Олег, трохи зблідши, витяг із внутрішньої кишені під­жака записну книжку і, зосереджено гортаючи її, сів до столу, на якому стояли пляшка з горілкою, кухлі й таріл­ки без ніякої закуски, і всі, змовкши, з серйозними облич­чями, теж посідали: хто до столу, хто на диван. Всі мовч­ки дивились  на  Олега.

Ще вчора вони були просто шкільні товариші, безтур­ботні й пустотливі, і от з того дня, як вони дали клятву, кожен з них ніби попрощався з собою колишнім. Вони немов розірвали колишній безвідповідальний дружній зв'я­зок, щоб вступити в новий, вищий зв'язок — дружби по спільноті думки, дружби по організації, дружби по крові, яку кожен поклявся пролити в ім'я визволення рідної землі.

Велика кімната в квартирі Кошових, така сама, як у всіх стандартних будинках, з нефарбованими лутками, де лежали недозрілі помідори, з горіховим диваном, на якому стелили Олегові, з ліжком Олени Миколаївни, де купа перебитих подушок, покритих мереживною накид­кою,— ця кімната ще нагадувала їм безтурботне життя в батьківській домівці і заразом була вже конспіратив­ною квартирою.

І Олег був уже не Олег, а Кашук: це було прізвище вітчима, замолоду досить відомого на Україні партизана, а в останній рік перед смертю — завідувача земельного відділу в Каневі. Олег прибрав собі за кличку його прі­звище; з ним у нього зв'язані були перші героїчні уявлен­ня про партизанську боротьбу і все те мужнє вихован­ня—з роботою в полі, полюванням, кіньми, човнами на Дніпрі,— яке дав йому вітчим.

            Він розгорнув сторінку, де записав, що слід, умовни­ми позначками, і надав слово Любі Шевцовій.

Любка встала з дивана й примружилась. їй уявився весь її шлях, повний таких неймовірних труднощів, не­безпек, зустрічей, пригод,— їх не можна було б пере-повісти  й за дві ночі.

Ще вчора вдень вона стояла на перехресті доріг з цим чемоданом, який став заважкий для її руки, а тепер вона знову була серед своїх друзів.

Як вона зарані й зговорилася з Олегом, Любка насам­перед переказала членам штабу все, що Йван Федорович розповів їй про Стаховича. Вона, звісно, не назвала ймен­ня Йвана Федоровича, хоч і зразу впізнала його,— вона сказала, що зустріла випадково чоловіка, який був із Стаховичем у загоні.

Любка була дівчина пряма й безстрашна і навіть по-своєму жорстока в тих випадках, коли вона кого-небудь не любила. ї вона не приховала припущення цього чоло­віка, що Стахович міг побувати в руках у німців.

Поки вона розповідала все це, члени штабу боялись навіть глянути на Стаховича. А він сидів, зовні спокій­ний, поклавши на стіл худі руки, й просто дивився перед собою,— вираз обличчя в нього був сильний. Але при останніх словах Любки він  зразу  змінився.

Напруження, в якому він тримав себе, спало, губи й руки його розтулились, і він раптом ображено й здивова­но і заразом відкрито обвів усіх очима й зразу став схо­жий на хлопчика.

—   Він... він так сказав?.. Він міг таке подумати? — кілька разів повторив він, дивлячись Любці в очі з тим ображеним дитячим виразом.

Всі мовчали, і він опустив обличчя в долоні й трохи так посидів. Потім одняв від обличчя руки й тихо сказав:

—   На мене впало таке підозріння, що я... Чом же він тобі не розповів, як нас уже тиждень ганяли й казали, що треба розходитись по групах? — спитав він, звівши очі на Любку, і знов одкрито оглянув усіх.— Я, коли ле­жав у кущах, подумав: вони йдуть на прорив, щоб уряту­ватись, і більшість, коли не всі, загинуть, і я, може, загину разом з ними, а я можу врятуватись, бути ще корисним... Це я тоді так подумав... Я тепер, звичайно, розумію, що це викрут. Огонь був такий... дуже страш­но,— наївно сказав Стахович.— Але все-таки я не вважаю, що вчинив надто великий злочин... Адже вони також ря­тували себе... Уже стемніло, і я подумав: плаваю я добре, мене одного німці можуть і не помітити... Коли всі вте­кли, я ще полежав трохи, огонь тут припинився, потім схопився в іншому місці₎ дуже сильний. Я подумав: пора, і поплив на спині, тільки ніс на поверхні,— плаваю я добре,— спочатку до середини, а потім за течією. От як я врятувався!.. А таке підозріння. Хіба це можна?.. Адже й він сам, той чоловік, зрештою, також урятувався?.. Я по­думав: раз я плаваю добре, я це використаю. І поплив собі на спині. От як я врятувався!..

Стахович сидів скуйовджений і скидався на хлопчика.

—   Припустімо, так,— ну, ти врятувався,— сказав Ваня Земнухов,— а чому ти нам сказав, що тебе послано від штабу загону?

—   Бо мене правда хотіли послати... Я подумав: коли я залишився живий, ніщо ж не касується!.. Зрештою я ж не просто рятував шкуру, я ж хотів і хочу боротись про­ти загарбників. У мене є досвід, я ж брав участь в орга­нізації загону й побував у боях,— от чому я так сказав!

У всіх було так тяжко на душі, що після пояснень Стаховича всі відчули деяке полегшення. І все-таки це була дуже прикра історія. І треба ж їй трапитись!

Всі розуміли, що Стахович каже правду. Але відчува­ли, що вчинив погано й погано розповідає про свій вчи­нок, і це все було таке дошкульне та незрозуміле, аж во­ни не знали, що вчинити з ним.

Стахович і насправді не був чужою людиною. Він не був і кар'єристом чи людиною, що шукає особистої ви­годи. А він був з породи юнаків, з дитячих років набли­жених до значних людей і зіпсованих постійним запози­ченням деяких зовнішніх виявів їхньої влади в таку пору його життя, коли він ще не міг розуміти щирого змісту й призначення народної влади й того, що право на вла­ду ці люди заробили наполегливою працею та вихован­ням  характеру.

Здібного хлопчика, якому все давалось легко, його ще на шкільній лаві помітили значні в городі люди, помітили тому, що його брати, комуністи, теж були значні люди. Змалку перебуваючи серед цих людей, звикши серед сво­їх однолітків говорити про цих людей, як про рівних со­бі, поверхово начитаний, вміючи легко висловлювати ус­но й на письмі не свої думки, яких він іще не міг виснувати, а чужі, які він часто чув, він, іще нічого в житті не зробивши, був серед працівників районного ко­мітету комсомолу відомий як активіст. А рядові комсо­мольці,   що   особисто   його   не   знали,   бачивши    на    всіх зборах тільки в президії чи на трибуні, звикли вважати його чи то за районного, чи то за обласного працівника. Не розуміючи справжнього змісту діяльності тих людей, серед яких він жив, він добре орієнтувався в їх особис­тих і службових стосунках, хто з ким суперничає і хто кого підтримує, і створив собі хибне уявлення і про ми­стецтво влади, немовби воно полягає не в служінні наро­дові, а в спритнім маневруванні одних людей щодо ін­ших, щоб тебе підтримувало якнайбільше людей.

Він запозичав у цих працівників манеру насмішкувато-зверхнього поводження одного з одним, їхню грубувату прямоту й незалежність міркувань, не розуміючи, яке ве­лике й трудне життя стоїть за цією манерою. І замість живого безпосереднього вияву почуттів, такого власти­вого юності, він сам був завжди нарочито стриманий, розмовляв штучним тихим голосом, особливо коли дово­дилось говорити по телефону з незнайомою людиною, і взагалі вмів у стосунках з товаришами підкреслити свою вищість.

Так з дитячих років він звик вважати себе за неаби­яку людину, для котрої не обов'язкові звичайні правила людського співжиття.

Чому, насправді, він повинен був загинути, а не вря­туватись, як інші, як той партизан, що його зустріла Люб­ка? І яке право мав він, той чоловік, звести на нього та­ку підозру, коли не він, Стахович, а інші, відповідальніші люди, винні в тому, що загін потрапив у таке становище?

Поки всі, вагаючись, мовчали, Стахович навіть трохи підбадьорився такими міркуваннями. Але раптом Серьож-ка гостро зауважив:

—   Почався вогонь в іншому місці, а він ліг собі на спинку й поплив! А вогонь почався тому, що загін на прорив пішов, коли кожна людина дуже потрібна. Вихо­дить, усі пішли, щоб його врятувати?

Ваня Туркенич, командир, сидів, ні на кого не дивля­чись, із своєю військовою виправкою, з обличчям незви­чайної чистоти й мужності. І він сказав:

—   Солдат повинен виконувати наказ. А ти втік під час бою. Коротше кажучи — здезертирував у бою. У нас на фронті за це розстрілювали або здавали в штрафний батальйон.  Люди  кров'ю  покутували  свою  провину...

—   Я крові не боюсь...— сказав Стахович і зблід.

—   Ти просто зазнайко, от і все! — сказала Любка.

Всі подивились на Олега: що ж він про це думає? І   Олег  промовив  дуже  спокійно:

—   Ваня Туркенич уже все сказав, краще не скажеш. А з того, як Стахович тримається, він, видно, зовсім не визнає дисципліни... Чи може така людина бути в штабі нашого  загону?

І коли Олег таке сказав, прорвалось те, що кипіло в усіх на душі. Молоді люди в запалі накинулись на Ста­ховича. Адже вони разом давали клятву,— як же міг Ста­хович давати її, коли на його совісті був такий вчинок, як же він міг не признатися в ньому? Ну, добрячий то­вариш, коли здатен був осквернити такий святий день! Звичайно, не можна ні хвилини держати такого товариша в штабі. А дівчата, Люба і Уля, навіть нічого не говорили, з таким презирством вони ставилися до Стаховича, і це його  найдужче  ображало.

Він зовсім стерявся й поглядав принижено, намагаю­чися всім зазирнути в очі, і все повторював:

—   Невже ви мені не вірите? Дайте мені яке завгодно випробування...

І тут Олег справді показав, що він уже не Олег, а  Кашук.

—   Але ж ти розумієш, що тебе не можна залишити в   штабі? — спитав   він.

І Стахович мусив визнати, що, звісно, його не можна залишити   в  штабі.

—   Важливо, щоб ти сам розумів це,— сказав Олег.— А завдання ми тобі дамо, і не одне. Ми тебе перевіримо. За тобою зостанеться твоя п'ятірка, і в тебе немало буде можливостей відновити своє добре ім'я.

А Любка сказала:

—   У нього сім'я така хороша,— аж прикро!

Вони проголосували за виведення Євгена Стаховича із штабу «Молодої гвардії». Він сидів похнюпившись, по­тім   підвівся  і,   перемагаючи   себе,   сказав:

—   Мені це дуже тяжко, ви самі розумієте. Але я знаю, ви не могли вчинити інакше. І я не ображаюсь на вас. Я клянусь...— У нього затремтіли губи, і він вибіг з кім­нати.

Всі тяжко мовчали. Трудно давалось їм це перше сер­йозне розчарування в товаришеві. І дуже трудно було різати   по   живому.

Та Олег широко всміхнувся й сказав, трохи заникую-чись:

—   Т-та він іще в-виправиться, товариші, їй-богу!

І Ваня Туркенич підтримав його своїм тихим го­лосом:

—   А ви думаєте, на фронті таких випадків не буває? Молодий боєць спочатку злякається, а потім такий іще з нього солдат, любо-дорого!

Любка зрозуміла, що настав час докладно розповісти про зустріч з Іваном Федоровичем. Вона промовчала, правда, про те, як вона потрапила до нього,— взагалі во­на не мала права розповідати про той, другий, бік її ді­яльності,— але вона показала навіть, пройшовшись по кім­наті, як він прийняв її та що казав. І всі пожвавішали, коли Любка сказала, що представник партизанського шта­бу визнав їх і похвалив Олега й на прощання поцілував Любку. Мабуть, він був справді задоволений з них.

Схвильовані, щасливі, з деяким навіть подивом, так по-новому вони бачили себе, вони стали тиснути руки й вітати одне одного.

—   Ні, Ваню, подумай тільки, тільки подумай! — з на­ївним і щасливим виразом говорив Олег Земнухову.— «Молода гвардія» існує, її визнало навіть обласне керів­ництво!

А Любка обняла Улю, з якою вона подружилася з тої наради в Туркенича, але з якою ще не встигла поздо­ровкатись, і поцілувала її, як сестру.

Потім Олег знову зазирнув у свою книжку, і Ваня Земнухов, якого на минулому засіданні виділили в орга­нізатори п'ятірок, запропонував намітити ще керівників п'ятірок,— адже організація буде рости.

—   Може, почнемо з Первомайки? — сказав він, весело глянувши на Улю крізь професорські окуляри.

Уля встала з опущеними вздовж тіла руками, і враз на всіх обличчях неусвідомлено відбилось те прекрасне, щасливе, некорисливе почуття, яке в чистих душах не може не викликати дівоча врода. Але Уля не помічала цього  любування   нею.

—   Ми, тобто Толя Попов і я, пропонуємо Вітю Пе­трова та Майю Пегліванову,— сказала вона. Раптом вона побачила, що Любка з хвилюванням дивиться на неї.— А на Восьмидомиках хай Любка підбере: будемо сусіда­ми,— сказала вона спокійним та вільним грудним го­лосом.

—   Ну, що ти, справді! — Любка почервоніла й зама­хала біленькими ручками: який же вона, справді, органі­затор!

Але всі підтримали Улю, і Любка зразу вгамувалась: за мить вона уявила себе організатором на Восьмидомиках, і  це  їй  дуже  сподобалось.

Ваня Туркенич зрозумів, що настав час подати пропо­зицію, про яку вони умовилися вночі з Олегом. Він роз­повів усе, що трапилося з Олегом і чим це загрожувало не тільки йому, а й усій організації, і запропонував схва­лити рішення, яке назавжди забороняло б Олегові брати участь в операціях без дозволу штабу.

—  Я думаю, цього навіть пояснювати не треба,— сказав він.— Звичайно, це рішення має стосуватися й мене.

—   Він п-правий,— сказав Олег.

І вони одностайно прийняли цю ухвалу. Потім устав Серьожка й дуже зніяковів.

—   А в мене аж два повідомлення,— хмуро сказав він, випнувши підпухлі губи.

Всім раптом стало так смішно, що який час йому на­віть не давали говорити.

—   Ні, я хочу спочатку сказати про цього Гната Фоміна. Невже ми терпітимемо цю сволоту? — раптом сказав Серьожка, червоніючи од гніву.— Цей Іуда виказав Остапчука, Валька, і ми ще не знаємо, скільки наших шахтарів лежить на його чорній совісті!.. Я що пропоную?.. Я про­поную його вбити,— сказав Серьожка.— Доручіть це мені, бо я його все одно вб'ю,— сказав він; і всі відчули, що Серьожка таки вб'є Гната Фоміна.

Обличчя Олегове стало дуже серйозним, великі по­довжні зморшки пролягли на лобі. Всі члени штабу змовкли.

—   А що? Він правильно каже,— спокійним голосом сказав Ваня Туркенич.— Гнат Фомін - злісний зрадник. І його треба повісити. Повісити в такому місці, де його бачили б наші люди. 1 лишити на грудях плакат, за що повішено. Щоб інші начувались! А що насправді! — ска­зав він з несподіваною для нього жорстокістю в голосі.— Вони, либонь, нас не помилують!.. Доручіть це мені й Тюленіну.

Після того, як Туркенич підтримав Тюленіна, у всіх на душі немов полегшало. Хоч яка велика жила в їхніх серцях ненависть до зрадників, у першу мить не важи­лись вони переступити через це. Але Туркенич сказав своє переконливе слово, це був їхній старший товариш, командир Червоної Армії,— отже, так і повинно бути.

—   Звісно, ми повинні дістати дозвіл на це від старших товаришів,— сказав Олег,— але для цього треба мати на­шу спільну думку... Я поставлю спочатку на голосування пропозицію Тюленіна про Фоміна, а потім — кому дору­чити,— пояснив вій.

—   Питання досить ясне,— сказав Ваня Земнухов.

—   Так, питання ясне, а все-таки я поставлю окремо про Фоміна,— сказав Олег з якоюсь похмурою наполег­ливістю.

І всі зрозуміли, чому Олег так наполягає на цьому. Вони дали клятву. Кожен повинен був знову вирішити це в своїй душі. В суворому мовчанні вони проголосували за страту Фоміна й доручили стратити його Туркеничу й Тюленіну.

—   Правильно вирішили! Так з ними й треба, із сволотою! — з гарячим блиском в очах говорив Серьожка.— Переходжу до другого повідомлення.

Лікар Наталя Олексіївна, та сама жінка з маленькими пухлими ручками й очима нещадного практичного виразу, розповіла Серьожці, що за вісімнадцять кілометрів од міста, в селищі, яке носить також назву Краснодон, ор­ганізувалась група молоді на боротьбу проти німецьких окупантів. Сама Наталя Олексіївна не перебувала в цій групі, а дізналась про її існування від своєї сусідки по квартирі в селищі, де жила мати Наталі Олексіївни,— від учительки Антоніни Єлисеєнко, і обіцяла їй допо­могти встановити зв'язок з містом.

За пропозицією Серьожки штаб доручив зв'язатися з цією групою Валі Борц,— доручив заочно, бо зв'язкові Ніна та Оля Іваицови й Валя не були присутні на за­сіданні штабу, а разом з Мариною сиділи в сараї на по­двір'ї й охороняли штаб.

Штаб «Молодої гвардії» скористався з того, що Олена Миколаївна й дядя Коля виїхали на кілька днів до району, де жила рідня Марини,— обміняти деякі речі на хліб. Бабуся Віра Василівна, вдавши, ніби вона вірить, що мо­лодь зібралась на вечірку, вивела тьотю Марину з малень­ким сином у сарай.

Поки вони засідали, вже стемніло, і бабуся Віра не­сподівано ввійшла в кімнату. Поверх окулярів, у яких од­на з дужок, заправлена за вухо, була відламана й прикру­чена чорною ниткою, бабуся Віра глянула на стіл і поба­чила, що пляшка з горілкою незаймана і кухлі порожні.

— Ви хоч би чай пили, я вам підігріла! — сказала во­на, дуже збентеживши підпільників.— А Марину я вго­ворила лягти спати з сином у сараї, там повітря чистіше.

Бабуся привела Валю, Ніну й Олю і принесла чайник, і з якогось дальнього денця далекої шухляди — навіть не буфета, а комода,— видобула кілька цукерок, потім при­чинила віконниці, засвітила каганець і вийшла.

Тепер, коли молоді люди самі зостались при цьому чадному каганчику, маленьке хистке полум'я якого виді­ляло з напівтемряви тільки випадкові деталі облич, одягу, речей,— вони справді стали скидатися на змовників. Го­лоси їхні звучали глухіше, таємничіше.

—   Хочете послухати Москву? — тихо спитав Олег.

Всі зрозуміли це як жарт. Тільки Любка злегка здри­гнулась і спитала:

—   Як Москву?

—   Тільки одна умова: ні про що не питати...— Олег вийшов на подвір'я і майже зразу ж повернувся.

—   Потерпіть трошечки,— сказав він. Він сховався в темній кімнаті дяді Колі.

Молодь сиділа мовчки, не знаючи, чи вірити цьому. Але хіба можна було цим жартувати тут,  у такий час!

—   Ніночко, допоможи мені,— покликав Олег. Ніна Іванцова пройшла до нього.

І раптом з кімнати дяді Колі долинуло неголосне, та­ке знайоме, але всіма сливе забуте шипіння, легкий тріск, звуки музики: десь танцювали. Вдирались раз по раз ні­мецькі марші. Спокійний голос літньої людини англій­ською мовою перелічував цифри вбитих на земній кулі, і хтось усе говорив і говорив по-німецькому, хутко, неса­мовито, немов боявся, що не дадуть йому договорити.

І раптом крізь легке потріскування в повітрі, яке не­мовби входило в кімнату хвилями з великого-великого простору, дуже виразно, на оксамитних, майже невагомих низах, урочисто, звичайно, вільно заговорив знайомий го­лос  диктора  Левітана:

«...Від Радянського Інформбюро... Оперативне зведен­ня за сьоме вересня... вечірнє повідомлення...»

—   Записуйте, записуйте! — раптом засичав Ваня Земнухов і сам схопився за олівець.— Ми завтра ж випусти­мо його!

А цей вільний голос з вільної землі промовляв через тисячоверстий простір:

«...Протягом сьомого вересня наші війська вели запек­лі бої з противником на захід та південний захід від Сталінграда, а також у районах Новоросійська і Моздока... На інших фронтах істотних змін не відбулось...»

Відгомін великого  бою немовби ввійшов до кімнати.

Юнаки та дівчата, подавшися вперед, напружені, як струни, з іконописними обличчями і очима, темними й ве­ликими при світлі каганця, німо промовисті, слухали цей голос вільної землі.

Біля порога, припавши до дверей, не помічена ніким, стояла бабуся Віра з худим, покарбованим зморшками бронзовим обличчям Дайте Алігієрі.