«Земляки!   Краснодонці!   Шахтарі!   Колгоспники!

Усе брешуть німці! Москва була, є та й буде наша! Гітлер бреше про кінець війни. Війна тільки розгоряєть­ся. Червона Армія ще повернеться в Донбас.

Гітлер жене нас у Німеччину, щоб ми на його заво­дах стали вбивцями своїх батьків, чоловіків, синів, дочок.

Не їдьте до Німеччини, якщо хочете незабаром на сво­їй рідній землі, в себе дома обійняти чоловіка, сина, брата!

Німці мучать нас, катують, убивають найкращих лю­дей, щоб залякати нас, поставити на коліна.

Бийте проклятих окупантів! Краще смерть у боротьбі, як життя  в  неволі!

Батьківщина в небезпеці. Але в неї вистачить сил, щоб розгромити ворога. «Молода гвардія» розповідатиме в сво­їх листівках усю правду, хоч би яка гірка вона була для Росії.  Правда переможе!

Читайте, ховайте наші листівки, передавайте їх зміст із  дому  в дім,' із  селища в  селище.

Смерть   німецьким   загарбникам!

«Молода гвардія»

 

Звідки взявся він, цей маленький аркушик, вирваний із шкільного зошита, на краю базарного майдану, що кишів людьми, на щиті, де колись вивішувано з обох боків ра­йонну газету «Соціалістична Батьківщина», а тепер ви­сять німецькі плакати в дві фарби, жовту й чорну?

Люди із сіл і станиць ще вдосвіта сходились на базар неділешнього дня — з кошиками, лантухами; якась там жінка принесла, може, тільки одне курча, загорнене в ганчірку, а в кого багато вродило овочів або зосталося борошно з минулого врожаю, той привіз своє добро на тачці. Од волів уже не лишилося й згадки — всіх забрав німець, а що вже казати про коней!

Оці ще тачки,— їх народ запам'ятає на багато років! Це тачки не того фасону, щоб возити глину, на однім колесі, а тачки для всякого вантажу, на двох високих ко­лесах,— їх штовхають перед собою, взявшись руками за поперечину. Тисячі, тисячі людей пройшли з ними через увесь Донбас, з кінця в кінець, і в спеку, і в куряву, і в дощ, і в грязь, і в мороз та сніг, але частіше ніж із до­бром на базар — шукати собі притулок чи могилу.

Ще вдосвіта люди з близьких сіл несли на базар ово­чі, хліб, птицю, фрукти, мед. А міський люд виніс з ран­нього рана — хто шапку, хто хустку, хто спідницю, хто чоботи, а то, гляди, гвіздки, або сокиру, або сіль, або зава­лящого ситчику, а може, навіть мадеполаму або старовин­ного крою сукню з мереживом з бабусиної заповітної скрині.

Мало якого сміливця, або дурня, чи просто підлу лю­дину веде в такий час на базар нажива,— у такий час женуть людину на базар біда й злидні. Німецькі марки хо­дять тепер по українській землі, та хто їх зна, чи справж­ні вони і чи вдержаться ті марки, та й, щиро сказати, хто ж їх має? Ні, вже краще старовинний дідівський спо­сіб,— скільки разів виручав він у лиху годину: я — тобі, а ти — мені!.. І від раннього ранку юрмляться люди на ба­зарі, тисячі разів обертаючись один круг одного.

І всі люди бачили: стояв собі щит край базару, стояв, як багато літ підряд. І, як усі останні тижні, висіли на ньому німецькі плакати. І раптом на одному з них — як­раз на тому самому, де віялом розляглись фотографії, що зображували парад німецьких військ у Москві, німецьких офіцерів, що купаються в Неві біля Петропавловської фортеці, німецьких офіцерів, які, під руку з нашими дів­чатами, гуляють по набережній Сталінграда,— саме на цьо­му плакаті виник білий аркуш, акуратно списаний чорни­лом, зробленим з хімічного олівця.

Поцікавилась нараз одна людина, потім підійшли ще двоє, ще та й ще, і от уже купка народу, переважно жі­нок, стариків, підлітків, зібрались біля щита, і всі про­сувають голови, щоб прочитати листок. А хто ж пройде повз купку людей, що втупили очі в списаний аркушик білого  паперу,  та ще на базарі.

Величезний натовп нуртував біля щита з аркушиком. Передні стояли мовчки, але не відходили: непереборна сила спонукувала їх знов та знов перечитувати ці слова. А задні, намагаючись пропхатись до листівки, галасували, сердились, питали, що там написано. І хоч ніхто не від­повідав і пробитись не можна було, величезна юрба, зро­стаючи дедалі, знала вже, про що волає маленький цей листочок, вирваний із шкільного зошита: «Неправда, що німецькі війська йдуть парадом по Красній площі! Не­правда, що німецькі офіцери купаються біля Петропав­ловської фортеці! Неправда, що вони гуляють з нашими дівчатами по сталінградських вулицях! Неправда, що нема вже на світі Червоної Армії, а тримають фронт монголи, найняті англійцями!» Все це — неправда. Правда в тому, що лишилися в місті свої люди, які знають правду, і вони безстрашно кажуть єдину цю правду на­родові.

Чоловік з пов'язкою поліцая, неймовірно довгий, у кар­татих штанях, заправлених у яловичі чоботи, і в тако­му ж картатому піджаку, з-під якого звисала важка кобура з жовтим шнуром, увійшов у юрбу, стовбичачи над нею вузькою головою в старомоднім картузі. Люди, озираючися,  впізнавали Гната Фоміна й розступались перед ним з  раптовим  виразом  переляку  чи  запобігливості.

Серьожка Тюленін, насунувши кепку на брови й хо­ваючись за людей, щоб Фомін не впізнав його, пошукав очима в юрбі Васю Пиріжка. Знайшовши, підморгнув на Фоміна. Але Пиріжок добре знав, що він має робити,— він за Фоміним уже проштовхувався до щита.

Невважаючи на те, що Пиріжка й Ковальова вигнали з поліції, в них збереглись добрі стосунки з усіма полі­цаями, які зовсім не вважали вчинок Пиріжка й Ковальо­ва за такий уже й недозволеннії. Фомін озирнувся, впі­знав Пиріжка й нічого йому не сказав. Вони разом добра­лись до цього аркушика. Фомін спробував здерти його нігтем, але аркушик міцно прилип до німецького плаката й не відривався. Фомін проколупав дірку в плакаті й ви­дер аркушик разом з клаптем плаката і, пожмакавши, за­сунув у кишеню піджака.

—   Чого зібралися? Чого не бачили? Геть звідси! 4- за­сичав він, обернувши до натовпу жовте обличчя скопця, і маленькі сіренькі очиці вилізли з численних зморщок шкіри,  що  оточували їх.

Пиріжок, ковзаючи та в'ючись круг Фоміна, як чорний змій, викрикував хлоп'ячим голосом:

—   Чули?.. Розходьтесь, панове, краще буде!

Фомін, розчепіривши довгі руки, звис над юрбою. Пи­ріжок на мить немов прилип до нього. Юрба розпалась і стала розбігатись. Пиріжок вибіг уперед.

Фомін похмуро сунув по базару в важких яловичих чоботях. Люди, покинувши свої торговельні справи, ди­вились йому в спину хто з переляком, хто з подивом, а хто з виразом зловтіхи: на спині Фоміна, на його картатім піджаку теліпався аркушик, на якому великими друкова­ними  літерами   було   виведено:

«Ти продаєш наших людей німцям за шмат ковбаси, за ковток горілки й за пачку махорки. А заплатиш сво­їм  підлим  життям.  Стережись!»

Ніхто не спинив Фоміна, і він із цим зловісним попе­редженням на спині пройшов через увесь базар до поліції.

Білява кучерява голова Серьожки та чорна голівка Пиріжка то виринали, то зникали в базарнім юрмищі — там, тут, сновигаючи в метушінні тіл, мов комети по своїх незбагненних орбітах. Вони не самі: враз випірне на яко-му-небудь завороті русява голівка Тосі Мащенко, тихої, скромно вдягненої дівчини з розумненькими очицями. А коли тут голівка Тосі Мащенко, значить, шукай побли­зу?

зу її супутника, білу голову Стьопи Сафонова. Світлі про­низливі очі Серьожки схрещуються в натовпі з темними оксамитними очима Вітьки Лук'янченка,— схрестяться й розійдуться. І довго кружляє між яток і столиків Валя Борц із своїми світло-русявими золотавими косами; в ру­ках у неї кошик, прикритий сировим рушником, а що во­на продає і що купує, цього не бачить ніхто.

І люди знаходять листівки в себе в кошику, в порож­нім мішку, а то й просто на прилавку під сахарним кача­ном капусти або під кавуном, сіро-жовтим, темно-зеленим чи немовби розписаним ієрогліфами,— іноді це навіть не листівка, а просто вузенька смужка паперу, на якій виве­дено друкованими літерами що-небудь таке:

«Геть гітлерівських двісті грамів, хай живе радянський кілограм!»

І стріпнеться серце в людини.

Серьожка в котрий уже раз обійшов ряди столиків і ви­пірнув на товчку, де продавали з рук, і раптом віч-на-віч зустрівся з лікарем міської лікарні Наталею Олексіївною. Вона стояла в запорошених спортивних тапочках, в ряді інших жінок, тримаючи в пухлих дитячих руках маленькі дамські туфлі, досить-таки зношені. Вона зніяковіла, впі­знавши Серьожку.

—   Здрастуйте! — сказав він, теж розгубившись, і стяг з   голови   кепку.

В очах Наталі Олексіївни миттю з'явився той самий, знайомий йому вираз, прямий, нещадний, практичний ви­раз,— вона спритним рухом пухлих ручок загорнула туф­лі   й  сказала:

—  Дуже добре. Ти мені он як потрібен.

Серьожка й Валя мали разом перейти з базару в ра­йон біржі праці, звідки сьогодні виступала на Верхньодуванну перша партія молоді, яку женуть до Німеччини. І раптом Валя побачила, як Серьожка і кругленька — зда­леку здавалось — дівчинка з жіночою зачіскою вийшли з базарної юрби до мазанок Лі Фан-чі й зникли за ними. Гордість не дозволила Валі піти слідом. Повна верхня губа її ледь помітно здригнулась, в погляді виник холод­ний вираз. І Валя з кошиком, де ще лишилось під кар­топлею кілька листівок, потрібних на новому місці, гор­довитою ходою пішла до біржі праці.

Майданчик на пагорку перед білою одноповерховою будівлею біржі був оточений німецькими солдатами. Мо­лоді люди, що мусили сьогодні покинути рідне місто, матері, батьки, родичі з клунками та чемоданами і просто цікаві юрмились перед оточеним місцем, по схилах па­горка. Останнім часом стояли похмурі, сірі дні. Вітер, знявшися зранку, з лютою одноманітністю гнав по небу темні хмари, не давав пролитись дощу. Вітер шарпав різ­нобарвні сукні жінок і дівчат на схилах пагорка і котив дорогою повз будинки районного виконкому та «скаже­ного пана» важкі вали куряви.

Похмуре враження справляла ця юрба жінок, дівчат, підлітків, непорушна, мовчазна, скам'яніла в своєму горі. Якщо де й заговорять, то півголосом або пошепки, навіть плакати голосно бояться: якась мати тільки змахне сльо­зи рукою, а дочка сховає нараз очі в хустинку.

Валя зупинилася з краю натовпу, на схилі пагорка, звідки видніли район шахти № 1-біс і частина залізнич­ної вітки.

Все нові люди підходили з різних кінців міста. Мо­лодь, що розкидала листівки по базару, теж майже вся перекочувала сюди. Раптом Валя побачила Серьожку — він ішов залізничним насипом, нахиливши голову, щоб вітром не здуло кепку. Деякий час його не було видно, потім він виник із-за округлості горба,— він ішов без дороги, оглядаючи натовп, і ще здалека побачив Валю. Верхня повна яскрава губа її самолюбно здригнулась.

Валя  не дивилась  на  нього  й  ні  про  що  не питала.

—   Наталя Олексіївна...— тихо сказав він, зрозумівши, що  Валя   сердиться.

Він схилився до її вуха й прошепотів:

—   Ціла група молоді в селищі Краснодоні... Просто самі   собою...   Скажи   Олегові...

Валя була зв'язковою від штабу. Вона кивнула голо­вою. У цей час вони побачили Уляну Громову, що йшла дорогою від Восьмидомиків, і з нею незнайому дівчину в береті й пальті. Уля й ця дівчина, перемагаючи опір вітру й одвертаючи обличчя від куряви, несли вдвох че­модан.

—   Якщо доведеться туди піти, ти згодна? — знову шепнув Серьожка.

Валя кивнула головою.

Обер-лейтенант Шпрік, директор біржі, зрозумів на­решті, що молодь так і стоятиме поза оточеним майдан­чиком із рідними своїми, якщо її не підігнати. Він ви­йшов на ґанок, цей німець, гладенько виголений і вже не в шкіряних трусах, як він ходив у спеку в себе на біржі й по вулицях, а в повній формі, вийшов у супроводі писаря й зіпнув, щоб ті, хто від'їздить, одержували доку­менти. Писар повторив це українською мовою.

Німецькі солдати, оточивши приречених, не пускали до них рідню й тих, хто прийшов проводити. Почали прощатись. Матері й дочки, вже не стримуючи себе, за­плакали вголос. Хлопці тримались, але страшно було дивитись на їхні обличчя, коли матері, бабуні, сестри бились у них на грудях і старі батьки, що десятки років провели під землею й не раз бачили смерть віч-на-віч, похнюпившися, змахували сльози з вусів.

—   Пора...— суворо сказав Серьожка, намагаючись не показати Валі свого хвилювання.

Вона, ледве стримуючись, щоб не розплакатись, не чу­ючи його, машинально рушила крізь юрбу до біржі. Так само машинально вона витягала з-під картоплі складений учетверо аркушик і вкладала його кому-небудь у кишеню пальта або тужурки, чи просто під ручку чемодана, чи за мотуз   кошика.

Біля оточених раптовий потік людей, що в паніці ри­нули од біржі, відтіснив Валю. Поміж тими, хто прово­джав, чимало було підлітків, дівчат, молодих жінок, і хтось із них, проводжаючи сестру чи брата, випадково потрапив у коло солдатів і вже не міг звідтіля вийти. Це так роз­веселило німців, що вони стали хапати, хто попадався до рук, і хлопців, і дівчат, і втягати їх за оточення. Залуна­ли крики, благання, плач. Якась жінка стала битися в істе­риці. Молодь із жахом кинулась від оточеного місця.

Серьожка, виринувши не знати звідки, з виразом страждання й гніву на обличчі, витяг Валю за руку з юр­би просто на Ніну Іванцову.

—   Слава богу... А то ці іроди...— Ніна схопила обох за руки своїми великими ніжними смаглявими руками.— Сьогодні о п'ятій у Кашука... Попередь Земнухова й Ста-ховича,— шепнула вона Валі.— Уляну не бачили? — І по­бігла розшукувати Улю: Ніна, як і Валя, була зв'язковою від штабу.

А Валя й Серьожка ще трохи постояли разом,— їм обом дуже не хотілося розлучатись. У Серьожки було таке обличчя, немовби він от-от скаже щось дуже важли­ве, але він так нічого й не сказав.

—   Я побіжу,— лагідно сказала Валя.

Все-таки вона постояла ще трохи, потім усміхнулась до Серьожки, озирнулась, засоромилась і побігла з па­горка із своїм кошиком, мигтячи міцними засмаглими но­гами.

Уля стояла біля самого місця оточення, дожидаючи, поки Валя Філатова вийде з будинку біржі. Німецький солдат, пропустивши Валю з чемоданом, схопив був і Улю за руку, але вона спокійно й холодно глянула на нього. На мить їхні очі зустрілись, і в очах солдата промайну­ла подоба людського виразу. Він одпустив Улю, одвер­нувся і раптом люто загорлав на біляву молоду просто­волосу жінку, що не відпускала од себе сина, підлітка років шістнадцяти. Нарешті жінка відірвалася від си­на, і з'ясувалось, що женуть не його, а її: підліток, плачучи, як дитина, дивився, як вона з клуночком у руці ввійшла в будинок біржі, востаннє всміхнулась до сина з порога.

Цілу ніч Уля та Валя просиділи обійнявшись у малень­кій, прикрашеній осінніми квітами світличці на квартирі Філатових. Старенька Валина мама то підходила й гла­дила по голівці й цілувала їх обох, то перебирала речі у Валиному чемодані, то тихо-тихо сиділа в кутку на крі­селку: з від'їздом Валі вона лишалася зовсім одна.

Валя, знеможена від сліз і теж принишкла, часом злегка здригалася в обіймах Улі. А Уля з жахливим усві­домленням неминучості того, що мало статися,— вона розм'якла й подорослішала,— з почуттям водночас дитя­чим і материнським, мовчки все гладила й гладила русяву Валину голівку.

При світлі каганчика в темній світлиці тільки й видно було їхні обличчя та руки — двох дівчат і старенької ма­тері.

Якби ніколи цього не бачити! Цього прощання Валі та її мами, цієї безконечної путі з чемоданом у посвис­тах вітру, цих останніх обіймів перед цепом німецьких солдатів!

Але все це було, було... Все це ще триває... З облич­чям, сповненим похмурої сили, Уля стояла біля самого цепу німецьких солдатів, не зводячи погляду з дверей біржі.

Юнаки, дівчата, молоді жінки, які проходили в коло оточення, з наказу товстого єфрейтора лишали на май­данчику біля стіни свої клунки та чемодани,— казали, буцім речі привезуть машиною,— і входили в приміщен­ня. Німчиноіа під наглядом обер-лейтенанта видавала їм картку, єдиний документ, який протягом усієї дороги за­свідчував їхню особу для першого-ліпшого представни­ка німецької влади. На картці не було ні імені, ні прізви­ща її власника, а тільки номер і назва міста. З цією карткою вони виходили з приміщення, і єфрейтор ставив їх на місця в шерегах уздовж майдану.

От вийшла й Валя Філатова, пошукала очима подругу й ступила кілька кроків до неї, але єфрейтор спинив її рукою і підштовхнув до шерег, що саме шикувались. Ва­ля потрапила в третю, а може, й четверту шерегу, в даль­ній кінець, і подруги більше не могли бачити одна одну.

Горе цієї немислимої розлуки дало людям право на вияв любові. Жінки в натовпі намагались прорватися крізь кордон, вигукували останні слова прощання або поради дітям. А молодь у шерегах, здебільшого дівчата, вже, либонь, належала до іншого світу: вони відповідали впівголоса, або просто помахом хустинки, або мовчки, з сльозами, що текли по обличчю, дивились і дивились на дорогі обличчя.

Але ось обер-лейтенант Шпрік вийшов з приміщення з великим жовтим пакетом у руці. Натовп притих. Усі погляди звернулись до нього.

—   Still gestanden!' — скомандував обер-лейтенант.

—  Still gestanden! — повторив товстий єфрейтор жа­хливим голосом.

У колоні все завмерло. Обер-лейтенант Шпрік ішов перед першою шерегою і, тикаючи товстим пальцем у кожного переднього з чотирьох, що стояли один за одним, перелічив усіх: у колоні було понад двісті чоловік.

Обер-лейтенант передав пакет товстому єфрейторові і змахнув рукою. Група солдатів кинулась розчищати до­рогу, загачену натовпом. Колона за командою єфрейтора повернулася, заколивалась і поволі, немов нехотя, рушила дорогою в супроводі конвойних, з товстим єфрейтором попереду.

Юрба, відтручувана солдатами, ринула обабіч колони й слідом за нею, і плач, зойки та крики злилися в один протяжний стогін,   підхоплений   вітром.

Уля, на ходу стаючи навшпиньки, все намагалась від­шукати Валю в  колоні і нарешті побачила її.

Валя, з широко відкритими очима, озиралась по боках колони, шукаючи подругу, і в очах Валі був вираз муки від того, що в останню хвилину вона не могла побачити Улю.

—   Я тут, Валечко, я тут, я з тобою!..— кричала Уля, відштовхувана юрбою.

Але Валя не бачила й не чула ЇЇ і все озиралася з цим болісним виразом.

Уля, все далі відстаючи від колони, кілька разів ще побачила Валине обличчя, потім колона за будинком «скаженого пана» спустилась до другого переїзду, і Валі не стало  видно.

— Уляно! — сказала Ніна Іванцова, зненацька виникши перед У лею.— Я тебе шукаю. Сьогодні о п'ятій у Ка-шука... Любка приїхала...

Уля, не чуючи, мовчки дивилась на Ніну чорними страшними  очима.