Як людина обережна, Іван Федорович волів по змозі не користуватися з явок, залишених йому, в тім числі й по Ворошиловграду. Але після загибелі Яковенка, пер­шого з територіальних секретарів, Іванові Федоровичу побувати у Ворошиловграді конче було потрібно. Як лю­дина смілива, він зважився скористатися з старовинного знайомства — піти до Катиної подруги, самотньої тихої лсінки з нещасливим особистим життям. Звали її Маша Шубіиа. Вона працювала кресляркою на паровозо­будівному заводі і не евакуювалася з Ворошиловграда ні в першу, ні в другу евакуацію заводу тільки з любові до рідного міста: всупереч усьому і всім, вона була певна, що місто ніколи не здадуть і що вона зможе стати в при­годі.

Іван Федорович вирішив піти до Маші Шубіної за по­радою дружини, вирішив це тої ж ночі, коли сидів з дру­жиною в погребі Марфи Корнієнко.

Взяти з собою дружину Йван Федорович не міг: вони багато років працювали у Ворошиловграді і вдвох були б надто помітні. Та й із ділових міркувань Катерині Пав­лівні вигідніше було залишитись тут — для зв'язку з пар­тизанськими групами та підпільними організаціями в окрузі. І вони вирішили тоді ж, у погребі, що Катерині Павлівні краще лишитися в Марфи так, ніби вона родич­ка, обжитися і, коли буде змога,— влаштуватися вчитель­кою в одному з найближчих сіл.

А коли вони так вирішили, мимоволі їм спало на думку, що за все спільне життя вони розлучаються вперше і роз­лучаються в таку пору, коли — може статись — вони біль­ше ніколи не побачаться.

Вони  замовкли   і   довго   сиділи   обнявшись.   І   раптом відчули, що їм гарно та любо сидіти ось так, обнявшися, в цьому темному й вогкому льосі.

Як і в багатьох родинах, що склались давно й склались міцно од спільності поглядів, у трудовім житті не тільки чоловіка, а й жінки, і заради дітей,— їхній союз уже не потребував безправності зовнішнього вияву почуттів. По­чуття жило в них, приховане, як жар у попелі. Воно рап­том спалахувало в дні життєвих випробувань, суспільних потрясінь, горя, радості. О, з якою силою вставали тоді в пам'яті їхні перші зустрічі в луганському саду, і цей всевладний запах акацій над містом, і в зорях небо нічне, що розкинулось над їх молодістю, і невгамовні юнацькі мрії, і радість першого фізичного взнавання, і щастя в народженні найпершої дитини, і терпкі плоди невідпо­відності в характерах! Які це були все-таки чудові пло­ди! їх звідавши, тільки слабкі душі розпадаються, сильні зростаються навік.

Для любові однаково потрібні й суворі випробування, і живі спогади про те, як воно, кохання, починалось. Перші зв'язують людей, другі не дають старіти. Велика є сполучна сила спільного шляху, коли тебе завжди хви­лює почуття, яке можна висловити лише двома словами: «А пам'ятаєш?..» Це навіть не спогад. Це вічне світло молодості, поклик у дальшу путь, у майбутнє. Щасливий є той, хто зберіг це в серці своєму...

Оце от щасливе почуття охоплювало Івана Федорови­ча й Катю, коли вони сиділи в темному погребі Марфи Корнієнко.

Вони сиділи й мовчали, а в їх серці звучало: «А пам'я­таєш? Ти пам'ятаєш?..»

Особливо пам'ятним був у них день остаточного освід­чення. Вони зустрічалися вже багато місяців, і, власне, вона вже все знала.— знала з його одчайдушних слів та вчинків. А/^е вона ніяк не дозволяла йому висловитись до кінця й сама нічого не обіцяла.

Напередодні він уговорив її, щоб вона другого дня зайшла по нього в двір гуртожитку, де він жив,— він учився на обласних партійних курсах. І те, що вона зго­дилась, було великою перемогою: отже, вона вже не со­ромилась перед його товаришами,— адже в ці години, пі­сля занять, двір завжди був повен курсантів.

І вона ввійшла в двір гуртожитку, повний народу. По­серед двору курсанти грали в скраклі. Він також грав, був він в українській сорочці без шнурка, з розхриста­ним   коміром,   веселий   і   збуджений.   Він   підбіг   до   неї, привітався й сказав: «Підожди, зараз дограємо...» Всі кур­санти в дворі поглядали тим часом на них, потім розсту­пились, даючи їй місце, і вона стала дивитись на гру, але дивилась вона тільки на нього. її завжди трохи бентежило те, що він невеликий на зріст, а тепер вона мов уперше побачила його всього, який він сильний, спритний, бешкетливий. Найскладніші, найвигадливіші фігури він виносив з города однією па­лицею,— вона відчувала, що все це він робить задля неї. І весь той час він кепкував з противника.

Тоді саме вперше залили асфальтом Ленінську вули­цю, день був жаркий, вони й ступали по розм'яклому асфальту, щасливі. Він ішов поруч з нею в українській сорочці, але вже підперезаній шнурком, русяве волосся хвилями розпадалось на голові його, і він усе говорив та говорив. Він купив мимохіть з лотка сушених фініків та й ніс їх перед собою в пакуночку з газети. Фініки були гарячі, солодкі, та тільки вона сама їх їла, бо він без упину говорив. Найдужче їй запам'яталося, що на такій чудовій заасфальтованій вулиці немає урн для сміт­тя, нікуди навіть було випльовувати кісточки, вона за­лишала їх у роті, сподіваючись позбутись їх, звернувши на яку гіршу вулицю.

Раптом, замовкнувши, він глянув на неї такими очима, що вона зніяковіла. І він сказав:

—   От візьму й поцілую тебе зараз при всіх на вулиці. Тоді  в  ній озвалось перекірливе почуття,  вона скоса блимнула на нього з-під вій і сказала:

—   Тільки спробуй, я на тебе всі фінікові кісточки виплюну!

—   А багато? — спитав він цілком серйозно.

—   Штук дванадцять!

—   А нумо в сад? Бігцем...— викрикнув він, не даючи їй отямитись, і схопив її за руку. І вони, сміючись, за­бувши про людей, побігли в сад.

«Ти пам'ятаєш!.. Пам'ятаєш, яка була ніч у саду?..»

Тепер, у темному льосі, як тоді, в луганському саду, під зорями, Катя довірливо сховала гаряче обличчя десь у чоловіка між його затишним сильним плечем і шиєю та оброслою м'яким волоссям щокою. Так і просиділи вони до світанку, навіть не задрімавши. Потім Іван Фе­дорович на мить іще міцніше пригорнув дружину й трохи одвів лице своє й послабив руки.

—   Пора, ой пора, ластівко моя, голубонько! — ска­зав він.

Але вона не одривала від нього обличчя. І вони си­діли так, аж поки на волі зовсім розвиднілось.

Корнія Тихоновича з онуком Іван Федорович вирядив на Митякинську базу — дізнатися, що сталося з загоном. Іван Федорович довго вчив старого, як треба діяти неве­ликими групами та як створювати нові партизанські гру­пи з селян, козаків та колишніх військових, що осіли по селах.

Поки Марфа годувала їх, якийсь дід, далекий родич Марфи, прорвався-таки через кордон малюків і нагодився в акурат на обід. Цікавий до всього, Іван Федорович так і вчепився в діда, бажаючи знати, як звичайний селянський дід розцінює теперішнє становище. Оцей дід був той тертий бувалий дід, котрий колись віз Кошового та його рідню, в якого перехожі німецькі інтенданти все-таки від­няли буланого коника, що й вернуло його на село до родичів. Дід зразу збагнув, що має справу не з простим чоловіком, почав петляти.

—   Ось, бачиш, яке воно діло... Три з гаком тижні су­нуло їхнє військо. Велика сила пройшла! Червоні тепер не повернуться, ні... Та що балакать, як уже бої йдуть за Волгою, під Куйбишевом, Москву оточено, Ленінград узято! Гітлер казав, що Москву візьме на змор.

—   Так я й повірю, що ти повірив у ці брехні! — з чор-тівською іскрою в очах сказав Іван Федорович.— От що, друже запічний, ми з тобою вроді одного зросту, дай мені яку-небудь одежу-обужу, а я тобі залишу свою.

—   Вот оно как, гляди-ка,— по-російському сказав дід, все зразу  зміркувавши.— Одежку  я тебе мигом принесу.

В одежині цього діда, з торбою за плечима, невелич­кий Іван Федорович, сам хоч і не дід, але добре-таки оброслий бородою, увійшов до кімнатки Маші Шубіної на Кам'яному Броді.

Дивне почуття опанувало його, коли він ішов під чу­жою личиною вулицями рідного міста.

Іван Федорович тут народився й працював чимало ро­ків. Багато будівель — підприємств, установ, клубів, житлових — звелись при ньому, в значній мірі його зу­силлями. Він пам'ятав, наприклад, як на засіданні прези­дії міської Ради запроектували цей сквер, і Йван Федоро­вич сам наглядав, як його розплановують, садять кущі. Скільки зусиль він сам поклав на впорядкування рідного міста, і все-таки в міськкомі завжди лаялися, що в дворах і на вулицях у них не досить чисто: і це була правда.

Тепер частина будівель загинула під бомбуванням,— в запалі оборони в око не так впадало, як це спотворило місто. Але річ була й не в цьому: місто за кілька тижнів так занехаяли, що, здавалось, нові хазяї й самі не вірять у те, що оселилися в ньому навіки. Вулиці не поливано, не метено, квіти по скверах зів'яли, бур'ян глушив газо­ни, папірці, недокурки вихором звивалися в густій ру-дющій куряві.

Це була одна із столиць вугілля. Сюди привозили ко­лись більше товарів, ніж у багато інших районів країни,— натовп на вулицях був барвистий, гарно вбраний. Відчу­валося, що це південне місто: завжди було багато фруктів, квітів, голубів. Тепер юрба порідшала, стала непомітною, сірою, люди були одягнені з недбалою одноманітністю, немов навмисне опустились, складалось враження, що во­ни й не миються. А зовнішнього колориту вулицям нада­вали мундири, погони та бляшки солдатів і офіцерів во­рога — найбільше німців, італійців, але також і румунів та угорців,— тільки їхню говірку було чути, тільки їхні машини, виспівуючи клаксонами, мчали по вулицях, зді­ймаючи смерчі куряви. Ще ніколи в житті не відчував Іван Федорович такого кревного, особистого жалю й лю­бові до міста і його людей.

Було таке почуття, що ось він мав дім, і його вигнали з цього дому, і він, нишком прокравшись у рідний дім, бачить, що нові хазяї грабують його майно, закаляли не­чистими рзжами все, що дороге йому, принижують його рідних, а він може тільки бачити це й безсилий вдіяти що-небудь проти цього.

І на подрузі його жінки лежала ця ж загальна печать пригніченості й занехаяності: вона була в заношеному темному платті, русяве волосся недбало закручене вузлом; на ногах, давно не митих, капці, і видно було, що вона так і спить, з немитими ногами.

—   Маню, хіба ж можна так занепадати! — не витримав Іван Федорович.

Вона байдуже оглянула себе й сказала:

—   Справді? Я й не помічаю. Всі так живуть, та ось так і вигідніше: не чіпляються... А втім, і води ж у городі нема...

Вона замовкла, і Йван Федорович уперше помітив, як вона змарніла і як порожньо, незатишно в неї в кімнаті. Він подумав, що вона, мабуть, голодує і давно спродала все, що мала.

—   Ну, от що, поснідаймо... Мені тут одна жінка на­готувала всячини,— така розумнісінька жінка! — збенте­жено озвався він, заметушившись над своєю торбою.

—   Боже мій, хіба в цім річ? — Вона затулила лице руками.— Візьміть мене з собою! — раптом промовила во­на пристрасно.— Візьміть мене до Каті, я готова служити вам усім, чим зможу!.. Я готова бути вашою служницею, аби тільки не це щоденне підле приниження, не це по­вільне вмирання без роботи, без мети в житті!..

Як завжди, вона казала йому «ви», хоч знала його з днів одруження Каті, з якою приятелювала з дитинства. Він і раніше здогадувався, що не звертається вона до ньо­го на «ти», не можучи позбутись почуття відстані, яка відділяла ЇЇ, звичайну креслярку, від нього, значного пра­цівника.

Важка поперечна зморшка лягла на відкритім лобі Йвана Федоровича, і його живі сині очі набрали суворого заклопотаного виразу.

—   Я з тобою розмовляти буду прямо, може, грубо, — сказав він, не дивлячись на неї.— Машо! Коли б мова йшла про тебе, про мене, я б міг забрати тебе до Каті й схова­ти вас обох і сам сховатися,— сказав він з недоброю гір­кою усмішкою,— Але ж я слуга держави, і я хочу, щоб і ти найкраще послужила нашій державі: я не тільки не заберу тебе звідси, я хочу тут кинути тебе в саме пекло. Скажи мені прямо: згодна? Маєш на те силу?

—   Я згодна на все, аби тільки не жити отим життям, яким живу! — відповіла вона.

—   Ні, то не відповідь! — суворо мовив Іван Федоро­вич.— Я пропоную тобі вихід не для спасіння душі,— я питаю: чи згодна ти служити народові й державі?

—   Я згодна,— тихо кивнула вона.

Він хутко схилився до неї через ріжок столу і взяв її за руку.

—   Мені треба встановити зв'язок із нашими людьми ось тут, у місті, але тут були провали, і я не певен, на яку явку можна звіритись... Ти повинна знайти в собі муж­ність і хитрість, як у самого диявола,— перевірити явки, що'я дам тобі. Підеш на це?

—   Піду,—сказала вона.

—   Провалишся, катуватимуть на повільному вогні. Не викажеш?

Вона  помовчала,   ніби  звіряючися  з   власною  душею.

—   Не викажу,— промовила вона.

— Так слухай же...

І він при тьмянім-тьмянім світлі каганця, ще ближче схилившись до неї, так, що вона побачила свіжий рубець на одній із залисин, дав їй явку тут же, на Кам'яному Броді, яка, йому здавалося, була надійніша від інших. Ця явка була особливо потрібна, бо через неї він міг зв'язатися з Українським партизанським штабом і дізнати­ся, що діється не в одній області, а й на радянській сто­роні, й повсюди.

Маша ладна була зразу ж туди бігти, і це поєднання наївної жертовності з недосвідченістю так і пройняли серце Івана Федоровича. Лукава іскорка на одній ніжці застрибала з одного ока в друге.

—   Хіба ж так можна! — сказав він з веселим і добрим докором.— Це ж потребує витонченої роботи, як у мод­ному магазині. Пройдеш вільно, серед білого дня, я тебе навчу, як і що... Мені ж треба ще й із тилу себе забез­печити! В кого ти живеш?

Маша наймала кімнату в будиночку, який належав старому робітникові паровозобудівного заводу. Будино­чок був мурований і розділений наскрізним коридором з двома виходами — на вулицю й на подвір'я, обмежене низькою кам'яною огорожею,— розділений на дві полови­ни: в одній половині були кімнати й кухня, в другій — дві маленькі кімнатки, одну з яких наймала Маша. Старий мав дітей багато, але всі вони давно вже відділились: си­ни були хто в армії, хто в евакуації, дочки — замужем в інших містах. За словами Маші, хазяїн квартири був чоловік статечний, трохи, правда, відлюдько, книжник, але чесний.

—   Я скажу, що ви -- мій дядько з села, материн брат,— мати моя теж була українка. Скажу, що сама я написала, щоб ви приїхали, а то, мовляв, трудно жити...

—   Ти одведи свого дядька до хазяїна, побачимо, який він там відлюдько! — сказав, усміхнувшись, Іван Федо­рович.

 

— А яка вже там робота, де ж працювати? — понуро бубонів «одлюдько», зрідка блимаючи великими витрішку­ватими очима на бороду Йвана Федоровича й на рубець на правій залисині,— Двічі ми самі устаткування з заводу вивозили, та німці бомбили нас кілька разів... Будували паровози, будували танки й гармати, а нині лагодимо при­муси й запальнички... Деякі коробки цехів, правда, за­лишились, і, якщо понишпорити, багато ще устаткування € по заводу — то там, то тут, але ж це, як сказати, потре­бує справжнього господаря. А нинішні...— він махнув зашкарублим невеличким кулаком.— Несерйозний народ!.. Плавають мілко і — злодії. Повіриш, приїхало на один завод зразу три хазяїни: Крупп,— раніш завод був гарт-манівський, так його акції колись Крупп скупив,— управ­ління залізниць і електрична компанія,— тій ТЕЦ діста­лась, її, правда, наші перед відходом висадили в по­вітря... Ходили німці, ходили по заводу і давай діли­ти його на три частини. І сміх і гріх: зруйнований завод, а вони його стовпами перегородили, як селяни при царі свої нивки, навіть поперек доріг, що зв'язують завод, ями порили, як свині. Поділили, стовпів наставили, і кожен рештки устаткування повіз до себе в Німеччину. А тим, що дрібніше та гірше, тим вони торгують наліво й на­право, як спекулянти на товчку. Наші робітники кеп­кують: «Ну, дав бог хазяїв!..» Наш брат за ці роки звик, сам знаєш, до якого розмах}', а на цих йому не те що працювати, а й дивитись гидко. Ну, а взагалі сміх ви­ходить крізь сльози...

Вони сиділи про світлі каганця, Іван Федорович, з дов­гою своєю бородою, принишкла Маша, скоцюрблена ба­буся та «відлюдько»,— їх страшні тіні сходились, розхо­дились, розпливались по стінах, по стелі; всі вони, хто сидів тут, схожі були на печерних жителів. «Відлюдькові» зайшло років під сімдесят, він був маленький на зріст, охлялий, а голова велика, йому трудно було тримати її, говорив він понуро, однотонно, все зливалось в одне «бу-бу-бу-бу». Але Йван Федорович залюбки його слухав не тільки тому, що старий говорив розумно і казав прав­ду, а й тому, що йому подобалось: от робоча людина так грунтовно, докладно знайомить з промисловими діла­ми при  німцях його,  селянина,  який випадково  зайшов.

Іван Федорович все-таки не витримав і виклав свої міркування:

—   Ми на селі в себе ось як думаєм: йому в нас на Україні промисловість розвивати нема ніякого рощоту, промисловість у нього вся в Німеччині, а від нас йому потрібні хліб та вугілля. Україна йому, як колонія, а ми йому — негри...— Іванові Федоровичу здалося, що «від­людько» глипнув на нього з подивом, він усміхнувся й сказав: — В тому, що наші селяни так міркують, нічого дивного нема, народ сильно виріс.

—  Так-то воно так...— сказав «відлюдько», нітрохи не здивувавшися  з  міркувань   Івана  Федоровича.— Ну,  добре,— колонія. Виходить, вони хазяйство на селі посунули вперед, чи що?

Іван Федорович тихо засміявся.

—   Озимину сіємо по просапних та по стерні озимого та ярового, а землю обробляємо сапачками. Сам розумієш, скільки насіємо!

—   Отож-бо й є! — сказав «одлюдько», не здивував­шися й тут.— Не вміють вони господарювати... Звикли зривати з чужих, як шахраї, з того й живуть, і думають з такою, прости господи, культурою підкорити весь світ,— дурні звірі,— беззлобно сказав він.

«Еге, діду, та ти такому хліборобові, як я, сто очок даси вперед!» — вдоволено подумав Іван Федорович.

—   Ви коли до своєї племінниці проходили, чи вас не бачив хто-небудь? — не змінюючи тону, спитав «від­людько».

—   Бачити не бачив, та чого мені боятись? Я при всьо­му документі.

—   Це я розумію,— ухильно сказав «відлюдько»,— але ж тут порядок, що я повинен заявити про вас у полі­цію, а коли ви ненадовго, то краще так обійтись. Тому я скажу вам прямо, Йване Федоровичу, що я вас одразу впізнав, адже ви в нас скільки на заводі бували, що на лиху годину впізнає вас і лиха людина...

Ні, жінка правильно завжди казала Йванові Федоро­вичу, що він народився в сорочці.

Рано-вранці другого дня Маша, сходивши на явку, при­вела до Йвана Федоровича незнайомого чоловіка, який, на превеликий подив Івана Федоровича й Маші, привітав «одлюдька» так, немовби вони тільки вчора бачились. Від цього чоловіка Іван Федорович дізнався, що «відлюдько» належав до своїх людей, залишених у підпіллі.

Від цього ж таки чоловіка Йван Федорович уперше дізнався, як далеко заліз німець у глиб країни: це була пора, коли зав'язувалась велика Сталінградська битва.

Усі найближчі дні Йван Федорович перевіряв, а часом і відновлював зв'язки — по місту й по всій області.

І в розпал цієї діяльності той самий чоловік, через якого Йван Федорович проткнувся до міської організації, привів йому Любку-артистку.

Вислухавши все, що могла сказати Любка про загибель ув'язнених краснодонської тюрми, Іван Федорович сидів похмурий, не маючи сили говорити. Жаль, до болю жаль було  Матвія   Костьовича  та  Валька.  «Такі  добрі   козаки були!» — думав він. Раптом йому спала на думку дружи­на:   «А  як  вона  там   сама?..»

— Так...— сказав він.— Тяжке підпілля! Такого тяж­кого ще не бувало в світі...— І він заходив по кімнаті й заговорив з Любкою так, наче розмовляв сам із собою.— Порівнюють наше підпілля з підпіллям за тієї інтервен­ції, при білих, а яке може бути порівняння? Сила теро­ру в цих катів така, що біляки — дітлахи перед ними,— ці винищують людей мільйонами... Але є в нас перевага, якої тоді не було: наші підпільники, партизани спирають­ся на всю могутність нашої партії, держави, на сили Чер­воної Армії... В наших партизанів і свідомість вища, і ор­ганізація вища, і техніка вища — озброєння, зв'язок. Це треба народові пояснити... У ворогів є слабке місце, таке, як ні в кого: вони — тупі, все роблять за указкою, за роз­кладом, живуть і діють серед народу нашого в цілковитій темряві, нічого не розуміючи... От що треба використа­ти! — сказав він, зупинившись перед Любкою й знов за­ходив з кутка в куток.— Це все, все треба пояснити наро­дові, щоб їх не боявся й навчився обманювати. Народ треба організувати,— він сам дасть із себе сили: всюди створювати невеликі підпільні групи, які могли б діяти в шахтах, по селах. Люди повинні не в ліс ховатися,— ми, хай йому чорт, живемо в Донбасі! Треба йти на шахти, на села, навіть до німецьких установ — на біржу, в упра­ву, в дирекціони, сільські комендатури, в поліцію, навіть у гестапо. Розкласти геть усе диверсією, саботажем, не­щадним терором ізсередини!.. Маленькі групки з місце­вих жителів — робітників, селян, молоді, чоловік по п'ять, але всюди, в усіх шпаринах... Неправда! Заклацає в нас ворог зубами від страху! — він виснував це з таким мсти­вим почуттям, що воно передалося й Любці, і їй стало трудно дихати. Тому Іван Федорович згадав про те, що Любка передала йому «з дорз'чення старших».— У вас, виходить, діла вгору йдуть? Так вони й по інших місцях ідуть. А без жертв у такому ділі не буває... Тебе як звуть? — спитав він, знову зупинившись проти неї,— Он воно як,— тож не діло, така гарна дівчина не може бути Любка, а Люба! — І весела іскорка стрибнула у нього в оці.— Ну, ще кажи, що тобі треба...

Миттю Любка яро собі уявила, як вони стояли, семеро в кімнаті, вишикувавшись у шерегу. Низькі темні хмари бігли за вікном. Кожен, хто виходив перед строєм, блід­нув, і голос, що проголошував клятву, підіймався до ви­сокої дзвінкої ноти, приховуючи благоговійне тремтіння.

І текст клятви, написаний Олегом і Ванею Земнуховим і стверджений ними всіма, в цей момент раптом відділив­ся від них і став над ними, суворіший і непорушніший, ніж закон. Любка згадала це, і від хвилювання, що знову її охопило, обличчя її сполотніло, і на ньому з незвичай­ною силою виразності сяйнули голубі дитячі очі з жор­стоким стальним полиском.

—   Нам потрібні порада й допомога,— сказала вона.

—   Кому вам?

—   «Молодій гвардії»... У нас за командира Йван Туркенич, він лейтенант Червоної Армії, попав в оточення, бо поранили. Комісар — Олег Кошовий, з учнів школи імені Горького. Тепер нас чоловіка з тридцять, що присяг­нули на вірність... Організовані по п'ятірках, саме так, як ви казали,— Олег так запропонував...

—   Мабуть, отак йому старші товариші порадили,— сказав, зразу що треба зрозумівши, Іван Федорович,— але все одно, молодець ваш Олег!..

Іван Федорович напрочуд жваво сів до столу, посадив Любку проти себе й попросив, щоб вона назвала всіх чле­нів штабу й охарактеризувала кожного з них.

Коли Любка дійшла до Стаховича, Іван Федорович опустив крайки брів.

—   Зажди,— сказав він і торкнув її за руку.— Як його звуть?

—   Євген.

—   Він був із вами весь час чи прийшов звідки? Любка  розповіла,  як  Огахович  з'явився  в  Краснодоні

і   що   він   розповідає   про  себе.

—   Ви до цього парубка ставтесь обережно, перевірте його.— І Йван Федорович розповів Любці про дивні об­ставини, за яких Огахович зник із загону.— Коли б він у німецьких руках не побував,— сказав він, роздумуючи.

На Любинім обличчі відбилося занепокоєння, ще дуж­че від того, що вона Стаховича неполюбляла. Вона мовч­ки поглядала на Йвана Федоровича, потім риси її облич­чя розгладились, очі посвітлішали, і вона спокійно ска­зала:

—   Ні, цього не може бути. Мабуть, він просто зля­кався і втік...

—   Чому так думаєш?

—   Товариші його давно знають як комсомольця, він хлопець із фанаберією, а на таке не піде. У нього сім'я дуже хороша, батько старий шахтар, брати-комуністи в армії... Ні, не може того бути.

Надзвичайна чистота її мислення вразила Йвана Фе­доровича.

—   Розумнісінька дівчина!..— зітхнув він з незрозу­мілою їй журбою в очах.— Був час, і ми так думали. Але, бачиш, яке діло,— сказав він їй так просто, як можна було б сказати дитині,— на світі ще чимало людей розтлін­них, що для них ідея, як одежинка, на час, а то й маска,— фашисти виховують таких людей мільйонами по всьому світу,— а є люди просто слабкі, яких можна зламати...

—   Ні, не може того бути,— заперечила Любка, маючи на увазі   Стаховича.

—   Дай боже! А коли злякався, може злякатись і ще раз.

—   Я скажу Олегові, — коротко сказала Любка.

—   Ти все зрозуміла, що я говорив? Любка кивнула головою.

—   Отак і робіть!.. Ти тут, у місті, зв'язана з тим чоло­віком, що привів тебе? Його й тримайся.

—   Спасибі,— сказала Любка, дивлячись на нього по­веселілими  очима,

Вони  обоє  підвелись.

—   Передай наш бойовий більшовицький привіт това­ришам молодогвардійцям.— Він своїми невеликими, точ­ними в рухах руками обережно взяв її за голову й поці­лував в одне око і в друге і злегка відштовхнув од себе.— Іди,— сказав   він.