Пікірувальники, що промчали над Улею Громовою, вже десь за містом дали кілька кулеметних черг по шосе й зникли в повітрі, яке різало очі сонячним блиском. І лише за кілька хвилин чути стало здалеку глухі вибухи,— мабуть, пікірувальники бомбили переправу на Дінці.

У селищі Первомайському все двигтіло. Назустріч Улі сунули підводи, тікали цілі родини. Вона знала всіх цих людей, як і вони знали її, але ніхто не дивився на неї, ніхто не зачіпав її.

Найнесподіванішим враженням було враження від Зінаїди Вирікової, «гімназистки», яка з невимовно переля­каним обличчям сиділа між двома жінками на возі, зава­леному ящиками, клунками й лантухами з борошном. Якийсь дід у картузі, звісивши набік білі від борошна чоботи, кінцями віжок щосили періщив шкапину, марно намагаючись погнати її на гору чвалом. Хоч було неймо­вірно жарко, Вирікова їхала в драповому коричневому пальті, але без хустки й капелюшка, і поверх драпового цупкого коміра, як завжди, войовничо стирчали наперед її косиці.

Селище Первомайське було найстарішим шахтарським селищем у цім районі, - від нього, власне, й почалось мі­сто Краснодон. Первомайським, чи, в звичайній мові, Первомайкою воно стало називатися знедавна. А давніше, коли вугілля в цих місцях ще не знаходили, тут розташо­вані були козачі хутори, серед яких за найбільший вва­жали хутір Сорокін.

Вугілля виявили тут при початку століття. Перші дріб­ні шахти, що закладали їх по пласту, були похилі й такі маленькі, що вугілля підіймали кінними чи навіть ручни­ми воротками. Дрібні шахти належали різним хазяям, але за старою пам'яттю всю копальню називали — рудник Сорокін.

Шахтарі, вихідці з центральних російських губерній та з України, селились по хуторах у козаків, ріднилися з ними, та й самі козаки вже працювали на шахтах. Сім'ї розростались, ділились, будувалися поряд.

Закладались нові шахти — за довгим пагорбом, по якому пролягає тепер ворошиловградське шосе, і далі за балкою, що поділяє тепер місто Краснодон на дві нерівні частини. Ці нові шахти належали самотньому поміщикові Ярманкіну, або «скаженому панові», тому й виселок, що виник довкола шахт, попервах називався просто виселок Ярманкін, або Скажений. Будинок самого «скаженого па­на» — мурований сірий одноповерховий будинок, в одній половині якого був зимовий сад з дивовижними рослина­ми та заморськими птицями,— о тій порі стояв самотньо на високім пагорбі, за балкою, відкритий усім вітрам, і його теж називали «скаженим».

Уже за Радянської влади, в роки .першої та другої п'я­тирічок, у цім районі закладено нові шахти, і центр руд­ника Сорокіна перемістився в цей бік, вишикувався стан­дартними будиночками, великими будівлями установ, лікарень, шкіл, клубів. На горбі, поруч із домом «скаже­ного пана», виросла гарна, з крилами, будівля районного виконкому. А в самому домі «скаженого пана» розташува­лась проектна контора тресту «Краснодонвугілля», служ­бовці якої вже й забули, що ото за дім такий, де вони перебувають третину свого життя.

Отак ось рудник Сорокін став городом Краснодоном.

Уля, її подруги й товариші по школі росли разом із своїм містом. Зовсім іще маленькими школярками та шко­ляриками в свято насадження вони садили дерева й кущі на захаращеному купами сміття й зарослому лопухами пустирі, одведеному міською радою під парк. Думка про те, що тут повинен бути парк, виникла в старих комсо­мольців — тих іще поколінь, що пам'ятали «скаженого па­на», виселок Ярманкін, першу німецьку окупацію та гро­мадянську війну. Деякі з них і тепер працювали в Крас-нодоні, в декого вже й сивина заясніла в волоссі чи в козацьких будьоннівських вусах,— але здебільшого жит­тя розкидало їх по всій нашій землі, а дехто поліз висо­ко вгору. А керував тим садінням дерев садівник Дани­лович, він і тоді вже був старий. Але й тепер він був у парку старшим садівником, хоч і став уже зовсім по­хилим.

І от він розрісся, цей парк, улюблене місце відпочин­ку дорослих, хоч для молоді він був навіть не місцем, а самим життям у пору юного її цвітіння, він ріс разом з ними, він був молодий, як вони, але його зелені крони вже шуміли од вітру і в сонячні дні там уже тінився холодок і можна було знайти затишні таємничі куточки, а вночі, проти місяця, він був прекрасний, а в дощовиті осінні ночі, коли опадало жовте мокре листя, кружляючи та шарудячи в темряві, там бувало навіть страшнувато, в тому парку.

Так росла молодь разом із своїм парком, разом із своїм городом і по-своєму хрестила його райони, слобід­ки, вулиці.

Набудують нових бараків,— це місце так і назвуть — Нові бараки. Уже й бараків ніяких нема, вже й кам'яниці довкола, але назва переживає те, що її породило. Досі існує околиця Голуб'ятники. Колись це були три дерев'я­ні хижки на відшибі, і хлопчаки водили там голубів,— там тепер також стандартні будинки. Чуриліне — це й зовсім був один будиночок, де жив шахтар Чурилін. Сі-няки —• там був раніше сінний двір. Дерев'яна — це зовсім окрема вулиця за переїздом, за парканом, вона так і лиши­лась окремою від усього міста, а будиночки зостались ті самі, дерев'яні. Там живе дівчина Валя Борц, з темно-сі­рими очима та русявими золотавими косами, самолюбива дівчина, не старша сімнадцяти літ. Кам'яна — це вулиця перших стандартних кам'яних будинків. Тепер таких домів багато, але тільки одну цю вулицю звуть Кам'яною: вона була першою. А Восьмидомики — це вже цілий район, кілька вулиць на тому місці, де стояло всього вісім стан­дартних будиночків.

З усіх кінців землі нашої сходяться люди в Донбас. І перше питання: де жити? Китаєць Лі Фан-ча зліпив собі на пустирі житло з глини та соломи, а потім став ліпити кімнатки одну до одної, як стільники, й здавати пожильцям, поки прийшлі не зрозуміли, що не варт най­мати кімнатки в Лі Фан-чі, коли можна зліпити свої. Так утворився широкий район мазанок, що тулились од­на до одної,— цей район назвали «Шанхаєм». Потім такі самі хатинки-стільники виникли вздовж усієї балки, яка розділяє місто, і на пустирях довкола міста, і ці гнізда мазанок стали називати «шанхайчиками».

Відколи пущено найбільшу в районі шахту № 1-біс, закладену саме поміж хутором Сорокіним і колишнім висілком Ярманкіним, місто Краснодон розрослось до ху­тора Сорокіна й сливе злилося з ним. Так хутір Сорокін, котрий давно вже зрісся з сусідніми дрібнішими хуторами, став селищем  Первомайським — одним  з   районів   міста.

Од районів інших відрізняло його тільки те, що тут більшість житлових будиночків зосталась від колишніх козачих хуторів,—це. були власні будинки, кожен на свій кшталт, і жило тут, як і перше, багато козаків, що не на шахтах працювали, а в степу, сіяли хліб і об'єднали­ся в кілька колгоспів.

Хата батьків Улі  Громової стояла в низині, на далекій околиці селища,— колись це був хутір Гаврилів, і ця хата — старою козачою хатою.

Матвій Максимович Громов, родом українець, з Пол­тавської губернії, з малих літ ходив з батьком на заробіт­ки в Юзівку. Був він ставний, красивий, дужий та від­важний парубок з русявими кучерями, що завивалися внизу, зажив слави як силач-вибійник, і його любили дівчата. І не було нічого дивного в тому, що, потрапивши до цих країв на заробітки в ті часи, які Улі здавались біблій­ними, коли тут відкрились перші невеличкі шахти, він за­чарував Мотрону Савелівну, котра була тоді ще маленькою чорноокою козачкою Мотрунею з хутора Гаврилова.

В російсько-японську війну він служив у 8-му Мос­ковському гренадерському полку, шість разів його пора­нили, двічі тяжко, він мав багато нагород, і останню — за врятування прапора свого гренадерського полку — святого Георгія.

З тої пори здоров'я його погіршало. Який час він іще працював на невеликих шахтах, а потім став служи­ти при шахті за кучера, та ось так і осів тут, на хуторі Гавриловім, після бурлацького свого життя, в будиночку, що дістався Мотруні в придане.

Тільки Уля взялася за хвіртку рідної оселі, сили по­кинули її. Уля матір та батька любила, і, як це буває в юності, не те що не думала, а не могла уявити, що настане хвилина життя, коли доведеться самостійно давати раду своїй долі десь окремо від сім'ї. І от ця хвилина настала.

Уля знала, що її мати й батько аж надто приторочені до своєї хати й надто старі та хворі, щоб зважитись піти з дому. Син пішов до армії, а Уля була дівчина ще без ви­значеного шляху в житті, людина без посади, і не могла взяти їх на своє утримання. А в другої дочки, набагато старшої за Улю, одруженої з працівником шахтоуправлін­ня, чоловіком уже літнім, що жив у їхній сім'ї,— у цієї старшої дочки були свої діти, і вона теж не зважувалась іти з дому. І всі вони вже давно вирішили: хоч би там що сталось, нікуди не йти з рідного гнізда.

Сама тільки Уля до цієї крайньої хвилини не мала ні ясного плану, ні твердої мети в душі своїй. їй усе здава­лося, що нею мають керувати інші. То їй хотілось в ар­мію, обов'язково в авіацію, і вона писала листи братові, технікові однієї з авіаційних частин, чи він їй не допо­може вступити до льотної школи. Іноді їй здавалося, що найпростіше — піти б на курси медичних сестер, як зро­били   декотрі    з    краснодонських   дівчат,— таким   чином вона могла б хутко потрапити в діючу армію. То її переслі­дувала таємна мрія піти в партизанське підпілля, в місця, зайняті ворогом. То раптом її охоплювала така жадоба вчитися, вчитись далі! Адже війна не вічна, коли скінчи­ться, треба буде жити, працювати, і які потрібні будуть люди, котрі знають діло,— адже вона швидко може стати інженером або вчителем. Але так ніхто й не розпорядив­ся її долею, і от пора настала, коли дівчина вже мусить відчинити хвіртку і...

Тут лише вона відчула, як страшно може обернутися життя. Вона має покинути матір, батька ворогові на пота­лу й сама ринути в цей невідомий і страшний світ зли­годнів, тиняння, боротьби... Вона відчула таку слабкість у колінах, що мало не сіла на землю. Ах, якби вона могла залізти зараз в оцю обжиту хатку, віконниці позачиняти, впасти на свою дівочу постіль, і ось так лежати зовсім тихо, й нічого не вирішувати. Кому яке діло до чорня­венької дівчинки Улі! Ось так забратися в постіль, піді­бгати ноги й жити між близькими, кого любить,— і будь що буде!.. Та й що там буде, та й коли воно буде, та й чи довго ж воно буде? А може, це не так уже й страшно?

Але в ту ж мить вона здригнулась від приниження своєї гордості, приниження від самої тільки змоги при­пустити такий вихід. Та не було вже й часу вибирати: їй назустріч бігла мати. Яка сила підвела її з постелі? За матір'ю йшли батько, сестра, чоловік сестрин, бігла дітвора. Печать незвичайного хвилювання лежала на всіх обличчях, а маленький небіж плакав.

—   Куди ж ти поділась, доню моя? Тебе від самого світанку знайти не можуть. Біжи мерщій до Анатолія, якщо він іще не виїхав, біжи, доню! — казала мати, і сльо­зи, яких вона й не пробувала витерти, котились по її за­смаглих, блідих, зморшкуватих щоках.

Мати її все ще була чорнява, хоч і стара і почала гну­тись до землі. Вона була чорнява, і чорні очі сяяли пре­гарно, мов у крупної дикої птиці, хоч сама вона була маленька. І вдачу мала сильну та розумну,— дочки й ста­рий Матвій Максимович слухались її. Але ось настала мить, коли дочка сама повинна була вирішити за себе, і сили матері надломились.

—   Хто шукав? Анатолій? — швидко спитала Уля.

—   Та з райкому шукали,— стоячи позаду матері з важ­ко опущеними руками, казав батько.

Який він уже був старий! Спереду він майже зовсім облисів,  тільки на потилиці й на скронях іще лишилися сліди колишніх кучерів, вони все ще брались кільцями, але в гренадерських рудуватих вусах його вже яскріло стільки сивини, і на лиці щетина вже посивіла, та й ніс був зовсім сизий, а цегляного кольору обличчя його, обличчя солдата, було все в зморшках.

—   Біжи, біжи, доню! — повторювала мати.— Підожди, я Анатолія гукну! — І вона, маленька, стара, побігла поміж грядками до сусідів Попових, син яких, Анатолій, разом з Улею закінчив цього року первомайську школу.

—   Та лягайте ж ви, мамо, я сама!

Уля кинулась за матір'ю, але та вже поспішала вишня­ком униз, і вони побігли разом, стара й молода.

Садиби Громових та Попових межували садами, що по­ложисто спускалися в пересохлу балочку, по самому дну якої пролягала межа—тин. Та хоч усе життя вони були су­сідами, Уля ніколи не бачилася з Анатолієм поза школою та комсомольськими зборами, де він часто виступав з до­повідями. В дитинстві в нього були свої хлоп'ячі інтереси, а в старших класах з нього кепкували, немовби він боїться дівчат. І справді, коли він зустрічався з Улею, та й не тіль­ки з Улею, десь на вулиці чи на квартирі, він аж так теряв-ся, що не встигав навіть поздоровкатись, а коли здоров­кався, так червонів, що всяку дівчину вганяв у жар. Про це дівчата розмовляли часом поміж себе й кепкували з Анатолія. Але все-таки Уля поважала його, він був такий начитаний, розумний, замкнений, любив ті самі вірші, що й Уля, збирав жуків та метеликів, мінерали й рослини.

—   Таїсіє Прокопівно! Таїсіє Прокопівно! — гукала ма­ти, перегнувшись через низенький тину садок до сусідів.— Толечко! Уля прийшла...

Десь по той бік угорі, невидна за деревами, озвалась тоненьким голоском сестричка Анатолія. І от він уже сам біг поміж деревами, всіяними дрібними, ще зеленкуватими вишеньками,— в українській, з вишиваним подолом та кін­цями рукавів сорочці з розстебнутим коміром та в збитій на потилицю узбецькій шапочці, яку носив, щоб не розси­палося його довге, зачесане назад вівсяного кольору во­лосся.

Його завжди серйозне худе засмагле обличчя з біляс­тими бровами аж пашіло, він так спітнів, що мокрі плями кругами виступали в нього попід пахвами. І, видно, він зов­сім забув про те, що перед Улею можна соромитись.

—   Уляно... ти знаєш, я тебе шукаю від самісінького ранку, я вже всіх хлопців та дівчат оббігав, я через те­бе Вітьку Петрова затримав з від'їздом, вони в нас тут, батько його страх як лається, збирайся негайно! — швидко говорив він.

—   Ми ж нічого не знали. Хто дав розпорядження?

—   Дав розпорядження райком — усім відходити. Нім­ці ось-ось насунуть. Я всіх попередив, а всієї вашої компа­нії нема, я страх як перенервувався. А тут з хутора Погорі­лого їдуть Вітька Петров з батьком. Батько в нього ще в громадянську війну тут партизанив проти німців, затриму­ватись йому, звісно, не слід ні хвилини, і, уявляєш собі, Вітька спеціально заїздить по мене! От товариш, так това­риш! Батько в нього лісничий, коні в них у лісгоспі хор-ро-ші! Я, звичайно, став їх затримувати. Батько лається, я кажу: «Ви ж самі старий партизан, розумієте, що товари­ша покинути не можна, до того ж,— кажу,— ви, мабуть, людина безстрашна...» От ми тебе й дожидаємо,— швидко говорив Анатолій, бажаючи, як видно, мерщій поділитися з Улею всім, що він пережив, поглядаючи на неї то світло-сірими, то голубими, раптом зазорілими очима, які вмить робили таким привабливим його білясте обличчя.

І як це воно здавалось їй раніш непримітним? В об­личчі Анатолія мрів вираз душевної сили, так, саме сили — десь у складці повних губ, у широкому вирізі ніздрів.

—   Толю,— сказала Уля,— Толю... ти...— голос її за­тремтів, вона простягла йому через тин вузьку засмаглу руку.

І тоді він зніяковів.

—   Швидше, швидше,— сказав він, боячись зустрітися з її чорними очима, що пропікали його наскрізь.

—   Я вже все зібрала, під'їздіть до воріт... під'їздіть... під'їздіть,—повторювала Улина мама, і сльози все коти­лись і котились по її обличчю.

До цієї хвилини мати ще не зовсім вірила, що дочка її пуститься сама в цей величезний світ, який тепер роз­пався, вона знала, що дочці лишатись небезпечно, і от знайшлись добрі люди, і хтось дорослий з ними, і тепер усе вже дійшло кінця.

—   Але, Толю, ти попередив Валю Філатову? — сказа­ла Уля рішучим голосом.— Ти ж розумієш, це моя найкра­ща подруга, я не можу виїхати без неї.

На обличчі Анатолія відбився такий щирий жаль, що він не міг, та й не намагався його приховати.

—   Та коні ж не мої, і нас уже четверо... я просто не знаю,— розгубився він.

—   Але ти розумієш, я не можу її покинути й поїхати?

—   Коні, звичайно, дуже сильні, але все-таки п'ять чо­ловік...

—   От що, Толю, спасибі тобі за все, за все...— Ви їдьте, а я з Валею... ми пішки підемо,— рішуче сказала Уля.— Прощайте!

—   Господи, як же пішки, доню моя! Я ж тобі всі плат­тя, білизну в чемодан склала, а постіль?..— І мати, по-ди­тячому  витираючи  кулаками  обличчя,   заплакала  вголос.

Благородство Улі щодо подруги не тільки не здавалось Анатолієві дивним, воно здавалось йому цілком природ­ним, було б дивно, коли б Уля вчинила інакше. Тому він не дратувався й не виявляв нетерпіння,— він просто шу­кав виходу з становища.

—   Та ти хоч спитай у неї! — вигукнув він.— Може, вона вже поїхала, а може, й не збирається нікуди, вона ж не комсомолка все-таки!

—   Я по неї збігаю,— ожила Мотрона Савелівна; вона вже зовсім утратила міру своїм силам.

—   Та лягайте ж ви, мамо, я сама все зроблю!— сказа­ла Уля з серцем.

—   Только! Скоро ви там? — дужим, звучним голосом покликав згори, від хати Попових, Віктор Петров.

—   Коні, звичайно, в них сильні. На крайній випадок, ми зможемо по черзі бігти за возом,— вголос міркував Анатолій.

Та Улі не треба було йти по Валю. Тільки-но Уля з матір'ю зійшли до ґаночка будинку, там, між цим ґаноч­ком і домашніми прибудовами, кухонькою та сарайчиком для корови, стояла серед домашніх Улі змарніла Валя Фі-латова. Блідість в обличчі її проступила навіть крізь густий загар.

—   Валюшо, збирайся, є коні, ми його вговоримо, щоб він узяв нас обох! — швидко сказала Уля.

—   Підожди, мені треба сказати тобі два слова... Валя взяла її за руку. Вони  відійшли до хвіртки.

—   Улю! — сказала Валя, просто глянувши їй в очі сво­їми широко розставленими світлими очима, що виявляли справжню муку.— Улю! Я не поїду нікуди, я... Улю! — сказала вона з силою.— Ти незвичайна людина, так, так, У тобі є щось сильне, велике, ти все можеш, і правду каже моя мама — бог дав тобі крила... Улечко, ти моє щастя на світі,— говорила Валя з жаром любові,— найщасливіше, Що в мене було на світі, це ти, але я... я не поїду з тобою. Я звичайнісінька людина, я це знаю, і я завжди мріяла про   звичайне...   От,   думала,   вивчусь,   піду   працювати, зустріну хорошу, добру людину, вийду заміж, будуть у ме­не діти, хлопчик, дівчинка, буде в нас життя світле, просте, і більше ні про що я не думала. Улечко, я не вмію боро­тись, я боюсь пуститися кудись сама... Так, так, я бачу, тепер усе зруйнувалось, ці мої мрії, але в мене мама ста­ренька, я нікому нічого поганого не зробила, я людина непомітна, і я залишусь, і... і прости мене...

І Валя заплакала в хустинку, яку вона весь час жма­кала в руках. І Уля, раптом обійнявши й пригорнувши її до себе, теж заплакала над її такою знайомою, милою за­пашною русявою голівкою.

З дитинства дружили вони, разом учились, переходили з класу в клас, ділили одна з одною перші дівочі радощі, жалі, таємниці. Уля, закритною бувши, тільки в хвилини особливого душевного стану себе розкривала, а Валя завжди розповідала їй усе-все, не встигаючи своїми по­чуттями за ходою Улиних признань, але хіба в юності дбають про те, щоб розуміти одне одного,— радощі по­лягають у почутті довіри, в можливості поділитись. І ви­явилося, що вони зовсім, зовсім різні. Але стільки чистих, прозорих днів стояло за їхньою ніжною, святою дівочою дружбою,  що горе розлуки шматувало їм серця.

Валя почувала, що вона відмовляється зараз від чогось найбільшого й найсвітлішого в своїм житті, а лишається щось дуже сіре, щось невідоме й жахливе.

А Уля почувала, що вона втрачає людину, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного зане­покоєння розкрити всю себе, яка вона є, Уля. Вона не дбала про те, щоб подруга розуміла її, вона знала тільки, що завжди знайде відгук почуття — доброти й покірності, любові й просто чулості — в її душі. І Уля плакала тому, що це був кінець її дитинства, вона ставала дорослою, вона виходила в світ, і виходила сама.

Тільки тепер вона згадала, як Валя витягла з її волос­ся лілею й кинула на землю. Уля зрозуміла тепер, навіщо Валя зробила це. В момент такого потрясіння Валя до­гадалась, який дивний вигляд мала б з цією лілеєю в во­лоссі її подруга, там, де висаджують у повітря шахти, і тому вона викинула лілею. Значить, вона зовсім не була такою звичайною, як вона казала, могла вона багато чого зрозуміти.

Якесь передчуття говорило їм, що те, що відбувається між ними, відбувається в останній раз. Вони не тільки від­чували, вони знали, що в якомусь особливому, душевному розумінні  вони  прощаються назавжди. Тому вони плакали від щирого серця, не соромлячись своїх сліз і не нама­гаючись їх стримувати.

Багато сліз пролито за ці роки — не тільки на донець­ку, а й на всю випалену, политу кров'ю радянську землю. Серед цих сліз були й сльози безсилля, жаху, прямого, нестерпного фізичного болю. Але скільки було сліз висо­ких , святих, благородних — найсвятіших і найблагород-ніших, які тільки проливало людство!

Щойно заторохкотів, під'їжджаючи до воріт, довгий, з косими полудрабками, селянський, перероблений з гар­би віз, завалений клунками та чемоданами, запряжений в дишель двома добрими гнідими кіньми, яких поганяв ог­рядний літній чоловік з гладким сильним обличчям, у на­піввійськовій гімнастерці та шкуратянім кашкеті,— Уля відірвалась від подруги, низом довгастої долоні, мов по­душечкою, змахнула сльози, і обличчя її набрало звичай­ного виразу.

—   Прощай, Валю...

—   Прощай, Улечко,— Валя заплакала вголос. Вони поцілувались.

Підвода зупинилась біля воріт. З-за неї, червоні та спітнілі від бігу й теж заплакані, з'явилися мати Анатолія, Таїсія Прокопівна, здорова, з світлими очима та волос­сям, ставна, білотіла козачка, і молодша сестра Анатолія, Наташа. Батько його був на фронті з перших днів війни.

Анатолій сидів уже на возі; поряд з ним сидів, у роз­христаній на грудях майці, темноволосий, миловидий, з виразом суму в сміливих хлоп'ячих очах, Віктор Петров, тримаючи в руках загорнену в щось м'яке та перев'язану шнуром гітару.

Уля обернулась і, мов дерев'яна, пішла назустріч сім'ї. їй уже несли чемодан, клунки, хустку. Мати, з чорними очима великої дикої птиці, маленька й стара, метнулась до неї.

—   Мамо,—сказала Уля.

Мати сплеснула сухенькими ручками й упала як мертва.