РОЗДІЛ СОРОК ТРЕТІЙ

Тяжко батькам, котрі, не знаючи душевного світу дітей своїх, бачать, що дітей втягнено в приховану, таємничу й небезпечну діяльність, а батьки неспроможні ввійти в світ їхньої діяльності й неспроможні заборонити її.

Уже за вранішнім чаєм з понурого обличчя батька, що не дивився на сина, Ваня відчув наближення грози. І гроза грянула, коли сестра Ніна, сходивши до колодязя по воду, принесла чутку про страту Фоміна і те, що говорять про все це.

Батько змінився на обличчі, і на худих щоках його набрякли жовна.

—   Ми, мабуть, у себе вдома краще можемо взнати,— сказав він уїдливо, не дивлячись на сина,— інформа­цію...— Він любив інколи вставити отаке слово.— Чого мовчиш? Розповідай. Ти ж там, як би сказати, ближче,— тихо сказав батько.

—   До кого ближче? До поліції, чи що? — збліднувши, спитав Ваня.

—   Чого Тюленін учора приходив? У заборонений час?

—   Хто його дотримується, того часу? Немовби Нінка в цей час на побачення не ходить! Приходив побазікати, не вперше.

—   Не бреши! — зойкнув батько й ударив ребром до­лоні об стіл.— За це—тюрма! Коли йому своєї голови не жаль, ми, твої батьки, за що будемо відповідати?

—   Не про те ти, батю, говориш,— тихо мовив Ваня й підвівся, не звертаючи уваги на те, що батько бив доло­нею по столу й кричав: «Ні, про те!» — Ти хочеш знати, чи перебуваю я в підпільній організації? От що ти хо­чеш знати. Ні, не перебуваю. І про Фоміна я теж почув тільки-но від Ніни. А скажу лише: так йому й треба, падлюці! Як бачиш з її слів, і люди так кажуть. І ти теж так думаєш. Але я не приховаю: я, скільки можу, допома­гаю нашим людям. Усі ми повинні допомагати їм, а я —-комсомолець. А не говорив про це тобі й мамі, щоб маре­но вас не турбувати.

—   Чула, Насте Іванівно? — І старий сливе безумно глянув на дружину своїми білястими очима.— Ось він, печальник про нас!.. Сорому в тобі нема! Я все життя пра­цював на вас... Забув, як жили в сімейному домі дванадцять родин, на підлозі валялися, самих дітей двадцять вісім штук? Заради вас, дітей, ми з вашою матір'ю поклали всі наші сили. Ти на неї поглянь!.. Олександра вчили — не до­вчили. Нінку не довчили, поклали все на тебе, а ти сам стромляєш голову в зашморг. На матір подивись! Вона всі очі за тобою виплакала, тільки ти нічого не бачиш.

—   А що, по-твоєму, я мушу робити?

—   Іди працювати! Нінка працює, іди й ти. Вона, ра­хівник, працює за чорнороба, а ти що?

—   На кого працювати? На німця? Щоб він більше на­ших убивав? От прийдуть наші, я перший піду працюва­ти... Твій син, мій брат, у Червоній Армії, а ти велиш мені йти німцям помагати, щоб його скоріше вбили! — гнівно казав Ваня.

Вони вже стояли один проти одного.

—   А жерти що? — кричав батько.— А краще буде, ко­ли перший із тих, за кого ти дбаєш, продасть твою голо­ву? Німцям продасть! Ти знаєш хоча б людей на нашій вулиці? Хто чим дихає? А я — знаю! У них своя турбота, своя користь. Тільки ти один дбайливець за всіх!

—   Неправда!.. Була в тебе користь, коли ти відправ­ляв державне майно в тил?

—   Про мене мови нема.

—   Ні, про тебе мова! Чому ти думаєш, що ти кращий од інших людей? — говорив Ваня, зіпершись пальцями одної руки на стіл і вперто схиливши голову в рогових окулярах.— Користь! Кожен за себе!.. А я тебе питаю: яку мав користь у ті дні, коли ти вже вихідну допомогу одержав, знав, що лишаєшся тут, що ця справа може тобі зашкодити, хворий, вантажив не своє майно, не спав но­чей? Невже ти один такий на землі? Навіть по науці таке не виходить!

Сестра Ніна, що в неділешній день була о цій порі дома, сиділа на ліжку, насупившись і не дивлячись на тих, хто сперечався, і, як завжди, не можна було зрозуміти, що вона думає. А мати, рано й дуже зістарївшись, добра, слабосила жінка,— все коло її життя обмежувалось робо­тою в полі та поранням біля печі,— найбільше боялася, щоб Олександр Федорович спересердя не вигнав і не про­кляв Ванюшу. І коли говорив батько, вона запобігливо ки­вала йому, щоб умилосердити його, а коли говорив син, вона знов-таки дивилась на чоловіка з фальшивою усміш­кою, моргаючи, немовби пропонуючи йому все-таки при­слухатись до сина й пробачити хлопцеві, хоч вони обоє, старі, бачать, як нерозумно він балакає.

Батько, в довгому піджаку поверх злинялої від прання косоворотки, стояв серед кімнати, в туфлях, на напівзі­гнутих по-старечому ногах, в настовбурчених і залатаних на колінах витертих штанях і, то судорожно тулячи до грудей кулаки, то безпомічно опускаючи руки, кричав:

—   Я доводжу не з науки, а з життя!

—   А наука не з життя? Не тільки ти, а й інші люди шукають справедливості! — одвічав Ваня з несподіваним у ньому запалом.— А ти соромишся в собі визнати хороше!

—   Мені соромитись нема чого!

—   То доведи, що я неправий! Криком переконати не можна. Можу змиритися, замовкнути — це так. А діяти все одно буду по совісті.

Батько раптом зломився враз, а білясті очі його по­темніли.

—   Ось, Насте Іванівно,— зойкнув він,— вивчили син­ка... Вивчили — й більш не потрібні. Адью!..— Він розвів руками, обернувся й вийшов.

Анастасія Іванівна, дрібно перебираючи ногами, ви­ступила за ним. Ніна, не підводячи голови, сиділа на ліжку й мовчала.

Ваня безцільно потинявся з кутка в куток і сів, не притишивши докорів сумління. Спробував навіть, як ко­лись, вилляти душу віршованим посланням до брата:

 

Мій відданий і славний друг,

Мій брат прекрасний Сашо.

Ні:

Найкращий друг, мій рідний брат...

 

Ні, віршоване послання не йшло на лад. Та й не можна було послати його братові.

І тоді Ваня зрозумів, що йому робити: треба піти до Клави в Нижньо-Олександрівський.

Олена Миколаївна Кошова потерпала ще більше від того, що не могла вирішити, чи повинна перешкодити діяльності сина, чи допомогти йому. її, як і всіх матерів, невпинно, день у день, позбавляючи здатності діяти, спа­ти,  виснажуючи душевно й фізично, накладаючи на обличчя зморшки, мучила туга — острах за сина. Інколи острах цей аж набирав тваринного характеру: їй хотілося вдертись, нагримати, силоміць одвести сина від страшної долі, яку він готував собі.

Але в ній в самій були риси її чоловіка, Олегового віт­чима, єдиної глибокої й палкої любові її життя,— в ній самій клекотіло таке полум'я битви, що вона не могла не співчувати синові.

Вона часто відчувала на нього образу: як він може хо­ватись перед нею, перед своєю мамою, адже він був зав­жди такий одвертий, любовно-ввічливий, слухняний! Особливо ображало те, що її мати, бабуся Віра, була, вид­но, залучена до змови онука і теж таїлась від дочки, брат Коля, судячи з усього, був також причетний до змови. І навіть зовсім стороння жінка, Поліна Георгіївна Соко­лова, або тьотя Поля, як її звали в родині Кошових, стала тепер, здавалось, ближчою Олегові, ніж рідна мати. Як, коли, з чого це почалося?

В давні часи Олена Миколаївна й тьотя Поля були такі нерозлучні, що люди, знявши річ про одну, не могли не згадати й другу. Вони дружили, як можуть дружити зв'язані роботою та спільністю думок зрілі жінки, що не­мало зазнали в житті. А з початком війни тьотя Поля раптом замкнулася в собі й перестала вчащати до Кошо­вих, і коли Олена Миколаївна за старою звичкою одвідувала її, тьотя Поля неначе ніяковіла й через свою корову, й через те, що торгує молоком, і через те, що Олена Ми­колаївна може осудити її за відхід у своє, особисте, від діяльності на благо Батьківщини. І Олена Миколаївна навіть не знаходила в душі своїй змоги заговорити з Полею про це. Так їхня дружба розпалася сама собою.

А знов з'явилась Поліна Георгіївна в домі Кошових, коли в місті вже хазяйнували німці. Вона прийшла з серцем відкритим і кровоточивим, і Олена Миколаївна впізнала її колишньою. Тепер вони часто зустрічалися, щоб полегшити душу, але, як завжди, говорила більше Олена Миколаївна, а тиха й скромна тьотя Поля диви­лась на неї розумними втомленими очима. І все-таки, хоч яка вона була тиха, тьотя Поля, Олена Миколаївна не могла не помітити, що вона, її давня подруга, ніби приво­рожила Олега. Завжди він виникав біля неї, тільки-но з'являлась Поліна Георгіївна, і часто Олена Миколаївна ловила блискавичний погляд, що зненацька мигтів між ними, погляд людей, котрі мають що сказати одне одно­му.   І   справді,   коли   Олені  Миколаївні   випадало   вийти, потім повернутись до світлиці, відчувалося, що вони, коли входила, припиняли свою опрічну розмову. А коли Олена Миколаївна виходила в сіни проводити подругу, та казала сором'язливо й хутко: «Ні, ні, не турбуйся, Леночко, я вже сама». І ніколи не казала так, якщо її ви­ходив проводити Олег.

Як же це все могло статись? Як можна було все це терпіти материнському серцю? Хто ж серед усіх людей на землі зможе краще зрозуміти її сина, поділити його діла й думи, захистити його силою любові в лиху годину життя? А правдивий голос підказував їй, що син уперше ховається   перед   нею   саме   тому,   що   в   ній   не   певен.

Як усі молоді матері, вона більше бачила хороших рис єдиної дитини, але вона справді-таки знала свого сина.

Відколи в місті почали з'являтись листівки з таємни­чим підписом «Молода гвардія», Олена Миколаївна не мала сумніву, що син її не тільки причетний до цієї орга­нізації, але й відіграє в ній керівну роль. Вона хвилюва­лась, пишалася, страждала, але не мала за можливе штуч­но викликати сина на одвертість.

Тільки одного разу вона ніби ненароком спитала:

—   З ким ти більше дружиш тепер?

Він з несподіваною в ньому хитрістю перевів розмову ніби на продовження колишньої розмови про Лену Позд-нишеву, сказав, трохи зніяковівши:

—   Д-дружу з Ніною Іванцовою...

І мати чомусь піддалась на цю хитрість і сказала не­щиро:

—   А Лена?

Він мовчки витяг щоденник і подав їй, і мати прочи­тала все, що її син думав тепер про Лену Позднишеву та про колишнє захоплення нею.

Але цього ранку, коли вона почула від сусідів про страту Фоміна, в неї мало не вирвався звіриний крик. Вона стримала його й лягла в ліжко. І бабуся Віра, не­зламна й таємнича, як мумія, поклала їй на лоб холодний рушник.

Олена Миколаївна, як і всі матері, ні на мить не пі­дозрювала сина в причетності до самої страти. Але ось який був той світ, у котрому жив тепер її син, ось яка жорстока була боротьба! Але чим же він це все спокутує? В її душі все ще не було відповіді синові, але слід було нарешті зруйнувати цю страшну таємничість,— так жити не можна!..

А тим часом син її, як завжди, охайно вдягнений, чисто вимитий, засмаглий, втягти голову в плечі, одне з яких було трохи вище за друге, сидів у сараї на койці, а навпроти нього, підмостивши полінця, сидів носатий, смаглявий і спритний в рухах Коля Сумський, і вони рі­залися в шахи.

Всю їхню увагу прикувала гра, лиш подеколи вони мовби побіжно обмінювались репліками такого змісту, що людина недосвідчена могла б подумати, що має справу з запеклими злочинцями.

Сумський. Там на станції зсипний пункт... Як тільки звезли зерно першого обмолоту, Коля Миронов І Палагута запустили кліща...

Мовчання.

Кошовий. Хліб зібрали?

—   Примушують увесь зібрати... Але більше стоїть у скиртах і полукіпках: нічим обмолотити й вивезти.

Мовчання.

Кошовий. Скирти треба палити... В тебе тура під загрозою!

Мовчання.

Кошовий. Це добре, що у вас є свої хлопці в рад­госпі. Ми в штабі обговорювали й вирішили: обов'язко­во — осередки на хуторах. Зброю маєте?

—   Мало.

—   Треба збирати.

—   Де ж її збереш?

—   В степу. І в них треба красти,— вони живуть без­турботно.

Сумський. Звиняюсь, шах...

Кошовий. Він, брат, тобі відригнеться, як агресо­рові.

—   Агресор-бо не я.

—   А заїдаєшся, наче який сателіт!

—   У мене, скорше, становище французьке,— усміх­нувшись, відмовив Сумський.

Мовчання.

Сумський. Пробач, коли не так спитаю: цього під­вісили не без вашої участі? Кошовий. Хтозна.

—   До-обре,— сказав Коля вдоволено,— Я думаю, вза­галі їх варто більше вбивати, хоч би й просто з-за рогу. І не стільки холуїв, скільки хазяїв.

—   Абсолютно варто.  Вони  живуть безтурботно.

—   Ти знаєш, я здамся, мабуть,— зважився Сум­ський.— Становище безвихідне, а мені пора додому.

Олег акуратно склав шахи, потім підійшов до дверей, визирнув і повернувся.

—   Прийми клятву...

Не було ніякого переходу від тої хвилини, як вони сиділи й грали в шахи, але ось уже й Кошовий, і Сум­ський, обидва однакові на зріст, тільки Олег ширший у плечах, стояли один проти одного, опустивши руки по швах, і дивилися з природним і простим виразом.

Сумський з кишеньки в гімнастерці витяг невеличкий клаптик паперу й зблід.

—   Я, Микола Сумський,— тихим голосом заговорив він,— вступаючи в лави «Молодої гвардії», перед лицем своїх друзів по зброї, перед лицем рідної многостраждаль-ної землі, перед лицем усього народу урочисто кля­нусь...— Пойняло його аж таке хвилювання, що забринів у голосі метал, але, боячись, щоб не почули у дворі, Сум­ський угамував свій голос— ...Якщо ж я порушу цю свя­щенну клятву під катуванням чи з боягузтва, то нехай моє ім'я, мої рідні будуть навіки прокляті, а мене самого скарає сувора рука моїх товаришів. Кров за кров, смерть за смерть!

—   Вітаю тебе... Віднині твоє життя належить не тобі, а партії, всьому народові,— з почуттям сказав Олег і по­тис йому руку.— Приймеш клятву від усієї краснодон-ської групи...

Найголовніше — це потрапити в дім, коли мама вже спить чи вдає, буцім спить, тихо роздягтися й лягти. І то­ді не треба відводити погляду від ясних та змучених очей мами і не треба вдавати, начебто нічого не змінилося в житті.

Ступаючи навшпиньках і сам відчуваючи, який він ве­ликий, він увіходить на кухню, потихеньку прочиняє две­рі й заходить до кімнати. Вікна, як завжди, наглухо зату­лені віконницями й затемнені. Сьогодні палили в плиті — в домі нестерпна духота. Каганець, поставлений, щоб не бруднити скатертину і щоб вище було, на стару переки­нуту бляшану банку, вирізняє з мороку опуклості й грані знайомих речей.

Мати, завжди така охайна, сидить чогось на розібраній постелі одягнена й причесана, зчепивши покладені поміж коліна маленькі, смагляві, з потовщеними суглобами руки, й дивиться на вогник каганця.

Як тихо в домі! Дядя Коля,— він тепер майже  всі дні сидить у свого приятеля інженера Бистринова,— повер­нувся й спить, і Марина спить, а маленький племінник, мабуть, давно вже спить, випнувши губи. Бабуся спить і не хропе нітрохи. Навіть цокання годинника не чути. Не спить сама тільки мама. Прекрасна моя!..

Але головне — не піддаватись почуттю... Отак ось, мовчки, пройти повз неї навшпиньках і лягти, а там зра­зу можна вдати, що спиш...

Великий, важкий, він скрадається до матері, вклякає перед нею на коліна, схиляє до її колін обличчя. Він від­чуває її руки на своїх щоках, відчуває її непідміниме теп­ло, й ледве вловимий, мовби здалеку принесений, дівочий дух жасмину, й інший, трохи гіркуватий, чи то полину, чи то листочків баклажана,— та чи не все одно!..

—   Прекрасна моя! Прекрасна моя! — шепоче він, ося­ваючи її знизу світлом своїх очей.— Ти ж усе, все розу­мієш... прекрасна моя!

—  Я все розумію,— шепоче вона, схиливши над ним голову й не дивлячись на нього.

Він шукає її очей, а вона все ховає очі в його шовко­вистім волоссі й шепоче, шепоче:

—  Завжди... скрізь... Не бійся... будь сильний... орлику мій... до останнього подиху.

—   Годі, ну, годі... Спати пора...— шепоче він.-- Хочеш, я випущу їх на волю?

І він, мов у дитинстві, намацує руками одну та другу скріпочки в її волоссі, починає виймати шпильки. Ховаю­чи обличчя, вона все хилить голову йому на руки, але він виймає шпильки всі до одної, й випускає її коси, і вони, розгорнувшись, падають з таким звуком, як падають яблу­ка в саду, й укривають усю маму.