До кінця вересня організація «Молодої гвардії» на Первомайськім руднику, разом з Восьмидомиками й райо­ном шахти   № 1-біс,   стала  вже  однією   з   найкрупніших підпільних груп молоді. Все, піо було найбільш діяльного серед молоді, яка вчилася в старших класах первомайської школи, все залучили до організації.

Первомайці встановили свій радіоприймач і випускали зведення Інформбюро та листівки, піо їх писали тушшю на сторінках шкільних зошитів.

Скільки пережили вони з цим радіоприймачем! У зов­сім різних домах вони виявили давно закинуті поламані дешеві радіоприймачі,— і радіоприймачі викрали. Борис Главан, молдаванин, що втік з батьками з Бессарабії й осе­лився в Краснодоні,— в групі його звали «Алеко»,— взяв­ся сконструювати з них один хороший радіоприймач. Але дорогою додому його з окремими частинами апаратів і лампочками схопив на вулиці поліцай.

Главан розмовляв у поліції лише румунською мовою, репетував, що поліція його родину позбавляє засобів до існування, бо весь цей матеріал йому потрібен, щоб ро­бити запальнички, і присягався, що поскаржиться коман­дуванню румунської армії: в Краснодоні завжди бували на постої якісь румунські офіцери з перехожих частин. На квартирі Главана виявили кілька готових запальничок і кілька ще не дороблених,— він справді здобував на про­життя, виробляючи запальнички. І поліція відпустила цього представника союзної держави, хоч і одняла в нього частини радіоприймачів. Але він все-таки зробив радіо­приймач із тих частин, які ще залишились.

Первомайці мали самостійні зв'язки з ближніми хуто­рами — через Лілю Іваніхіну, яка, очунявши після полону, пішла вчителювати на хутір Суходіл. Вони були головни­ми постачальниками зброї, яку збирали в степу, роблячи інколи дуже далекі походи в райони боїв на Дінці, і кра­ли її в німецьких та румунських солдатів і офіцерів, що спинялись на постій. Зброю цю, після того як усі юнаки-первомайці, члени організації, вже озброїлись, здавали Серьожці Тюленіну, і вона йшла на склад, місцеперебу­вання  якого знав  тільки  Серьожка та ще кілька людей.

Подібно до того, як душею всієї організації «Молода гвардія» були Олег Кошовий та Іван Туркенич, а душею організації в селищі Краснодон — Коля Сумський і Тоня Єлисеєнко, так душею організації на Первомайці стали Уля Громова й Анатолій Попов.

Толю Попова штаб призначив на командира первомай­ської групи, і з його організаційним досвідом, набутим у комсомолі, і з властивою йому серйозністю він вкладав у все, що робила молодь Первомайки, дух відповідальної дисципліни й рішучої сміливості, яка спиралась на глибо­ко погоджену роботу всіх товаришів.

А Уля Громова була автором усіх починань і автором більшості відозв та листівок первомайців. Тільки тепер стало видно, якого величезного морального авторитету серед подруг і товаришів набула ця дівчина ще з тої пори, коли, рівна серед рівних, вона вчилася з усіма й ходила в степ, і співала, й танцювала, як усі, і читала вірші, і во­дила піонерів,— висока струнка дівчина з важкими чорни­ми косами, з очима, які то бризкають ясним сильним світлом, то сповнюються таємничої сили, скоріше, мов­чазна, ніж пустотлива, скоріше, врівноважена, як при­страсна, але і така, і сяка заразом.

Молодості властиво судити про показне та справжнє, про живе й нудне, фальшиве й значне не на основі ви­вчення й досвіду, а з першого погляду, слова, руху. Уля не мала тепер подруг, особливо наближених до неї, вона була однаково уважна, й добра, і вимоглива до всіх. Але досить було дівчатам бачити її, обмінятися з нею двома-трьома словами, щоб відчути, що це в Улі не від душевного убозтва, а стоїть за цим величезний світ почуттів і розду­мів, різних оцінок людей, різних ставлень до них, і цей світ може виявити себе з несподіваною силою, особливо тоді, коли заслужиш її моральний осуд. Від таких натур навіть рівне ставлення сприймається як нагорода,— а що сказати, коли вони хоч на мить розкриють своє серце?

І така ж рівна була з усіма юнаками. Ніхто з них не тільки не міг сказати, що вона дружніша з ним, як з іншим, жоден з них внутрішньо не смів навіть припустити цю можливість для себе. З її поглядів, рухів кожен юнак розумів, що має справу не з самолюбним перебільшенням своєї особи і тим паче не з бідністю почуття, а з тим цільним прихованим світом справжніх пристрастей, які ще не знайшли того, на кого вони виллються повною ве­ликою чистою мірою і які не можуть витрачати себе по краплині. І Уля була оточена тим неусвідомленим дбай­ливим і некорисливим обожнюванням юнаків, яке припа­дає на долю надзвичайно сильних і чистих дівчат.

Саме тому, а не тільки тому, що вона була начитана й розумна, вона природно, вільно, навіть непомітно для самої себе владала душами подруг і товаришів перво­майців.

Дівчата зібрались у сестер Іваніхіних, де вони тепер здебільшого збирались: вони робили індивідуальні пакети з перев'язувальним матеріалом для поранених.

Перев'язувальний матеріал поцупила Любка ще в тих офіцерів І солдатів медичної служби, які гуляли в неї,— вона поцупила його так, мимохідь, легковажно. Але Уля, дізнавшись про це, зразу пустила його в діло.

—   Кожен з наших хлопців повинен мати при собі інди­відуальний пакет, вони ж не те, що ми, їм доведеться би­тись,— казала вона.

І, мабуть, вона дещо знала, коли говорила:

—   Дуже скоро настане час, коли ми виступимо всі. Тоді нам потрібно буде багато-багато перев'язувального матеріалу...

Насправді Уля тільки передала своїми словами те, що сказав Ваня Земнухов на засіданні штабу. А звідки йому це було відомо, вона не знала.

Так вони сиділи й робили пакети, і навіть Шура Дубровіна, студентка, яку колись вважали за негромадську лю­дину, за якусь просто індивідуалістку, помагала в цій ро­боті, бо вона з любові до Майї Пегліванової теж вступила до «Молодої гвардії». А тоненька Саша Бондарева го­ворила:

—   Знаєте, дівчатка, на кого ми всі схожі зараз? На бабусь, що колись працювали на шахтах, а потім пови­ходили на пенсію чи на утримання дітей, — я на них стіль­ки надивилась у своєї бабусі. Вони ось так само, одна по одній, зберуться, бувало, в моєї бабусі та й сидять: одна плете, друга шиє, третя пасьянс кладе, четверта допома­гає бабусі картоплю чистити,— і мовчать... Мовчать, мов­чать, потім одна встане, потягнеться й каже: «А що, ба­боньки, гульнем?» Бабуні всміхнуться собі під ніс, а дру­га скаже: «Та не гріх би й гульнути». І тут уже в них складчина, по п'ятиалтинному з носа,— дивишся, і чверт­ка на столі, чи ж багато їм треба, бабуням тим? Вип'ють по наперстку, попідпирають щоки ось так рукою й за­співають: «Ой ти, колечко моє позолочене...»

—   Ох, уже ця Сашка, і завжди вона щось видере таке! — сміялись дівчата.— Та вже чи не заспівати й нам що-небудь таке, як ті бабусі?

Та тут з'явилась Ніна Іванцова,— тепер вона вже не часто приходила просто так, посидіти з дівчатами, тепер вона завжди приходила як зв'язкова від штабу, а де він був, цей «штаб», і з кого він складався, дівчата не знали. Зі словом «штаб» пов'язувалось у них уявлення про яки­хось дорослих людей, що сидять десь у підпіллі, можливо, в бліндажі під землею, і стіни навкруг завішано картами, і самі ці люди озброєні, і можуть вони тут же по радіо зв'язатися з фронтом, а то навіть і з Москвою. І от при­йшла Ніна Іванцова і викликала Улю на вулицю, і дівча­та вже розуміли, що, значить, Ніна прийшла з новим завданням. І справді, незабаром Уля повернулась і сказа­ла, що вона повинна йти. Потім вона покликала Майю Пегліванову й звеліла їй, щоб індивідуальні пакети дівча­та розібрали по домівках, а штук сім-вісім щоб однесла вона до Улі, бо можуть незабаром знадобитись.

Не минуло й чверті години, як Уля, підібравши спід­ницю й перекинувши через тин спочатку одну, потім другу довгі стрункі ноги, перелізла із свого садочка в садок Попових, де на пожухлій травичці в тіні під ста­рою вишнею лежали один проти одного на животах Анатолій Попов, в узбецькій шапочці на вівсяного кольо­ру волоссі, і Вітя Петров, з непокритою темною головою, і вивчали карту району.

Вони здалеку помітили Улю, і коли вона підійшла до них, вони, тихо перемовляючись, продовжували дивити­ся в карту. Уля недбалим рухом вигнутої кисті руки за­кинула за спину коси, що були впали їй на груди, і, обі­бравши по ногах спідницю, присіла біля них навпочіпки, стуливши коліна, і теж стала дивитися в карту.

Справа, вже відома Анатолієві та Вікторові, заради якої викликали Улю, була першим серйозним випробуван­ням для первомайців: штаб «Молодої гвардії» доручив їм визволити військовополонених, що працювали в лісгоспі на хуторі Погорілому.

—   Охорона далеко живе? — поспитав Анатолій.

—   Охорона живе праворуч від дороги, уже в самому хуторі. А барак на одшибі, ліворуч, біля гаю того, пам'я­таєш? Там раніше склад був. Вони тільки нари зробили та обгородили дротом. І один тільки вартовий... Я думаю, охорону вигідніше не чіпати, а зняти вартового... А жаль: добре б їх усіх передавити,— сказав Віктор з лютим виразом.

Віктор Петров дуже змінився, відколи загинув його батько. Він лежав у темній оксамитній курточці і, похму­ро поглядаючи на Анатолія сміливими очима, гризучи суху бадилинку, говорив наче знехотя:

—   Вночі полонені на замку, але можна взяти Главана з інструментом, він усе впорає нечутно.

Анатолій звів очі на Улю.

—   Як ти гадаєш? — спитав він.

Хоч Уля й не чула початку розмови, вона з тим мит­тєвим   розумінням з  півслова,  розумінням,  яке  з  самого початку їхньої діяльності встановилося в них само собою, зразу збагнула суть того, на що ремствував Віктор.

—   Я Вітю дуже добре розумію: правда, хотілось би знищити охорону. Але ми ще не дозріли для таких опера­цій,— зауважила вона спокійним та вільним грудним го­лосом.

—   І я теж так думаю,— сказав Анатолій.-— Треба те робити, що простіше й найближче до мети.

Надвечір другого дня вони зійшлися поодинці в лісі під хутором Погорілим на березі Дінця, п'ятеро — Ана­толій та Віктор, їхні товариші по школі Володя Рагозін, Женя Шепелєв, наймолодший із них, і Борис Главан. Всі бли озброєні револьверами. Віктор мав ще старовин­ну батьківську фінку, яку тепер носив на поясі під окса­митною курточкою. Борис Главан прихопив обценьки-кусачки, «фомку» й викрутку.

Стояла свіжа, безмісячна, зоряна ніч ранньої південної осені. Хлопці лежали під правим крутим берегом ріки. Чагарник, що підступив тут до самого берега, ворушився над ними, ріка світліла трохи й текла майже безшумно, тільки десь нижче, біля обваленого берега, тихі струмені її, чи то просочуючись крізь шпари обваленої землі, чи то затягаючи й знов відпускаючи якусь лозинку, породжува­ли звук, схожий на смоктання та прицмокування, немовби теля ссало матку. Протилежний низький степовий бе­рег десь губився в каламутній, ледь сріблястій імлі.

Вони чекали півночі, коли зміниться варта.

Така була таємнича і прекрасна ця ніч ранньої осені з цим ледь сріблястим туманним серпанком за рікою і з цим посмоктуванням та прицмокуванням, з якимось ди­тячим звуком, що кожен із хлопців не міг позбутися див­ного почуття: невже ж їм прийдеться покинути й річку, й цей звук і вступити в боротьбу з німецьким вартовим, з якимись дротяними загородженнями, замками? Адже й ріка, і цей звук,— все це було таке близьке й знайоме їм, а те, що вони мали намір зробити, вони мусили робити вперше,— ніхто з них навіть не уявляв собі, як це буде. Але вони ховали один від одного це почуття й пошепки розмовляли про те, що було їм близьке.

—   Вітю, ти пам'ятаєш це місце? Адже це те саме, правда? — спитав Анатолій.

—   Ні, те трохи нижче, он, де обвалилося, де смокче. Адже мені довелося з того берега пливти, я все боявся, що тебе потягне нижче, просто у вир.

—   Заднім числом сказати, я все-таки дуже злякався,— з дитячою усмішкою сказав Анатолій.— Адже я тоді вже майже захлинувся.

—   Ми з Женькою Мотковим виходимо з лісу і — ах, чорт забирай! І я, головне, ще й плавати не вмів,— озвав­ся дуже худий, довготелесий хлопець Володя Рагозін в насуненій на очі кепці з таким довгим козирком, що зовсім не видно було обличчя.— Ні, якби Женька Мош-ков не кинувся з кручі просто в одежі, тобі його не витяг­ти б,— сказав він Вікторові.

—   Звісно ж, не витягти,— признався Віктор.— А що було ще чути про Мошкова?

—   Нічого,— сказав Рагозін.— Та що, молодший лей­тенант, ще й у піхоті! Це ж низовий командир, вони, брат, гинуть, як мухи...

—   Ні, у вас Донець — тихий, от у нас Дністер — ото річка! — підвівшись на лікті, зітхнув Боря Главан, блис­нувши в пітьмі білими зубами.— Бистрий! Красень! У нас, коли втопишся, не врятуєшся. І потім, слухай, що це у вас за ліс? Ми теж у степу живемо, але в нас такий ліс по Дністру! Осокори, тиси — не обіймеш, верховіття — по­під саме небо...

—   Отам би й жив,— сказав Женя Шепелєв.— Це все-таки обурлива річ, що не щастить людям там жити, де їм подобається... Всі ці війни і взагалі... А то жили б собі кожен, де кому подобається. Подобається в Бразілії — будь ласка. Я собі жив би спокійно в Донбасі. Мені тут особисто дуже подобається.

—   Ні, слухай: якщо вже хочеш жити справді спокійно, приїзди, коли настане мир, до нас у Сороку, в повітове наше місто, а ще краще до мого села, у нього, брат, і на­зва гучна, історична — Цар-град,— сказав Главан, тихо сміючись.— Тільки приїзди, знаєш, не на клопітну поса­ду. Не дай бог, скажімо, на посаду уповноваженого За-готскоту! Приїзди головою місцевого товариства «Черво­ний хрест». Будеш утримувати самі тільки перукарні, ро­бити зовсім нічого, знай винце попивай. Ні, їй-богу, поса­да на заздрість! — весело говорив Главан.

—   Тихше ти, розвеселився! — добродушно гримнув Анатолій.

І знов почули вони той самий звук: посмоктування й прицмокування на річці.

—   Пора...— сказав Анатолій.

І те просте, натуральне відчуття природи й щастя жити, яке щойно володіло ними, зразу їх покинуло.

Краєм просіки, обминаючи відкриті ділянки, один за одним, на чолі з Віктором, що знав тут кожен кущ, вони ввійшли в гай, за яким стояв не видний звідси барак. Тут вони полежали трохи, прислухались. Дивна тиша пану­вала довкола. Віктор подав знак рукою, і вони по­повзли.

І от вони лежали вже на самому узліссі. Барак, висо­кий, з односкатним дахом, чорнів перед ними, звичайний барак, але в ньому тримали людей, і він здавався похму­рим, жахливим. Місцевість навколо барака була зовсім гола. Зліва од барака темніла постать вартового. Ще ліві­ше йшла дорога, а за нею починались будиночки хутора, але їх не видно було відсіль.

Ще з півгодини лишалось до зміни сторожі, і весь цей час вони лежали, не зводячи зору з темної нерухомої по­статі вартового.

Нарешті вони почули звук ходи, що наростав звідкі­лясь спереду зліва, і, ще й тих не бачивши, хто там ішов, почули, як двоє людей, відбиваючи крок, вийшли на до­рогу й наближаються до них. Це були розводящий і змін­ний, їх темні постаті наблизились до вартового, який, зачувши їх, завмер у позі «струнко».

Пролунали приглушена німецька команда, брязкання зброї, гупання каблуків об землю. Дві постаті відділились, і знову стало чути кроки по накоченій дорозі, вони все віддалялись, ставали глухішими й зникли в ночі.

Анатолій повернув був голову до Жені Шепелєва, але той уже відповз у глиб гаю. Женя мав пройти околицею хутора й зайняти позицію біля будиночка, де жила охо­рона.

Вартовий ходив понад загорожею взад і вперед, взад і вперед, як вовк біля ґрат. Він ходив швидкими кроками, закинувши за плече гвинтівку на ремені, і чути було, як він потирає долоні: мабуть, він спросоння змерз.

Анатолій намацав руку Віктора, несподівано гарячу, й тихо потис її.

— А може, вдвох? — прошепотів він, раптом наблизив­ши губи до його вуха.

Це вже була дружня слабкість. Віктор заперечливо похитав головою й поповз уперед.

Анатолій, Борис Главан і Володя Рагозін, зачаївши по­дих, стежили за ним і за вартовим. При кожнім шереху, що йшов од Віктора, їм здавалося, що він викрив себе. Але Віктор усе далі відповзав од них, ось його оксамит­на курточка зникла в сутіні, його вже не було видно й не чути було. Здавалось, от-от має статися це, і вони всі стеків жили за темною постаттю вартового, але вартовий ходив понад горожею туди й сюди, і нічого не відбувалось, і зда­валось, що минуло вже дуже багато часу і незабаром почне світати...

Як у дитячій напівзабутій грі, ще в піонерські часи, коли так хотілось перехитрувати товариша, що стояв на посту, Віктор повз, припавши до землі, але не волочив живота, а по черзі пересував руку, потім ногу і знову руку й ногу, що стали дуже гнучкі. Коли вартовий ішов в напрямі до нього, Віктор завмирав; коли вартовий відхо­див, Віктор знову повз, стримуючи себе, щоб не повзти швидко.

Серце йому дуже калатало, але страху не було в душі його. До того моменту, як він почав повзти, він усе при­мушував себе думати про батька, щоб знову й знову ви­кликати мстиве почуття. Але тепер він зовсім забув про це: всі його душевні сили пішли на те, щоб непомітно підкрастись до вартового.

Так він доповз до самого рогу дротяної загорожі, що прямокутником облягала барак, і завмер. Вартовий дійшов до протилежного рогу й завернув назад. Віктор витяг фінку, взяв її в зуби й поповз назустріч вартовому. Очі його так звикли до темряви, що він бачив навіть дротини, і йому здавалось, що, мабуть, вартовий також звик до темряви і, коли підійде впритул до нього, побачить його на землі. Але вартовий дійшов до проходу в дротяній за­горожі й зупинився. Віктор знав, що це не звичайний про­хід, а з якимось пристроєм, схожим на обмотані колючим дротом козла. Віктор напружено чекав, але вартовий, не знімаючи гвинтівки з-за плеча, сунув руки в кишені і так завмер — спиною до барака, трохи схиливши голову.

І враз Вікторові видалось те ж саме, що здавалось і його друзям, які з завмиранням серця ждали його дій,— йому видалось, наче спливло вже багато часу й скоро почне світати. І, не думаючи вже про те, що вартовому тепер легше його побачити і особливо почути, бо звуки власних кроків уже не приглушували йому інших звуків, Віктор поповз просто на нього. Не більше двох метрів відокремлювало їх, а вартовий усе стояв так, засунувши руки в кишені, з гвинтівкою за плечима, схиливши голо­ву в пілотці, трохи погойдуючись. Віктор не пам'ятав, чи проповз іще трохи, чи зразу скочив, але він був уже на ногах збоку від вартового й замірився фінкою. Вартовий розплющив очі й миттю повернув голову,— це був під^ старкуватий, худорлявий німець, зарослий щетиною. Очі його набрали божевільного виразу, і він, не  встигши  ви­тягти руки з кишень, тихо й дивно видихнув:

—   Их...

Віктор щосили вдарив його фінкою в шию, лівіше од підборіддя. Фінка по саме держално ввійшла в щось м'яке за ключицею. Німець упав, і Віктор упав на нього, й хо­тів ударити ще раз, та німець уже засіпався, і кров пішла йому з рота. Віктор сахнувся й кинув скривавлену фінку. І раптом він почав блювати з такою силою, що затулив собі рота рукавом лівої руки, щоб не було чути, як він блює.

В цю мить він побачив перед собою Анатолія, який тицяв йому фінку й шепотів.

—   Візьми, лишиться доказ...

Віктор сховав фінку, а Рагозіи ухопив його під руку й сказав:

—   На дорогу!..

Віктор витяг револьвер і з Рагозіним разом вибіг на дорогу, і вони залягли тут.

Боря Главан, боячись у темряві заплутатися в цих козлах з колючим дротом, з професійною швидкістю працюючи обценьками-кусачками, зробив прохід поміж двома стовпами в огорожі. Разом з Анатолієм вони кину­лись до дверей барака. Главан намацав засув,— це був звичайний залізний засув із замком. Главан увімкнув «фомку» в замок і зламав його. Вони відсунули засув і, страшенно хвилюючись, розчахнули двері. На них війну­ло нестерпно важке, сморідно-тепле повітря. Люди про­кинулися, хтось ворушився справа, і зліва, і попереду від них, хтось перелякано питав спросоння.

—  Товариші...— подав голос Анатолій, та в бентезі не зміг більш нічого сказати.

Пролунало кілька приглушених радісних вигуків, на них зашикали.

—  Лісом тікайте до річки й далі річкою вгору та вниз,— сказав Анатолій, опанувавши себе.— Чи є тут Гордій Корнієнко?

—   Є! — відповів хтось із купи тіл, що ворушились.

—   Ідїть додому, до жінки...— Анатолій вийшов із ба­рака й став біля дверей.

—   Голубе... Спасибі... Визволителі...— долинало до Анатолія.

Передні побігли були до козел, обплутаних дротом, але Главан перепинив і завернув до проходу в огорожі. Полонені ринули в   прохід.  Раптом   збоку   хтось   схопив Анатолія обома руками за плече і зашепотів несамовито радісно:

—  Толя?.. Толя?..

Анатолій, здригнувшись, наблизив обличчя до самого обличчя людини, що тримала його.

—   Мошков Женя...— сказав Анатолій, чомусь навіть не здивувавшись.

—   Впізнав тебе по голосу! — сказав Мошков.

—  Зажди... Підемо разом...

Було ще далеко до світанку, коли, відділившись од інших хлопців, Анатолій, Віктор і Женя Мошков, босий, в якомусь вонючому лахмітті, з ковтуном на голові, відпо­чити сіли на дні вузької, порослої кущами балки.

Тепер здавалось просто чудом, що вони визволили з полону Мошкова, про якого тільки-но балакали на березі Дінця. Невважаючи на втому, Анатолій був радісно збу­джений. Він усе згадував то один, то другий момент опера­ції, що завершилась так щасливо, хвалив Віктора, і Гла-вана, й інших хлопців, то знов повертався до того, як це вони визволили Женю Мошкова. Віктор відповідав по­хмуро, коротко, а Мошков мовчав. Нарешті Анатолій теж замовк. В балці було дуже темно й тихо.

І неспогадано десь нижче по Дінцю спалахнула загра­ва. Зайнялась вона зразу, роз'ятривши чи не все небо, яке над місцем пожару все більше провисало, як багряна за­пона; аж у балці стало видно.

—  Де це? — тихо спитав Віктор.

—   Біля Гундорівської, — сказав Анатолій, трохи по­мовчавши.— Це Серьожка,— сказав він, притишивши го­лос— Скирти палить. Він тепер їх щоночі палить...

—  Училися в школі, бачили перед собою такий широ­кий, ясний шлях життя, а от що змушені робити! — рап­том із силою сказав Віктор.— І виходу іншого нема...

—  Хлопці! Невже ж я вільний! Хлопці! — хрипко ви­дихнув Женя Мошков і, затуливши обличчя руками, впав на пересохлу траву.