Думка: «А як же мама?» — отруювала Валі всі принади походу того раннього похмурого ранку, коли вона йшла степом разом з Наталею Олексіївною, яка прудко й діло­вито дріботіла пухленькими ніжками в спортивних та­почках по вогкій лиснючій дорозі.

Перше самостійне завдання, зв'язане з особистою не­безпекою, але — мама, мама!.. Як вона подивилась на доч­ку, коли Валя з незалежним виразом сказала, що просто напросто йде на кілька день у гості до Наталі Олексіївни! Яким, гляди, жорстоким холодом відбився в материн­ськім серці егоїзм дочки — тепер, коли немає батька, коли мати така самотня!.. А коли мама вже підозрює що-небудь?

—   Тося Єлисеєнко, з якою я зведу вас, учителька, во­на сусідка моєї матері, точніше — Тося і її мама живуть разом з моєю мамою в двокімнатній квартирі. Вона — дівчина характеру незалежного й сильного, і набагато старша за вас, і, я одверто скажу, вона буде збентежена тим, що я до неї замість бородатого підпільника приведу гарненьку дівчинку,— говорила Наталя Олексіївна, як завжди, дбаючи про точний зміст своїх слів і зовсім не дбаючи про те, яке враження вони справляють на спів­розмовника.—Я добре знаю Серьожу, як цілком, серйоз­ного хлопчика, я вірю йому в певнім розумінні більше, ніж собі. Коли Серьожа мені сказав, що ви од районної організації, це так і є. І я хочу вам допомогти. Якщо Тося буде з вами не досить одверта, ви зверніться до Колі Сумського,— я особисто переконана, що він у них найго­ловніший, з того, як Тося ставиться до нього. Вони, тре­ба сказати, дають на здогад Тосиній і моїй мамі, немовби в них стосунки любовні, але я, хоч і не зуміла ще сама, через перевантаженість, організувати особисте життя, я де­що тямлю в справах молоді. І я знаю, що Коля Сумський закоханий у Ліду Андросову, вельми кокетливу дівчину,— несхвально сказала Наталя Олексіївна,— але теж безпе­речного члена їхньої організації,— додала вона вже з чис­того почуття справедливості.— Якщо вам треба буде, щоб Коля Сумський особисто зв'язався з районною організа­цією, я скористаюся з свого права лікаря районної біржі, дам йому дводенний невихід на роботу через хворобу, він працює на якійсь там шахточці — кажучи точно, крутить корбу...

—   ї німці вірять вашим папірцям? — спитала Валя.

—   Німці! — вигукнула Наталя Олексіївна.— Вони не тільки вірять, вони підкоряються всякому папірцеві, якщо він іде від офіційної особи... Адміністрація на цій шах­точці своя, руська. Правда, при директорі, як і всюди, є один сержант із технічної команди, якийсь єфрейтор, барбос барбосом... Ми, руські, для них настільки на одне обличчя, що вони ніколи не знають, хто вийшов на робо­ту, а хто ні...

І все сталось так, як завбачила Наталя Олексіївна. Валі судилось провести в цьому селищі, такому роз­киданому, незатишному з його   казарменого   типу   ВЄЛИкими будівлями, прездоровими чорними териконами й завмерлими копрами, без цятки зелені,—провести в ньо­му дві доби серед людей, котрим нелегко було втовкмачи­ти, що за довгими темними віями та золотавими косами стоїть могутній авторитет «Молодої гвардії».

Мама Наталі Олексіївни жила в старовинній, більш обжитій частині селища, яка виникла із злитих докупи хуторів. Там були навіть садки при будиночках. Але сад­ки вже пожовкли. Від недавніх дощів утворилася сметан-кувата, по пояс, грязюка на вулицях, якій уже, видно, су­дилось лежати аж до зими.

Протягом цих днів через селище без перерви сунула якась румунська частина, простуючи на Сталінград. її гар­мати й хури з худющими кіньми, що билися в посторон­ках, годинами стояли в цій грязюці, і їздові, з голосами степових волинок, лаялись по-російському на ціле се­лище.

Тося Єлисеєнко, дівчина років двадцяти трьох, важкої української статури, повна, красива, з чорними очима, пристрасними до непримиренності, сказала Валі напрямки, що вона звинувачує районний підпільний центр, бо той, мовляв, недооцінює таке шахтарське селище, як сели­ще Краснодон. Чому досі жоден з керівників не одвідав селища Краснодон? Чому на їхню просьбу не присла­ли відповідальну людину, яка навчила б їх пра­цювати?

Валя вирішила, що має право назвати себе представни­ком самої тільки молодіжної організації «Молода гвардія», котра працює під керівництвом підпільного райкому партії.

—   А чому хто-небудь не прийшов із членів штабу «Молодої гвардії»? — питала Тося, блискаючи недобрими очима.— У нас теж молодіжна організація,— самолюбно додала вона.

—   Я довірена особа від штабу,— гоноровито, закопи­люючи горішню яскраву губу, говорила Валя,— а посила­ти члена штабу в організацію, яка ще нічим себе не ви­явила в нашій діяльності, було б необачно й некон-спіративно... коли ви в цьому хоч що-небудь тямите,— до­дала Валя.

—   Нічим не виявили своєї діяльності? — гнівно вигук­нула Тося.— Добрий мені штаб, що не знає діяльності своїх організацій? А я не дурна розповідати про нашу дія­льність людині, якої ми не знаємо.

Можливо, вони так і не договорились би, ці миловиді загонисті дівчата, коли б Коля Сумський не прийшов на допомогу.

Правда, коли Валя згадала його прізвище, Тося при­кинулася, що й не чула такого. Але тут Валя прямо й хо­лодно сказала, що «Молода гвардія» знає керівне стано­вище Сумського в організації і, якщо Тося не зведе її з ним, Валя розшукає його сама.

—   Цікаво мені, як ви його розшукаєте? — не без три­воги поспитала Тося.

—  Хоч би й через Аіду Андросову.

—  У Ліди Андросової нема причин поставитись до вас інакше, ніж я!

—  Тим гірше... Я шукатиму його сама і, не знаючи адреси, можу його випадково провалити.

І Тося Єлисеєнко здалась.

Все обернулось інакше, коли вони опинилися в Колі Сумського. Він жив на самому краю селища в просторому сільському будинку,— за будинком починався вже степ. Батько його раніш був возієм на шахті, весь їх побут був напівселянський.

Носатий, смаглявий, з розумним обличчям, сповненим старовинної, дідівської запорозької звитяги та хитрості й заразом прямоти, що й становило його привабливість, Сумський, примружившись, вислухав гордовиті Валині пояснення й пристрасні Тосині й, ні слова не мовивши, запросив дівчат до хати. Приставною драбинкою вони злізли за ним на горище. Звідти з шумом шугонули в не­бо голуби, а деякі обсіли плечі й голову Сумського й на­магалися сісти на руки, і він нарешті підставив руку не­мовби вирізаному по лекалу турманові, такому сліпучому, справді-таки чистому, як голуб.

Юнак, що сидів на горищі, статурою — справжній гер­кулес, дуже зніяковів, побачивши чужу дівчину, і похап­цем прикрив щось біля себе сіном, але Сумський дав йому знак: усе в порядку. Геркулес, посміхнувшись, відкинув сіно, і Валя побачила радіоприймач.

—  Володя Жданов... Валя Невідома, чи що,— без усмішки сказав Сумський.— Ось ми троє — Тося, Володя і аз, грішник у пеклі,— ми і є керівна трійка нашої орга­нізації, — говорив він, обліплений голубами, що туркотіли, лащились до нього і враз наче спалахували своїми кри­лами.

Поки вони вмовлялися, чи зможе Сумський піти з Ва­лею до міста, Валя відчувала на собі погляд Геркулеса, і поіляд цей бентежив її. Валя знала серед молодогвардійців такого богатиря, як Ковальов, що його за силу й доброту звали в околиці царком. Але цей був надзвичайно благо­родних пропорцій І в обличчі, і в усьому тілі, шия в нього була як вилита з бронзи, від нього віяло відчуттям сили, спокійної та красивої. І, невідомо чому, Валя згадала рап­том Серьожку, худенького, босого, і такий щасливий ніж­ний біль пройняв їй серце, що вона замовкла.

Всі четверо підійшли до краю горища, і враз Коля Сумський схопив турмана, що сидів у нього на руці, і, вільно розмахнувшись ним знизу, щосили запустив йо­го в похмуре мжичливе небо. Голуби знялися з його пле­чей. Всі стежили крізь косий отвір вікна в покрівлі за турманом. А він, завившись стовпом, зник у небі, як дух божий.

Тося Єлисеєнко, сплеснувши руками, присіла й зави­щала. Вона завищала з таким виразом щастя, що всі озир­нулись на неї й засміялись. Цей вираз щастя і в голосі її, і в очах немовби промовляв до всіх: «Ви думаєте, я не­добра, а ви краще дивіться, яка я гарна дівчина!»

Ранок застав Валю та Колю Сумського в степу по до­розі до міста. Все хмариво немовби змило за ніч, сонце так припекло після світанку, що довкола вже було сухо. Степ навкруги розлігся в самих тільки прив'ялих билин­ках, і все-таки прекрасний у світлі ранньої осені, світлі розтопленої міді. Тонке довге павутиння все линуло й ли­нуло в повітрі. Німецькі транспортні літаки сповнювали степ рокотанням,— вони летіли все в тім же напрямі, на Сталінград, — і знову ставало тихо.

Пройшовши з півдороги, Валя та Сумський прилягли спочити проти сонця на схилі пагорка. Сумський закурив.

І зненацька до їх вуха долинула пісня, що вільно плив­ла по степу, пісня, така знайома, що мотив її зразу зазву-чав у душі у Валі та Сумського... «Сплять кургани зоря­ні...» Для них, жителів Донецького степу, це була рідна пісня, але як же опинилась вона, люба, тут цього ранку?.. Валя й Коля, підвівшись на ліктях, повторювали в думці слова пісні, яка все наближалась до них. Співали її два голоси, чоловічий та жіночий, дуже юні,— співали аж до відчайдушності голосно, з викликом усьому світові:

 

Сплять кургани зоряні,

Літнім сонцем зморені,

І туман над нивами

Стелеться як дим.

Луками зеленими,

тихими просторами

Вийшов на Донеччину

Хлопець молодий\

 

Валя хутко майнула на вершину горба, визирнула ниш­ком, потім висунулась до пояса й засміялась.

Дорогою до них ішли, побравшись за руки, Володя Осьмухін та його сестра Людмила і співали цю пісню,— вони просто горлали.

Валя зірвалася з пагорка й чимдуж, як у дитинстві, помчала їм назустріч. Сумський, не дуже здивувавшись, поволі пішов слідом.

—   Ви куди?

—   На село до дідуся, хлібця роздобути. Хто це куль­гає за тобою?

—   Це свій хлопець. Коля Сумський із селища.

— Можу рекомендувати тобі ще одну співчуваючу, мою рідну сестру Людмилу, зараз у степу відбулась роз­мова,— сказав Володя.

—   Валю, судіть самі: хіба це не свинство? Адже всі мене знають, а рідний брат усе від мене приховує. А я ж усе бачу! Аж до того, що натрапила на його шрифт із друкарні та якийсь смердючий розчин, яким він його про­мивав, і частину вже промив, а частину ще ні, коли рап­том сьогодні... Валю! Чи знаєте ви, що сталося сьогод­ні? — раптом вигукнула Люся, швидко поглянувши на Сумського, що саме підійшов.

—   Зажди,— серйозно застеріг Володя,— наші мехцехівські самі бачили, вони ж мені все й розказали... Сло­вом, ідуть вони повз парк, дивляться: на воротях хтось ви­сить у чорнім пальті, і записка на грудях. Спочатку вони думали: німці кого-небудь з наших повісили. Підходять, дивляться — Фомін. Ну, знаєш, ця сволота, поліцай? А в записці: «Так будемо робити з усіма зрадниками». І все... Розумієш? — понизивши голос до шепотіння, ска­зав Володя.— Оце робітка! — вигукнув він.— Дві години при денному світлі висів! Адже там його пост, нікого поблизу з поліцаїв не було. Безліч народу бачила, сьогод­ні в місті тільки про це й розмови.

Ні Володя, ні Валя не тільки не знали про рішення штабу скарати Фоміна, але не могли навіть гадати, що таке рішення можливе. Володя був певен, що це зробила підпільна більшовицька організація. Але Валя раптом так зблідла, що блідість проглянула навіть крізь її золотавий загар: вона знала одну людину, здатну на це.

—   А не чув, минулось це для наших добре, жертв не було? — спитала вона, ледве ворушачи губами.

—   Блискуче! — вигукнув Володя.— Ніхто ні чорта не знає, і все в порядку. Але в мене дома компот... Мама певна, що це я повісив того сучого сина, і почала проро­кувати, що мене теж повісять. Я вже став підштовхувати Люську, кажу: «Ти бачиш, мама приглухувата і в неї тем­пература, і взагалі нам пора до дідуся».

—   Колю, ходімо,— раптом сказала Валя Сумському.

Решту дороги до міста Валя ледве не загнала свого су­путника, і він нічим не міг пояснити зміни, що сталася в ній. Ось каблуки її застукали по рідному гайку. Сум­ський слідом за нею, ніяковіючи, ввійшов до їдальні.

В їдальні мовчки й напружено, як на іменинах, сиділи одна проти одної Марія Андріївна в темному платті, яке щільно облягало її повне тіло, і маленька бліда Люся із світлим золотавим волоссям до плечей.

Марія Андріївна, побачивши старшу дочку, хутко вста­ла, хотіла щось сказати й задихнулася, кинулась до дочки, одну мить підозріло дивилась то на неї, то на Сумського і, не витримавши, стала нестямно цілувати дочку. І тільки тепер Валя зрозуміла, що мати переживала те ж саме, що й мати Володина: вона підозрювала, що рідна її дочка, Валя Борц, брала участь у страті Фоміна і саме тому не була дома в ці дні.

Забувши про Сумського, який збентежено стояв біля дверей, Валя дивилась на матір з виразом: «Що я можу сказати тобі, мамо, ну що?»

А тут маленька Люся мовчки підійшла до Валі й простягла записку. Валя машинально розгорнула, навіть не встигла прочитати, а впізнала тільки почерк. Щаслива дитяча усмішка осяяла її засмагле, запорошене з дороги обличчя. Вона хутко озирнулась на Сумського, і в неї за-шарілись навіть шия та вуха. Валя схопила матір за руку й потягла за собою до другої кімнати.

—   Мамо! — сказала вона.— Мамо! Те, що ти думаєш, це все дурниці. Але невже ти не бачиш, не розумієш, чим ми, я, всі мої товариші, живемо? Невже ти не розумі­єш, що ми не можемо жити інакше? Мамо! — щаслива, червона, говорила Валя, просто дивлячись в обличчя матері.

(Збличчя Марії Андріївни, яке але пашіло здоров'ям, зблідло, стало навіть натхненним.

- Доню моя! Хай благословить тебе бог! — промови­ла Марія Андріївна, яка все життя й у школі, й поза шко­лою дбала про антирелігійне виховання.— Хай благосло­вить тебе бог! — сказала вона й заплакала.