22 листопада 1942 року десятки таємних радіоприйма­чів у всіх районах Ворошиловградської області прийняли повідомлення Радянського Інформбюро «В останню годи­ну» про те, що радянські війська відрізали дві залізниці, які живлять німецький фронт під Сталінградом, і взяли силу-силенну в полон. І вся та невидна підземна робота, яку поступово, день за днем, готував і скеровував Іван Федорович Проценко, раптом вийшла на поверхню й ста­ла  набирати  розмаху  всенародного  руху  проти  «нового порядку».

Кожен день приносив вісті про те, що радянські війська розвивають свій успіх під Сталінградом. І все, що неясно мріло в душі кожної радянської людини, як чекання, як надія, раптом кипучою кров'ю вдарило в серце: «Йдуть!»

Раннього ранку ЗО листопада Поліна Георгіївна, як зав­жди, принесла Лютикову молоко в бідоні. Пилип Петро­вич нічого не змінив у розпорядку, заведеному з того дня, як він став до роботи в майстернях. Був ранок понеділка. Поліна Георгіївна застала Пилипа Петровича одягненим У старий костюм, лиснючий од металу та мастила,— Пи­лип Петрович збирався на роботу. Це був усе той же кос­тюм, у якім Пилип Петрович і раніш, до окупації, ходив на роботу. Прийшовши до себе в конторку, він натягав поверх костюма ще й синій робочий халат. Різниця поля­гала в тому, що раніше цей халат так і зберігався в шафі, в конторці, а тепер Пилип Петрович, згорнувши, носив його під пахвою. Халат уже лежав у кухні на табуретці, Дожидаючись, поки Пилип Петрович попоїсть.

З обличчя Поліни Георгіївни він зрозумів, що вона знов принесла новини, і новини добрі. Пожартувавши для| годиться з Пелагією Іллівною, хоча в цьому не було ніякої] потреби,— за всі місяці спільного життя Пелагія Іллівна,, вірна собі, ні разу не показала, що вона бодай що-небудь бачить,— Лютиков і Поліна Георгіївна пройшли до нього в кімнату.

— Ось переписала спеціально для вас... Прийнято вчо­ра ввечері,— схвильовано сказала Поліна Георгіївна, ді-і стаючи з-під кофточки на грудях дрібно списаний клаптик паперу.

Вчора вранці вона передала йому повідомлення Радінформбюро «В останню годину» про великий наступ радян­ських військ на Центральному фронті, в районі Великих Лук та Ржева. Тепер це було повідомлення про вихід на­ших військ на східний берег Дону.

Пилип Петрович нерухомо витріщився на папірець, потім звів на Поліну Георгіївну очі й сказав:

—   Капут... Гітлер капут...

'дій сказав тими словами, які, за оповіданнями очевид­ців, говорили німецькі солдати, здаючись у полон. Але він сказав це дуже серйозно і обняв Поліну Георгіївну. Сльо­зи щастя навернулись їй на очі.

—   Розмножити? — спитала вона.

Останнім часом вони майже не випускали власних лис­тівок, а розповсюджували друковані повідомлення Радін-формбюро, що їх скидали в умовлених місцях радянські літаки, Але вчорашнє повідомлення було таке важливе, що Пилип Петрович звелів готувати листівку.

—   Нехай об'єднають в одну. Цієї ночі вивісимо,— ска­зав він. Він витяг із кишені запальничку, підпалив клапоть паперу над попільницею, розтер попіл і, штовхнувши ква- 1 тирку, видув попіл у город.

В лице Пилипові Петровичу війнуло морозяне повітря, і Пилип Петрович затримав погляд на інеї, що вкрив обпалене морозом соняшничиння й гарбузиння на і городі.

—   Міцний мороз був? — спитав він заклопотано.

—   Як і вчора. Калюжі до дна попромерзали, ще й не тануть.

На лобі  Пилипа Петровича зібрались зморшки,  і він і стояв,   думаючи   про   щось   своє.   Поліна   Георгіївна че-1 кала  ще  якихось  розпоряджень,   але   старий  наче  забув про неї.

—   Я піду,— тихо сказала вона.

— Так, так,— озвався він, немов прокинувшись, і так глибоко, тяжко зітхнув, що Поліна Георгіївна подумала: «Чи здоровий він?»

Пилип Петрович не був здоровий: його мучили пода­гра, задишка, але він давно вже був такий недужий і не це никликало його глибокий роздум.

Пилип Петрович знав, що в їхньому становищі біда завжди приходить з того кінця, звідкіль не ждеш.

Становище Лютикова, як керівника організації, було вигідне. Вигода полягала в тому, що він не мав безпосе­редніх зносин з німецькою адміністрацією і міг діяти на­перекір їй, не відповідаючи перед нею.

Відповідальність перед німецькою адміністрацією ніс Бараков. Але саме тому — там, де справа стосувалась ви­робництва, Бараков, за вказівкою Лютикова, робив усе, щоб виглядати й перед адміністрацією, і перед робітника­ми директором, котрий старається для німців. Усе, крім одного: Баракову не слід було помічати того, що Лютиков чинить проти німців.

Зовні це відбувалось так: енергійний, діяльний, розпо­рядливий Бараков докладає сил, щоб будувати,— і це ба­чать усі; непомітний, скромний Лютиков усе руйнує,— і цього не бачить ніхто. Діло не йде? Ні, загалом навіть іде, але йде повільніше, ніж хотілось би. Причини? При­чини все ті ж самі: «Робітників нема, механізмів нема, інструментів нема, а на катма й дубця нема».

За розподілом праці, що існував поміж Бараковим і Лютиковим, Бараков, шанобливо прийнявши від начальст­ва купу розпоряджень та вказівок, попереджав про них Лютикова і розгортав шалену діяльність, щоб здійснити ці вказівки й розпорядження. А Лютиков усе руйнував.

Шалена діяльність Баракова по відбудові виробництва була цілком безплідна. Але вона чудово прикривала іншу, що давала наочні плоди, діяльність Баракова, як керівника та організатора партизанських наскоків і диверсій на до­рогах, котрі проходять через Краснодонськии і близькі до нього райони.

Лютиков після загибелі Валька взяв на себе організа­цію саботажу на всіх вугільних та інших підприємствах міста й району і насамперед — у Центральних електро­механічних майстернях: від них передусім і залежала відбудова устаткування в шахтах і на інших підприєм­ствах.

Підприємств  в   районі   було  багато,   контролювати їх адміністрація не могла, бо не мала потрібного числа вір-1 них їй людей. І всюди відбувалось, те, що народ віддавна І охрестив словом «волинка»: люди не працювали, а воло-И водили.

Знаходились люди, які добровільно, з власного почину! брали на себе роль головних «волинщиків».

Наприклад,  Віктор  Бистринов, приятель Миколи Ми-Я колайовича, працював у дирекціоні на посаді, схожій на 1 посаду діловода чи писаря. Інженер за освітою і за по-кликанням, він не тільки сам нічого не робив у дирекціоні, і але групував довкола себе всіх тих, хто нічого не робив | на шахтах, і вчив їх, що треба робити, щоб решта людей  на шахтах теж нічого не робила.

Колись до нього був унадився ходити старий Кіндрато­вич,   котрий  зостався  після  загибелі   своїх  товаришів —  Шевцова, Валька та Костьовича — сам-один, як старий за­сохлий дуб на пагорбі. Старий не мав сумніву, що німці не < зачепили його через сина, який, шинкарюючи, вів дружбу з поліцією та нижніми чинами жандармерії.

Проте в нечасті хвилини душевної щирості син запевняв, що німецька влада для нього не така вигідна, як радянська.

—   Зубожіли люди, ні в кого грошей нема! — признавався він, аж наче вболіваючи.

—   Зачекай, брати з фронту повернуться, будеш ти на небесі, ідє же нєстьбо ні печаль, ні воздиханіє,— спокійно казав старий низьким хрипким голосом.

Кіндратович, як і доти, ніде не працював і цілі дні ти­нявся по дрібних шахтах і по шахтарських квартирах і, і непомітно для себе,  став збирачем усіх підлот, дурниць та похибок німецької адміністрації на шахтах. Як у старо­го робітника з великим досвідом і вмінням, його презирство до німецьких адміністраторів росло з тим  більшою  силою, чим більше він пересвідчувався в їхній господарській нікчемності.

—   Подумайте лишень  самі,  товариші  молоді  інжене­ри,— казав він Бистринову та дяді Колі,— все в них у руках, а по цілому району — дві тонни на добу! Ну, я розумїю, — капіталізм, а ми, так би мовити,— на себе. Але ж у них позаду — півтора століття,  а нам двадцять п'ять років, — учили ж їх чого-небудь! І до того ж — знамениті на  цілий світ хазяї, вславлені фінансисти, всесвітній грабунок організували.   Тьху,  прости  господи! — хрипів  старий  на страховинних своїх низах.

— Вискочні! В них і з грабунком у двадцятому століт­ті не виходить: чотирнадцятого року їх побили, і тепер поб'ють. Хапонути люблять, а творчої уяви нема. Люмпе­ни та міщани на верхівці життя... Цілковитий господар­ський провал перед очима всього людства! — злісно виска­люючись, говорив Бистринов.

І два молоді інженери і старий робітник без особливих труднощів розробляли плани на кожен день, як зруйнува­ти ті незначні зусилля, яких Швейде докладав до видобу­вання вугілля.

Так діяльність багатьох десятків людей живила діяль­ність підпільного райкому партії.

Трудніше й небезпечніше було чинити все це Пилипові Петровичу в майстернях, де він сам працював. Він дотри­мувався такого правила: не відмовляючись, виконувати всі дрібні замовлення, які самі собою багато не важать у виробництві, і зволікати, зволікати без краю, виконуючи замовлення більші. В майстернях, з перших днів їх роботи при німцях, ремонтувалось кілька пресів, насосів, устатку­вання кількох великих шахт, але й досі нічого ні відремон­тували, ні відбудували.

Одначе не можна було так підводити директора Бара-кова, щоб жоден з його заходів не давав результатів. Тому от деякі роботи доводили до кінця чи майже до кінця, але несподівана аварія все припиняла. Безперестань псувався мотор,— в нього просто підсипали пісочку. Поки ремон­тували мотор, ставили двигун, але раптом псувався й дви­гун: перегрівали циліндр і пускали холодну водичку. Для цих дрібних і найдрібніших диверсій у Пилипа Петровича по всіх цехах були свої люди, які формально підлягали начальникам цехів, а на ділі виконували тільки вказівки Лютикова.

Останнім часом Бараков найняв чимало нових робітни­ків — з-поміж колишніх військових. В ковальському цеху стали за молотобійців два комуністи — офіцери Червоної Армії. Це були командири партизанських груп, які ночами чинили великі диверсії на дорогах. Щоб виправдати від­сутність своїх людей на виробництві, широко практикува­лись фіктивні відрядження на підприємства в інші райони по інструмент чи для того, щоб поповнити устат­кування. А щоб не збуджувати підозри в робітників, не втягнених до підпільної організації, тим також давали такі відрядження: робітники переконувалися, що й справді не можна   роздобути   ні   устаткування,   ні   інструментів,   а начальство бачило, що директор і керівники цехів стара­ються. Діло не посувалось на законних підставах.

Майстерні перетворились на центр підпільної органі­зації Краснодона: нікому не відомі сили зосередились е одному місці, завсігди під рукою,— зв'язуватися з ними було легко й просто. Але крилася в цьому й своя небезпека,

Бараков працював сміливо, витримано й організовано. Військова людина й інженер, він був уважний до дрібниць.

—   У мене, знаєш, так діло поставлено, що й голки не підсунеш,— казав він Пилипові Петровичу в хорошу хви­лину,— Навіщо нам виходити з того, буцімто ми від них дурніші? — питав він.— А коли ми розумніші за них, то мусимо перехитрувати. І перехитруємо!

Пилип Петрович схиляв собі на груди масивне підбо­ріддя, так що лице ще дужче обпливало донизу,— це завж­ди було в нього ознакою невдоволення, і говорив:

—   Надто легко міркуєш. Це ж німці — фашисти. Вони не розумніші, не хитріші від тебе, це так. Навіщо їм знати, правий ти чи ні? Побачать, діло не йде, і скрутять в'язи тобі, навіть не скривляться. А на твоє місце поставлять падлюку, і всім нам або край, або тікати. А тікати не має­мо права. Ні, брат, ми ходимо на вістрі ножа, і вже коли ти обережний, будь обережніший утричі.

От,про що все частіше думав Пилип Петрович, важкої ворочаючись на ліжку в темній своїй кімнатці, і сон тікав од нього. І ще він думав про те, що час іде собі та йде...

Що довше зволікали вони, виконуючи замовлення, що більше неполадок, зривів, аварій набиралось на рахунку \ Баракова, то двозначнішим ставало його становище перед; німецькою адміністрацією. Але ще небезпечнішим було те, що все ширшало коло людей, які працювали в майстернях,— а між ними було багато досвідчених робітників,—І усе більше людей приходили й не могли не прийти до розуміння того, що хтось на цьому підприємстві свідомо шкодить справі.

Баракова, що бував межи німцями, й розмовляв по-німецькому, був вимогливий на виробництві, вважали поміж І робітниками за людину німецьку. Його цурались, і тут, уя майстернях, на нього навряд чи могла впасти підозра.

Підозра могла впасти тільки на Пилипа Петровича. Все-таки дуже мало знайшлось людей у Краснодоні, котрі  повірили в те, що Лютиков щиро працює на німців. Він 1 належав до того типу робітників Росії, яких називали в  старовину совістю робітничого класу. Всі його знали, до­віряли йому,— народ не помиляється.

В цеху, під орудою Пилипа Петровича, працювало кіль­ка десятків чоловік. І хоч як би Пилип Петрович відмов­чувався, хоч як би скромно він тримався, люди на вироб­ництві не могли не бачити, що вказівки Пилипа Петрови­ча, висловлювані побіжно, мовби в якійсь непевності чи в нестямку перед труднощами, йдуть на шкоду виробництву.

Діяльність його складалася з дрібниць, кожна з них зокрема не була помітна. Але час минав, дрібниці наша­ровувались одна на одну, перетворювались на щось більше, і Пилип Петрович ставав також усе помітніший. Люди, які оточували Пилипа Петровича, були здебільшого свої люди. Він догадувався, що поміж підлеглими йому — немало лю­дей, схожих на його хазяйку Пелагію Іллівну. Вони все начать, співчувають йому, але й знаку не подають про \\р — ні йому, ні іншим, ані навіть собі. Але, щоб тебе ви­хрили, не потрібно багато негідників — при нагоді досить і одного боягуза.

Найвідповідальнішою роботою, покладеною на май­стерні, була відбудова найбільшої краснодонської водо­качки, що напувала групу шахт, постачала воду централь­ній частині міста й самим майстерням. Роботу цю покла­ли на Баракова місяців два тому, а він передоручив її Пи­липові Петровичу.

Нескладну цю роботу, як і всі інші, там виконували всупереч здоровому глуздові. Водокачка, однак, була дуже потрібна. Пан Фельднер кілька разів особисто перевіряв роботу й дуже сердився, що йде вона повільно. Навіть коли водокачку закінчили, Пилип Петрович все не здавав її в експлуатацію під приводом, що водокачка має пройти випробування. Ранками все міцніше брались морози, пе­редчасні    цього    року,   а   вся    система    стояла,    повна

води.

Під кінець робочого дня в суботу Пилип Петрович при­йшов приймати водокачку. Він усе прискіпувався, що бак і труби протікають, і ретельно підкручував гайки та крани. Старший по роботах ходив слідом за ним, бачив, що все справне, мовчав. Робітники дожидали на вулиці.

Нарешті Пилип Петрович разом із старшим вийшов до робітників. Пилип Петрович, витягши з кишені піджака кисет і складену для закрутки газетку «Нове життя», мовч­ки частував робітників січеним самосадом з корінцями. Робітники, жвавіючи, потяглись до тютюну. Навіть само­сад був тепер рідкістю. Курили гнилу суміш із сіном по­полам,— тютюн цей називали всюди «матрац моєї бабусі».

Вони мовчки стояли біля водокачки, курили. Робітники часом запитливо поглядали то на старшого, то на Лютикова. Пилип Петрович кинув недокурок на землю й на­ступив чоботом.

—   Ну, тепер, здається, все, шабаш,— сказав він.— Сьо­годні, видно, здавати роботу вже нікому: пізно. Підожде­мо до понеділка...

Старий відчув, як усі поглянули на нього трохи роз­гублено: навіть звечора дуже брався мороз.

—   Воду спустити б,— невпевнено мовив старший.

—  Зима, чи що? — строго сказав Пилип Петрович. Йому дуже  не  хотілося  зустрічатися  з  тим  старшим очима, але ненароком це вийшло. І Пилип Петрович зро­зумів, що старший теж усе зрозумів. Мабуть, зрозуміли й інші, так усі раптом зніяковіли. Пилип Петрович, володію­чи собою, сказав неуважливо:

—   Ходімо...

І вони в глибокому мовчанні пішли од водокачки.

Про це й згадав Пилип Петрович, коли прочинив ква­тирку й побачив густий іній на пожухлому від морозу листі соняшників і гарбузів.

Як і сподівався Пилип Петрович, уся бригада чекала його біля водокачки. Можна було й не казати, що труби пороздувались, полопались, уся система зіпсувалась, все треба було починати спочатку.

—  Жалко... Та хто ж би міг думати! Такі морози! — сказав Пилип Петрович.— Що ж, не будемо занепадати духом. Труби треба змінити. їх, правда, нема ніде, але постараємось роздобути...

Всі дивились на нього сторопіло. Він збагнув, що всі шанують його за сміливість і всі страшаться того, що він зробив, а ще більше страшаться його спокою.

Так, люди, що з ними працював Пилип Петрович, були свої люди. Але ж доки можна вивіряти долю?

За встановленим між ними неписаним порядком взає­мин, Бараков і Лютиков ніколи не зустрічались поза ро­ботою, щоб нікому й на думку не спала не тільки їхня дружба, а навіть те, що можуть вони знатись поза служ­бою. Якщо треба було негайно поговорити, Бараков ви­кликав Пилипа Петровича до кабінету, а перед Пилипом Петровичем і після нього обов'язково викликав також ін­ших начальників цехів.

На цей раз була пильна потреба зустрітись.

Пилип Петрович пройшов до своєї конторки в цеху, кинув на стілець згорнений халат, який він завсігди носив під пахвою, зняв кепку, пальто, пригладив сиве волосся, поправив гребінцем коротко підстрижені шорсткі вуса й пішов до Баракова.

Контора майстерень містилась у цегляному будиночк В ДВОрІ.

На відміну од більшості установ і приватних квартир у Краснодоні, в яких узимку стало холодніше, ніж на вули­ці,— в конторі майстерень було так само тепло, як у всіх установах та будинках, де працювали й жили німці. Ба­раков сидів у своєму теплому кабінеті в сукняній просто­рій блузі з відкладним широким коміром, з-під якого вид­нів добре випрасуваний голубий комірець, пов'язаний яск­равим галстуком. Бараков дуже схуд і засмаг, і це ще більше молодило його. Він запустив волосся й збив собі попереду кучерявий кок. Цим збитим коком волосся, та ямочкою на підборідді, і заразом ясним, прямим, сміли­вим поглядом великих очей, і твердо стуленими, повними губами помітно сильної складки він справляв за нинішніх обставин двоїсте враження.

Бараков сидів у кабінеті й нічогісінько не робив. Він дуже зрадів Лютикову.

—   Уже знаєш? — спитав Пилип Петрович, сідаючи проти нього й відхекуючись.

—  Так  їй  і  треба! — Посмішка  ледь  торкнула  повні губи Баракова.

—   Ні, про зведення.

—  Також знаю...— У Баракова був свій радіоприймач.

—   Ну, і як же це воно буде в нас, на Україні? — з ус­мішкою спитав по-українському Лютиков. Росіянин, який зріс у Донбасі, він часом дозволяв собі таку втіху.

—   А ось, як — у тон йому відповів Бараков.— Будемо готувати загальне...— Бараков обома руками зробив широ­кий круглий рух, так що Пилипові Петровичу стало ціл­ком ясно, яке таке «загальне» готуватиме Бараков.— Як тільки наші підійдуть...— Бараков непевно покрутив над столом кистю руки й поворушив пальцями.

—   Точно...— Пилип Петрович був задоволений з свого напарника.

—  Завтра я тобі весь план принесу... Не вистачає нам не діточок, а паличок-стукалочок та цукерочок...— Бара­ков випадково сказав майже в риму й засміявся. Мова йшла про те, що людей знайдеться досить, але мало гвинті­вок і патронів.

—   Скажу хлопцям, хай постараються,— вони здобудуть. Справа не в водокачці,— сказав Пилип Петрович, раптом переходячи до того,   що   на   ділі   найбільше   хвилювало його.— Справа не в ній. А справа в тому... ти й сам розумі-І єш у чому.

На переніссі в Баракова позначилася глибока зморшка! — Знаєш, що я запропоную? Давай-но я тебе звільню,-—І твердо сказав він.— Причеплюсь до того, що ти водокачку! заморозив, і звільню.

Пилип Петрович задумався: справді, міг бути й такий вихід.

—   Ні,— сказав він перегодом,— сховатися мені нема куди. А якби й було куди,— не можна. Зразу все зрозумі­ють, і тобі — край, а з тобою й іншим. Утратити таке становище, як наше тепер,— ні, це не годиться,— рішуче ска­зав він.— Ні, будемо дивитись, як там у наших на фронті. Якщо наші швидко підуть, почнемо працювати на німців так запопадливо, що коли хто в чому нас і підозрював, зразу побачить, що помилився: німцям погано, а ми стара­ємось! Однак усе нашим дістанеться!

Надзвичайна простота цього ходу в першу мить вра­зила Баракова.

—   Але ж, коли фронт підійде близько, нас поставлять ремонтувати озброєння,— сказав він.

—   Коли фронт підійде, ми покинемо все до чортової матері — і в партизани!

«Є снага в старого!» — вдоволено подумав Бараков.

—   Треба ще один центр керівництва створити,— ска­зав Пилип Петрович,—поза майстернями, без нас із то­бою, мовби про запас— Він хотів був висловити яке-не-будь втішливе, напівжартівливе зауваження, на кшталт: «Він, звісно, й не знадобиться, отой центр, та бережено­го...» — і т. д., але відчув, що не потрібно це ні йому, ні Баракову, і сказав: — Люди в нас тепер з досвідом, коли б що сталося, чудово впораються без нас. Чи так?

—   Так.

—   Доведеться райком скликати. Адже ж ми з тобою скликали його ще перед тим, як прийшли німці. Де ж внут­ріпартійна демократія? — Пилип Петрович суворо кліпнув на Баракова і підморгнув.

Бараков засміявся. Райком вони справді не скликали, бо його майже не було змоги скликати в умовах Красно-дона. Але все найважливіше вони вирішували, тільки по­радившися з іншими керівними людьми в районі.

Повертаючись по цеху до себе в конторку, Пилип Петрович побачив Моткова, Володю Осьмухіна й Толю Орлова,— вони працювали біля сусідніх лещат.

Вдаючи, ніби перевіряє роботу, Пилип Петрович пішов понад довгим, на половину цеху, столом при стіні, біля якого працювали слюсарі. Хлопці, котрі тільки-но безтур­ботно курили й базікали, для годиться взялись до терпугів. Коли Пилип Петрович підійшов ближче, Мошков звів на нього очі й сказав стиха зі злою посмішкою:

—   Що, ганяв?

Пилип Петрович зрозумів, що Мошков чув уже про водокачку й питає про Баракова. Мошков, як і решта хлоп­ців, не знав правди про Баракова і вважав за людину ні­мецьку.

—   Не кажи...— Пилип Петрович так похитав головою, ніби й справді тільки-но дістав прочухана.— Як діла? — спитав він, схилившись до лещат Осьмухіна, немовби роз­глядаючи деталь, і тихо сказав крізь колючі вуса: — Олега до мене сьогодні вночі, як тоді...

Це був іще один вразливий пункт у підпільній органі­зації Краснодона: «Молода гвардія».