Після того, як німці обманом погнали до Німеччини першу партію жителів міста, люди навчились розуміти, чим це їм загрожує, і уникали реєстрації на біржі.

Людей виловлювали в них удома й на вулицях, як за рабовласництва виловлювали негрів у заростях.

Газетка «Нове життя», видавана у Ворошиловграді сьо­мим відділом фельдкомендатури, з номера в номер друку­вала листи до батьків від їхніх вигнаних дітей про немов­би привільне, сите життя в Німеччині й про добрі заро­бітки.

У Краснодоні теж часом одержували листи від молоді, що працювала здебільшого в Східній Пруссії на найниж­чих роботах — за наймитів, за домашню прислугу. Листи надходили без викреслень цензури, в них багато чого мож­на було прочитати між рядків,  але вони скупо говорили тільки про зовнішні обставини життя. А більшість батьків зовсім не одержували листів.

Жінка, що працювала на пошті, пояснила Улі, що лис­ти, які надходять з Німеччини, проглядає спеціально по­саджений на пошті німець від жандармерії, який знає ро­сійську мову. Листи він затримує й кидає в шухляду сто­ла, де вони зберігаються під ключем, поки їх багато не набереться,— тоді він їх спалює.

Уля Громова за дорученням штабу «Молодої гвардії» відала всією роботою проти вербування та вигнання мо­лоді: Уля писала й випускала листівки, влаштовувала в місті на роботу тих, кого мали вигнати, або добивалася з поміччю Наталі Олексіївни звільнення по хворобі, інко­ли навіть переховувала на хуторах зареєстрованих, тих, що втекли.

Уля робила це не тільки тому, що це їй доручили, а й за якимось внутрішнім обов'язком: мабуть, вона відчу­вала свою провину в тому, що не змогла вберегти Валю від страшної долі. Це почуття провини дедалі більше края­ло Улину душу, бо ні вона, ні Валина мама не мали від Валі ніяких вістей.

При початку грудня з поміччю жінки на пошті хлопці-первомайці вночі викрали зі столу цензора невручені лис­ти. І ось вони лежали перед Улею в мішку.

Коли настали холоди, Уля знову жила в будиночку ра­зом з усією родиною. Як і більшість молодогвардійців, Уля приховувала від рідні свою приналежність до орга­нізації.

Вона переживала тяжкі хвилини, коли батьки, боячись за неї, спробували було влаштувати її на роботу. Мати, лежачи в постелі, то нестямно дивилась на неї своїми чорними очима великої дикої птиці, то починала плакати, а старий Матвій Максимович уперше за багато літ нагри­мав на дочку. Обличчя його скрасніло аж до лисуватого тімені, але щось було в нім жалюгідне, невважаючи на ве­личезну кощаву постать батька і на страшні кулаки, жа­люгідне в залишках його кучерів на лисіючій голові і в неспромозі його вплинути на дочку.

Уля сказала, якщо батько й мати ще хоч раз попрікнуть її шматком, вона піде з дому.

Матвій Максимович і Мотрона Савелівна збенте­жились: вона була їхньою улюбленицею. І вперше стало ясно, що старий Матвій Максимович уже втратив свою владу над дочкою, а мати надто хвора, щоб напо­лягати.

Приховуючи свою діяльність, Уля особливо старанно хазяйнувала в хаті, а коли йшла з дому надовго, посила­лась на те, що все життя таке принижене й бідне, що тіль­ки й можна одвести душу з подругами. ї щораз частіше вона відчувала на собі довгий скорботний погляд матері,— мати немов дивилась їй у душу. А батько навіть ніяковів перед Улею і при ній більше мовчав.

Інше становище було в Анатолія: коли батько пішов на фронт, Анатолій став головним у домі; мати, Таїсія Прокопівна, і молодша сестричка обожнювали його й корились у всьому. І от Уля сиділа над цим мішком з листами не в себе дома, а в Анатолія,— він пішов того дня до Лілі Івані-хіної на Суходіл,— і довгими пальцями з конвертів, обрі­заних цензурою, витягала листи, похапцем проглядала перші рядки й кидала на стіл.

Імена та прізвища, звернення до батьків, сестер з тра­диційними поклонами, зворушливі у своїй наївності, рябі­ли в очах Улі. їх було так багато, цих листів, що саме про­глядання їх забрало в неї силу-силенну часу. Та між ними не було листа від Валі...

Уля  сиділа, зсутулившись, опустивши руки на коліна, і дивилась перед собою з виразом безсилля... Тихо було в будиночку. Таїсія Прокопівна та сестричка Толика вже спали. Вогник каганчика з ледь помітним димком кіптяви то спадав, то зводився, похитуваний диханням Улі. Ходики над її головою лічили  секунди  з  іржавим звуком:   трік-трак... трік-трак... Будиночок Попова, так само як і буди­ночок Улі, стояв окремо серед хуторів, і це відчуття віді­рваності їхнього життя від життя людей властиве було Улі змалку, особливо в осінні та зимові ночі. Будиночок По­пова був добрячий, тонке бриніння вітру, вже трохи зимо­ве, ледве долинало з-за віконниць.

Уля відчувала себе зовсім-зовсім самотньою в цьому світі, повному таємничих недобрих звуків, і з цим вогни­ком каганця, який то спадав, то підносився...

Чому так улаштовано світ, що люди ніколи не можуть до кінця віддати своє серце іншому?.. Чому, коли такі зіл­ляті були з самого раннього дитинства їх душі, Улі та Валі, чому вона, Уля, не покинула свого дому з його по­всякденними турботами, не відмовилась од усіх звичок життя, від рідні й товаришів і не присвятила всі сили тому, щоб урятувати Валю? Раптом опинитись там, поряд з нею, осушити її сльози, відкрити їй шлях до свободи?.. «Тому що це неможливо...» Тому, що ти віддала своє серце біль­ше, ніж одній Валі,— ти віддала його визволенню рідної землі»,— відповідав їй внутрішній голос. «Ні, ні,— казала вона собі,— не шукай виправдань, ти не зробила цього навіть тоді, коли ще було не пізно, тому що ти не знайшла почуття в своєму серці, ти виявилась такою самою, як і всі».

«Але невже цього не можна зробити тепер?..» — думала Уля. І вона віддалась дитячим мріям: вона знаходить муж­ніх людей, ладних слухатись її заклику, вони переборюють усі перешкоди, обдурюють німецьких комендантів, і там, у цій жахливій країні, Уля знаходить Валю й каже їй: «Я зробила все, я себе не пощадила, щоб урятувати тебе, і ось ти вільна...» Коли б це було можливо!.. Але це не­можливо. Таких людей нема, і вона, Уля, просто не має сил для цього... Ні, це міг би зробити друг — юнак, якби він був у Валі.

Та хіба в неї самої, в Улі, є такий друг? Хто зробив би це заради неї самої, якби Уля потрапила в таке становище? Немає в неї такого друга. І, мабуть, таких друзів нема на світі...

Але ж є десь на світі чоловік, якого вона покохає? Який він? Вона його не бачила, але він жив у її душі — ве­ликий, правдивий, сильний, з мужнім добрим поглядом. Невимовна жага любові стіснилася в її серці... Заплющити очі, все забути, віддати всю себе... І в чорних очах її, що відбивали димно-золотий вогник каганця, то зникали, то спалахували щасливі й грізні відблиски цього по­чуття...

Враз тихий-тихий стогін, схожий на поклик, долинув до Улі. Вона вся здригнулась, і тонко вирізані її ніздрі затріпотіли... Ні, це простогнала вві сні сестричка Анато­лія. Купа листів лежала перед Улею на столі. Тонкі стру­мені кіптяви стікали з язичка вогню. Ледь долинало з-за віконниці тихе бриніння вітру, і ходики все лічили й лі­чили своє: трік-трак... трік-трак...

На щоках Улі заграв рум'янець. Навіть собі самій вона не могла б пояснити, чому вона засоромилась: чи тому, що, замріявшись, облишила роботу, чи то в мріях її було щось недоговорене, чого вона засоромилась. І вона, сердячись на себе, стала уважно проглядати листи, шукаючи такі, що їх можна було б використати.

Уля стояла перед Олегом і Туркеничем і говорила: —  Ні,   якби   ви  їх  прочитали!   Це  жахливо...   Наталя Олексіївна каже, що за весь час німці вигнали з міста до восьмисот чоловік. І приготували вже таємний список ще на півтори тисячі з адресами й усім іншим... Ні, треба зро­бити щось страшне,— може, напасти, коли вони поведуть партію, може, вбити цього Шпріка!..

—   Вбити його ніколи не завадить, т-та нового при­шлють,— сказав Олег.

—   Знищити списки... І я знаю як: треба спалити бір­жу! — нараз вона сказала вся в жадобі помсти.

Це одне з найфантастичніших діл «Молодої гвардії» здійснили разом Серьожка Тюленін і Любка Шевцова з допомогою Віті Лук'янченка.

У ці дні вже позначився перелом на зиму, проти ночі досить сильно приморожувало, і замерзлі, тверді брили й борозни розтовченої машинами грязюки держались на ву­лицях до тої пори, коли опівдні починало пригрівати і все потроху відтавало.

Збірний пункт був на вгороді Віті Лук'янченка. Вони пройшли залізничною віткою, потім по горбу, без дороги. Серьожка й Вітька несли бачок з бензином та кілька пля­шок із запалювальною сумішшю. Вони були озброєні. А в Любки все озброєння складалося з пляшки з медом та газети «Нове життя».

Ніч зайшла така тиха, що чути було найменший звук. Невдалий крок, необережний рух бачком з його металевим звуком міг викрити їх. І так було темно, що вони, чудово знаючи місцевість, часом не могли пізнати, де саме вони зараз. Вони ступали крок — і слухали, потім ступали дру­гий — і знову слухали...

Так без краю довго плинув час; здавалося, йому кінця не буде. І хоч як це було дивно, коли почули кроки вар­тового коло біржі, вони стали менше боятись. Хода варто­вого то виразно звучала серед ночі, то стихала, коли він, може, зупинявся й прислухався, а може, просто відпочивав біля ґанку.

Будинок біржі довгастим фасадом і ґанком обернений був до сільськогосподарської комендатури. Вони все ще не бачили його, але з кроків вартового знали, що вийшли до бічної стіни будинку, і вони обминули його зліва, щоб зайти від задньої, від довгої стіни.

Тут, метрів за двадцять від будинку, Вітька Лук'янченко лишився, щоб менше було шуму, а Серьожка та Люба підкрались до вікна.

Любка облила медом нижню довгасту шибку та обкле­їла її газетним аркушем. Серьожка видавив скло, що тріс­нуло в багатьох місцях,  але не розпалось, і витяг його.

Робота ця вимагала терпіння. Те саме вони зробили і з шибкою другої рами.

Після цього вони відпочили. Вартовий тупцяв на ґанку, видно, змерз, і їм довелось довго ждати, поки він знову піде: вони боялися, що з ґанку він почує Любчині кроки в будинку. Вартовий пішов, і Серьожка, трохи присівши, підставив Любці зчеплені руки. Любка, тримаючись за раму вікна, ступила однією ногою Серьожці на руки, а другу перенесла через підвіконня і, вхопившись рукою за] стіну зсередини, сіла верхи на лутку, відчуваючи, як нижні; планки рам врізались їй у ноги. Але вона вже не могла зважати на такі дрібниці. Вона чимраз глибше сповзала тією ногою, щоб дотягтися до підлоги. І от Любка була вже там, усередині.

Серьожка подав їй бачок.

Вона пробула там досить довго. Серьожка боявся, щоб не наскочила вона поночі на стіл або стілець.

Коли Любка повернулась до вікна, від неї дуже тхнуло бензином. Вона всміхнулась до Серьожки, перекинула но­гу через підвіконня, потім висунула руку й голову.  Се-' рьожка, схопивши під пахви, допоміг їй вилізти.

Серьожка сам стояв біля вікна, звідки тхнуло бензином, стояв доти, поки, за його розрахунками, Люба та Вітька не відійшли досить далеко.

Тоді він витяг із-за пазухи пляшку з запалювальною рідиною і щосили жбурнув її в зяюче вікно. Спалах був І такий сильний, що на змиг осліпив його. Він не став біль­ше кидати пляшок і помчав по горбу до залізничної вітки. Вартовий кричав і стріляв позад нього, і якась куля проспівала над Серьожкою дуже високо. Усе довкола то освітлювалось якимось мертвотним світлом, то знову по-1 ринало в пітьму. І раптом полум'я стовпом знялося і стало видно, як удень.

Тої ночі Уля лягла не роздягаючись. Тихо, щоб нікого не збудити, вона підходила інколи до вікна і трохи від­сувала затемнення. Та було темно довкола. Уля непокої­лась за Любку та Серьожку, і часом їй здавалося, що не і гаразд вона це все придумала. Ніч тяглась повільно-по-вільно. Уля змучилася й задрімала.

Нараз вона схопилась і кинулась до виходу, з грюкотом зваливши стільця. Мати злякано спитала щось таке спро­соння, та Уля не відповіла їй і вискочила в самому платті на подвір'я.

Заграва стояла за горбами над містом, чути було далекі постріли і, як Улі здалося, крики. Відблиски полум'я навіть у цьому дальньому районі міста виділяли з пітьми дахи бу­динків і прибудову на подвір'ї.

Але вигляд цієї заграви не викликав в Улі того почуття, з яким вона дожидала його. Заграва й відблиски її на при­будові, крики, й постріли, і зляканий голос матері — все це злилося в Улиній душі в невиразне тривожне почуття. Це була тривога і за Любку з Серьожкою, і особливо гост­ра за те, як це відіб'ється на всій організації, коли їх так тукають. І це була тривога за те, щоб у всій цій страшній вимушеній діяльності руйнування не втратити щось най­більше й добре, що жило в світі і що вона відчувала у власній душі. Таку тривогу Уля зазнавала вперше.