Навіть щонайвідсталіша людина в тилу у німців, лкь дина, яка нічого не тямила в справах війни, зрозуміла: гітлерівцям  настав  кінець.

У таких віддалених од фронту місцях, як Краснодон, це  насамперед зрозуміли всі з утечі молодших гітлерівських компаньйонів, компаньйонів по грабунку,— угор­ських та італійських найманців і недобитків армії Анто-неску.

Румунські офіцери й солдати тікали по всіх дорогах, без автотранспорту й артилерії. Вдень і вночі сунули во­ни в своїх халабудах на зморених конях і йшли пішки, позастромлявши руки в рукава шинелей з обсмаленими полами, у високих шапках з козячого хутра чи в пілотках, з обмороженими щоками, попідв'язуваними де рушником, де жіночими шерстяними трусиками.

Одна з халабуд спинилась біля двору Кошових, з неї вискочив знайомий офіцер і побіг до будинку. Денщик, вигнувши шию, щоб сховати відморожене вухо, вніс ве­ликий  чемодан  офіцера  й  маленький  свій.

Офіцер був з флюсом і без золотих погончиків. Він, вскочивши на кухню,  зразу став гріти руки біля плити.

—   Ну, як діла? — спитав у нього дядя Коля.

Офіцер не те щоб заворушив кінчиком носа,— він не міг ворушити обмороженим носом,— він показав на об­личчі той вираз, з яким він ворушив носом, і раптом удав обличчям Гітлера, що в нього добре вийшло завдяки ву­сикам та божевільному виразу очей. Він зобразив Гітлера і, ставши навшпиньки, вдав, ніби тікає. Він навіть не всміх­нувся, бо ж було не до жартів.

—   Ідемо додому до хазяйка! — добродушно сказав ден­щик, боязко скинув оком на офіцера й підморгнув дяді Колі.

Вони відігрілися, закусили, і тільки-но вийшли із сво­їми чемоданами, як бабуся, наче з якогось навіяння, за­горнула ковдру на постелі Олени Миколаївни й не зна­йшла  обох  простирал.

Аж помолодшавши од гніву, бабуся метнулась за гос­тями й стала так репетувати біля хвіртки, що офіцер зро­зумів: от-от він стане центром баб'ячого скандалу. Він звелів денщикові одкрити маленький чемодан. В денщи-ковім чемоданчику й справді знайшлося одне простира­ло.   Бабуся,   схопивши  його,   закричала:

—-  А  де  ж друге?

Денщик люто кидав оком на офіцера, але той, сам підхопивши свій чемодан, уже влазив у халабуду. Він так і завіз простирало до себе в Румунію, якщо тільки з нього не скористався який-небудь партизан, українець або мол­даванин, що спровадив на той світ потомка стародавніх римлян   разом   з   його  денщиком.

Найризикованіші операції часом проходять краще за ретельно підготовані — саме через несподіваність. Але частіше найбільші діла провалюються через один хибний крок.

Увечері 30 грудня Серьожка й Валя з групою товари­шів, ідучи до клубу, побачили німецьку вантажну маши­ну, що стояла біля одного з будинків, завалена мішками, без   охорони  та   без   водія.

Серьожка й Валя злізли на машину і обмацали мішки: судячи з усього, в них були новорічні подарунки. Напе­редодні випав невеликий сніжок, підморозило, від снігу було навколо видно; люди ще ходили по вулицях, все-та­ки вони відважилися скинути з машини кілька мішків і порозтягали їх по сусідніх дворах та сарайчиках.

Женя Мошков, директор клубу, та Ваня Земнухов, художній керівник, запропонували товаришам, як тіль­ки молодь розійдеться, перенести подарунки до клубу: там було чимало всяких схованок у підвальних примі­щеннях.

Німецькі солдати, що з'юрмились біля машини, а особ­ливо один єфрейтор у кожусі з собачим коміром та в ерзац-валянках, лаялись п'яними голосами, а хазяйка бу­динку, неодягнена, казала, що вона не винна. І німці ба­чили, що вона не винна. Нарешті німці полізли в маши­ну, а хазяйка втекла в будинок. Звернувши до балки, нім­ці поїхали до жандармерії.

Хлопці поперетягали мішки до клубу й сховали в під­вал.

Вранці Ваня Земнухов і Мошков, зійшовшись у клубі, вирішили, що частину подарунків, особливо сигарети, вар­то б сьогодні, під Новий рік, пустити на базар, органі­зації забракло грошей. Випадком був у клубі і Стахович, що підтримав цей захід.

Торгівля німецьким дрібним крамом з-під поли не була незвичайним явищем на базарі: цим промишляли, насам­перед, німецькі солдати, що міняли все на горілку, теплі речі й харчі. Потім це перепродувалося з рук до рук; поліція дивилась на це крізь пальці. І в Мошкова був уже цілий штат вуличних хлоп'яків, які охоче продавали сигарети  за  проценти.

Але того дня поліція, перетрусивши найближчі до місця пропажі будинки й подарунків не знайшовши, спе­ціально стежила, чи не буде хто-небудь торгувати ними на базарі. І одного з хлоп'яків спіймав із сигаретами сам начальник поліції Соліковський.

На допиті хлоп'як сказав, що виміняв ці сигарети в дя­дечка на хліб. Хлоп'яка відшмагали батогом. Але це був один з тих вуличних хлоп'яків, кого шмагали в житті не раз, крім того, його виховували в тому дусі, що товари­шів не можна виказувати; і побитого й заплаканого хло­п'яка   вкинули  в   камеру до  вечора.

Майстер Брюкнер, якому поміж іншими справами на­чальник поліції доповів про хлоп'яка, спійманого з ні­мецькими сигаретами, поставив це у зв'язок з іншими по­кражами з вантажних машин і захотів допитати хлоп'яка особисто.

Пізнього вечора хлоп'яка, що заснув у камері, збудили й привели в кімнату майстера Брюкнера, де він опинився зразу перед двома жандармськими чинами, начальником поліції  та  перекладачем.

Хлопчисько   гугнявив   своє.

Майстер, обурившись, схопив його за вухо і власно­руч потяг  по  коридору.

Хлоп'як опинився в камері, де стояли два скривавлені тапчани, звисали вірьовк    и зі стелі і на довгому нефарбо­ваному столі на козлах лежали шомполи, шила, канчуки, сплетені з електричного дроту, сокира. Горіло в залізній печі. В кутку стояли відра з водою. В камері попід стін­ками було два стоки, як у лазні.

Біля козел на табуреті сидів огрядний лисуватий ні­мець в окулярах із світлою роговою оправою, в чорному мундирі, з великими червоними руками, порослими світ­лим волоссям,   і   курив.

Хлопчисько поглянув на нього, затрусився й сказав, що він одержав ці сигарети в клубі від Мошкова, Земнухова й Стаховича.

Того ж дня дівчина з Первомайки, Вирікова, зустрі­ла на базарі свою подругу Лядську, з якою вони колись сиділи на одній парті, а з початком війни розлучились: батька Лядської перевели на роботу в селище Краснодон.

Вони не те щоб дружили,— вони були однаково вихо­вані в розумінні своєї вигоди, а таке виховання не навер­тає до дружби,— вони просто розуміли одна одну з пів­слова, мали однакові інтереси й діставали обопільну ко­ристь від стосунків між собою. З дитячих років вони пере­ймали в своїх батьків і в того кола людей, що з ними спілкувались їхні батьки, те уявлення про світ, за яким усі люди прагнуть тільки особистого зиску, а метою та призначенням людини в житті є боротьба за те, щоб тебе не затерли, і, навпаки, — щоб ти мав успіх коштом інших.

Вирікова та Лядська виконували всякі громадські обо­в'язки в школі і звично та вільно поводились із словами, які означали всі сучасні суспільні й моральні почуття. Але вони були певні того, що й ці обов'язки, і всі ці слова, і навіть знання, які набували вони в школі, вигада­ли люди для того, щоб приховати свої прагнення до осо­бистого зиску, до використання інших людей у своїх інтересах.

Не виявивши особливих радощів, вони були все-таки дуже вдоволені, побачивши одна одну. Вони приязно тицьнули одна одній негнучкі долоньки — маленька Ви­рікова в вухатій шапці, з кісками, що стирчали вперед над драповим коміром, і Лядська, велика, руда, вилицювата, з фарбованими нігтями. Вони відійшли геть од метушли­вого  базарного  натовпу  й  розбалакались.

—   Ну їх, отих німців, теж мені визволителі! — говори­ла Лядська.— «Культура, культура», а вони більше див­ляться, щоб пожерти та безплатно побалуватись за раху­нок Пушкіна... Ні, я все-таки більшого від них чекала... Ти   де   працюєш?

—   В конторі колишній Заготскоту...— Обличчя у Ви-рікової набрало ображеного й злого виразу: нарешті вона мала змогу поговорити з людиною, яка осуджувала нім­ців з правильної точки зору.— Тільки хліб, двісті, і все... Вони дурні! Зовсім не цінять, хто сам пішов до них слу­жити.  Я  дуже  розчарована,— сказала  Вирікова.

—   А я зразу побачила: невигідно. І не пішла,— сказа­ла Лядська,— і жила спочатку, правда, непогано. Там у нас була така собі тепла компанія, я від них усе їздила по станціях, міняла... Потім одна, зводячи особисті ра­хунки, виказала, що я не на біржі. Та я їй — дулю з ма­ком! Там у нас був уповноважений з біржі, немолодий, такий смішний, він навіть не німець, а з якоїсь Ларінгії, чи що, я з ним пішла, погуляла, потім він мені сам до­бував навіть спирт і сигарети. А потім захворів, і замість нього прислали такого барбоса, що той мене зразу — на шахту. Теж, знаєш, не мед — вороток крутити! Я тому й приїхала сюди,— може, доб'юсь чого кращого тут, на біржі...   У  тебе  заручки   там   нема?

Вирікова  капризно   відкопилила   губи.

—   Дуже вони мені потрібні!.. Я тобі так скажу: кра­ще мати справу з військовими: по-перше, він тимчасово, значить, рано чи пізно піде собі, ти йому нічого не вин­на.   І   не такі  скупі,— він  знає,  що  його  можуть  завтра вбити, і не так жалкує, щоб йому погуляти... Ти зайшла б колись?

—   Куди ж заходити,— вісімнадцять кілометрів, та ще скільки  до   вашої   Первомайки!

—   А чи давно вона перестала бути вашою?.. Все-таки заходь, розкажи, як улаштуєшся. Я тобі дещо покажу, а може, й дам дещо, розумієш? Заходь! — І Вирікова їй недбало  тицьнула   маленьку  негнучку  долоньку.

Ввечері сусідка, що була того дня на біржі, передала Виріковій записку. Лядська писала, що «у вас на біржі барбоси ще гірші, ніж у селищі», і що в неї нічого не ви­йшло, і вона йде додому «вся розбита».

Вночі проти Нового року на Первомайці, як і в інших районах міста, провадили вибірковий трус, і у Вирікової знайшли цю записку, недбало заткнену поміж старими шкільними зошитами. Слідчому Кулешову, що провадив трус, не довелось докладати зусиль, щоб Вирікова назва­ла прізвище подруги і з неймовірним прибріхуванням од страху розповіла про її «антинімецькі» настрої.

Кулешов звелів Виріковій з'явитись після свят до по­ліції й забрав записку з собою.

Перший про арешт Мошкова, Земнухова й Стаховича дізнався Серьожка. Попередивши сестер, Надю та Дашу, і друга свого Вітьку Лук'янченка, він побіг до Олега. Він застав тут Валю і сестер Іванцових: вони щоранку збира­лися в Олега, і він давав їм завдання на той день.

Олег і дядя Коля піймали й записали цієї ночі пові­домлення Радінформбюро про підсумки шеститижневого наступу Червоної Армії в районі Сталінграда, про ото­чення подвійним кільцем усього велетенського угрупован­ня німців під Сталінградом.

Сміючись і хапаючи Серьожку за руки, дівчата кину­лись до нього з цим повідомленням. Хоч який міцний був Серьожка, губи його затремтіли, коли він виклав свою страшну  новину.

Олег сидів білий, сплівши довгі пальці великих рук, на лобі його лягли подовжні зморшки. Потім він устав, і на його обличчі виник порив діяльності.

—   Дівчата,— тихо звелів він,— знайдіть Туркенича й Улю. Обійдіть товаришів, усіх, хто близько зв'язаний із штабом, скажіть, щоб усе поховали,— що не можна схо­вати, треба знищити. Скажіть, години через дві повідоми­мо, як бути далі. Попередьте свої сім'ї... Та   не   забудьте Любину маму,— сказав він (Любка   була  в   Ворошиловграді).— А мені доведеться на часину вийти.

Серьожка теж надів ватну курточку й кепку, в якій він ходив, дарма що стояли морози.

—   Ти куди? — спитав Олег.

Валя раптом почервоніла: їй здалось, буцім Серьожка одягається, щоб її проводити.

—   Постережу на вулиці, поки зберуться,— сказав Се­рьожка.

І вперше дійшло до всіх: те, що сталося з Ванею, з Мошковим і Стаховичем, це статись може й з ними в будь-яку хвилину, ось навіть зараз.

Дівчата, умовившись, хто до кого зайде, вийшли. Се­рьожка спинив Валю в дворі:

—   Ти ж, гляди, акуратніше. Якщо нас уже тут не за­станеш, іди до Наталі Олексіївни в лікарню, там я зна­йду тебе; я без тебе нікуди не піду...

Валя кивнула мовчки головою й побігла до Туркенича.

Олег, намагаючись іти звичайною своєю ходою, по­дався до Поліни Георгіївни. Вона жила на одній з вулиць неподалік од біржі праці.

В ту мить, коли Олег зайшов до неї, Поліна Георгіїв­на поралась коло цілком мирного діла — чистила картоп­лю й кидала її в чавунчик, що парував на плиті. Ця спо­кійна, витримана жінка раптом вся сполотніла, коли Олег сказав їй про арешт товаришів. Ніж випав з її руки, кіль­ка хвилин вона не могла промовити ні слова. Потім вона опанувала себе.

День був неробочий, перший день Нового року. Не­добре було йти додому до Пилипа Петровича серед бі­лого дня, після того як уранці вона віднесла йому молоко. Але й відкласти було не можна: багато що могло вирі­шитись протягом не тільки годин, але й хвилин.

Поліна Георгіївна, хоч вона й була втаємничена в усі справи «Молодої гвардії», розпитала Олега, чи знає хто-небудь з арештованих про зв'язки Олега й Туркенича з районним комітетом. Звичайно, всі арештовані знали, що зв'язок існує, але ніхто не знав, з ким персонально. Мош-ков сам був зв'язаний з районним комітетом, але на ньо­го в усьому можна було звіритися. Земнухов мав зв'язок із комітетом тільки через Поліну Георгіївну. Вона так доб­ре знала Ваню, що думка про небезпеку, яка загрожува­ла особисто їй, Поліні Георгіївні, не западала їй у голову.

Погано було те, що Стахович надто  багато  знав  про «Молоду гвардію». Олег охарактеризував його, як людину чесну, але слабку характером.

Поліна Георгіївна лишила Олега в себе вдома й на­вчила його, як відповідати, коли зайде хто-небудь сто­ронній.

Можна було уявити, як довго тривала для Олега ця година! На щастя, ніхто так і не зайшов у дім. Чути було тільки, як сусіди пораються за стіною.

Та, нарешті, вона повернулась... Мороз освіжив їй обличчя. І видно, Пилип Петрович знайшов такі слова, які влили надію в її серце.

—   Слухай мене,— вона скинула хустку і, розстебнув­ши пальто, сіла на табуретку проти Олега.— Велів ска­зати, щоб духом не занепадали. І велів усім вам іти геть із міста, йти негайно: всім членам штабу, всім, хто близь­кий до штабу чи близький до арештованих. Лишіть для керівництва організацією двох-трьох надійних хлопців, старшого зв'яжіть зі мною і йдіть... Якщо в кого є змога сховатися в селі або в інших містах, десь далі, нехай хо­вається. А членам штабу й тим, хто близький до штабу, він радить поспішити в північні райони, за Донець,— там можна або через фронт перейти, або діждатись, поки по­вернуться наші... Почекай, це ще не все...— мовила вона, випередивши запитання Олега.— Він звелів тобі дати одну адресу. Слухай уважно.— Обличчя Поліни Георгіїв­ни раптом набрало камінного виразу.— Цю адресу ти маєш право довірити тільки ще Туркеничу. І тільки ви двоє маєте право скористатися з неї. Не можна її давати більш нікому, зовсім нікому, хоч би які вам дорогі були інші хлопці... або дівчата. Зрозумів? — тихо промовила Поліна Георгіївна й уважно подивилась на Олега. Він зрозумів, про кого вона думає.

Він сидів, утягши в плечі голову, і лоб його перетяли подовжні зморшки, як у дорослого.

—   Ми обов'язково повинні йти на цю адресу — я й Туркенич? — тихо спитав він.

—   Ні, звісно, ні... Але це найнадійніша адреса: там вас не тільки сховають, а й дадуть вам діло...

Вона бачила з Олегового обличчя, яка нестерпна бо­ротьба відбувається в його душі. Але він запитав не про те зовсім, чого ждала Поліна Георгіївна:

—   А хлопці в тюрмі? Як же ми підемо, навіть не спро­бувавши визволити їх?

—   Тепер ви все одно їм не поможете,— несподівано суворо мовила Поліна Георгіївна.— Райком зробить усе, що зможе. І   ваших  товаришів,   що  зостануться  тут,   ми також залучимо. Кого лишите за старшого?

—   Лишиться Попов Анатолій,— сказав Олег, трохи поміркувавши.— Коли з ним щось трапиться, тоді Коля Сумський. Знаєте?

Вони трохи помовчали. Йому вже треба було йти.

—   Куди ж ти все-таки думаєш? — тихо спитала Полі­на Георгіївна. Вона спитала його тепер просто як близька жінка, що любить його і всю його родину. Він відчував, як вона збентежена.

Олегове обличчя стало таким похмурим і печальним, аж вона пожалкувала, що спитала так.

—   Поліно Георгіївно,— промовив він, болісно напру­жившись,— ви знаєте, чому я не можу скористатися з цієї адреси...

Так, вона знала: Ніна! Він не міг покинути Ніну.

—   Ми разом попробуємо перейти фронт,— сказав Олег.— Прощавайте.

Вони обнялися.

Поки Олега не було, до нього додому прийшов Ваня Туркенич, а потім без усякого виклику прибули Стьопа Сафонов та Сергій Левашов, а трохи згодом Жора Арутюнянц. Він з'явився без Осьмухіна. Сьогодні вранці, першого січня, Володі сповнилось вісімнадцять років, сестра Людмила подарувала йому, сплівши до цього дня, пару теплих вовняних шкарпеток, і вони вдвох пішли в гості до діда на село.

Туркенич вислав хлопців вартувати по всіх напрямках від будинку.

Не дожидаючи Улі, що жила далеко, вони почали ра­дитись удвох: Туркенич і Серьожка.

Як вони мали тепер повестись? Це було єдине питан-ня, на яке вони мусили дати відповідь, і дати негайно. Вони розуміли, що йдеться не тільки про долю арештова­них товаришів, а й про долю всієї організації. Дожидати, як усе це обернеться? їх могли арештувати в першу-ліпшу хвилину. Сховатись? їм нікуди було ховатись: їх усі знали.

Повернулась Валя, потім прийшли Уля з Олею Іван-цовою та Ніна, яку стріли вони по дорозі. Ніна розпові­ла, що біля клубу чигають німецькі жандарми та поліцаї і нікого туди не пускають, і вже всі довкола знають пр арешт керівників клубу і про те, що в підвалі клубу зна­йдено німецькі новорічні подарунки.

Туркенич   і   Ніна   висловили   припущення,   що   це єдина причина арешту хлопців. Хоч як це тяжко само по собі, але це ще не провал організації.

—   Хлопці не викажуть,— говорив Туркенич з власти­вою йому впевненістю.

Тут увійшов Олег і, нічого не кажучи, сів біля столу в тяжкій задумі. Потім покликав Туркенича до бабусі в кімнату. Олег переказав йому адресу, яку дала Поліна Георгіївна. Вони порадились трохи й вийшли до дівчат і Серьожки, що чекали на них у тяжкому мовчанні. Всі запитально дивились на Олега, дивилися з надією й стражданням.

Обличчя Олега стало навіть жорстоким, коли він за­говорив.

—   Ми не п-повинні сподіватись на б-благополучний для нас вихід,— сказав він і подивився на всіх одвертим мужнім поглядом.— Хоч як це боляче, хоч як нам трудно, ми п-повинні відмовитись од думки, що можемо лишитись тут до приходу Червоної Армії, допомогти їй з тилу, від усього, що ми хотіли зробити навіть завтра... Інакше ми загинемо самі й загубимо всіх наших людей,— говорив він, ледве стримуючи себе. Всі слухали його, бліді й нерухо­мі.— Німці розшукують нас кілька місяців. Вони знають, що ми існуємо. Вони влучили в самий центр організації. Якщо навіть нічого, крім цих подарунків, вони не знають і не дізнаються,— підкреслив він,— вони схоплять нас усіх, хто групувався довкола клубу, і ще десятки непо­винних... Щ-що ж робити? — Він помовчав.— Іти... Іти з міста... Так, ми повинні розійтись. Не всі, звичайно. То­варишів із селища Краснодон навряд чи зачепить цей про­вал. Первомайців також. Вони зможуть працювати...— Він раптом дуже серйозно поглянув на Улю.— Крім Улі: її, як члена штабу, можуть у першу-ліпшу мить розкрити... Ми чесно боролися,— сказав він,— і ми маємо право ро­зійтися, знаючи, що свій обов'язок виконали... Ми втра­тили трьох товаришів, серед них кращого із кращих — Ваню Земнухова. Але ми повинні розійтись без почуття занепаду й смутку. Ми зробили все, що могли...

Він замовк. І ніхто не хотів і не міг говорити.

П'ять місяців ішли вони поруч одне з одним. П'ять місяців під владою німців, де кожен день нестерпним тягарем фізичних та моральних мук і вкладених зусиль був більший, ніж просто день у тижні... П'ять місяців,— як промайнули вони! І як усі змінилися за цей час!.. Скільки пізнали високого й жахливого, доброго й чор­ного, скільки вклали світлих, прекрасних сил душі в загальну справу і одне в одного!.. Тільки тепер їм стало видно, що це була за організація «Молода гвардія», чим їй вони завдячують. І тепер ось вони мусили покину­ти її.

Дівчата — Валя, Ніна, Оля — тихо плакали... Уля си­діла зовні спокійна, і страшне, сильне світло било з її очей. Серьожка, схиливши обличчя до столу, відкопилив­ши підпухлі губи, виводив нігтем візерунки на скатерти­ні. Туркенич мовчав, дивлячись перед собою світлими очима: в тонкім рисунку його рота виразніше позначила­ся сувора вольова складка.

—   Єсть інші д-думки? — спитав Олег. Інших думок не було, але Уля сказала:

—   Я не бачу кончої потреби йти мені зараз. Ми, пер-вомайці, мало були зв'язані з клубом. Я підожду, може, я зумію працювати далі. Я буду обережна...

—   Тобі треба йти,— заперечив Олег і знову дуже серйозно подивився на неї.

Серьожка, що весь час мовчав, раптом озвався:

—   їй обов'язково треба йти!

—   Я буду обережна,— знову сказала Уля.

З тяжким почуттям, не дивлячись одне на одного, вони ухвалили залишити трійку зі штабу в складі Анато­лія Попова, Сумського та Улі, якщо вона не піде. Коли повернеться Люба й з'ясується, що їй можна лишитись, вона буде четвертою. Ухвалили рішення: вийти всім так хутко, як тільки можна. Олег сказав, що він і дівчата-зв'язкові не підуть, поки всіх не попередять і не встанов­лять зв'язку з Поповим та Сумським. Але ніхто із членів штабу й близьких до штабу сьогодні вже не повинен був ночувати вдома.

Вони викликали Жору, Сергія Левашова та Стьопу Сафонова і повідомили їм рішення штабу.

Потім стали прощатися. Уля підійшла до Олега. Вони обнялись.

—   Сп-пасибі,— сказав Олег.— Спасибі, що ти бу­ла і є...

Вона ніжно провела рукою по його волоссю.

Та коли дівчата стали прощатися з Улею, Олег не витримав і вийшов на подвір'я. Серьожка вийшов за ним. Вони стояли роздягнені на морозі, під сліпучим сонцем 1943 року.

—   Ти все зрозумів? — глухо спитав Олег. Серьожка кивнув головою:

—   Все... Стахович може не витримати... Так?

—   Так... І недобре було б сказати про це: недобре не довіряти, коли не знаєш. Його вже, мабуть, катують, а ми на волі.

Вони мовчали.

—   Куди збираєшся йти? — спитав Серьожка.

—   Спробую перейти фронт.

—   І я... Ходім разом?

—   Звичайно. Тільки зі мною Ніна й Оля.

—   Я думаю: Валя теж піде з нами,— сказав Се­рьожка.

Сергій Левашов з похмурим, ніяковим виразом піді­йшов прощатись до Туркенича.

—   Зачекай, ти що? — спитав Туркенич, уважно див­лячись на нього.

—   Я ще залишусь,— похмуро відповів Левашов.

—   Нерозумно,— тихо сказав Туркенич.— Ти їй не по­міч і не захист. Ти ще її не дочекаєшся, як тебе схоплять. А вона дівчина спритна: або втече, або обдурить...

—   Не піду,— сказав Левашов.

—   Підеш до наших через фронт! — різко звелів Тур­кенич.— Мене поки ще не змінили, і я наказую тобі.

Левашов промовчав.

—   Ну, товаришу комісар, значить, підеш через фронт? Це остаточно? — сказав Туркенич, побачивши Олега, що саме ввійшов. Він був невдоволений з того, що Олег від­мовився скористатися з адреси, яку дали їм обом, але не міг переконувати Олега вчинити інакше. Дізнавшися, що вже створено групу з п'яти чоловік, він покрутив голо­вою: — Забагато. Отже, до зустрічі тут же — всі будемо в лавах Червоної Армії!..

Взявшись за руки, вони потяглись цілуватись. Турке­нич раптом вирвався, змахнув руками й вибіг. Сергій Ле­вашов поцілував Олега й вийшов за Туркеничем.

У Стьопи Сафонова була рідня в Каменську: він ви­рішив там дожидати приходу Червоної Армії. А в Жори в душі йшла боротьба, про яку нікому сказати не міг. Але розумів, що йому не можна лишатись. Мабуть, дове­деться таки йти в Новочеркаськ до дяді, до якого вони не дійшли тоді з Ванею Земнуховим... Жора згадав рап­том весь їхній похід із Ванею, сльози бризнули йому з очей, і він вийшов на вулицю.

Кілька хвилин вони пробули вп'ятьох: Олег, Серьожка й дівчата-зв'язкові. Вирішили, що Серьожці вже не варто повертатись додому, а Оля попередить його батьків через Вітю Лук'янченка.

Потім Валя, Ніна та Оля пішли сповістити кого було треба про схвалене рішення, а Серьожка одягся й пішов стерегти: він розумів, що Олегові треба побути самому з сім'єю.

Поки в їдальні та в бабусиній кімнаті відбувались ці наради, Олегова рідня вже знала про арешт Земнухова та інших і знала, що діти радяться про це.

В домі переховували зброю, червону тканину для пра­порів,— листівки,— все це Олена Миколаївна та дядя Коля частково сховали в інше місце, частково спалили. Радіо­приймач дядя Коля закопав у підвалі під кухнею, утрам­бував землю й поставив на те місце діжку з квашеною капустою.

Але от усе це вже зробили, і рідні, зійшовшись у кімна­ті в дяді Колі й звично та не до ладу відгукуючись на ба­зікання й пустощі трилітнього синка Марини, як засу­джені, чекали, чим скінчиться нарада.

Двері грюкнули за останнім із товаришів, і Олег уві­йшов до кімнати. Всі обернулись до нього. Сліди душевної боротьби та діяльності зійшли з його обличчя, але зійшов і дитячий той вираз, що так часто виникав на ньому. На обличчі була туга.

— Мамо,— сказав він.— І ти, бабусю... І ти, Колю, і Марино...— Він поклав свою велику руку на голову хлоп­чика, який з веселим криком обійняв його за ногу.— Ме­ні доведеться з вами попрощатись. Допоможіть мені зібра­тись... А потім посидимо наостанку разом, як, бувало, си­діли колись... Давно...— І відблиск усмішки, далекої, ніж­ної, торкнув йому очі та губи.

Всі встали й обступили його.

...Снують, снують материнські руки! Снують, як птиці, над найніжнішими з найніжніших одежинок, коли ще і одягати нікого, коли він ще тільки гострими, ніжними до завмирання серця поштовхами стукає в материнському животі. Снують, закутуючи на першу прогулянку, снують, споряджаючи в школу. А там і в перший від'їзд, а там і в далекий похід,— життя все з проводжань та зустрічей, нечастих хвилин щастя, вічних мук серця. Снують, поки є над ким, поки є надія, снують і коли нема надії, спо­ряджаючи дитя в могилу.

І всім знайшлось діло. Ще перебрали з дядею Колею папери. Довелося спалити щоденник. Хтось зашив у ту­журку його комсомольський квиток, бланки тимчасових комсомольських квитків. Залатали білизну — одну зміну. Поскладали все в речовий мішок: продукти, мило, зубну щітку, голку з нитками, білими та чорними. Знайшли стару хутряну шапку-вушанку для Серьожки Тюленіна. І ще продукти — в другий мішок, для Серьожки, адже їх п'ятеро...

Не довелось тільки посидіти, як бувало ко7шсь... Се­рьожка то заходив, то виходив. Потім повернулись Валя, Ніна й Оля. І вже ніч спустилась. І пора прийшла про­щатись...

Ніхто не плакав. Бабуся Віра всіх оглянула, тій за­стебнула ґудзик, тому поправила сумку. Судорожно при­гортала до себе кожного й відтручувала, а Олега придер­жала довше, припавши до його шапки гострим підбо­ріддям.

Олег узяв матір за руку; вони вийшли до другої кімнати.

—   Прости мені,— сказав він.

Мати вибігла на подвір'я, і мороз ударив їй в обличчя, в ноги. Вона вже не бачила дітей, вона тільки чула, як рипить під їх ногами сніг,— ледве чути було цей звук, а от уже не стало і його. А вона все стояла й стояла під темним зоряним небом...

На світанку Олена Миколаївна, що так і не заплю­щила очей, почула грюкання в двері. Вона швидко наки­нула сукню, спитала:

-   Хто?

Iх було четверо: начальник поліції Соліковський, унтер Фенбонг і двоє солдатів. Вони спитали, де Олег. Олена Миколаївна сказала, що пішов по селах міняти речі на продукти.

Вони перетрусили хату й заарештували всіх, навіть бабусю Віру Василівну й Марину з трилітнім сином. Бабуся ледве встигла попередити сусідів, щоб наглядали за порожнім домом.

У тюрмі їх розвели по різних камерах. Марина з хлоп­чиком потрапила до камери, де сиділо багато жінок, що не мали ніяких стосунків з «Молодою гвардією». Але по­між ними були Марія Андріївна Борц і сестра Серьожки Тюленіна — Феня, що жила з дітьми окремо від сім'ї. Од Фені Марина дізналася, що старих Тюленіних — Олек­сандру Василівну і навіть скарлюченого «діда» з його ко­вінькою — теж арештовано, а сестри Надя і Даша встиг­ли втекти.