Ці кілька днів у Ворошиловграді вона перебувала в під­леглості в тої людини, яка звела її з Іваном Федоровичем. І для цієї людини багато важило, що в Любки зав'язались отакі стосунки з німецьким інтендантським полковником та його ад'ютантом і що вона потрапила на квартиру, де її  вважають  не  за того,  хто  вона  є.

їй не довелося вивчати шифр, бо лишився він такий, яким вона його знала перед від'їздом з курсів, але тепер вона мусила взяти радіопередавач із собою, бо з Воро-шиловграда на ньому дуже трудно було працювати.

Ця людина вчила її, як міняти місця, щоб її не запе­ленгували. І сама вона не повинна була довго сидіти в Краснодоні, а наїздити до Ворошиловграда й інших пунктів і не тільки підтримувати зв'язки, які в неї створились, а зав'язувати нові серед офіцерів — німців, руму­нів,   італійців  та  угорців.

їй навіть пощастило договоритися з хазяями кварти­ри, де жила, що вона, приїжджаючи до Ворошиловграда, спинятиметься в них, бо їй не сподобались ті квартири, які їй пропонували. Дівчинка, схожа на гриба-боровика, як і доти, ставилась до Любки з глибоким презирством, але мати цієї дівчинки розуміла, що Любка — це все-таки краще,   ніж  німецькі  чини.

В Любки не було інакшого способу, як тільки знову використати попутну німецьку машину. Але тепер вона вже не піднімала руку перед легковими машинами, навпа­ки — вона була більше зацікавлена в машині вантажній з солдатами. Солдати були й добріші, й не такі здогадливі, а в чемодані серед її барахла лежала тепер ця штучка.

Зрештою вона попала в санітарний фургон. Правда, в фургоні, крім п'яти-шести солдатів-санітарів, сидів стар­ший офіцер медичної служби й кілька молодших. Але всі були напідпитку, а Любка давно переконалася, що п'яних офіцерів   легше   обдурювати,   як  тверезих.

З'ясувалося, що везуть вони спирт до фронтового гос­піталю, багато спирту в великих плескатих бляшанках. І Любка враз подумала, як добре було б роздобути в них побільше спирту, бо спирт одмикає чи не всі замки та двері   й   за  нього  можна  придбати  все.

Кінчилось тим, що вона вговорила старшого офіцера медичної служби не гнати цей величезний важкий фургон серед ночі, а заночувати в її доброї знайомої в Краснодо­ні, куди вона, Любка, їде на гастролі. Вона дуже наляка­ла матір, втягнувши в квартиру стільки п'яних німецьких офіцерів  та  солдатів.

Німці пиячили цілу ніч, і Любці довелось навіть тан­цювати перед ними, бо ж вона вдавала артистку. Вона танцювала як на вістрі бритви,— і все-таки знов перехит­рувала їх: вона загравала водночас і з офіцерами, і з нижніми чинами, і нижні чини з ревнощів заважали офі­церам залицятись до Любки, так що старший офіцер ме­дичної служби навіть ударив одного санітара чоботом у  живіт.

Коли вони так розважались, Любка раптом почула з вулиці довгий поліцейський сюрчок. Поліцай свистів десь біля клубу імені Горького, свистів щосили, не випускаю­чи  сюрчка.

Любка збагнула не зразу, що це сигнал тривоги, але сюрчання дужчало, наближаючись до її дому. За вікнами шпарко виник і так само несподівано щез важкий тупіт ніг,— людина пробігла вниз по вулиці, до малих «шанхай-чиків», що ліпилися вздовж балки. А згодом прогупали за вікном важкі чоботи поліцая, котрий сюрчав що було сили.

Любка й ті з-поміж німців, хто ще міг пересуватись, вискочили на ґанок. Ніч зайшла тиха, темна, тепла. Сюр­чання,— воно вже відходило геть,— стрибкий конус світ­ла від електричного ліхтаря позначали трасу поліцая,— він біг униз по вулиці. І, ніби відповідаючи йому, сюр­чали свистки постових з базару та з-за пустиря за бал­кою — від жандармерії — і навіть з другого залізничного переїзду,   що  був  далеко  звідси.

Німецькі військові медики, похитуючись, бо хміль роз­квасив у них той найважливіший стрижень, який підтри­мує людину у вертикальному стані, трохи постояли на ґанку в глибокім мовчанні. Потім старший з офіцерів послав санітара по електричний ліхтар і помаяв струме­нем світла по палісаднику з занедбаними клумбами, з рештками паркана та понівеченими кущами бузку. Потім він освітив фургон на подвір'ї, і всі повернулись до світ­лиці.

Саме в цей час Олег, помітно випередивши свого пере­слідувача, побачив на пустирі за балкою спалахи ліхта­рів,— поліцаї від жандармерії бігли йому навперейми. Він тут же зрозумів, що не сховається в малих «шанхайчиках»: собаки,— вони збереглися тільки в цих місцях, бо ніхто з німців не хотів жити в глиняних мазанках,— со­баки видадуть Олега своїм гавканням. Збагнувши це, Олег звернув праворуч, на Восьмидомики, й припав до стінки найближчого стандартного будинку. За хвилину-дві по­ліцай прогупав чобітьми повз нього. Він біг так сильно, що Олегові аж позакладало вуха від сюрчання.

Олег переждав трохи, потім, намагаючись нічим не зрадити себе, пішов задвірками тієї ж вулиці, по якій тільки-но біг, до пагорбів, звідки почав свою путь.

Стан збудження, що піднялось до якихось невгамов­них веселощів, коли він на клубному ґанку наскочив на поліцая, а потім тікав од нього по вулиці, змінився по­чуттям тривоги. Олег чув сюрчання в районі базару й жан­дармерії та другого переїзду і розумів тепер, що його не­обачність поставила в трудне й небезпечне становище не тільки його самого, а й Серьожку з Валею, Стьопу Сафонова з Тосею Мащенко.

Це був у них перший вихід у світ з листівками, на­писаними Олегом та Ванею Земнуховим, перший крок, що з нього населення мало дізнатись про існування «Мо­лодої  гвардії».

Скільки сил було потрібно, щоб одвести пропозицію Стаховича, який вважав, що за одну ніч можна обклеїти листівками все місто й зразу справити враження! Олег, ближче пізнавши Стаховича, вже не мав сумніву в щи­рості його замірів, але як же він, Стахович, не розуміє, що чим більше людей втягнено до справи, тим легше про­валитись! І брала досада, що Серьожка Тюленін, як зав­жди, теж погоджувався з заходами надзвичайними.

Але Туркенич і Ваня Земнухов підтримали пропози­цію Олега — розклеїти листівки тільки в одному районі, а через кілька днів — у другому, а потім — у третьому, щоб привертати увагу поліції всякий раз на хибний слід.

Олег запропонував ходити обов'язково парами,— один витягає листівку, другий маже, і поки один наклеює, дру­гий ховає пляшечку,— і щоб ходили обов'язково юнак з дівчиною: якщо застукає поліцай, можна пояснити про­гулянку в таку недозволену пору мотивами любовними.

Замість мучного клейстеру вони вирішили взяти рід­кий мед. Клейстер треба було б десь варити, і це само вже могло дати навідний слід поліції, вже не кажучи про те, що клейстер на одежі полишав сліди. Для клейстеру, крім того, потрібні були щіточки, посуд, який незручно носити, а мед можна було носити в маленькій пляшечці з затичкою й вихлюпувати помалу просто з шийки на зво­ротний бік листівки.

Крім розклеювання листівок ночами, Олег розробив дуже нескладний план розповсюдження листівок серед білого дня в місцях великого скупчення народу — в кіно, на базарі, коло біржі праці.

Для першої нічної операції вони вибрали район шах­ти № 1-біс з прилеглими до нього Восьмидомиками й ба­заром. Базар припав Серьожці та Валі. Восьмидомики — Стьопі Сафонову й Тосі. До району шахти № 1-біс Олег пішов сам.

Йому, звичайно, дуже хотілось піти з Ніною, але він сказав, що піде з Мариною — своєю гарненькою тіточ­кою.

Туркенича вирішили покинути дома, щоб на цей пер­ший випадок, коли в юнаків ще не було ніякого досвіду, кожна пара по закінченні роботи могла б зразу доповісти командирові,  як  усе   пройшло.

Одначе, коли всі порозходились, Олег мимохіть заду­мався: яке він мав право притягати до такої небезпечної справи матір трилітньої дитини, навіть не порадившися з  дядею   Колею,   батьком   цієї  дитини?

Звичайно, недобре було порушувати порядок, ним же встановлений, та Олега охопив уже такий хлоп'ячий азарт, Що він вирішив піти без нікого.

Надвечір, коли ще можна було вільно ходити по міс­ту, Олег, засунувши кілька листівок до внутрішньої кишені піджака, а пляшечку з медом до кишені штанів, вийшов з дому. Пройшовши вулицею, де жили Осьмухін та Зем-нухов, він опинився коло балки, через яку проходила до­рога на шахту № 5. Це була та сама балка, що, простягаю­чись далі праворуч, відділяла Восьмидомики від пустиря з жандармерією. Тут балка була зовсім не заселена. Олег завернув праворуч балкою і, не дійшовши до малих «шанхайчиків», по одній з низинок, що наче вливалися в бал­ку, вибрався на пагорби. Вони простягались довгим пере-падистим пасмом, на якому лежало ворошиловградське шосе, і панували над цією частиною міста.

Ховаючись поміж пагорбами, Олег дійшов майже до місця перехрещення ворошиловградського шосе з доро­гою з центральної частини міста в Первомайку. Тут він заліг, дожидаючи темноти. Придивляючись крізь вигоріле бадилля бур'яну, він добре бачив і роздоріжжя, і околицю Первомайки по той бік шосе, і висаджену шахту № 1-біс з величезним териконом, і клуб імені Горького нижче по вулиці, де жила Люба Шевцова, і Восьмидомики, і пустир зі школою імені Ворошилова та жандармерією.

Поліцайський пост, що являв загрозу для Олега, стояв на перехресті доріг,— пост обслуговували поліцаї. Один із них не сходив з роздоріжжя і, якщо дозволяв собі з нудьги прогулятись, то тільки вздовж шосе. А другий па­трулював по дорозі від перехрестя до шахти № 1-біс і да­лі, до клубу імені Горького, вздовж вулиці, де жила Лю­ба Шевцова, до малих «шанхайчиків».

Сусідній пост містився в районі базару, і його також обслуговували два поліцаї, що з них один лишався невід­ступно на території базару, а другий патрулював од ба­зару до того пункту, де малі «шанхайчики» вливались у великий   «Шанхай».

Ніч запала чорна, але така тиха, що було чути кожен шерех. Тепер Олег міг довіряти лише своєму слухові.

Він мав наклеїти кілька листівок біля  входу в  шахту № 1-біс та на клубі імені Горького. (Вони вирішили не клеїти листівки на житлові будинки, щоб не підводити мешканців). Скрадаючись, Олег спустився з пагорбів до крайнього стандартного будинку. Тут починалась вулиця, де жила Люба Шевцова. Вхідна будка шахти № 1-біс була насупроти Олега через майдан.

Він чув, як розмовляють патрульний та постовий. На мить він побачив навіть їхні обличчя, що схилились до вогника запальнички. Треба було перечекати, поки пат­рульний зійде вниз по вулиці, бо інакше він міг застати Олега на відкритому майдані. Але поліцаї довго ще сто­яли, розмовляючи стиха.

Нарешті патрульний пішов, коли-не-коли освітлюючи собі шлях електричним ліхтарем. Олег стояв за будинком і чув кроки поліцая. Тільки-но кроки віддалились, Олег вийшов на вулицю. Важкі кроки ще було чути. Патруль­ний все ще освітлював шлях кишеньковим ліхтарем, і Олег міг бачити, як він поминув клуб імені Горького. Нарешті поліцая не стало видно: за будинком Шевцових починав­ся крутий спуск до балки. Тільки відблиски розсіяного відбитого світла говорили про те, що поліцай, як і перед тим,   подеколи   освітлює   собі   шлях ліхтариком.

Як і всі великі шахти, висаджені в повітря в годину відступу, шахта № 1-біс не працювала. Але з наказу лей­тенанта Швейде на шахті створили адміністрацію з чинів німецького гірничорудного батальйону. І частина робітни­ків, із числа тих, хто не зміг чи не встиг евакуюватися, щоранку приходила на роботу «по відбудові»,— так на­зивалося в офіційних документах очищення захаращеного мотлохом двору: кілька десятків чоловік мляво тинялись по подвір'ю, перевозячи з місця на місце в ручних дерев'я­них  тачках  брухт  і сміття.

Тепер тут було тихо й похмуро.

Олег наклеїв листівку на мур, що облягав двір шахти, потім на вхідну будку й на дошку об'яв поверх усяких оповіщень та наказів. Йому не можна було довго тут ли­шатись — не тому, що міг його помітити сторож,— дід уночі міцно спав,— а тому, що патрульний, повертаючись, міг пройти мимо шахти й освітити будку. Але кроків па­трульного не було чути, і світло ліхтарика не спалаху­вало здаля: патрульний міг затриматись біля малих «шан­хайчиків».

Олег перейшов майдан і спустився до клубу. Цей най-просторіший, і найневигідніший, та найхолодніший буди­нок у місті був зовсім не придатний для житла і тепер стояв порожній. Він дивився фасадом на вулицю, по якій з раннього ранку люди поспішали на базар з Восьмидомиків, Первомайки та найближчих хуторів і по якій ішов го­ловний рух з міста в напрямі Ворошиловграда і в напрямі Каменська.

Олег заходився ліпити листівки по фасаду й зненаць­ка почув кроки поліцая знизу, від балки. Олег обійшов будівлю й принишк по той бік. Кроки поліцая ставали все чутніші. Та тільки-но поліцай, простуючи вулицею вгору, підійшов до будівлі, кроки стихли. Олег завмер, че­каючи, коли поліцай помине клуб, стояв хвилину, дві, п'ять,   але кроків   таки  не  було.

А що як поліцай, проходячи, освітив фасад клубу, по­мітив листівки і тепер спинився й читає? Звичайно, він тут же почне їх здирати й виявить, що їх ось тільки на­клеєно. Тоді можна чекати, що він обійде з ліхтариком круг будинку: адже людині, що наклеїла листівки, нікуди сховатись,   тільки   за цим  будинком!..

Олег прислухався, тамуючи подих, але чув тільки по­штовхи свого серця. Йому кортіло відірватись од стіни й тікати, але він розумів, що це може тільки зашкодити йому. Ні, єдиний вихід — перевірити, куди подівся по­ліцай!

Олег висунувся з-за рогу,—ніяких непевних звуків. Тримаючись біля стіни, високо піднімаючи ноги й сту­паючи обережно на землю, Олег тихо посувався до вули­ці. Кілька разів він зупинявся й прислухався, але все до­вкола було тихо. Так він дійшов до другого рогу будинку і, тримаючись однією рукою за стіну, а другою взявшись за ріг, визирнув. Під його рукою зненацька вломився шма­ток старої, сточеної дощами штукатурки й упав на землю, як здалось Олегові, із страшним грюкотом. В ту ж мить Олег побачив над нижніми приступками під'їзду вогник сигаретки й зрозумів, що поліцай просто сів спочити й покурити. Вогник сигаретки тут же метнувся вгору, на східцях щось грюкнуло, а Олег, щосили відштовхнувшись од рогу, побіг униз вулицею, до балки. Розляглось різке сюрчання, і на якусь частку секунди Олег потрапив у ко­нус світла, але зразу ж вирвався з нього кількома рив­ками,

Справедливість вимагає сказати, що з моменту, коли виникла ця безпосередня небезпека, Олег уже не зробив жодного безрозсудного вчинку. Він міг би за одну хвилину заплутати поліцая в Восьмидомиках і сховатися в Люб­ки чи в Іванцових, та Олег не мав права їх підводити. Він міг би вдати, що біжить до базару, а насправді опи­нитися в «Шанхаї», де його не злапав би й сам чорт. Але так можна було підвести Серьожку й Валю. І Олег побіг до малих «шанхайчиків». І ось тепер, коли обставини га­ки примусили його звернути на Восьмидомики, він не став заглиблюватися в цей район, щоб не підводити Стьопу Сафонова й Тосю. Він ішов назад, на пагорби, до роз­доріжжя,  де  його  міг перейняти  постовий.

Його гризла тривога за друзів і за можливу невдачу всієї операції. І все-таки почуття хлоп'ячого бешкетницт­ва знов опанувало його, коли він почув шалене собаче гавкання на малих «шанхайчиках». Він уявив собі, як зі­йшлись разом патрульний, що переслідував його, і полі­цаї з жандармерії і як вони обмірковують, де зник не­відомий  і  нишпорять  довкола з  ліхтариками.

На базарі вже не свистіли. З вершини пагорба, де зно­ву опинився Олег, він бачив по спалахах ліхтарів, що поліцаї, які бігли йому навперейми, повертаються назад через пустир до жандармерії, а патрульний, його переслі­дувач, стоїть на дальньому кінці вулиці й освітлює якийсь будинок. Чи помітив поліцай листівки, наклеєні на клу­бі?.. Ні, звичайно, не помітив! Інакше не сидів би й не курив так на східцях під'їзду. Тепер вони перетрусили б усі Восьмидомики, шукаючи його, Олега!

На душі йому стало легко.

Ще не світало, коли Олег тихо-тихо стукнув тричі у віконницю до Туркенича, як умовились. Туркенич ледве чутно прочинив вхідні двері. Вони навшпиньках пройшли через кухню й світлицю, де спали люди, до кімнати, де Ваня жив сам. Каганець стояв високо на шафці. Видно було, що Ваня ще не лягав. Він не виявив ніякої радості, побачивши Олега, обличчя його було суворе й бліде.

—   П-попався хто-небудь? — дуже заникуючись і також полотніючи,   спитав   Олег.

—   Ні, тепер усі цілі,— сказав Туркенич, уникаючи зу­стрічатися з ним очима.— Сідай...— Він показав Олегові на табуретку, а сам сів на збиту постіль: як видно, він цілу ніч то ходив по кімнаті, то сідав на це ліжко.

—   І  як?   Щасливо? — спитав  Олег.

—   Щасливо,—не дивлячись на нього, сказав Турке­нич.- Вони в мене всі тут зійшлись — і Серьожа, і Валя, і  Стьопа, і Тося... Ти, значить, один ходив? — Туркенич звів на Олега очі й знову опустив.

—   Як ти дізнався? — спитав Олег з хлоп'ячим вину­ватим  виразом.

—   Турбувалися за тебе,— ухильно сказав Ваня,— по­тім я вже не витримав, пішов до Миколи Миколайовича, дивлюсь — Марина дома... Всі наші хотіли тебе тут чека­ти, але я відговорив. Якщо,— кажу,— він попався, гірше буде, коли й нас серед ночі застукають ось тут усією компанією. А завтра, сам знаєш, який трудний день для наших,— знову  базар,   біржа... .

Олег, з почуттям провини, що зростало в ньому, при­чину якої він не цілком усвідомлював, побіжно розповів, як він поспішив перейти від шахти до клубу і що сталось біля клубу. Все-таки він пожвавішав, згадуючи, як усе було.

—   Ну, потім, коли вже все обійшлося, я, пробач, тро­хи збешкетував і, повертаючись, іще дві листівки при-шльопав на школі імені Ворошилова...

Він дивився на Туркенича, широко всміхаючись.

Туркенич, який мовчки слухав його, встав, сунув руки в кишені і згори вниз дивився на Олега, що сидів на та­буретці.

—   От що я скажу тобі, тільки ти не ображайся...— сказав Туркенич тихим голосом,— Це вперше й востан­нє ходив ти на таке діло. Зрозумів?..

—   Не з-зрозумів,— сказав Олег.— Діло зроблено, а без кострубатостей діла не буває. Це не п-прогулянка, це бо­ротьба, де є й супротивник!..

—   Справа не в супротивнику,— сказав Туркенич,— а не можна бути хлопчиськом, ні тобі, ні мені не можна. Так, так, я хоч старший за тебе, а я це прикладаю й до себе. Я тебе поважаю, ти знаєш, тому я з тобою так і го­ворю. Ти хлопець хороший, кріпкий, і знань у тебе, ма­буть, більше, як у мене, але ти — хлопчисько... Адже я на­ших ледве вговорив, щоб вони не пішли тобі на поміч. Умовляв, а мало сам не пішов,— сказав Туркенич, усмі­хаючись.— Ти, може, думаєш, що ми лише за тебе всі п'ятеро отут переживали? Ні, ми за все діло переживали. Пора, брат, звикнути, що ти вже не ти, а я вже не я... Я собі цілу ніч докоряв, що відпустив тебе. Хіба ми мо­жемо тепер ризикувати собою без потреби, через дріб­ниці? Ні, брат, не маємо права! Ти вже мені пробач, я це рішенням штабу проведу. Тобто заборону й тобі, й мені брати участь в операціях без спеціальної на те вказівки.

Олег з дитячим виразом мовчки, серйозно дивився на нього. Туркенич   став  лагідніший.

—   Я, брат, не помилився на слові, що в тебе, може, знань більше, як у мене,— сказав він з виною в голосі.— Це від виховання залежить. Я своє дитинство все на вули­ці босоніж пробігав, як Серьожка, і вчився хоч, а справж­ні знання почали приходити до мене, коли я вже став до­рослий. У тебе, знаєш, все-таки мати вчителька, і вітчим був людина політично вихована, а мої старі, сам знаєш,— і Туркенич з добрим виразом кивнув на двері до світли­ці,—Оці ось твої знання саме пора настала пустити в справжнє діло,— розумієш? А поліцаїв дражнити, це, брат, мілко плавати. Не цього від тебе й усі наші ждуть. А ко­ли вже говорити всерйоз...— Туркенич значливо вказав ве­ликим пальцем кудись високо поза спину,— так ці люди, знаєш,   як  на  тебе надіються!..

—   Ох, і х-хороший же ти хлопець, Ваню! — з подивом сказав Олег, весело дивлячись на нього.— І ти правий, ох, який ти п-правий! — сказав він і покрутив головою.— Що ж, проводь через штаб, коли так...

Вони засміялися.

—   Все-таки треба тебе привітати з удачею, я й за­був...— Туркенич простяг йому руку.

Олег потрапив додому вже на світанку. І саме в цю хвилину Любка, збираючись до нього в гості, випроваджу­вала своїх німців. Не спала вона цілу ніч і все-таки не могла не розсміятись, бачивши, як фургон, повний п'яних німців і ведений п'яним шофером, витворяв по вулиці ди­вовижні   викрутаси.

Мати Любці докоряла на чім світ, але дочка показала їй чотири великі бляшанки спирту, які вона встигла вно­чі поцупити з машини. І мати, хоч була вона проста жін­ка, зрозуміла, що Любка діяла з якимось своїм роз­рахунком.