Ваню Земнухова взяли на світанку. Він зібрався одвідати Клаву в Нижньо-Олександрівському, встав затемна, захопив окраєць хліба, надів пальто, шапку-ушанку й ви­йшов на вулицю.

Надзвичайної чистоти й густоти яскраво-жовтий до­світок рівною смугою лежав на обрії нижче від сіро-ро­жевого серпанку, що розпливався в блідому ясному небі. Кілька димків, рожевих та жовтавих, дуже купчастих і водночас дуже легких, стояло над містом. Ваня нічого цього не побачив, але він змалку пам'ятав, що саме так буває ясного раннього морозяного ранку, і на обличчі його, без окулярів,— він сховав їх у внутрішню кишеню, щоб вони не пітніли,— з'явився щасливий вираз. З цим щасливим виразом він і зустрів чотирьох чоловік, що пі­дійшли до будинку, поки не роздивився, що це німці-жан-дарми та новий слідчий поліції — Кулешов.

У той момент, коли вони підступили майже впритул до нього і Ваня впізнав їх, Кулешов уже про щось питав, і Ваня зрозумів, що прийшли вони по нього. І в ту ж мить, як і завжди у вирішальні хвилини життя, він став до краю холодно-спокійний, і запитання Кулешова дійшло до нього.

—  Так, це я,— сказав Ваня.

—  Достукався...— хмикнув Кулешов.

—  Я попереджу батьків,— сказав Ваня. Але він уже знав, що вони не дадуть йому ввійти в дім, і, одвернув­шись, загрюкав у ближнє вікно — не по склу, а по серед­ньому переплетенню рами.

В ту ж мить Кулешов і солдат жандармерії схопили його за руки, і Кулешов швидко обмацав йому кишені пальта і крізь пальто кишені штанів.

Прочинилась кватирка, і визирнула сестра; Ваня не міг розгледіти виразу її обличчя.

—   Скажи папані й мамі, викликали до поліції, хай не тривожаться, швидко повернуся,— сказав він.

Кулешов хмикнув, хитнув головою і в супроводі нім-ця-солдата зійшов на ґанок. Вони мали вчинити трус. А німець-сержант і другий солдат повели Ваню вузькою стежкою, протоптаною вздовж ряду будинків у неглибо­кім снігу на цій малоїждженій вулиці. Сержантові й солдатові довелось іти по снігу, вони відпустили Ваню й поплентали слідом за ним.

Ваню, як він був у пальті та шапці-вушанці і в потер­тих черевиках, зі стоптаними каблуками, вкинули в ма­леньку темну камеру з укритими інеєм стінами та слизь­кою підлогою і замкнули за ним двері на ключ. Він зостався один.

Ранішнє світло ледве пробивалось у вузьку шпарину під стелею. В камері не було ні нар, ні койки. Гострий сморід ішов від параші в кутку.

Здогади за віщо його взято, чи їм щось відомо про його діяльність, чи просто за підозрою, чи зрадив хто-небудь, думки про Клаву, про батьків, товаришів нахли­нули на нього, Але він звичним зусиллям волі, немовби вмовляючи себе: «Спокійно, Ваню, тільки спокійно»,~ привів себе до єдиної і головної зараз думки: «Терпи, там видно буде...»

Ваня позасував задубілі руки в кишені пальта й при­тулився до стінки, схиливши голову в ушанці, і так з властивим йому терпінням простояв довго, він не знав скільки, — може, кілька годин.

Важкі кроки одного чи кількох чоловік без упину лу­нали вздовж по коридору, з кінця в кінець, грюкали две­рі камер. Долинали далекі чи ближчі голоси.

Потім хода кількох людей спинилась біля його камери, і хрипкий голос спитав:

— У цій?.. До майстера!..

І людина ця пройшла далі, і ключ заскреготів у замку.

Ваня відступив від стіни і обернув голову. Ввійшов німецький солдат, не той, що супроводжував його, а інший, з ключем, мабуть, черговий по коридору, і поліцай, обличчя якого було знайоме Вані, бо вони за цей час вивчили всіх поліцаїв. Поліцай Ваню одвів до приймальні майстера Брюкнера, де, під охороною другого поліцая, Ваня побачив хлоп'яка, одного з тих, кого вони посилали продавати сигарети.

Хлоп'як, дуже схудлий, немитий, глянув на Ваню, зни­зав плечима, втягнув у себе повітря носом і одвернувся.

Ваня відчув деяку полегкість. Але йому однаково все доведеться заперечувати: коли він визнає хоч би, що він, Земнухов, украв подарунки, щоб трохи заробити, від ньо­го зажадають, щоб він виказав співучасників. Ні, не слід думати, що справа може піти щасливо...

Німець-писар вийшов з кабінету майстера І одступив-ся, придержуючи двері.

— Іди... Іди...— з переляканим виразом, похапливо сказав поліцай, підштовхнувши Ваню до дверей. А другий поліцай так само підштовхнув хлопчика, взявши ззаду за шию. Ваня й хлопчисько майже разом вступили до кабі­нету, і двері за ними зачинились. Ваня скинув шапку.

В кабінеті було кілька чоловік. Ваня впізнав майстера Брюкнера, що сидів одкинувшись за столом, з товстими брижами на шиї над коміром мундира, і дивився на Ваню очима, що округлились, як у сича.

—   Ближче! Смирненький став...— хрипко, ніби голос його пробивався крізь хащі, сказав Соліковський, що стояв збоку перед столом майстера з канчуком у величез­ній руці.

Слідчий Кулешов, що стояв по той бік, простяг довгу руку, підхопив під руку хлоп'я й ривком підтяг до столу.

—   Він? — спитав слідчий з тихою усмішкою, кліпнув­ши на Ваню.

—   Він,— ледве вимовив хлопчисько, втяг повітря но­сом і завмер.

Кулешов, задоволений, глянув на майстера, потім на Соліковського. Перекладач по той бік столу, шанобливо схилившись до майстера, пояснив, що тут сталося. В цьо­му перекладачеві Ваня впізнав Шурку Рейбанда, з яким був знайомий, як і всі в Краснодоні.

—  Зрозумів?..— І Соліковський, примружившись, по­глянув на Ваню вузькими очима, які так далеко були схо­вані за його набряклими вилицями, наче визирали з-поза гір.— Розкажи панові майстерові, з ким діяв. Мерщій!

—   Не знаю, про що ви кажете,— просто глянувши на нього, сказав Ваня своїм глухуватим баском.

—   Бачив, га? — обурено й здивовано сказав Соліков­ський Кулешову.— Оце таку Радянська влада їм дала освіту!

А хлопчисько при словах Земнухова злякано по­дивився на нього й зіщулився, наче йому стало хо­лодно.

—   Не совісно тобі? Хлоп'яка пожалів би, адже він за тебе страждає,— сказав Кулешов з тихим докором.— По­глянь, це що лежить?

Ваня озирнувся, куди вказував погляд Кулешова. Біля стіни лежав одкритий мішок з подарунками, частина яких висипалась на підлогу.

—   Не знаю, причім тут я. Хлопчика цього бачу впер­ше,— сказав Ваня, стаючи дедалі спокійнішим.

Майстеру Брюкнеру, якому Шурка Рейбанд перекла­дав усе, що вони казали, видно, це набридло, і він, мель-кома глипнувши на Рейбанда,  пробурчав щось.  Кулешов шанобливо замовк,  Соліковський  виструнчився, опустив­ши руки по швах.

—   Пан майстер вимагає розповісти, скільки разів ти нападав на машини, задля чого, хто співучасник, що ро­били, крім цього,— все, все розповісти...— дивлячись повз Ваню, холодно говорив Шурка Рейбанд.

—   Як я міг нападати на машини, коли я навіть тебе не бачу, це ж тобі відомо! — сказав Ваня.

—   Прошу відповідати панові майстеру...

Але пан майстер, очевидно, все вже збагнув і, ворух­нувши пальцями, звелів:

—  До Фенбонга!

За одну мить усе змінилося. Соліковський величезною рукою схопив Ваню за комір, і, злобно термосячи його, виволік до приймальні, повернув обличчям до себе й що­сили вдарив навхрест канчуком по обличчю. На обличчі Вані заяскріли багряні смуги. Один удар припав на куток лівого ока, і око зразу стало запливати. Поліцай, що при­вів його, схопив за комір, і вони разом із Соліковським, штовхаючи Ваню й пхаючи колінами, потягли по кори­дору.

В приміщенні, куди його вкинули, сиділи унтер Фен-бонг і два солдати служби СС; вони сиділи стомлені й курили.

—   Якщо ти, мерзотнику, зараз же не викажеш своїх...— страшним пошептом почав Соліковський, схо­пивши Ваню за обличчя величезною рукою з твердими залізними нігтями на пальцях.

Солдати, докуривши і ногою розтоптавши недокурки, неквапливими вмілими рухами зірвали з Вані пальто і всю одежу і голого кинули на скривавлений тапчан.

Фенбонг червоною рукою, порослою світлим волоссям, так само не кваплячись, перебрав на столі линьки із скру­ченого електричного дроту і подав один Соліковському, а другий узяв собі, випробувавши його помахом у повіт­рі. І вони вдвох по черзі стали бити Ваню по голому тілу, відтягаючи линьки на себе. Солдати держали Ваню за ноги й за голову. Кров виступила на його тілі після пер­ших же вдарів.

Як тільки вони взялися бити його, Ваня заприсягся, що ніколи більше не розтулить рота, щоб відповідати на запитання,  і вони ніколи не почують його стогону.

І так він мовчав, поки били його. Часом його переста­вали бити, і Соліковський питав:

—  Дійшов розуму?

Ваня лежав мовчки, не підводячи обличчя, і його почи­нали бити знову.

Не більш, як за півгодини перед ним на тому ж тапчані так само били Моткова. Мошков, як і Ваня, запе­речував будь-яку свою участь у покражі подарунків.

Стаховича, який жив далеко на околиці, арештували пізніше за них.

Стахович, як усі молодики його складу, в яких основна рушійна пружина в житті — самолюбство, міг бути більш-менш стійким, міг навіть зробити істерично-герой­ський вчинок при людських очах, особливо при очах лю­дей, йому близьких чи таких, що мають моральну вагу. Але при зустрічі з небезпекою чи трудністю сам на сам він був боягуз.

Він себе втратив уже в ту мить, коли його арештували. Але він був розумний тим спритним розумом, який миг­цем знаходить десятки й сотні моральних виправдань, щоб полегшити своє становище.

При очній ставці з хлопчиськом Стахович зразу зро­зумів, що новорічні подарунки — єдиний доказ проти ньо­го та його товаришів, які не можуть не бути арештовани­ми. І думка перевести все це в карний злочин, щиро при­знатися, що вони це вчинили втрьох, пустити сльозу про страшенні злидні й голод і обіцяти спокутувати все чес­ною працею,— думка ця миттю запала йому в голову. І він так щиро проробив усе це перед майстером Брюкне-ром та іншими, що вони зразу второпали, з ким мають справу. Його бити стали тут же, в кабінеті, вимагаючи назвати й інших учасників: вони ж троє були ввечері в клубі й не могли самі розвантажити машину!

На його щастя, настав час, коли майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер обідали. І Стаховича облишили до вечора.

Ввечері повелися з ним лагідно й сказали, що його зразу ж відпустять, коли назве, хто викрав подарунки. Він знову сказав, що вони зробили це втрьох.

Тоді його віддали до рук Фенбонга й терзали доти, поки не вирвали прізвище Тюленіна. Про інших він ска­зав, що не розгледів у темноті.

Жалюгідний, він не знав, що, зрадивши Тюленіна, він себе ввергнув у пучину ще страшніших катувань, бо лю­ди, в руках яких він був, знали, що вони повинні зломити його до кінця саме тепер, коли виявив слабкість.

Його мучили, й відливали водою, і знов мучили. І вже перед ранком, втративши подобу людини, він став благати: він не заслужив такої муки, він був тільки виконав­цем, були люди, котрі йому веліли, нехай вони й відпові­дають! І він виказав штаб «Молодої гвардії» разом із зв'язковими.

Він не назвав тільки Уляни Громової,— невідомо чому. В якусь соту частку секунди він побачив її прекрасні чор­ні очі перед собою й не назвав її.

В ці дні привезли з селища Краснодона до жандарме­рії Лядську і дали їй очну ставку з Виріковою. Кожна вважала, що друга винна в її халепі, і вони в присутності байдужого Балдера та Кулешова, який потішався, стали лаятись, мов ті базарні перекупки, й викривати одна одну:

—   Пробач-посунься, ти була піонервожата! — червона аж до того, що не стало видно ластовиння на її вилицю­ватому обличчі, репетувала Лядська.

—   Ох, ти, вся Первомайка пам'ятає, хто збирав у кар-навку на Тсоавіахім! — стуливши кулачки, горлала Вирікова, так і пронизуючи осоружну гострими косич­ками.

Вони мало не побились. їх розвели й подержали добу під арештом. Потім їх нарізно викликали знову до вахт-майстера Балдера. Схопивши за руку спочатку Вирікову, а потім так само Лядську, Кулешов сичав кожній те саме:

—   Будеш іще янгола корчити! Кажи, хто перебуває в організації!

І Вирікова, потім Лядська, обливаючись сльозами й присягаючись, що вони не тільки не перебувають в орга­нізації, а все життя ненавиділи більшовиків, так само як більшовики їх, назвали всіх комсомольців та всіх визнач­них молодих людей, які лишились на Первомайці і в се­лищі Краснодон, Вони чудово знали своїх товаришів по школі і по місцю проживання, хто виконував громадську роботу, хто як настроєний, і кожна назвала десятків зо два прізвищ, які досить точно визначили коло молоді, зв'яза­ної з «Молодою гвардією».

Вахтмайстер Балдер, люто блимаючи, кожній із них сказав, що не вірить у її непричетність до організації і повинен піддати її вкупі з виказаними злочинцями страш­ним катуванням. Але він її жаліє, є вихід із становища...

Вирікову та Лядську випустили з тюрми водночас, і кожна з них не знала, але гадала, що друга теж не вийшла чистенькою. їм поклали жалування по двадцять три мар­ки на місяць. Вони тицьнули одна одній дерев'яні руки, начебто між ними нічого й не було.

—   Легко відбулися,— сказала Вирікова.— Заходь коли-небудь.

—   Вже  ж  правда,   що  дешево,   коли-небудь  зайду,— сказала Лядська.

І вони розійшлись.