Від пори великого переселення народів не бачив до­нецький степ такого руху мас людей, як у липневі дні 1942 року.

Шосейними шляхами, ґрунтовими дорогами й прямо степом під пекучим сонцем, відступаючи, йшли з обозами, артилерією, танками частини Червоної Армії, дитячі бу­динки й садки, гурти худоби, вантажні машини, біжен­ці — то колонами, то нарізно, штовхаючи поперед себе тачки з речами та з дітьми на клунках.

Вони йшли, толочили вистигаючі і вже достиглі хліба, і нікому вже не було жаль цього хліба — ні тим, хто хліб толочив, ні тим, хто сіяв,— вони стали нічиїми, ці хліба: вони лишались німцям. Колгоспні та радгоспні картопляні поля й городи були відкриті для всіх. Біженці копали картоплю й пекли її в попелі вогнищ, розпалених із со­ломи чи станичних тинів,— у всіх, хто йшов або їхав, можна було бачити в руках огірки, помідори, соковиту скибку кавуна або дині. І курява така стояла над степом, що можна було, не мружачись, дивитись  на сонце.

Те, що поверховому поглядові окремої людини, як пі­щинка втягненої в потік відступу, людини, яка відбиває скорше те, що діється в душі її, ніж те, що відбувається круг неї, могло здатись випадковим і безглуздим, було на­справді нечуваним за масштабами пересуванням величезних мас людей та матеріальних цінностей, приведеним до дії складним, організованим, тобто таким, що рухався волею сотень і тисяч великих і малих людей, державним механізмом війни.

Але,   як   це   буває у вимушеному швидкому відступі, крім головних великих, хоч і трудних, але усвідомлених рухів мас війська та цивільного населення, всіма дорогами й просто степом у напрямі на схід і південний схід ішли   І біженці, дрібні установи та колективи, розрізнені команди та обози військ, розбитих у боях, які втратили зв'язок, | збилися  з дороги,   групи  військових,  що  відстали   через хворобу чи  поранення, через нестачу транспорту. Більші чи менші оці групи, котрі не мали ніякого уявлення про те, що ж насправді відбувається на фронті, йшли, куди їм здавалось певніше й вигідніше, затикали всі пори та вени головного  руху   і   насамперед затикали  переправи через  ^; Донець, де біля поромів та понтонних мостів, під ворожим бомбардуванням з повітря, протягом діб юрмились  величеані табори людей, машин, підвід.

Хоч яке  безглузде було для цивільних людей просу­вання на  Каменськ,  коли німецькі   частини вже вийшли далеко по той бік Дінця, на Морозовський, значна части­на біженців з Краснодона рушила саме в цім напрямі, бо  З в цім напрямі посувались,  тільки-но поминувши Краснодон, головні частини дивізії, яку  перекидали,  щоб зміц- І нити нашу оборону на Дінці,  на південь від Міллерова.  саме в цей потік потрапила запряжена двома добрими гнідими кіньми селянська підвода, якою їхали Уля Громо­ва, Анатолій Попов, Віктор Петров і його батько.

Тільки зникли з-перед очей останні хутірські будівлі, коли підвода серед інших підвід і машин уже перевалила за пологий схил горба, з глибокого неба раптом зринуло страшенне ревище моторів, і знову низько над головами, застуючи сонце, промчали німецькі пікірувальники, удари­ли по шосе з кулеметів.

Вікторів батько, енергійний здоровий чоловік у шку­ратянім кашкеті, з опасистим обличчям та сильним голо­сом, раптом сполотнів.

— У степ! Лягай! — гукнув він страшним голосом.

Та молодь уже зіскочила з воза й шугонула в пшеницах Батько Віктора, кинувши віжки, теж зіскочив з воза й тут же на місці зник, ніби розтанув, ніби це був не селянин-лісничий у важких чоботях, а дух безплотний. Тільки Уля лишилась на возі,— вона й сама не знала, чому не побігла. Але в ту ж мить злякані коні рвонули так, що мало не викинули її з воза.

Уля була спробувала спіймати віжки, але не могла до­тягтись: коні, трохи не наскочивши грудьми на бричку попереду, стали дибки й рвонули набік, ледве не обір­вавши посторонки. Стійкий, довгий, укладистий віз був перекинувся, але знову став на колеса. Уля, вчепившись однією рукою за край воза, а другою за якийсь важкий чувал, напружувала всі сили, щоб не випасти; її тут же задавили б,   шаленіючи  довкола,  коні інших підвід.

Величезні гніді несамовито рвались по витолоченому хлібу серед людей та підвід, стаючи дибки, хропучи та бризкаючи піною. Раптом з брички попереду зіскочив ви­сокий, широкоплечий, світловолосий юнак з непокритою головою й кинувся, здавалось, під самі коні.

Уля не зразу збагнула, що сталося, але за мить вона побачила між кінськими головами з розвіяними гривами та вишкіреними пащами його дуже юне, свіже, з блиску­чими очима, з виразом незвичайного напруження та сил, з рум'янцем на  щоках,   вилицювате обличчя.

Схопивши дужою рукою одного хропливого коня за віжку біля самих вудил, юнак стояв між конем і дишлем, більш налягаючи на коня, щоб той його не збив дишлем. Юнак стояв, ставний, акуратний, у добре випрасуваній сірій парі з темно-червоним галстуком та білим кістяним наконечником складаної ручки, що визирав із кишень­ки піджака. Другою рукою він поверх дишля намагався схопити за віжки другого коня. Тільки з роздутого під сі­рим піджаком бугра м'язів та з виразно позначених жил біля засмаглої кисті руки, що нею він тримав коня, видно було його зусилля.

—   Тпру... тпру...— говорив він не дуже голосно, але владно.

І в змиг той, коли пощастило схопити за віжки ще й другого коня, обидва коні разом посмирнішали в його руках. Вони ще стріпували гривами, скоса зиркаючи на нього звіриними очима, але він тримав їх, поки вони зов­сім не вгамувались.

Юнак випустив віжки з рук, і перше, що він зробив, дуже здивувавши Улю,— великими долонями акуратно пригладив своє майже не розпатлане, розчесане на косий проділ світло-русяве волосся. Потім він підвів до Улі мокре від поту вилицювате обличчя хлопчика з великими очима в довгих темних золотавих віях і широко, просто­душно й весело всміхнувся.

—   Добрі к-коні, могли рознести,— сказав він, ледь заникуючись, поглядаючи з широким усміхом на Улю, яка, ще тримаючись за край воза та за чувал, трохи роз­димаючи ніздрі, поважливо дивилась на нього чорними очима.

Люди повертались на шосе, шукаючи свої підводи й машини. Подекуди, мабуть, коло вбитих та поранених юрмились жінки: звідтіля чути було стогін і голосіння.

—   Я так боялася, що вони зіб'ють тебе дишлем! — ска­зала Уля,   аж  ніздрі тремтіли від хвилювання.

—   Я сам того боявся. Та коні не злі, вихолощені, — наївно сказав він і великою загорілою рукою з довгими пальцями недбало поляскав по спітнілій лиснючій шиї ко­ня, до якого ближче стояв.

Оддалік, десь уже на Дінці, пролунали глухі й водночас різкі вдари бомбування.

—   Дуже людей мені шкода,— сказала Уля, озираючись довкола.

Підводи й люди вже йшли мимо з обох боків, куди ся­гало око, ніби велика шумлива ринула ріка.

—   Еге, шкода. А особливо наших матерів. Що вони переживають! І що їм доведеться пережити! — мовив юнак, і обличчя його зразу стало серйозним, і на лобі йо­го, не по літах, збрижились подовжні зморшки.

—   Так, так...— беззвучно сказала Уля, зразу уявивши матір, як вона лежала, маленька, розплатавшись на випа­леній землі.

Батько Віктора Петрова так само несподівано, як і щез, виник біля коней і з надмірною увагою став обма­цувати посторонки, шлеї, віжки. За ним, посміхаючись, і винувато крутячи головою в узбецькій шапочці, і все-таки не втрачаючи звичайного серйозного виразу, з'я­вився Анатолій Попов, за ним Віктор, теж трохи зні­яковілий.

—   Гітара моя ціла? — швидко спитав Віктор, заклопо­тано оглянувши віз. І, побачивши вгорнену в стьобану ковд­ру, закладену між клунками гітару, блимнув на Улю смі­ливими сумними очима й засміявся.

Юнак, що стояв досі між кіньми, проліз під дишлем та під шиєю коня і, вільно та легко несучи на широких плечах велику непокриту  біляву голову, ступив до воза.

—   Анатолій! — радісно вигукнув він.

—   Олег!

Вони міцно схопили один одного за руки вище ліктів, а Олег скоса глянув на Улю.

—   Кошовий,— назвав він себе й простяг їй руку. Од­не плече, ліве, підіймалося в нього трохи вище за друге. Він був дуже юний, зовсім іще хлопчик, але від його за­смаглого обличчя, високої легкої постаті, навіть від одежі, добре випрасуваної, з цим темно-червоним галстуком та білим наконечником складаної ручки, від усієї його ма­нери рухатись, говорити з легким заїкуванням віяло таким відчуттям свіжості, сили, доброти, душевної ясності, що Уля зразу відчула довір'я до нього.

А він мимовільною спостережливістю юнака вмить охопив очима її вбраний у білу кофту й темну спідницю стрункий стан з гнучкою та сильною талією сільської дівчини, звичної до важкої польової роботи, чорні очі, звернені до нього, хвилясті коси, ніздрі чудернацького ви­різу, довгі, стрункі, засмаглі ноги, трохи нижче колін прикриті темною спідницею,— спалахнув, рвучко обер­нувся до  Віктора і, зніяковівши, простяг йому руку.

Олег Кошовий учився в найбільшій краснодонській школі — імені Горького, — розташованій у міському парку. Улю та Віктора він бачив уперше, а з Анатолієм був зв'я­заний тою безтурботною дружбою, яка частенько вини­кає між активними комсомольцями, дружбою від одної комсомольської наради до другої.

—   Так ось де довелося зустрітися,— сказав Анато­лій.— А пам'ятаєш, ще три дні тому ми заходили до тебе всім гамузом води напитись, і ти нас усіх познайомив... із своєю бабусею! — засміявся він.— Вона як, з тобою їде?

—  Ні, б-баба зосталась. І мама зосталася,— сказав Олег, і на лобі в нього знову склалися подовжні зморш­ки.— Нас п'ятеро: Коля, мамин брат,— ніяк язик не по­вернеться назвати його дядьком!—усміхнувся він.—Жін­ка його, та їхній хлопчисько, та д-дід, що нас везе,— і він кивнув на бричку попереду, звідки до нього вже кілька разів гукали.

Бричка, запряжена присадкуватим, прудким на ноги буланим коником, тепер ішла попереду, а гніді коні так натискали ззаду, що їхні вологі ніздрі обдавали жаром шиї та вуха тих, хто сидів у бричці.

Дядько Олега Кошового, Микола Коростильов, або дядя Коля, інженер-геолог тресту «Краснодонвугілля», в синій піджачній парі, красивий, чорнобровий, кароокий і флегматичний молодик, старший од племінника всього років на сім,— він дружив з ним, як з рівним,— потроху дражнив його Улею.

—   Цього, брат, проґавити не можна,— бубонів дядя Коля нудним голосом, не дивлячись на племінника,— це ж не жарти, отаку дівку мало не від смерті врятував! Тут, брат, діло не обійдеться без сватів. Чи не так, Марино?

—   Ану вас к богу! Я злякалась!

—   Правда ж гарна! — питав Олег у своєї молоденької тітоньки.— Просто диво, яка гарна!

—   А Леночка?.. Ах ти, Олежка - дролежка! — так і пронизавши його чорненькими очицями, сказала ті­тонька.

Тітонька Марина була з прегарних тіточок-українок, які, здається, зійшли з лубочної картинки,— у вишиваній українській сорочці, в намисті, чорнявенька, білозуба, з пишним волоссям, що пухнастою хмаркою стояло круг голови,— навіть несподіване вирядження в дорогу не пе­решкодило їй прибратись до лиця.

Вона придержувала рукою трилітнього товстого хлоп­чика, який напрочуд життєрадісно відгукувався на все, що він бачив довкола, не підозрюючи, в який жахливий світ потрапив.

—   Ні, я так скажу: Леночка, таки правда, пара нашому Олегові, а ця, хоч і гарненька, а вона Олега не полюбить, бо Олег іще хлопчик, а вона вже дівчина дай боже,— швидко говорила тітонька Марина, неспокійно поводячи чорними очицями навкруг та раз у раз позираючи на не­бо.— Це коли жінка вже стара, то їй подобаються хлоп­чики, а коли вона ще молоденька, то їй ніколи не полю­биться молодший за неї, то я по собі скажу,— говорила вона такою скоромовкою, яка свідчила, що тітонька й справді злякалась.

В Лену Позднишеву, дівчину-однокласницю, що лиши­лась у Краснодоні, з якою Олег дружив, він був закоха­ний і присвятив їй багато сторінок свого щоденника. Мо­же, він, Олег, і справді недобре вчинив щодо неї, так за­хоплено говоривши про Улю? Але що ж у тім може бути недоброго? Леночка — це вже назавжди в душі його, це вже ніколи не може піти, а Уля... І він знову бачив перед собою Улю і цих коней і знову відчував, як кінь зліва дихав на нього. І невже ж після всього Марина каже правду, що ця дівчина може не покохати його тому, що він іще хлопчик! «Ах ти, Олежка-дролежка!» Він був залюбливий і знав це за собою.

Обидві підводи, бричка та селянський віз з косими полудрабками довго ще маневрували по степу, намагаю­чись випередити колону, та були ще сотні й тисячі лю­дей, що так само поривалися пробитись уперед, і всюди, куди тільки сягало око, був усе той же потік людей, машин та підвід.

І помалу образи Улі та Леночки покинули Олега, і все заступив цей суцільний потік людей, у якому, мов хисткі човни в морі, погойдувались бричка, запряжена буланим коником, та підвода з гнідими кіньми.

Степ без кінця-краю стелився в усі кінці світу, густий дим пожеж уставав на обрії, і тільки далеко-далеко на схо­ді на продиво чисті, ясні, виткі хмарини купчились у голубому небі, і не було б нічого дивного, якби вилетіли з цих хмар білі ангели із срібними сурмами.

І згадалась Олегові мама, її м'які та добрі руки...

...Мамо, мамо! Я пам'ятаю руки твої з тої хвилини, як я став усвідомлювати себе на світі. За літо їх завжди вкривав загар, він уже не сходив і взимку,— він був такий ніжний, рівний, тільки ледь-ледь темніший на жилочках. А може, вони були й грубіші, руки твої,— адже їм стільки випало робити в житті,— але вони завжди здавались мені такими ніжними, і я так любив цілувати їх у темні жилочки.

Так, з тієї самої хвилини, як я став себе тямити, і до останнього моменту, коли ти в знемозі, тихо, в останній раз поклала мені голову на груди, виряджаючи в тяжку путь життя, я завжди пам'ятаю руки твої в роботі. Я при­гадую, як вони снувались у мильній піні, перучи мої про­стиральця, коли ці простиральця були ще такі малі, що скидались на пелюшки, і пригадую, як ти в кожушку зимою  несла  відра  на  коромислі,  поклавши  спереду  наоромисло маленьку руку в рукавичці, сама така маленька й пухнаста, як рукавичка. Я бачу твої, трохи потовщені в суглобах, пальці на букварі, і я повторюю за тобою: «6е-а-ба, ба-ба». Я бачу, як сильною рукою своєю ти підводиш серпа під жито, зламане жменею другої руки, просто на серп, бачу невловне блищання серпа і потім цей миттє­вий, плавний, такий жіночий рух руки й серпа, який від­кидає колосся жмутком, щоб не поламати зжатих стеб­лин.

Я пам'ятаю твої руки, негнучкі, червоні, задубілі від холодної води в ополонці, де ти полоскала білизну, коли ми жили самі,— здавалося, зовсім самі на світі, і пам'я­таю, як непомітно могли руки твої витягти скабку з паль­ця в сина і як вони вмить просилювали нитку в голку, коли ти шила й співала — співала тільки для себе й для мене. Бо нема нічого в світі, чого б не зуміли руки твої, що було б їм не під силу, чим би вони погребували! Я ба­чив, як вони місили глину з коров'ячим кізяком, щоб мазати хату, і бачив я руку твою, що визирала з шовку, з перснем на пальці, коли ти піднесла склянку з червоним молдавським вином. А з якою покірною ніжністю повна й біла вище ліктя рука твоя обвилась круг шиї вітчима, коли він, бавлячись з тобою, підняв тебе на руки,— віт­чим, якого ти навчила любити мене і якого я шанував, як рідного, вже хоч би тільки за те, що ти любила його.

Але найбільше за все, на віки вічні запам'ятав я, як ніжно гладили вони, руки твої, трохи шорсткі й такі теплі та прохолодні, як вони гладили моє волосся, і шию, і гру­ди, коли я напівпритомний лежав у ліжку. І коли тільки я розплющив очі, ти була біля мене, і нічник світився в кімнаті, і ти дивилась на мене запалими очима, немовби з пітьми, сама вся тиха, ясна, ніби в ризах. Я цілую чисті, святі руки твої!

Ти проводила на війну синів,— якщо не ти, то інша, така сама, як ти,—деяких ти вже не діждешся довіку, а коли ця чаша обминула тебе, то вона не обминула іншу, таку саму, як ти. Але, якщо і в дні війни в людей є шма­ток хліба і є одежа на тілі і якщо стоять скирти в полі, і мчать по рейках поїзди, і вишні цвітуть у саду, і полум'я бурхає в домні, і чиясь незрима сила підіймає воїна з землі чи з постелі, коли він хворий або поранений,— все це зробили руки матері моєї — моєї, і його, і його.

Оглянься й ти, юначе, мій друже, оглянься, як і я, і ска­жи, кого ти кривдив у житті своєму більше ніж матір,— хіба не від мене, не від тебе, не від нього або не від наших невдач, помилок чи не від горя нашого сивіють наші матері? Але ж настане час, коли нестерпним докором серцю обернеться все це біля материнської могили.

Мамо, мамо!.. Прости мені, бо ти одна, тільки ти одна в світі можеш прощати, поклади на голову руки, як у дитинстві, і прости...

Такі думки та почуття тіснилися в душі Олега. Він уже не міг забути, що мати його залишилась «там», і бабуся Віра, «подруга днів моїх суворих», котра теж була мамою, мамою його матері та дяді Колі, теж лишилась «там».

І обличчя Олега стало серйозним, нерухомим, великі очі в темно-золотавих віях застелились вологим серпан­ком. Він сидів, зсутулившись, звісивши ноги, зчепивши довгі сильні пальці великих рук, і різкі подовжні зморшки лягли в нього на лобі.

Принишкли й дядя Коля, і Марина, і навіть їхній ма­ленький синок, і така ж сама тиша обгорнула й підводу, що йшла за ними. Потім і буланий коник, і добрі гніді коні в цій страшенній спеці й штовханині притомились, і обидві підводи непомітно знову вибились на шосе, по якому все котився й котився потік людей, машин та підвід.

І хоч би що робили, думали, говорили люди в цьому великому потоці горя — чи жартували вони, чи куняли, годували дітей, заходили в нові знайомства, напували коней біля нечастих колодязів,— за всім оцим і над усім незримо простягалась чорна тінь, що насувалась з-за спи­ни, простерши крила вже десь на півночі й на півдні, що ширилась по степу ще прудкіше від цього потоку.

І відчуття того, що вони вимушено полишають рідну землю, близьких людей, тікають у безвість і що сила, яка накинула цю чорну тінь, може наздогнати й роздушити їх,— тягарем лежало в кожного на серці.