Поки на околицях
усе двигтіло в хвилюванні відступу й негайної евакуації, ближче до центру міста
все вже трохи вщухло, все виглядало звичайніше. Колони службовців, біженці з
родинами вже схлинули з вулиць. Біля під'їздів установ чи по дворах стояли в
чергу підводи, вантажні машини. І люди, яких було не більше, ніж потрібно для
діла, вантажили на підводи й машини ящики з майном та мішки, напхані
документами. Чути було гомін, неголосний,— він немов навмисне стосувався
тільки того, що люди робили. Із навстіж повідчинюваних дверей та вікон
лунало стукання молотків, інколи — цокання машинок: найпедантичніші керівники
справ складали останній опис майна, яке вивозили чи кидали тут. Коли б не
далекий гуркіт артилерійської стрілянини та глибокі струси вибухів,.що від них
стугоніла земля, могло б здатися, що установи просто переїздять із старих
приміщень у нові.
В самому центрі
міста, на пагорбі, стояв новий одноповерховий будинок з розкинутими крилами,
обсаджений по фасаду молодими деревцями. Люди, які зараз покидали місто, дім
той бачили з першого-ліпшого пункту. Це був будинок райкому та районного
виконкому, а з минулої осені містився в ньому й Ворошиловградський обласний
комітет партії більшовиків.
Представники
установ, підприємств знай увіходили в будинок через головний вхід і майже
вибігали звідти. Безугавні дзвінки телефонів, на відповідь їм — розпорядження
в трубку, то навмисне стримані, то занадто голосні, чути було з відчинених
вікон. Кілька легкових машин, цивільних і військових, ставши півколом, дожидали
біля головного під'їзду. Останнім у ряду машин стояв вельми запорошений
військовий всюдиходик. З заднього його сидіння виглядало двоє військових у
вицвілих гімнастерках — неголений майор та величезний на зріст молодий
сержант. В обличчях і позах шоферів і цих військових був один невловно
спільний вираз: вони чекали.
Тим часом у
великій кімнаті, в правому крилі будинку, відбувалася сцена, яка внутрішньою
своєю силою могла б затьмарити великі трагедії древніх, коли б зовнішнім своїм
виявом не була така проста. Керівники області та району, хто мусив зараз
виїхати, прощалися з керівниками, з тими, хто лишався довершити евакуацію, щоб
потім, якщо прийдуть німці, без сліду зникнути, розчинитися в масі, перейти в
підпілля.
Ніщо так не
зближує людей, як пережиті разом труднощі.
Весь час війни,
від першого її дня до нинішнього, був злитий для цих людей в один суцільний
день праці такого нелюдського напруження, яке під силу тільки загартованим
богатирським натурам.
Все, що було
найздоровішого, найсильнішого й наймолодшого серед людей, вони віддали фронту.
Вони перевели на схід найбільші підприємства, що їх ворог міг би зруйнувати чи
загарбати: тисячі верстатів, десятки тисяч робітників, сотні тисяч родин. Але,
немов якими чарами, і зразу вони вишукали інші верстати й
інших робітників і знову вдихнули життя в спустілі шахти й корпуси.
Вони тримали
виробництво й усіх людей у тому стані готовності, коли при першій потребі все
знову можна було підняти й пересунути на схід. І заразом вони без відмови
виконували обов'язки, без яких немислиме було б життя в Радянській державі:
годували людей, одягали їх, учили дітей, лікували хворих, випускали нових
інженерів, З'чителів, агрономів, утримували їдальні, крамниці, театри, клуби,
стадіон, лазні, пральні, перукарні, міліцію, пожежну охорону.
Вони працювали
протягом усіх днів війни так, ніби це був один день. Вони забули, що в них може
бути своє життя: родини їхні були на сході. Вони жили, їли, спали не вдома, а в
установах та підприємствах,— у всяку годину дня й ночі їх можна було застати
на своїх місцях.
Відпадала одна
частина Донбасу, потім друга, потім третя, але ще з більшим напруженням вони
працювали на тих частинах, що лишалися. З граничним напруженням вони
працювали на останній частині Донбасу, тому що вона була остання. Але до самого
кінця вони підтримували в людях це титанічне напруження сил, щоб знести все,
що війна поклала на плечі народу. І коли вже нічого не можна було видобути з
.енергії інших людей, вони знов та знов видобували її з власних душевних та
фізичних сил, і ніхто не міг би сказати, де ж край цим силам, бо їм не було
краю.
Нарешті настав
момент, коли треба було покинути й цю частину Донбасу. Тоді протягом кількох
день вони підняли на колеса ще тисячі верстатів, ще десятки тисяч людей, ще
сотні тисяч тонн цінностей. І ось настала та остання хвилина, коли їм самим уже
не можна було лишатись.
Вони стояли
тісною групою у великій кімнаті секретаря Краснодонського районного комітету
партії, де вже зняли з довгого столу засідань червоне сукно. Вони стояли один
проти одного, жартували, поштовхували один одного в плече і все не наважувались
вимовити слова прощання. І в тих, хто від'їздив, було так тяжко й тривожно,
так боляче на душі, ніби ворон шматував їм душу.
Природним
центром цієї групи був працівник обкому Іван Федорович Проценко, висунутий на
підпільну роботу ц}е восени минулого року, коли перед областю вперше
постала загроза окупації. Але тоді це діло само собою відклалось.
Іван Федорович
був маленький, доладно й зграбно зшитий тридцятип'ятилітній чоловік із
зачесаним обрід-ним, із залисинами на скронях, русявим волоссям, з рум'яним
обличчям, раніше завжди чистим, голеним, а тепер зарослим м'якою, темною — вже
не щетиною, але ще не борідкою: він почав одпускати ЇЇ тижнів два тому, коли
зрозумів із ходу справ на фронті, що йому не минути підпілля.
Він приязно, з
пошаною тряс руку високому літньому чоловікові, що стояв біля нього у
військовій формі без знаків розрізнення. Худорляве мужнє обличчя цього чоловіка,
покарбоване дрібними зморшками — слідами застарілої перевтоми, визначалося тим
виразом спокою, простоти і заразом значущості, який властивий буває справжнім
видатним керівникам і виникає внаслідок великого знання та розуміння ними того,
що діється в світі.
Чоловік цей,
один з керівників недавно створеного Українського партизанського штабу, прибув
до Кра-снодона ще вчора, щоб установити взаємодію поміж партизанськими загонами
області й частинами діючої армії.
Тоді ще не
думали, що відступ зайде так далеко, сподівалися затримати противника бодай на
рубежі Нижнього Дінця та Нижнього Дону. За вказівкою штабу Іван Федорович
повинен був установити зв'язок між партизанським загоном, що в ньому він мав
базуватись, та дивізією, яку перекидали в район Каменська на підтримку нашого
заслону на Північному Дінці. Дивізія ця, дуже пошарпана в боях у районі
Ворошиловграда, тільки-тільки підходила до Краснодона, а її командир прибув
учора разом з представниками партизанського штабу та політичного управління
Південного фронту. Командир дивізії, генерал років сорока, стояв тут же,
дожидаючи своєї черги попрощатися з Іваном Федоровичем.
Іван Федорович
тряс руку партизанському керівникові, який і за мирного часу був його
керівником, запросто бував дома в Івана Федоровича й добре знав його дружину,—
Іван Федорович тряс йому руку й говорив:
— Спасибі й ще
раз спасибі, Андрію Юхимовичу, за допомогу, за науку. Коли при нагоді
доведеться побувати в центральному штабі, розкажіть, що завелись, мовляв, тепер
і в нашій Ворошиловградській такі-сякі партизани... А коли випаде вам, Андрію
Юхимовичу, щастя побачити самого товариша головкома, то скажіть йому, що обов'язок
свій виконаємо з честю...
Іван Федорович
говорив по-російському, часом мимоволі переходячи на рідну українську.
— Виконаєте —
вас і так почують. А що виконаєте, не маю сумніву,— з мужньою усмішкою, що
осяяла всі зморшки його обличчя, сказав Андрій Юхимович. Раптом він обернувся
до людей, що обступили Івана Федоровича, і сказав: — Хитрий же оцей Проценко,
ще й воювати не почав, а вже намацує, чи не можна постачання діставати з самого
центрального штабу!
Всі засміялись,
крім генерала, який протягом усієї розмови стояв з виразом суворої печалі, що
застиг на його повному, сильному обличчі.
В ясних синіх
очах Івана Федоровича промайнула хитринка, і вони заіскрились, та не обидва
разом, а то одне, то друге, немовби яка жвава іскорка стрибнула з ока в око на
одній ніжці.
— Припаси в
мене свої приховано,— сказав він.— А скінчаться, будемо жити, як той старий
Ковпак, без інтендантства: що у ворога візьмемо, те й наше... Ну, а коли
чого-небудь підкинете...— Іван Федорович розвів руками, і знов усі засміялись.
— Передайте
наше велике спасибі працівникам політ-управління фронту, вони нам велику
допомогу подали,— говорив Іван Федорович, трясучи руку пристаркуватому
військовому в званні полкового комісара.— А вам, хлоп'ята... вам уже не знаю,
що й казати, тільки розцілувати можу...— І розчулений Іван Федорович по черзі
обняв і розцілував молодих хлопців із НКВС.
Він був людина
тонка й розумів, що ні в якій справі не можна кривдити жодного працівника,
більшого чи меншого, коли він, працівник, вклав у справу свою частку. Так він
подякував усім організаціям і всім людям, що допомогли йому формувати загони й
підпільну мережу. Довгим і важким було його прощання з товаришами по обкому.
Міцно зв'язала їх дружба-доля за всі ці місяці війни, що пролетіли, як один
день.
З вологими очима
відірвався він од друзів і поглянув круг себе, з ким же він іще не попрощався.
Генерал,— він був невисокий на зріст і кремезний,— мовчки зробив назустріч
Іванові Федоровичу хуткий, сильний рух усім корпусом і простяг руку, і в
простому російському обличчі генерала зненацька з'явилося щось дитяче.
— Спасибі,
спасибі вам,— зворушено сказав Іван Федорович.— Спасибі, що потурбувались
особисто приїхати.
Тепер ми з вами
наче однією вірьовочкою зв'язані...— І він потряс генералові тверду руку.
Дитячий вираз
миттю зійшов з обличчя генерала. Він хитнув невдоволено, аж наче сердито своєю
великою круглою головою в кашкеті, потім маленькі розумні очі його спинились
на Іванові Федоровичу з давнішнім суворим виразом. Хотілось йому, видно,
сказати щось дуже важливе, але він нічого не сказав.
Рішуча мить
настала.
— Бережи
себе,— змінившись на виду, сказав Андрій Юхимович і обняв Проценка.
Всі стали знов
прощатися з Іваном Федоровичем, з його помічником, з тими працівниками, що
лишалися, і один за одним виходили з кабінету з виразом якоїсь винуватості.
Лише генерал вийшов з високо піднесеною головою, звичайною швидкою та легкою
ходою, несподіваною при його огрядності. Іван Федорович не пішов їх проводити,
він тільки чув, як на вулиці заревли машини.
Протягом усього
часу в кабінеті без упину дзвонили телефони, і помічник Івана Федоровича одну
по одній хапав трубки й просив подзвонити через кілька хвилин. Тільки-но Іван
Федорович попрощався з останнім з-поміж тих, що виїздили, як помічник миттю
простяг йому одну з трубок.
— З
хлібозаводу... разів з десять уже дзвонили... Іван Федорович маленькою рукою
взяв трубку, сів на
край столу й
зразу став не тією людиною, то добродушною й розчуленою, то хитруватою й
веселою, яка тільки-но прощалася з товаришами. В жесті, яким він узяв трубку,
у виразі його обличчя і в голосі, яким він заговорив, з'явились риси спокійної
владності.
— Ти не
торохти, ти мене послухай,— сказав він, зразу примусивши замовкнути голос у
трубці.— Я тобі сказав, що транспорт буде, значить, він буде. Міськторг забере
в тебе хліб та в дорозі людей годуватиме, А знищувати стільки хліба — злочин.
Навіщо ж ти його всю ніч пік? Я бачу, ти сам поспішаєш, так ти не поспішай,
поки я тобі не дозволив поспішати. Зрозумів? — І Йван Федорович, повісивши
трубку, зняв другу, що заходилась пронизливою треллю.
В одчинене
вікно, звернене до шахти № 1-біс, видно було рух військових частин, вантажних
машин, що покидали місто, колони жителів, що евакуювалися. Звідси, з пагорба,
видно було, майже як на карті, що рух розпадається в основному на три річища:
головний потік посувався на південь, до Новочеркаська й Ростова, трохи менший
— на південний схід, до Лихої, а ще менший — на схід, на Каменськ. Машини, які
тільки-но рушили від будинку райкому, витягтися в ряд, взяли напрям на Новочеркаськ.
І тільки припалий порохом всюдиходик генерала пробивався вулицями в напрямі
Ворошиловградсько-го шосе.
Л думки
генерала, що повертався до своєї дивізії, були вже далеко від Івана Федоровича.
Палюче сонце навскоси било йому в обличчя. Курява вкривала й машину, і
генерала з шофером, і неголеного майора з ставним сержантом, що притихли на
задньому сидінні. Звуки далекої артилерійської стрілянини, ревіння машин на
шосе, вигляд людей, що покидали місто,— все це мимоволі приковувало думки цих,
таких різних за віком та званням, військових людей до грізної дійсності.
З-поміж усіх,
хто прощався з Іваном Федоровичем, тільки представник Українського партизанського
штабу та генерал, як люди військові, розуміли, що означало взяття німецькими
танковими частинами Міллерова та їх стрибок на Морозовський — місто на
залізниці, яка зв'язувала Донбас із Сталінградом. Це означало, що Південний
фронт уже ізольовано від Південно-Західного і що Ворошиловградську та велику
частину Ростовської області одрізано від центру, а Сталінград — від Донбасу.
Завдання дивізії
полягало тепер у тім, щоб якнайдовше затримати німців, які насідали на південь
від Міллерова, аж доти, поки армії Південного фронту встигнуть відійти до
Новочеркаська й Ростова. А це означало, що дивізія, якою командував генерал,
через кілька день або зовсім перестане існувати, або потрапить у вороже оточення.
Думка про оточення була до болю огидна генералові. Та генерал не хотів
допустити й того, щоб його дивізія перестала існувати. Адже він знав, що
виконає свій обов'язок до кінця. І всі душевні сили його були спрямовані тепер
на розв'язання цієї нерозв'язаної задачі.
За віком своїм
генерал належав не до старшого, а до середнього покоління радянських
воєначальників, до того покоління, яке почало свій шлях у громадянську війну
або невдовзі після громадянської війни зовсім іще юними й малопомітними людьми.
Рядовий солдат,
він сходив ногами той самий донецький степ, по якому мчав тепер на всюдиході.
Син курського селянина, дев'ятнадцятилітній пастух, він почав свій
воїнський шлях, коли вже гриміла безсмертна слава Перекопу. Він став солдатом
у період ліквідації на Україні банд Махна: це був останній слабкий відгомін
битв проти ворогів революції. Він воював іще під командуванням Фрунзе. В ті юні
роки він відзначився як стійкий боєць. Він відзначився як розумний боєць. Але
він відзначився не тільки через те: стійкі та розумні люди не дивина в народі.
Поступово, непомітно, здавалось би навіть повільно, засвоював він усе, чого
вчили бійців-червоноармійців ротні політкерівники, батальйонні та полкові
комісари — вся незліченна, безіменна армія працівників політвідділів та
військових партійних осередків, хай живе на віки вічні пам'ять про цих людей. І
він не просто засвоював їх науку, він переробляв і твердо вкладав її в своїй
душі. І раптом відзначився поміж бойовими товаришами своїми, як людина
неабиякого політичного обдаровання.
Дальший шлях
його був простий і запаморочний, як шлях першого-ліпшого з воєначальників його
покоління. Велику Вітчизняну війну він почав командиром полку. За плечима в
нього була вже Військова академія імені Фрунзе, Халхін-Гол, лінія Маннергейма.
Це було нечува-но багато для людини його походження, його віку, але як цього
було ще мало! Вітчизняна війна зробила його полководцем. Він ріс, але ще
більше за те — його ростили. Його ростили тепер на досвіді великої війни, як
ростили колись у військовому училищі, потім в Академії, потім на досвіді двох
малих воєн.
Гідним подиву
було це нове відчуття, усвідомлення самого себе, яке міцнішало в ході війни,
невважаючи на всю гіркоту відступу. Солдат наш — кращий за солдата противника
не тільки в розумінні моральної переваги,— які могли тут бути порівняння! — а
просто в воєнному розумінні. Наші командири незрівняно вищі не тільки своєю
політичною свідомістю, але й військовою освітою, умінням швидко схоплювати
нове, застосовувати практичний досвід різнобічно. Військова техніка не гірша,
а в певній частині навіть краща, ніж у противника. Військова думка, що
створила все це й направляє все це, виходить з великого історичного досвіду,
але водночас вона й нова, смілива, як революція, що її породила, як ця невидана
в історії Радянська держава, як геній людей, що сформулювали й запровадили в
життя цю думку,— вона ширяє на орлиних крилах. А доводиться все-таки
відступати. Противник перемагає поки що числом, раптовістю, жорстокістю, яка
не піддається нормальним визначенням совісті, бере щоразу граничним напруженням
сил, коли вже не думають про резерви.
Як і багато
радянських воєначальників, генерал досить рано зрозумів, що ця війна, більше
ніж будь-яка війна в минулому,— війна резервів людських, матеріальних. їх треба
було вміти створювати в ході самої війни. Ще складніш було ними оперувати:
розподіляти в часі, посилати туди, куди належить. Розгром противника під
Москвою, його поразка на півдні свідчили не тільки про перевагу нашої
військової думки, нашого солдата, нашої техніки,— ще більше вони говорили про
те, що великі резерви народу, держави — в дбайливих руках, у вмілих руках, в
золотих руках.
Прикро, дуже
прикро було знову відступати — перед очима народу, коли, здавалось, уже все,
все відомо про ворога й про себе!
Генерал мовчки
їхав, поринувши в свої думки. Тільки-но всюдихід, насилу пробравшись по
вулицях, загачених населенням, що евакуювалось, добрався до Ворошиловградського
шосе, як майже над самою головою, ревучи моторами, один по одному пройшли три
німецькі пікірувальники. Вони вивернулись так несподівано, що ні генерал, ні
офіцер та сержант, які супроводили його, не встигли вискочити й лишилися в
машині. Потік бійців та біженців, роздвоївшись, ринув обабіч шосе,— хто
кинувся ниць у канаву, хто привалився до призьби хати чи припав до стіни.
І в цю мить
генерал побачив на самій обочині шосе одиноку струнку дівчину в білій кофтинці,
з довгими чорними косами. Все шосе на величезному протязі спорожніло, дівчина
лишилася зовсім сама. З безстрашним похмурим виразом проводила вона очима цих
розмальованих птиць з чорними хрестами на розплатаних крилах, які промчали над
нею і летіли так низько, аж, здавалося, обдали дівчину вітром.
Щось раптом
клекнуо в горлі в генерала, і супутники злякано глянули на нього. Генерал
сердито покрутив своєю великою круглою головою, ніби комір тіснив йому шию, і
одвернувся, не в силі бачити цю самотню дівчину на шосе. Всюдихід круто
завернув і, стрибаючи по нерівній місцевості, помчав поряд із шосе по степу —
не в напрямі Каменська, а в напрямі Ворошиловграда, звідкіля тільки-тільки
підходила до Краснодона дивізія генерала.