє поліцаїв. Народу було вже мало, і кожного перехожого могли помі­тити, до того ж через півгодини біля будин­ку залишиться охорона.

Темрява непроглядна, навіть дерева зли­вались в одну густу масу. Здавалося, попе­реду була суцільна чорна стіна.

«Ніч просто чудова, якщо хлопцям по­щастить викрасти прапор і вони виберуться прямо в парк, їх тут ніхто не помітить»,— по­думав Туркенич.

Він ішов не поспішаючи, навпомацки, мов сліпий, пробираючись по знайомих заметених снігом доріжках. Удалині спалахнули вогні, і крізь морок проступили темні силуети дерев. «Ось вона, наша школа!» Ваня відчув, як у нього забилося серце. Скільки спогадів по­в'язано було з шкільними роками!.. Де вони тепер, шкільні товариші? Більшість хлопців на фронті. Чи живі? Можливо, десь воюють, а дехто, напевне, вже не повернеться в рід­ний Краснодон...

А вчителі!.. Тільки тепер, озираючись на минуле, можна сказати, скільки праці, енер­гії і здоров'я вкладають вони, щоб зробити кожного з нас справжньою людиною. Яка ве­лика і непомітна ваша праця, і, на жаль, оцінити її можна лише потім, коли мине не один рік з дня закінчення школи, коли ти, крокуючи дорогами життя, зумієш відчути все те, що вони дали тобі. Нічого, що минули роки і кожен з нас міцно укріпився на життєвому шляху, ви назавжди зостанетесь найулюбленішими, найкращими наставниками, порадни­ками, старшими друзями. Кому, як не вам, звіряємо ми свої перші таємниці, до кого, як не до вас, ідемо у важкі хвилини за порадою? Ви зароджуєте в юному серці віру в свої си­ли, ви пробуджуєте в допитливім мозку велику мрію — мрію, яка потім стає дороговказом у житті.

Туркенич не помітив, як підійшов до пар­кана, що відокремлював парк від школи іме­ні Горького, тієї самої школи, куди він стіль­ки років щоденно ходив на заняття, школи, з якою було пов'язано багато спогадів... І сьо­годні, через якісь дві години, злетить у по­вітря її чудовий спортивний зал, що зв'язує два крила шкільного будинку. «Чи міг я по­вірити, прощаючись з школою, що через кіль­ка років сам буду винуватцем її руйну­вання?»

Великі вікна спортивного залу яскраво світилися, чути було уривки мелодії якогось танцю.

Ваня підійшов до школи, показав полі­цаю запрошення. Поряд стояв єфрейтор. Не звертаючи уваги на те, як старанно він роз­глядав спершу запрошення, а потім і самого власника, Ваня витирав ноги об якусь ган­чірку на підлозі.

Поліцай віддав запрошення, і Туркенич, не глянувши ні на поліцая, ні на єфрейтора, рішуче попрямував по знайомому вестибюлю до сходів на другий поверх. Зверху линула мелодія танго, чулись голоси танцюючих, жіночий сміх. Сходами метушились, бігали ні­мецькі офіцери. Туркенич піднявся нагору. Посеред залу стояла велика пухната ялинка. Вона була обвішана різними прикрасами і маленькими кольоровими лампочками, які за­раз, коли зал був освітлений електрикою, зда­вались яскравими барвистими цятками на темно-зеленому фоні.

Навколо ялинки — накриті столи. У про­тилежному кутку залу біля зачинених дверей балкона стояв комендант міста. Поряд — ні­мецькі офіцери із дирекціону, гестапо, жан­дармерії. Швейде про щось розмовляв з майором, що доповідав у клубі. Здавалось, що його сухе суворе обличчя ніби закам'яні­ло, тільки губи, що ледь-ледь ворушилися, свідчили про те, що він живий. За кілька кро­ків від них, очевидно не наважуючись піді­йти до компанії вибраних, стояв Соліковський разом з своїм заступником Захаровим і слід­чим поліції Кулешовим.

Ваня повільно оглядав присутніх. Він па­м'ятав наказ штабу. Жодна невинна людина не повинна постраждати.

Німецькі офіцери танцювали захоплено, голосно сміючись з своїми дамами і зрідка позираючи на коменданта. Промайнула усміх­нена фізіономія Стаценка. Він кланявся на­ліво й направо, не стараючись навіть до ладу роздивитись, з ким вітається.

Ваня так пильно вдивлявся в людську ма­су, яка кружляла, снувала і просто товпи­лась по кутках, що не помітив, як і сам ко­гось зацікавив. Біля вікна стояла білява жін­ка років двадцяти п'яти і крадькома позирала на нього. На Туркенича дивилася ще одна жінка з яскраво нафарбованими губами і мо­лодим, але вже прив'ялим обличчям.

Туркенич стояв збоку, недалеко від две­рей. Він вирізнявся з-поміж усіх своїм неза­лежним виглядом. Світлі очі, високе чоло, яке вже встигли прорізати ледь помітні змор­шки, серйозний, навіть трохи суворий вираз обличчя — все це надавало йому якоїсь суво­рої чоловічої краси, що одразу помітили при­сутні на банкеті жінки.

Але раптом Ваня побачив у дальньому від себе кутку знайоме обличчя дівчини. Він при­дивився. Так, це вона, шкільна подруга Таня Горілова. Але що вона тут робить? Таня сто­яла осторонь, намагаючись не привертати до себе уваги німецьких офіцерів. Але її стано­вище було складнішим, ніж його. Бліде об­личчя дівчини, каштанове волосся, акуратно заплетене в дві тугі коси, що, як вінок, при­крашали її голову,— все це приваблювало. Просте, скромне плаття м'яко облягало її струнку постать. Ваня підійшов до неї. Він помітив її нетерплячий рух і іскорку радості на обличчі, яку важко було приховати, та во­на, очевидно, й не старалась цього зробити, їх погляди зустрілись. Молоді люди простягли одне одному руки.

—  Яким чином ти тут? — з ледь помітною тривогою в голосі спитала Таня.— От не спо­дівалась ніколи, що після стількох років зу­стріну тебе... І де? На банкеті в дирекціоні...

—  Чесно кажучи, я йшов до тебе з подіб­ним запитанням. Я навіть не повірив спочат­ку, що ти...

— Що я можу бути тут? — перебила вона Ваню і сміливо подивилась йому в очі.—Я ви­падково потрапила сюди. Мені принесла за­прошення сюди подруга.

Таня не назвала її, а Ваня не став ціка­витися, хто ця дівчина, хоч і помітив, що вона навмисне не назвала імені своєї зна­йомої.

—  Мені просто було цікаво подиви­тись,   що   тут   буде   і   особливо — хто   сюди прийде.

—  А що ти зараз робиш?

Вона здивовано глянула на Ваню.

—  Я хотів сказати — що робиш у місті,— пояснив він.

—  Ах, ти ось про що... Читаю, читаю і чи­таю... Що ж можна ще робити тепер?

Ваня зрідка поглядав на двері, помічаю­чи нових людей, які заходили в зал.

—  Я виступав у концерті, і мені дали за­прошення,— перемінив він тему розмови й одразу ж помітив несхвальну посмішку дів­чини, навіть не посмішку, а легеньку грима­су.— Мені теж хотілося подивитись, що роб­лять наші хлопці й дівчата, от я і пішов у клуб,— додав Ваня.

—  І що ж ти помітив там цікавого?

—  Багато, багато того, над чим доведеть­ся замислитись, коли життя знову потече по мирному руслу.

Він навмисне не сказав про те, яке життя має на увазі. Але Таня зрозуміла. Вони стоя­ли біля величезного вікна, що виходило в мі­ський парк, і Ваня побачив ту саму біляву з нарум'яненими щоками жінку, яка вперто переслідувала    його   поглядом    кілька   хвилин тому.

—  Чого ї від мене треба?

—  Кому? — Таня подивилася в той бік, куди був спрямований погляд Туркенича, і лукаво посміхнулась.

—  Ти чого посміхаєшся?

—  Так просто...— Трохи помовчавши, вона додала: — Хіба не догадуєшся?

—  Ні, а що? — спитав Ваня і подивився на жінку.— «Чи вона не стежить за мною? — про­майнула  думка.— Ні,  занадто  настирлива...»

Таня ніби вгадала його думки і знову по­сміхнулась:

—  Не турбуйся, ти просто сподобався їй.

—  Що? — здивувався Ваня.— Ти глузуєш з мене?

—  Ваню, якби поруч з тобою стояв чоло­вік, твій друг, він сказав би тобі те ж саме... Можливо, тільки в іншій формі. А я прямо говорю те, що бачу.

Туркенич не сподівався, що так повернеть­ся розмова. Він навіть почервонів, але взяв себе в руки і запропонував Тані:

—  Ходімо звідси. Здається, і ти, і я доволі надивилися на ці веселощі сильних світу цьо­го! У мене вже голова розвалюється від цих безперервних танців.

—  А тобі не хотілося б подивитись, що буде опівночі, коли проголошуватимуть то­сти? — спитала Таня.

—  Ми до того часу повернемось. Пройде­мося по морозяному повітрі і прийдемо. За­раз одинадцята, і в нашому розпорядженні майже година.

- Ну  що   ж, ходімо,— погодилась  Таня, і вони стали пробиратись до виходу.

—  Ваню, зверни увагу, яким засмученим поглядом проводжає тебе ця особа.

—  Перестань знущатися,—не озираючись, сказав Туркенич.—Яке мені діло? Я її впер­ше бачу. Не знаю і,   по    правді,   знати   не хочу.

—  Я теж її не знаю, вона, очевидно, при­їжджа,— відповіла Таня.

Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо, тільки зверху лунали набридливі звуки фокстрот а.

- Пройдемо по Піонерській,—запропону­вав Ваня.

Таня мовчки кивнула головою. Вони по­вагом брели по снігу, згадуючи школу, дру­зів, учителів. Говорили про самодіяльність, про різні витівки в школі і хороші дружні ве­чори. Особливо яскраво постав у пам'яті ве­чір у лютому 1937 року, присвячений Пушкі­ну. Ваня тоді грав старого цигана в інсце­нівці пушкінської поеми. Він навіть прига­дав і продекламував уривок з його монолога:

 

«Оставь нас, гордый человєк!

Мы дики, нет у нас законов.

Мьі не терзаєм, не казним,

Не нужно крови нам и стонов;

Но жить с убийцей не хотим.

Ты не рожден для дикой доли,

Ты для себя лишь хочешь воли;

Ужасен  нам твой будет глас;

Мы робки и добры душою,

Ты зол и смел; — оставь же нас,

Прости!  да  будет мир  с тобою».

 

До півночі лишалося чверть години, коли вони, добряче змерзнувши, зупинились нав­проти приміщення колишньої фабрики-кухні.

—  Тут, здається, якийсь буфет чи чай­на,— сказав Ваня.— Може, зайдемо погріє­мось? Тобі холодно?

—  А котра година?

—  Ще встигнемо,— ухиляючись, відповів Туркенич,— зайдімо вип'ємо по склянці гаря­чого чаю.

Таня мовчки погодилася.

В залі стояла напівтемрява, по кутках коптіло кілька каганців. Молоді люди сіли за столик. Розмова, що так гарно почалася під час прогулянки, обірвалась. Таня раділа з ви­падкової зустрічі з шкільним товаришем. «Чо­му він мовчить? Не довіряє, очевидно... Особ­ливо після зустрічі в дирекціоні... А як хоті­лося б у ці важкі дні окупації, коли не зна­єш, що робити, інколи порадитися з такою людиною»,— думала дівчина. Вона й гадки не мала, що Ваня зв'язаний з підпільниками чи партизанами, про яких так багато гово­рили в місті. Але Таня не здивувалася б, якби дізналась, що він один із керівників підпільної організації. Вона крадькома по­зирнула на Туркенича. Погляд його був ске­рований кудись далеко, за межі цієї темної брудної кімнати. Здавалося, він чогось на­сторожено чекав.

Ваня глянув на годинник. Без п'яти двана­дцять. «Ось зараз, через п'ять хвилин... ско­ро-скоро...— Погляд його впав на Таню.— А чому вона зосталась поза боротьбою? Щось перешкодило їй,— подумав він.— Мабуть, тому, що наї^их однолітків майже нікого не­має. Але чому вона не попала в нашу орга­нізацію? І це просто з'ясувати. Не міг же Сергій Тюленін залучити її в свою групу чо-тирнадцяти-шістнадцятирічних школярів чи Земнухов, хоч учасники його групи трохи старші.  От   і   вийшло,   що   вона   опинилась осторонь...»

Ваня пригадав останню розмову з своїми юними товаришами, які палко підтримали його план — підняти повстання при підході до міста частин Червоної Армії. Озброїти насе­лення і не випустити з міста ні німців, ані їх

посіпак.

План був рискований, але Ваня ще раз упевнився, що їх намір правильний і цілком здійсненний. Цей план був схвалений підпіль­ною партійною організацією. Коли про нього доповіли її керівникові Пилипу Петровичу Лютикову, Ваня Земнухов розказував, що Лютиков уважно вислухав усі деталі наміче­ного молоддю збройного виступу і, усміхнув­шись, сказав:

—  Ну, прямо схоже на те, що вони ви­крали наш план. Молодці хлопці! Ось тоді будемо діяти разом і відкрито з усім наро­дом.

«Сьогодні вже пізно, а завтра обов'язко­во треба поговорити з Танею про її наміри. Можна не сумніватися, що скоро вона буде серед нас»,— вирішив Туркенич.

Ваня знову дістав із кишені батькового годинника і поглянув на циферблат.

—  Здається, ти вже поспішаєш до дирек­ціону?

—  Ні, Танечко,  по-моєму, там більше ні­чого нам робити.

—  Ще б пак! Уже перша година.

—  Звідки ти знаєш?

—  Видно по твоєму обличчю.

—  Ну що ж, тим краще. Ходімо, я прове­ду тебе додому.

«Невже провал? Що ж перешкодило Жені Мошкову?» — думав він, устаючи з-за столу.

 

* * *

 

Пізнього  вечора  в  умовленому   місці   на околиці Краснодона Лук'янченко чекав Тюленіна. Віктор раз у раз вибігав із-за напіврозваленого старого сарая на безлюдну дорогу, щоб хоч трохи зігріти задубілі ноги і подиви­тись, чи не йде Сергій. Як звичайно в таких випадках,  час  минав  дуже  повільно.  Віктор уже втратив будь-яку надію діждатися Сер­гія і неохоче вдивлявся в темний, ніби спусто­шений   провулок.   Раптом   йому  здалося,   що чиясь  постать  промайнула  під парканом ос­таннього на вулиці будинку і завмерла. Вік­тор насторожився і теж причаївся, припавши до холодної кам'яної стіни сарая.

Зненацька нічну тишу розітнув протяжний свист,— він здався хлопцеві гучнішим від по­стрілу гвинтівки, хоч насправді був досить звичайним. Невдовзі пролунав другий свист. «Тепер повинен бути один короткий»,—по­думав Віктор, і в ту ж мить він пролунав. Зраділий Віктор вискочив назустріч другові:

— А я думав, що ти вже не прийдеш!

—  Це ж чому не прийду? — спитав Сергій. Віктор помітив тремтіння в голосі Сергія, який пережив недавно, всього годину чи пів­тори тому, велике напруження. Та чи обі­йшлось усе як слід, чи викрадено фашист­ський прапор — це лишалося загадкою для Віктора, і хоч як він старався, але не зміг прочитати відповіді на серйозному, зосере­дженому обличчі Сергія.

Вони йшли мовчки. Віктор не наважував­ся спитати про прапор, а Сергій уперто мов­чав. «Невже не пощастило?» — подумав Вік­тор.

—  А де засідку влаштували? — несподіва­но спитав Сергій.

—  Кілометрів за півтора звідси, хлопці ви­брали зручне місце. Там близько підходить до дороги балка, вони у ній і засіли. Але щось не видно машин. А що як не буде жод­ної?

—  Буде! Зараз десята, у нашому розпо­рядженні більше години.

—  Серьожко, га, Серьожко! — несподіва­но насмілився Віктор.— А як же з прапором?

—  Усе в порядку,— ледь посміхаючись, відповів Сергій, і якби було трохи видніше, то Віктор, напевне, помітив би, як очі його радісно засяяли.

—  Пощастило?

—  Звичайно, прапор уже в первомайців, у групі Анатолія Попова. Ото завтра в місті галасу буде! Швейде сказиться, коли довіда­ється про це. А ми вже посміємося досхочу з мерзотників...

—  Та-ак, — протягнув Віктор, захоплюю­чись своїм сміливим другом.

—  Ото ж то! — обізвався Сергій, і обидва замовкли, прискорили ходу, розтираючи охололі носи й вуха.

Незабаром назустріч їм вибіг Степан Сафонов:

—  Ми, здається, даремно сьогодні чекає­мо. Німці бенкетують зараз, Новий рік зу­стрічають. Жодної машини! Розумієш, Сер­гію, хоч би напоказ одна проїхала!

—  Будуть,— упевнено сказав Сергій, звер­таючи з дороги до того місця, звідки щойно вискочив Степан.

Хлопці стукали ногою об ногу, штовха­лись або, мов півні, боком наскакували один на одного.

—  Замерзли? — занепокоївся   Сергій.

—  Самі нічого, а ось черевики чомусь мерзнуть,— пожартував Вася Пиріжок, штов­хаючись з Остапенком.

—  Нічого, аби німці попались, а тоді і хо­лоду не помітиш,— утрутився Дадишев.

—  Не сумуй, Льоню, ми з Віктором щас­ливіші: не встигли прийти, а вже, здається, й дочекались.

Усі нерозуміюче подивилися в обидва кін­ці дороги.

—  Гляньте,— і Сергій показав убік.

За схилами пагорба, мов далека блискав­ка, спалахував промінь фар поки що невиди­мої машини.

—  їдуть... Біля Самсонівки. Васю,— звер­нувся Сергій до Пиріжка,—ви з Льонею і Степаном зостанетесь тут і, на випадок нашої невдалої спроби, доб'єте машину. А ми до­беремося балкою до повороту дороги і там її зустрінемо. Скільки у вас гранат?

—  По дві на брата,— за всіх відповів Да­дишев.

—  А у нас по скільки буде?

—  У мене дві,— Сеня Остапенко, ніби на підтвердження своїх слів, дістав і повертів у руках гранати.

—  У мене одна,—додав Лук'янченко.

—  Значить, три... Малувато... Доведеться дві у вас, братці, забрати. Давайте ще два ав­томати. У вас теж два зостанеться.

Сергій не помилився. Коли вони добрали­ся до того місця, де дорога почала спускати­ся з пагорба вниз, то ясно побачили вдалині світло фар автомашини.

—  їх дві, а не одна! — вигукнув Сеня.

—  Тим  краще! — зрадів  Лук'янченко. Сергій уважно  вдивлявся  в  нічну пітьму, намагаючись визначити, дві чи більше авто­машин ішло по дорозі. А коли переконався, що дві, рішуче звелів:

—  Вікторе, збігай до хлопців і передай, щоб другу машину не чіпали, пропустили в місто. Ясно? Одна з них обов'язково повинна пройти в Краснодон. Бігом туди і назад! Зро­зумів, що передати?

—  Що передати — зрозумів, а чому — не зрозумів.

Віктор не став чекати пояснень, знаючи, що їх зараз не буде, та якщо Сергій сказав, то так треба. Він швидко побіг просто по до­розі і за хвилину зник з очей. Важко дихаю­чи, Віктор невдовзі повернувся і ліг поруч із Сергієм у невеликому, але досить глибокому для того, щоб сховатися, яру, метрів за п'ят­надцять від дороги. Чути було розмірений гуркіт моторів, що все наближався.

—  Здається, вантажні, — прислухавшись, сказав Сеня.

—  Байдуже. Сьогодні не має значення — вантажні вони чи легкові,— обізвався Сер­гій. — Так ти зрозумів, навіщо треба одну ма­шину пропустити?

—  Щоб паніку в місті серед німців викли­кати?

—  Ех, ти, філософ! Адже нам треба, щоб поліція на дванадцять годин ночі, коли виса­джуватимуть у повітря дирекціон, була тут. Якщо підірвем обидві, ти ж не побіжиш роз­повідати про це Соліковському? От і треба, щоб німці самі повідомили.

—  От здорово придумав! А ми обидві рознесли б ущент.

Машини були вже зовсім близько. На взгір'ї швидкість переключили, і мотор гріз­но заревів. Яскравий промінь світла облизу­вав гребінь пагорба.

—  Почнемо з першої і, якщо все буде га­разд, другу пропустимо, а якщо промахне­мось, тоді перепаде другій. Гранати приго­туйте всі. Кидати будемо ми з Сенею, а ти, Вікторе, обстріляєш із автомата кабіну. Стеж і за кузовом; якщо там будуть фрици, то щоб не розбіглись, а то потім уночі їх, як бліх, не знайдеш.

—  Жоден не вискочить. На випадок чо­го — ви допоможете, та  й хлопці  поряд.

На гребені пагорба спалахнули фари й на мить засліпили хлопців. Вони завмерли І, не відчуваючи холоду, припали до землі.

Зволікати було не можна: перша машина була жшсім поруч. Шофер знову переключив передачу і став добавляти газу. Сергій підвiвся, злегка випростався і різко махнув ру-кбю. Майже одночасно з ним, стараючись не відстати від свого командира, кинув гранату й Сеня.

Два невеликі спалахи, а за ними вибухи розітнули тишу і лунко прокотились по за­сніженому пустинному степу.

—  Влучили, влучили! — зраділо закричав Віктор і натиснув на спусковий гачок ав­томата. Застрекотіла черга. Одна граната влучила в носову частину. Машина різко пере­смикнулась і, втративши управління, уткну­лась у кучугуру, з неї вискочило двоє — їх до­били. В цей час друга машина вискочила на пагорб.

—  Проїжджай, проїжджай,— тихо підба­дьорював Сеня Остапенко,— тебе, на жаль, чіпати не можна.

Машина набирала швидкість, щоб хутчі­ше проминути небезпечний проміжок дороги.

Ось вона порівнялася з засідкою. Сергій дістав із кишені другу гранату і, чи то звер­таючись до хлопців, чи сам до себе, спитав:

—  Може, рискнемо?

—  Давай, Сергію, давай! — підхопив Вік­тор, до ладу ще не знаючи, в чому полягатиме цей риск. Побачивши в руках Сергія гра­нату, він зрозумів, що й друга машина від них не втече.

—  Ех, хай  буде,   що   буде! — Сергій   замахнувся гранатою і кинув и услід машині, що була за якихось кроків десять від хлоп­ців. Усі знову припали до землі;

Граната влучила в кузов. Ледь помітний спалах і вибух. До хлопців долинув відчай­душний крик.

—  Тільки б шофера не зачепило,— підвів­ся на весь зріст Сергій.

Машина на повній швидкості мчала в на­прямі Краснодона.

—  Тепер треба поспішати,— сказав Сеня Остапенко.

—  Вікторе, дай-но мені автомат. — Сергій одвів затвор, подивився, чи є ще в диску па­трони, і квапливо попрямував до машини, що завмерла біля кучугури.

Помітивши групу Сергія, Вася Пиріжок з Дадишевим і Сафоновим підбігли до них.

—  Що в кузові? — спитав Сергій.

—  Якісь ящики... Напевне, боєприпаси: важкі, не підняти,— скоромовкою сказав Сафонов.

—  А що з фрицами?

—  Було чотири, а тепер жодного не зоста­лось,— показав рукою на непорушні трупи на узбіччі дороги Вася Пиріжок,— а в кабіні шофер і єфрейтор убиті наповал.

—  Обшукайте   і  заберіть  документи. Хлопці мовчки взялися до роботи. Сергій відкрутив ковпачок бензобака, дістав із ки­шені носову хустинку і спробував намочити її бензином.

—  Сергію, каністра з бензином потріб­на? — почувся Васин голос із кузова.

—  Безумовно!    Обливай,   тільки   обережно,— він  подав  Васі свою хустинку.— Намо­чи в бензині і давай сюди.

Сергій почекав, поки з машини вистриб­нув Вася Пиріжок, і голосно сказав:

—  Васю, ти з Сенею і Льонею підете до­дому через Талове. Та не подумайте виходи­ти на дорогу. А ми підемо іншим шляхом. Одійдіть усі!

Хлопці одійшли. Сергій запалив хустину і кинув її в кузов, відскочивши вбік. У ту ж мить нічну темряву прорізав яскравий сніп вогню. Полум'я охопило всю машину.

Сергій махнув рукою, і хлопці групами розбіглись. Вони були вже далеко, коли глу­хі вибухи пролунали в степу.

—  Снаряди рвуться.

—  От і зустріли Новий рік,— сказав Сер­гій.— Що нас чекає в 1943 році?

 

* * *

 

Рано-вранці 1 січня 1943 року почались облави й арешти молодогвардійців.

О дев'ятій годині в клубі дирекціону схо­пили Женю Мошкова, трохи пізніше арешту­вали Віктора Третьякевича. Опівдні взяли Земнухова.

Фашисти влучили в серце організації, арештували трьох її керівників.

Про арешти Туркенич довідався від Сер­гія Тюленіна. Вирішено було скликати засі­дання штабу.

Збиралися недовго. Настрій був пригнічений.. Навіть Сергій Тюленін і Люба Шевцовз сиділи мовчки — такого раніше не було.

—  Ну, ми їм, гадам, покажемо,— погрозив кулаком Сергій, коли Туркенич розповів при­сутнім усе, що було відомо про арешт хлоп­ців.

—  Показати їм, очевидно, нічого не по­щастить,— сказала Уляна Громова,— органі­зацію хтось зрадив. Коли приїжджали в клуб дирекціону, у них був список, в якому були і ти, Серьожо, і ти, Васю, і ти, Любо, і багато

інших.

—  Якби взнати цього негідника,— блисну­ла очима Люба.

—  А про весь список не можемо довіда­тися, Улю? — спитав Туркенич.

—  Зараз, очевидно, ні, бо в цьому списку були ті, хто працює в клубі дирекціону, а ще про кого вони знають, трудно сказати.

—  Потім, коли всіх арештують, буде піз­но,— зауважив Вася Левашов,— нам треба зв'язатися з комуністами і разом вирішити питання про визволення хлопців.

—  Цього,— сказав Туркенич,— ми не мо­жемо зробити. У нас обрубано обидві руки, що зв'язували нас з комуністами: нема Зем-нухова і Мошкова. До того ж ми не маємо права рискувати тепер підпільною партійною організацією. Уявляєш, що буде, коли ми на­ведемо, і на них поліцію й німців. Найголов­ніше зараз — сказати нашим товаришам, що робити далі. Вони чекають від нас цього, і ми повинні дати їм чітку відповідь.

— Розгромити вночі  поліцію  і  визволити хлопців,— запропонував   Сергій.

—  Ти подивися, що робиться зараз у міс­ті,— зупинив його Туркенич.— Усюди німці, поліція.

—  Поліцію перевели на казармений стан,— зауважив Кошовий,— тепер вони не проґавлять нагоди розправитися з «Молодою гвардією».

—  Вихід тільки один,— і Туркенич підвів­ся, як і того дня, коли його призначили коман­диром загону. Він розумів, що на ньому і на інших членах штабу лежить дуже відпові­дальне завдання: вирішити долю всієї орга­нізації. — Ми повинні віддати наказ про те, щоб усі учасники нашої підпільної організації розходились із Краснодона. Іншого виходу немає. Хоч як ми любимо наших друзів, що опинилися в поліції, але ми відповідаємо і за долю молодогвардійців, яких ще не встигли забрати.

Усі мовчали.

—  А як же вони? — не втерпів Олег.

—  Іншого виходу немає,— повторив Тур­кенич.— Урятувати їх ми не зможемо. Сили занадто нерівні. Ми загубимо й інших.

І навіть Сергій Тюленін не міг заперечи­ти проти тверезої пропозиції Туркенича.

—  Іти з міста всім негайно, в тому числі і членам штабу, а наказ наш треба передати через зв'язкових по всій організації.

...П'ять днів тривали суцільні обшуки й облави в місті. Незважаючи на те, що багато хто намагався одразу ж покинути Краснодон, в поліції опинились Уляна Громова, Володи­мир Осьмухін, Анатолій Попов, Анатолій Ко­вальов, Михайло Григор'єв, Майя Пегліванова, Віктор Лук'янченко, Семен Остапенко, Дем'ян Фомін...

Арешти не припинялись. Туркенич перехо­вувався на квартирі знайомих, чекаючи наго­ди зв'язатися з комуністами. В руках поліції і німців було понад вісімдесят молодогвар­дійців.

П'ятого січня він дізнався про арешт Пи­липа Петровича. Провал Лютикова, а потім Баракова, Соколової та інших комуністів остаточно позбавив його надії врятувати хлопців.

Поліція і німці нишпорили по місту, шу­каючи учасників організації, які залишилися на волі.

Темної січневої ночі Туркенич перейшов Донець, а потім лінію фронту і попав в одну із військових частин Радянської Армії.