РОЗДІЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ

Щоб відлучитись на кілька день до Нижньо-Олександрівського, Ваня Земнухов повинен був дістати дозвіл штабу.

— Річ, розумієш, не тільки в тому, щоб одвідати дів­чину,— казав він Олегові.— Я вже давно планую дору­чити їй усю організацію молоді на козачих хуторах,— ка­зав Ваня збентежено.

Та Олег, здавалось, пропустив повз вуха незаперечні Ванині підстави.

—   Деньок, два зачекай,— сказав він.— Можливо, ти дістанеш інше завдання... Ні, ні, т-там же,— зненацька з широкою усмішкою сказав Олег, помітивши, що обличчя Вані набрало відлюдкуватого виразу. Воно завжди наби­рало відлюдкуватого виразу, коли Ваня не хотів, щоб до­гадались про його справжні почуття.

Останніми днями Поліна Георгіївна наполегливо ви­магала, щоб Олег дав тямущого хлопця в розпорядження Лютикова. Хлопець потрібен був як зв'язковий за спеці­альним маршрутом Краснодон — Нижньо-Олександрівсь-кий. І вибір Олегів ліг на Земнухова.

Тьотя Поля, переказуючи бажання Пилипа Петрови­ча, кілька разів наполягала:

—   Але потрібен лише тямущий, лише перевірений. Дуже тямущий, дуже перевірений...

І не далі як другого дня по розмові Земнухова з Оле­гом короткозорий Ваня в тапочках на босу ногу, пов'язав­ши голову носовою хустинкою, на якій стирчали чотири вушка, вже прямував степовою дорогою, між обрідними кезнятими хлібами проти нежаркого сонця.

Дуже добре всвідомлюючи важливість своєї місії, зосереджений на думках, породжених цією новою його роллю,— а зосередження на власних думках було найха­рактернішим станом короткозорого Вані в час мандрів­ки,— він ішов степом, проходив багато населених пунк­тів, майже не помічаючи того, що траплялось йому по дорозі.

Людина зі сторони,— якби могла бути така людина,— потрапивши в сільські райони німецької окупації, була б вражена незвичайними, похмурими, несподіваними по контрасту картинами, що відкрилися б її очам. Вона зу­стріла б десятки й сотні згарищ, де на місці сіл, станиць, хуторів лишились комини, та головешки, та самотня кіш­ка на пригрітому сонцем напівобгорілому й пророслому бур'яном ґаночку. І зустріла б хутори, де навіть не ступа­ла німецька нога, крім хіба мародерів-солдатів, що випад­ково навідались раз-другий.

Та були й такі села, де німецька влада утвердилась так, як вона вважала за найвигідніше й найзручніше для себе, де прямого воєнного грабунку, тобто грабунку, вчи­нюваного частинами армії, які проходили, і всякого роду насильств та звірств було не більше й не менше, ніж це історія поклала для німецької воєнно-окупаційної зверх­ності в Росії, де хазяйнування німців було представлене, так би мовити, в найчистішому вигляді.

Саме до такого роду хуторів і належав хутір Нижньо-Олександрівський, де в родичів по материній лінії зна­йшли притулок Клава Ковальова з її мамою.

Козак, у якого вони жили, рідний брат матері, до при­ходу німців був рядовим колгоспником. Він не був ні бри­гадиром, ні конюхом, а був тим звичайним колгоспником, який працює з родиною в бригадах артілі на громадсько­му полі й живе з того, що виробляє на трудодні й дістає із своєї садиби.

І Йван Никанорович, Клавин дядько, і вся його роди­на з моменту приходу німців зазнали не більше й не мен­ше того, що відпустила історія на рядовий звичайний се­лянський двір в пору німецького панування. їх пограбу­вали, коли проходила там, наступаючи, німецька армія, пограбували в тій мірі, в якій їхня худоба, птиця й харчові запаси були на видноті, тобто пограбували дуже сильно, але не дочиста, бо немає жодного селянина в світі, який мав би таке багатовікове вміння приховувати своє добро в лихоліття, як руський селянин.

Після того як пройшла армія й почав складатися «но­вий порядок» — Опіпип£, Іванові Никаноровичу, як і ін­шим, заявили, що земля, закріплена за Нижньо-Олександрівською артіллю в довічне користування, тепер, як і вся земля, стане власністю німецької держави. Але! — говорив устами рейхскомісара з Києва «новий поря­док» — Огагшп§,— але цю землю, котру з такими зусил­лями й випробуваннями вдалося з'єднати в одну велику артільну землю, тепер знову поділять на дрібні клапті, які перейдуть в одноосібне користування кожного козака. Але! Цей захід проведуть лише тоді, коли всі козаки й селяни матимуть власне сільськогосподарське знаряддя й тяглову силу. А тому що тепер вони їх мати не можуть, земля лишиться в попередньому стані, але вже як влас­ність німецької держави. Щоб землю обробляли, над хутором поставлять старосту, руського, але від німців,— і його таки поставили,— а селян розділять на десятидвірки. Над кожною десятидвіркою поставлять старшого русько­го, але від німців,— і старших таки поставили,— і за ро­боту на цій землі селяни одержуватимуть хліб за певною нормою. А щоб селяни працювали добре, вони повинні знати, що лише ті з них, хто тепер працюватиме доб­ре, одержать потім ділянку землі в одноосібне користу­вання.

Для того щоб добре працювалось на цій великій зем­лі, німецька   держава   поки   що   не   може   дати   машин і пального для машин і не може дати коней. Хлібороби повинні орудувати косами, серпами, сапачками, а за силу тяглову брати власних корів. А хто жалітиме своїх корів, той навряд чи зможе сподіватись дістати в майбутньому землю в одноосібне користування. При всьому тому, що такий спосіб праці потребував особливо багато робочої сили, німецька влада не тільки не прагнула зберегти цю силу на місці, а й дбала об тім, щоб найздоровішу й най­більш працездатну частину населення погнати в Німеч­чину.

Тому що німецька держава не могла зараз передбачи­ти своїх потреб на м'ясо, молоко, яйця, вона взяла на перший випадок із хутора Нижньо-Олександрівського по одній корові з кожних п'яти дворів, і по одній свині з кожного двору, і ще п'ятдесят кілограмів картоплі, два­дцять штук яєць і триста літрів молока з кожного двору. Але! Тому що могла ще виникнути потреба,— і ця по­треба справді виникала й виникала, козаки й селяни не мо­жуть різати худобу й птицю для себе. А коли вже, на крайній випадок, скортить заколоти свиню, то чотири двори, з'єднавшись, можуть її заколоти, тільки вони му­сять при цьому здати три свині німецькій державі.

Щоб узяти все це з двору Йвана Никаноровича та його односельців, крім старших над десятидвірками й крім старости над хутором, тоді-таки створено апарат районної сільськогосподарської комендатури на чолі з зондерфюрером Сандерсом. І зондерфюрер, зважаючи на жаркий клімат, як обер-лейтенант Шпрік, по селах і хуто.-рах їздив у мундирі й трусиках, і козачки, його вздрів­ши, хрестилися й плювались, немов бачили сатану. Ця районна сільськогосподарська комендатура підлягала ще багатолюднішій окружній сільськогосподарській коменда­турі на чолі з зондерфюрером Глюккером, котрий хо­див, правда, в штанях, але сидів уже так високо, що звід­ти не спускався. А ця комендатура, в свою чергу, підля­гала ландвіртшафтсгрупі, чи, скорочено, групі «ля», на чолі з майором Штандером, — ця група стояла вже так гра­нично високо, що її просто ніхто не бачив. Але й ця гру­па була тільки відділом віртшафтскомандо-9, чи, скороче­но, «вікдо-9», на чолі з доктором Люде. А вже віртшафтс­командо-9 підлягала, з одного боку, фельдкомендатурі в місті Ворошиловграді, тобто, попросту кажучи, жандарм­ському управлінню, а з другого боку — головному управ­лінню державних маєтків при самому рейхскомісарі в місті Києві.

Відчуваючи над собою всю цю драбину дедалі більше обтяжених чинами нероб та злодіїв, що розмовляли не­зрозумілою мовою, яких усе-таки треба було годувати, щодня відчуваючи плоди їхньої «діяльності», Іван Никано-рович та його односельці зрозуміли, що німецька фашист­ська влада не тільки влада звіряча,— це вже було видно зразу,— а влада несерйозна, злодійська і, можна сказати, дурна влада.

І тоді Йван Никанорович та його односельці, як і жи­телі найближчих станиць та хуторів — Гундорівської, Давидова, Макарового Яру й інших, почали так поводити­ся з німецькою владою, як тільки може й повинен поводи­тись козак, що поважає себе, з дурною владою,— вони стали обдурювати її.

Обдурювання німецької влади зводилось, переважно, до видимості роботи замість справжньої роботи на землі і в розвіюванні за вітром, а якщо була змога — в розтяган­ні по власних дворищах того, що встигали виробити, і в затаюванні худоби й птиці та харчів. А щоб зручніше було обдурювати, козаки й селяни дбали, щоб старші над десятидвірками й старости над хуторами й селами бу­ли своїми людьми. Як усяка звіряча влада, німецька влада знаходила досить звірів, щоб саджати їх на місце старост, але, як кажуть, людина не вічна. Був староста, а от уже й нема, як у воду впав чоловік.

Клаві Ковальовій сповнилось вісімнадцять років, і во­на була далека від усіх цих справ. Вона тільки страждала через те, що дуже невільно стало жити, і не можна вчи­тись, і нема подруг, і невідомо, що з батьком. Вона скра­шувала своє життя тим, що мріяла про Ваню, мріяла в ду­же ясній життєвій формі,— як уся ця плутанина коли-не­будь скінчиться, й вони одружаться, і в них будуть діти, і вони дуже добре будуть жити разом з дітьми.

Ще вона скрашувала животіння своє тим, що читала книжки, але дуже трудно було добувати книжки в Ниж-ньо-Олександрівському. І коли вона почула, що на хутір прибула нова, вже від нової районної влади, вчителька, замість старої, яка встигла евакуюватись, Клава вирішила попросити в цеї вчительки книжок.

Вчителька жила при школі, в кімнатці, де мешкала ра­ніше стара вчителька,— користувалась навіть її меблями та речами, як базікали сусідки. Клава постукала і, не че­каючи відповіді, одчинила двері своєю повною сильною рукою і, вже вступивши в кімнату, що виходила на півнім та була запнена, стала скоса   розглядати — хто   ж   тут   є Вчителька, схилившися впівоберта до Клави, обмітала пташиним крилом підвіконня, повернула голову, і раптом одна з її вигнутих густих брів піднялась, і жінка сахну­лась, припала до лутки, потім випросталась і знов уважно подивилась на Клаву.

—   Ви...

Вона не договорила, винувата посмішка виникла на обличчі в неї, і вона пішла назустріч Клаві.

Це була струнка білява жінка, одягнена в просту сук­ню, з прямим, навіть суворим поглядом сірих очей, гу­бами, чітко окресленими, але від того іце миліша була проста ясна усмішка, що часом виникала на її обличчі.

—   Шафа, де була шкільна бібліотечка, розбита,— в школі стояли німці. Сторінки книжок можна бачити в зовсім не підходящому місці, але дещо лишилось, ми з вами подивимось,— говорила вона, так правильно й чисто вимовляючи фразу, як може вимовляти тільки хороша ро­сійська вчителька.— Ви тутешня?

—   Можна сказати, тутешня,— нерішуче сказала Клава.

—   Чому ви застереглись? Клава зніяковіла.

Вчителька прямо дивилась на неї.

—   Присядьмо. Клава стояла.

—   Я бачила вас у Краснодоні,— сказала вчителька. Клава скоса мовчки дивилась на неї.

—   Я думала, ви виїхали,— додала вчителька, ясно всміхнувшись.

—   Я нікуди не виїздила.

—   Значить, проводжали когось.

—   Звідки ви знаєте? — Клава кліпає на неї збоку пе­релякано й цікаво.

—   Знаю... Але ви не тривожтесь... Ви, мабуть, думаєте: приїхала від німецької влади і...

—   Нічого я не думаю...

—   Думаєте.— Вчителька засміялась, навіть обличчя в неї зашарілось,— Кого ж ви проводжали?

—   Батька.

—   Ні, не батька.

—   Ні, батька.

—   Ну, добре, а батько ваш хто?

—   Службовець тресту,— сказала Клава, вся багро­віючи.

—   Сідайте, не соромтесь мене.

Учителька ласкаво ледве торкнулась Клавиної руки. Клава сіла.

—   Ваш друг виїхав?

—   Який друг? — У Клави навіть серце забилось.

—   Не ховайтесь, я все знаю...— З очей учительки зов­сім зник суворий вираз, вони іскрились від сміху, доброго й задерикуватого.

«Не скажу, хоч заріж!» — подумала Клава, враз лю­тішаючи.

—   Не знаю, про що ви кажете... Негарно так! — пирх­нула вона й устала.

Учителька, вже не в силі стримувати себе, голосно смі­ялась, втішно складаючи й рознімаючи засмаглі руки й схиляючи біляву голову то на один бік, то на другий.

—   Мила ви моя... пробачте... ваше серце назовні,— сказала вона, хутко встала, сильним рухом притягла Клаву за плечі й припала до неї.— Я все жартую, ви не бійтесь мене. Я просто російська вчителька, жити ж бо треба, а не обов'язково навчати поганого, навіть при німцях.

У двері загрюкали.

Вчителька, відпустивши Клаву, шпарко підійшла до дверей і трохи прочинила їх.

—   Марфо...— сказала вона неголосно й радісно. Висока,   сильної  кості   жінка  в   сліпуче  білій  хустці з засмаглими, аж чорними, запорошеними босими ногами, з подорожнім клунком під пахвою, вступила до кімнати.

—   Здрастуйте,— сказала вона, запитливо глянувши на Клаву.— Живемо наче близько, а он аж коли зібралась провідати! — голосно, з усмішкою, що відкрила міцні зуби, сказала вона вчительці.

—   Як вас звуть?.. Клава! Я проведу вас до класу, і ви собі виберіть книжку, тільки не тікайте, я скоро звільнюсь.

—   Що? Ну, що? — збентежено спитала Катерина Пав­лівна, повернувшись.

Марфа сиділа, затуливши очі великою натрудженою засмаглою рукою, гірка зморшка позначилася в куточках її ще молодих губ.

—   Не знаю, чи радість, чи горе,— сказала вона, одвів­ши руку.— Прийшов до мене хлопець з хутора Погоріло­го, каже — живий мій Гордій Корнієнко, в полоні. Кате­рино, порадь мені! — сказала вона, підвівши голову, й за­говорила по-російському: — На Погорелом, в сельхозе, пленньїе работают, под охраной, человек шестьдесят, рубят лес   для   армии,   и   мой   Гордий   там.  Живуть   у   бараку, одлучитись не можна... З голоду опух. Як мені буть? Чи йти мені туди?

—   Як він дав тобі знати?

—   Там і вольні працюють. Сталось так, що йому по­щастило шепнути одному з хутора. А німці не знають, що він тутешній.

Катерина Павлівна мовчки дивилась на неї. Це був один з тих випадків життя, коли не можна давати пораду. Марфа могла тижні прожити на цьому хуторі Погоріло­му, змучитись — і так і не побачити чоловіка. В кращім випадку вони могли побачити одне одного здалеку, але це додало б до фізичних страждань її чоловіка нестерпні моральні муки. І навіть їжі підкинути йому ніяк: можна собі уявити, що це за барак для військовополонених!

—   Роби по совісті.

—   А ти пішла б? — спитала Марфа.

—  Я пішла б,— зітхнувши, сказала Катерина Павлів­на.— І ти підеш, а тільки марно...

—   От і я кажу — марно... Не піду,— поклала Марфа й затулила очі рукою.

—   Корній Тихонович знає?

—   Каже, якби дозволили йому з загоном, могли б ви­зволити...

Обличчя Катерини Павлівни набрало зосередженого й сумного виразу. Вона знала, що партизанську групу, якою командував Корній Тихонович, не можна використа­ти для цієї побічної мети.

Через Ворошиловградську область проходили тепер найважливіші комунікації німецької армії. Все, геть усе, що перебувало під орудою Йвана Федоровича, все, що наново він створював, спрямовувалось тепер на те, щоб там, за сотні й сотні кілометрів від Донбасу, виграти ве­лику битву за Сталінград.

Усі партизанські загони області, розділені на безліч дрібних груп, діяли тепер по шосейних, ґрунтових доро­гах і трьох залізницях, що йдуть на схід і на південь. І все-таки сил було ще мало. І Йван Федорович, місце­перебування якого було відоме тепер тільки самій Кате­рині Павлівні, Марфі Корнієнко та зв'язковій Кротовій, переключав діяльність усіх підпільних райкомів області на диверсії по дорогах.

Катерина Павлівна добре знала це, бо всі численні ниті зв'язків пасмом сходилися в її маленьких точних руках і вже тільки у вигляді однієї ниті йшли від неї до Івана Федоровича. От чому вона нічого не відповіла на передану Марфою їй на здогад пропозицію Корнія Тихововича, хоч і розуміла, що Марфа тільки й прийшла до неї з цією потаємною надією.

Зв'язок Катерини Павлівни з чоловіком був не без­посередній, а через Марфу, точніше — через Марфину квартиру.

Катерина Павлівна, однак, не спитала про Йвана Фе­доровича: коли Марфа нічого не скаже про нього, значить, вістей нема.

Клава стояла біля шафи з книгами,— це були книги, читані в дитинстві,— сумна від зустрічі з друзями дитин­ства. Сумно було дивитись на чорні порожні парти. Вечір­нє сонце косо падало у вікна, і в його тихому й густому світлі була якась печальна й зріла усмішка прощання. Клаву навіть не мучила вже цікавість, звідки її знає вчи­телька,— так сумно було Клаві жити на світі.

—   Щось вибрали? — Вчителька прямо дивилась на Клаву, різко окреслені губи її були щільно стулені, але в сірих очах, десь дуже далеко, мрів журливий вираз.— От бачите — доля-розлучниця поводиться інколи жорсто­ко,— говорила вона.— А замолоду ми живемо суєтно, не знаючи: те, що нам дано, дано на все життя... Коли б я могла знову стати такою, як ви, я це вже знала б. Але я не можу навіть вам передати це... Якщо ваш друг прийде, обов'язково познайомте мене з ним.

Катерина Павлівна не могла вгадати, що саме в ту хвилину Ваня Земнухов уже входив у Нижньо-Олексан-дрівський, і входив з прямим дорученням до неї, Кате­рини Павлівни.

Ваня передав їй шифровку — звіт про діяльність Краснодонського підпільного райкому. А Катерина Павлівна виклала йому вимогу Йвана Федоровича розгорнути під­пільну організацію Краснодона в бойовий партизанський загін і посилити диверсії на дорогах.

—   Перекажіть, що справи на фронті зовсім не погані. Можливо, незабаром усім нам доведеться виступити із зброєю в руках,— сказала Катерина Павлівна, допитливо вдивляючись в незграбного юнака, котрий перед нею си­дів, ніби маючи бажання дізнатися, що ж там криється за його окулярами.

Ваня сидів мовчазний, зсутулившись, і раз по раз по­правляв рукою непокірне волосся. Та коли б знала ця жінка, яким вогнем палала душа його!

Все-таки вони розговорилися.

—  Страшно обертаються долі людей! — казала Катерина Павлівна, тільки-но від Вані вислухавши похмуру по­вість про загибель Матвія Костьовича та Валька.— У Остапчука, як ви його називаєте, лишилась родина в німців і теж, може, закатована, або десь блукає бідна жінка з діть­ми по чужих людях і все-таки сподівається, прийде ж він коли-небудь врятувати її та дітей, а його вже й у живих немає... Або от була в мене жінка...— Катерина Павлівна розповіла про Марфу та її чоловіка.— Поряд, а навіть побачитись неможливо. А потім поженуть його куди-не­будь глибше, і загине він... Яка ж кара справедлива за це їм, оцим!,. — сказала вона, стуливши в кулак сильну ма­леньку руку.

—   Погорілий — це біля нас, там один наш хлопець живе,— сказав Ваня, згадавши про Вітю Петрова. Неви­разна думка зашумувала в ньому, але він навіть сам іще не усвідомив її.— Полонених багато? Охорона велика? — питав він.

—   Спробуйте згадати, хто з наших людей, здатних організувати інших, лишився в живих у Краснодоні? — раптом спитала вона в якомусь своєму внутрішньому зв'язку.

Ваня назвав.

—   А з військових, що осіли після оточення чи з інших причин?

—   Таких багато.— Ваня згадав військових із числа по­ранених, прихованих по квартирах: він знав од Серьожки, що Наталя Олексіївна і далі таємно подає їм медичну до­помогу.

—   Скажіть-но тим, хто вас послав, щоб установили з ними зв'язки й залучили їх... Вони скоро, дуже скоро бу­дуть потрібні й вам. Будуть потрібні, щоб командувати ва­ми, молодими. Народ ви хороший, але вони старші за вас,— сказала Катерина Павлівна.

Ваня виклав свій план зробити у Клави явочний пункт для зв'язку «Молодої гвардії» з молоддю села й попро­сив Клаві в цім допомогти.

—   Нехай краще вона не знає, хто я,— з усмішкою мо­вила Катерина Павлівна,— ми будемо з нею просто дружити.

—   А звідки ви все-таки знаєте нас? — не витерпів Ваня.

—   Цього я вам ніколи не скажу, а то вам буде дуже ніяково,— сказала вона, і обличчя її враз набрало лукаво­го виразу.

—   Що там у вас за секрети? — ревниво питала Клава у Вані, коли вже в цілковитій темноті вони сиділи в світ­лиці в домі Йвана Никаноровича, і мама Клавина, що давно, а особливо після подій на переправі, ставилась до Вані, як до своєї людини в домі, спокійно спала на пиш­но збитій і жаркій до запаморочення козачій перині.

—   Ти вмієш додержувати таємниці? — на вухо спитав Ваня.

—   Питаєш...

—   Поклянись!

—   Клянусь!

—   Вона сказала, що один наш краснодонець перехо­вується поблизу, і просила переказати рідним, а потім розбалакались про дрібниці... Клаво! — тихо й урочисто сказав він, узявши її за руку.— Ми створили організацію молоді для боротьби проти загарбників, чи вступиш ти до неї?

—   А ти в ній перебуваєш?

—   Аякже!

—   Звичайно, вступлю! — Вона приклала теплі-теплі губи до його вуха.— Адже ж я твоя, розумієш?

—   Я прийму від тебе клятву. Ми писали її з Олегом, і я знаю її напам'ять, і тобі доведеться її вивчити.

—   Я її вивчу, адже я ж зовсім твоя...

—   Тобі доведеться організувати молодь тут і по най­ближчих хуторах.

—   Я тобі все організую.

—   Ти не стався до цього так легковажно. На випадок провалу це загрожує загибеллю.

—   А тобі?

—   І мені.

—   Я готова загинути з тобою.

—   Але я думаю, нам краще обом лишитися живими.

—   Звичайно, багато краще.

—   Ти знаєш, мені постелили там, у хлопців, треба йти, а то незручно.

—   Ну навіщо тобі туди йти? Адже ж я твоя, ну, ро­зумієш, цілком твоя,— шепотіла йому на вухо Клава теп­лими губами.