Що ясніше визначалися успіхи Червоної Армії вже не тільки в районі Сталінграда й на Дону, а й на Північному Кавказі та в районі Великих Лук, то все ширшого розмаху набирала й ставала все одчайдушнішою діяльність «Молодої гвардії».

«Молода гвардія» була вже великою, розгалуженою по всьому району організацією, яка все росла і налічувала понад сто членів. А ще більше було в неї помічників.

Організація росла і не могла не рости, бо розвивала свою діяльність. Зрештою, вона до цього була покликана. Правда, юнаки відчували, що стали якось помітнішими в порівнянні з тим часом, коли діяльність починали. Але що вдієш,— в певному розумінні це було неминуче.

Але що ширше розгорталась діяльність «Молодої гвар­дії», то все вужче сходились круг неї крила «густого воло­ка», закинутого гестапо та поліцією.

На одному з засідань штабу Уля раптом сказала: — А хто з нас вивчав азбуку Морзе? Ніхто не спитав, навіщо це потрібно, і ніхто не покеп­кував з Улі. Можливо, вперше за весь час їхньої діяльності члени штабу подумали про те, що можуть їх арештувати. Але це був скороминущий роздум. Адже їм поки що нічо­го не загрожувало.

І саме в цю пору Олега викликали для особистої роз­мови з Лютиковим.

Вони так і не бачились після тої першої зустрічі й один в одному побачили великі зміни.

Пилип Петрович ще дужче посивів і якось поширшав, роздався. Відчувалося, що це не від здоров'я. В час їхньої розмови він часто підводився й ступав кілька кроків по кімнаті туди-сюди. Олег чув його дихання,— видно, Лютикову важко було носити своє велике тіло. Тільки очі Пилипа Петровича дивилися все з тим же суворим вира­зом, ніякої втоми не відчувалося в них.

А Лютиков відзначив, що Олег виріс, виріс навіть фі­зично. Це був зовсім дорослий хлопець у кращу свою по­ру. Риси вилицюватого обличчя начебто глибше лягли, визначились, і тільки в великих очах його і десь у складці повних губ часом виникав колишній хлоп'ячий вираз, особ­ливо коли Олег усміхався. Але в цю зустріч він сидів за­думливий, зсутулившись, втягши голову в плечі, і на лобі йому позначились широкі подовжні зморшки.

Пилип Петрович докладно, прискіпливо, по кілька ра­зів повертаючись все до того ж, розпитував його і про ста­рі, і про наново створювані групи «Молодої гвардії», ви­магав прізвищ і характеристик. Відчувалося, його цікавить не так зовнішня сторона справи,— її він добре знав через Поліну Георгіївну,— як внутрішній стан в організації, а особливо те, як Олег бачить свою організацію і як розуміє становище в ній.

Пилипа Петровича цікавило, чи багато членів органі­зації знають одне одного, як здійснюється зв'язок штабу з групами, зв'язок та взаємодія між групами. Він пригадав операцію з розгоном худоби і довго розпитував, як тех­нічно штаб сповіщав групи про майбутні операції, як у самій групі її керівник сповіщав хлопцям і як усі вони збирались. Його цікавили й звичайніші заходи,— напри­клад, розклеювання листівок,— і також, головним чином, щодо зв'язку та керівництва.

Повторимо, що, ведучи розмову з будь-якою людиною, Пилип Петрович давав змогу висловитись і не квапився виявляти власну думку. Він ніколи не прилаштовувався до співбесідника, а в нього само собою виходило, що він зі старим і малим говорив, як із рівним.

Олег відчував це. Пилип Петрович розмовляв з ним, як з політичним керівником, прислухався до його думки. В інший час таке ставлення до нього щасливою гордістю сповнило б серце Олега. Але тепер він відчував, що Пилип Петрович не зовсім задоволений з «Молодої гвардії». Пи-_лип Петрович розпитував його, і враз підводився, й по­чинав ходити, що було йому таке непритаманне. Потім він уже й не питав, а тільки ходив. І Олег також замовк. На­решті Пилип Петрович важко сів на стілець проти Олега й звів на нього суворі свої очі:

—   Виросли ви: організація виросла, і самі виросли,— сказав Пилип Петрович,— це добре. Користь од вас вели­ка. Народ вас чує, і настане час, він скаже вам і добре слово. А я скажу, що у вас не гаразд... Жодної людини не приймайте більше до організації без мого дозволу,— до­сить! Тепер час такий, коли навіть найбоязкіший і найледачіший буде нам допомагати, не обов'язково йому бути в організації. Зрозумів?

—   Зрозумів,— тихо сказав Олег.

—   Зв'язок...— Пилип Петрович помовчав.— Кустарна справа. Надто вже багато бігаєте одне до одного з хати в хату. А найбільше біганини круг твоєї квартири і Туркеяича. Це небезпечно. Коли б я, скажімо, був простий жи­тель на твоїй вулиці, і то помітив би: чому б то день у день, а то й уночі, коли й ходити не велено, бігають та й бігають до вас хлопці й дівчата? Чого це вони бігають? Ось так би я подумав, простий житель. Ну, але ж ті вас шукають, вони й поготів це помітять. Ви народ молодий, інколи, гляди, збираєтесь і не для політики, а просто так, погуляти? — добродушно й хитрувато всміхаючись, спитав Пилип Петрович.

Олег зніяковів, посміхнувся й кивнув головою.

—   Не годиться. Доведеться трохи понудьгувати. Наші прийдуть — нагуляємося,—сказав Пилип Петрович дуже серйозно.— Штаб, і той збирати якнайменше. Час настав воєнний. Є у вас командир, комісар,— працюйте, як на фронті в бойовій обстановці. А зв'язок доведеться поста­вити нарівні вашої організації. Добре б вам придумати та­ке місце, куди кожен міг би приходити вільно, щоб ніхто з того не дивувався. Що тепер у клубі імені Горького?

—   Стоїть порожній,— сказав Олег. Він пригадав, як клеїв листівки на стіні клубу й мало не попався поліцаєві. «І давно ж це було!» — здалось йому.— Ні під установу, ні під житло він не придатний. От і стоїть порожній,—

пояснив Олег.

—   А ви зверніться до начальства й зробіть там справж­ній клуб.

Олег помовчав, і на лобі в нього зібралися зморшки.

—   Не розумію,— сказав він. —   І розуміти нема чого: клуб для молоді, для населен­ня. Організуйте хлопців і дівчат, далеких від політики, хто думає тільки про розваги, нудьгує, створіть ініціативну групу з вашою участю і зверніться до пана бургомістра, щоб дозволив узяти будинок під клуб. Скажіть, хочемо, мовляв, культурно обслуговувати населення в дусі нового порядку. І просто нехай, мовляв, хлопці танцюють, а то марно тиняються, і тільки думки шкідливі в голову лізуть! Сам отой негідник, звісно, нічого не вирішить, але він спитає в начальства. Можуть дозволити. Вони ж і самі з нудьги здихають,— сказав Лютиков.

З властивою йому не по роках — не дрібножиттєвою, а великою практичною — кмітливістю Олег зразу збагнув, що в клубі влаштувати можна товаришів зі штабу і через них тримати зв'язок з керівниками п'ятірок. Але можли­вість втягтися мимоволі в антилюдяний світ, можливість будь-якої співучасті в гидких ділах цього чужого світу — збентежила Олегові совість. Самим стверджувати в людях найпідліші звичаї або хоч би навіть побічно сприяти цьо­му... Ні, все що завгодно, тільки не це! Він мовчки схилив голову, не в силі глянути на Пилипа Петровича.

—   Так я й думав,— спокійно зауважив Лютиков.— Не зрозумів! А коли б зрозумів, великий подарунок зробив би ти й мені, і всій організації.— Пилип Петрович підвів­ся й важко ступив кілька кроків по кімнаті.—А ти, хлоп­чисько, боїшся... забруднитись. Хто чистий, той не забруд­ниться! І які в них там до чорта агітатори? Зайвий гучно­мовець поставлять у клубі, так він і без того кричить. Тре­ба так зробити, щоб цей клуб у наших руках був. Наша агітація буде не гучна, а дужча за їхню агітацію. Скажу відверто, що й ми до вашого діла трохи примажемось. Правда, так, що й ви не помітите, за це пробачте. А про­граму даватимете нейтральну. Якщо ти кинеш на цю спра­ву таких хлопців, як Мошков, Земнухов або Осьмухін, а ще краще Любу Шевцову,— вони тобі все це організу­ють...

І довго ще старий Лютиков переконував свого юного товариша навіть і після того, як Олег погодився з ним. Олег уже й не радий був, що здався на хибне почуття.

—   Я до того веду, що й товариші твої скажуть тобі те ж саме, що й ти мені сказав. То щоб ти знав, що відпо­відати,— говорив Лютиков. І все вчив та вчив Олега.

Діставши підтримку адміністрації шахти № 1-біс, Ваня Земнухов, Мошков та дві дівчини, не причетні до «Моло­дої гвардії», пішли до бургомістра Стаценка. Вони й справді представляли групу молоді, яку вдалося згуртувати на

цей випадок.

Стаценко прийняв їх у неопалюваному й брудному приміщенні міської управи. Він, як завжди, був п'яний. Виклавши на зелене сукно свої маленькі руки з набряк­лими пальцями, Стаценко нерухомо дивився на Ваню Зем-пухова, який був скромний, чемний, витіюватий і крізь рогові окуляри дивився не на бургомістра, а в зелене сукно.

—   До міста просочуються брехливі чутки, мовби ні­мецька армія зазнає поразки під Сталінградом. Від цього в умах молоді спостерігається...— Ваня непевно поліпив повітря тонкими пальцями,— деяка хисткість. Підтримувані паном Паулем,— він назвав прізвище уповноваженого гір­ничорудного батальйону по шахті № 1-біс,— і паном...— він назвав прізвище завідувача відділу освіти міської упра­ви,— про що вам, пане бургомістре, мабуть, уже сповіс­тили, нарешті, просто від імені молоді, відданої новому порядкові, ми просимо вас особисто, Василю Іларіонови-чу, знаючи ваше чуйне серце...

—   З мого боку, панове... Хлопці! — раптом ласкаво ви­гукнув Стаценко.— Міська управа...— сльози виступили в нього на очах.

І Стаценко, і панове, і хлопці знали, що міська управа сама нічого вирішити не може, а все вирішить старий жандармський вахмістр. Але Стаценко був «за»: він — як точно вгадав  Пилип Петрович — «сам здихав з  нудьги».

Так 19 грудня 1942 року в клубі імені Горького відбув­ся з дозволу гауптвахтмайстера перший естрадний вечір.

Глядачі сиділи й стояли в пальтах, у шинелях, у кожу­хах. У клубі було холодно, але глядачів зібралося вдвоє більше, ніж клуб міг умістити, і незабаром з запотілої сте­лі почало капати.

В перших рядах сиділи гауптвахтмайстер Брюкнер, вахтмайстер Балдер, лейтенант Швейде, його заступник Фельднер, зондерфюрер Сандерс з усім складом сільсько­господарської комендатури, обер-лейтенант Шпрік з Нім-чиновою, бургомістр Стаценко, начальник поліції Соліковський з жінкою і недавно присланий йому на допомогу слідчий Кулешов. Це був чемний, тихий чоловік, з округ­лим веснянкуватим лицем, з голубими очима та ріденьки­ми рудими брівками, одягнений у довге чорне пальто, в кубанці з червоним дном, перехрещеним золотом, Присут­ні були також і пани Пауль, Юнер, Беккер, Блошке, Шварц та інші   єфрейтори   гірничорудного   батальйону. Були там і перекладач Шурка Рейбанд, кухар гауптвахтмайстера і головний кухар лейтенанта Швейде.

У дальших рядах, вирізняючись своїм обмундируван­ням серед місцевих жителів у похмурих одежинах, поно­шених хустках та шапках, сиділи солдати перехожих ні­мецьких та румунських частин, солдати жандармерії та поліції. Не було унтера Фенбонга, переобтяженого на по­саді, бо він і взагалі не полюбляв розваг.

«Знатні гості» сиділи перед старою цупкою завісою, прикрашеною по всьому полю гербами СРСР з серпом і молотом. Та коли завіса відкрилась, на задньому плані сцени глядачі побачили величезний у фарбах портрет фю-рера, написаний місцевими силами з деяким недодержан­ням пропорцій обличчя, але все-таки дуже близький до оригіналу.

Вечір почався з старовинного водевіля, де роль похи­лого батька нареченої грав Ваня Туркенич. Вірний тради­ції та своїм художнім принципам, він був загримований під садівника Даниловича. Краснодонська публіка зустрічала й проводжала свого улюбленця оплесками. Німці не сміялись, бо не сміявся гауптвахтмайстер Брюкнер. Проте, коли водевіль скінчився, майстер Брюкнер кілька разів приклав одну долоню до другої. Тоді заплескали й німці. Струнний оркестр, окрасою якого були два найкращі в місті гітаристи — Вітя Петров і Сергій Левашов, зіграв вальс «Осінній сон» і «Вийду я на річечку».

Стахович, адміністратор і конферансьє, в темнім ко­стюмі й наваксованих до блиску черевиках, худий, витри­маний, вийшов на сцену.

— Артистка обласної луганської естради... Любов Шевцова!

Публіка зааплодувала.

Любка вийшла в голубій крепдешиновій сукні та в голубих черевичках і під акомпанемент Валі Борц на ду­же розстроєному роялі проспівала кілька сумних та кіль­ка веселих пісеньок. Любка мала успіх, її довго викли­кали. Вона вихором вилетіла на сцену вже в своїй яскра­во-барвистій сукні та в кремових черевичках з губною гармонікою й почала чортзна-що викручувати своїми пов­ними ногами. Німці заревли й проводили її оваціями. Знову вийшов Стахович у темнім костюмі: — Пародії на циганські романси... Володимир Осьму-хін! Акомпанемент на гітарі Сергій Левашов!..

Володя,   заломлюючи  руки  й  неприродно   витягаючи шию, а то раптом без усякого переходу пускаючись в бурхливий танець, заспівав «Ой матінко, скучно мені». По­хмурий Сергій Левашов з гітарою ходив за ним слідом, як Мефістофель.

Публіка сміялась, і німці також.

Володя виходив на біс. В цій своїй манері неприродно обертаючи голову,  він  проспівав,  необачно поблимуючи на портрет фюрера:

 

Розкажи, розкажи, волоцюго,

Чий ти родом і звідки ги?

Скоро ти дістанеш по заслузі,

Тільки ясне сонечко пригріє,

Ти заснеш міцним, глибоким сном...?.

 

Люди повставали з місць і галасували від захоплення. Володю викликали безліч разів.

Вечір закінчився цирковими номерами бригади під ке­руванням Ковальова.

Поки в клубі йшов концерт, Олег та Ніна прийняли повідомлення «В останню годину» про великий наступ радянських військ у районі Середнього Дону, про зайнят­тя нашими Нової Калитви, Кантемировки та Богучара, тобто тих самих пунктів, що їх німці взяли перед їхнім проривом на півдні в липні цього року.

Олег і Ніна переписували це повідомлення до світан­ку. І враз почули над головами рокотання моторів, що їхній особливий звук вразив їх. Вони вигулькнули на подвір'я. Видні простим оком у яснім морозянім повітрі, йшли над містом радянські бомбардувальники. Вони йшли не поспішаючи, сповнивши весь простір дзвінким звуком своїх моторів, і скинули бомби десь перед Ворошиловградом. Гучні бомбові вдари чути було і в Краснодоні. Ворожі винищувачі не потривожили радянських бомбар­дувальників, і тільки з деяким запізненням почала бити зенітна артилерія, але бомбардувальники, повертаючись назад, так само неквапливо пройшли над Краснодоном.