Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер подались до окружної жандармерії в місто Ровеньки, кілометрів за тридцять від Краснодона, після полудня. Петер Фенбонг, ротенфюрер команди СС, прикомандированої до красно-донського жандармського пункту, знав, що майстер Брюк­нер і вахтмайстер Балдер повезли до окружної жандар­мерії матеріали допиту й мають дістати наказ, що вчи­нити з арештованими. Але Петер Фенбонг уже знав з досвіду, який буде наказ, як знали це і його шефи, бо во­ни перед від'їздом звеліли Фенбонгові оточити солдата­ми СС територію парку й нікого не пропускати, а рій сол­датів жандармерії під командою сержанта Едуарда Боль-мана послали в парк копати велику яму, де могли б умісти­тись, стоячи впритул один до одного, шістдесят вісім чо­ловік.

Петер Фенбонг знав, що шефи повернуться лише піз­нього вечора. Тому він послав своїх солдатів до парку під командуванням молодшого ротенфюрера, а сам ли­шився в двірницькій при тюрмі.

В останні місяці, запрацювавшись, він ані хвилини не лишався на самоті й не мав змоги не тільки вимитися з ніг до голови, а навіть змінити білизну, бо він боявся, щоб хтось не побачив, що він носить на тілі під білизною.

Коли виїхали майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер, і пішли в парк солдати СС та солдати жандармерії, і все стихло в тюрмі, унтер Фенбонг пройшов на тюремну кухню й попросив у кухаря каструлю гарячої води й таз, щоб умитись,— холодна вода завжди стояла в бочці, в сі­нях двірницької.

Вперше після багатьох шкварних днів подув холодний вітер і погнав по небу низькі, набряклі дощем хмари; день був сірий, схожий на осінній, і вся природа цих ву­гільних-районів,—не кажучи вже про відкрите всім віт­рам містечко з його стандартними будинками й вугільним пилом,— обернулося найбільш непоказними сторонами. У двірницькій було досить видно, щоб умитись, але Пе­тер Фенбонг хотів, щоб його не тільки не застали тут зненацька, але й не могли б побачити крізь вікно, тому він опустив чорний папір на вікні і ввімкнув світло.

Хоч як він звик з початку війни ось так жити, як він жив, хоч як притерпівся до власного гидкого запаху, все-таки він відчував невимовну насолоду, коли нарешті зміг зняти з себе все й трішки побути голим, без цього тягаря на тілі.

Він був тілистий од природи, а з роками став просто гладшати й дуже пітнів під своїм чорним мундиром. Бі­лизна, не змінювана кілька місяців, стала слизька й смер­дюча від прокислого поту, що просочив її, і зжовта-чор-на від мундира, який линяв з вивороту.

Петер Фенбонг зняв білизну й зостався голяка, з ті­лом, давно не митим, але білим од природи, порослим на грудях та по ногах і навіть трохи по спині білявим куче­рявим волоссям. І коли він зняв білизну, виявилося, що носить він на тілі своєрідні вериги. Це були навіть не вериги, це скидалося більше на довгу бинду для набоїв, яку носили в давнину китайські солдати. Це була розді­лена на маленькі кишеньки, кожна з яких застібалась на ґудзики, довга стрічка з прогумованої тканини, що спови­вала тіло Петера Фенбонга навхрест через обидва плеча й охоплювала його вище пояса. Збоку її стягали засмаль­цьовані білі тасьми, зав'язані бантиком. Більшість цих маленьких, розміром з обойму, кишеньок була туго на­пхана, а меншість лишалася ще порожня.

Петер Фенбонг розпустив тасьми біля пояса й зняв з себе цю бинду. Вона так давно обвивала його тіло, що на ньому, білому та повному, хрест-навхрест по спині й по грудях і ободом вище пояса, утворився темний слід того нездорового кольору, який буває від пролежнів. Петер Фенбонг зняв бинду, і дбайливо та акуратно,— вона була й справді дуже довга й важка,— поклав її на стіл, і зразу почав люто чухатись. Він несамовито, шалено розчухував усе своє тіло короткими тупими пальцями, роздирав собі груди, й живіт, і ноги і все намагався добратись до спини то через одне плече, то через друге, то заломлював праву руку знизу, під лопатку, і чухав себе великим пальцем, крекчучи й стогнучи від насолоди.

Коли він трохи вгамував сверблячку, він обережно від­стебнув ґудзика внутрішньої кишені мундира й витяг неве­личку, схожу на кисет, шкіряну торбочку, з якої висипав на стіл штук тридцять золотих зубів. Він хотів був розпо­ділити їх у дві-три ще не заповнені кишеньки бинди. Але, якщо йому вже поталанило залишитися самому, він не вдержався, щоб не полюбуватися всім, що було в інших наповнених  кишеньках,— він так давно  цього  всього  не бачив. І він, акуратно розстібаючи ґудзичок за ґудзич­ком, став викладати все з кишеньок окремими купками та стопками і незабаром захарастив ними весь стіл. Так, було на що подивитись!

Тут була валюта багатьох країн світу — американські долари й англійські шилінги, франки французькі й бель­гійські, крони австрійські, чеські, норвезькі, румунські леї, італійські ліри. Вони були підібрані по країнах, золо­ті монети до золотих, срібні до срібних, папірці до па­пірців, серед яких була навіть акуратна стопка радян­ських «синеньких», тобто сотенних, від яких він, правда, не чекав ніякої матеріальної вигоди, але які все-таки лишив у себе, бо його зажерливість переросла вже в мані­акальну пристрасть колекціонування. Тут були купки дріб­них золотих речей — каблучок, перснів, булавок, бро­шок — з дорогоцінним камінням і без нього і окремо купки дорогоцінного каміння й золотих зубів.

Тьмяне світло електричної лампочки під стелею, за­гидженої мухами, освітлювало ці гроші й дорогоцінності на столі, а він сидів перед ними на табуреті, голий, ли­сий, волосатий, у світлих рогових окулярах, розставивши ноги і все зрідка чухаючись, збуджений і вельми задово­лений собою.

Хоч було їх тут чимало, цих дрібних речей і грошей, він міг би, розбираючи кожну монетку й кожну дрібнич­ку, розповісти, де, коли, за яких умов і в кого він її віді­брав чи з кого зняв, і в кого вирвав зуби, бо з того самого моменту, як він прийшов до висновку, що повинен ро­бити це, щоб не пошитися в дурні, він тільки цим і жив — все інше було вже тільки видимістю життя.

Зуби він виривав не тільки в мертвих, а і в живих, але все-таки він оддавав перевагу мертвим, у яких можна було рвати без особливого клопоту. І коли в партії ареш­тованих він бачив людей з золотими зубами, він ловив себе на тому, що йому кортить, щоб мерщій кінчалася вся процедура допитів і щоб людей цих скоріше можна було умертвити.

Iх було так багато, вбитих, замордованих, пограбова­них, чоловіків, жінок, дітей, котрі стоять за цими монет­ками, зубами й дрібничками, що коли він дивився на все це, до почуття солодкого збудження й самовдоволення завжди домішувався й деякий неспокій. Він походив, од­нак, не від нього самого, Петера Фенбонга, а від якогось уявного, вельми пристойно зодягненого пана, цілковитого джентльмена, з   перснем   на правому   мізинці, в м'якому дорогому світлому капелюсі, з обличчям гладенько виго­леним, коректним і сповненим осуду проти Петера Фен­бонга.

Це був дуже багатий чоловік, багатший за Петера Фенбонга з усіма його дорогоцінностями. Але все-таки він вважав себе вправі осуджувати Петера Фенбонга за його спосіб збагачення, вважаючи цей спосіб начебто брудним. І з джентльменом цим Петер Фенбонг прова­див безконечну суперечку, дуже, проте, лагідну, бо гово­рив тільки сам Петер Фенбонг, який стоїть у цій супе­речці на значно вищих і твердіших позиціях сучасної ділової людини, котра знає життя.

«Хе-хе,— казав Петер Фенбонг,— кінець кінцем я зо­всім не наполягаю, що я це робитиму все життя. Кінець кінцем я стану звичайним промисловцем, чи торговцем, або просто крамарем, коли хочете, але я повинен з чого-небудь почати! Так, я чудово розумію, що ви думаєте про себе й про мене. Ви думаєте: «Я — джентльмен, мої підприємства в усіх перед очима, кожен бачить джерело мого добробуту; в мене родина; я чисто вимитий, охайно вдягнений і чемний з людьми, я можу прямо дивитись їм у вічі; коли жінка, з якою розмовляю, коли вона стоїть, я теж стою; я читаю газети, книги, перебуваю в двох бла­годійних товариствах і пожертвував солідні кошти на устаткування лазаретів у дні війни; я люблю музику, кві­ти і місячне світло на морі. А Петер Фенбонг убиває людей заради їхніх грошей та дорогоцінностей, які він привласнює. Він навіть не гидує виривати в людей золо­ті зуби й ховати все це на тілі, щоб ніхто не бачив. Він змушений місяцями не митись і гидко смердить, і тому я маю осуджувати його...» Хе-хе, дозвольте, мій милий і шановний друже! Не забудьте, що мені сорок п'ять років, я був моряком, я об'їздив усі країни землі, і я ба­чив геть усе, що діється на світі!.. Чи не знайома вам картина, яку я, моряк, побувавши в далеких країнах, не раз мав змогу спостерігати: як щороку де-небудь у Пів­денній Африці, в Індії чи в Індокитаї мільйони людей по­мирають голодною смертю, так би мовити, перед очима шановної публіки? Проте навіщо ж ходити аж так далеко! Навіть у благословенні роки довоєнного процвітання ви могли б майже в усіх столицях світу бачити квартали, населені людьми, що не мають роботи, що вмирають пе­ред очима шановної публіки, інколи навіть на папертях старовинних соборів. Дуже трудно погодитися з думкою, що  вони   вмирають,   так   би  мовити,   з   власної   примхи! А хто ж не знає, що деякі вельми поважні люди, цілкови­ті джентльмени, коли це вигідно, не соромляться викида­ти на вулицю із своїх підприємств мільйони здорових чоловіків і жінок. І за те, що ці чоловіки й жінки не ми­ряться з таким своїм становищем, безліч їх щороку мо­рять по тюрмах чи просто вбивають на вулицях і майда­нах, вбивають цілком законно, руками поліції та солда­тів!.. Я навів вам кілька різноманітних способів,— я міг би їх умножити,— способів, якими на земній кулі щороку вмертвляють мільйони людей, і не тільки здорових чоло­віків, а й дітей, жінок і старих,— умертвляють, власне кажучи, задля вашого збагачення. Я вже не кажу про вій­ни, коли за найкоротші строки особливо багато вбивають людей в інтересах вашого збагачення. Милий і шановний друже! Навіщо ж нам гратися в піжмурки? Скажімо один одному щиросердо: якщо ми хочемо, щоб на нас працю­вали інші, ми повинні щороку тим чи тим способом певну кількість їх убивати! В мені вас лякає тільки те, що я пе­ребуваю, так би мовити, біля підніжжя м'ясорубки, я в цьому ділі чорнороб і за характером занять змушений не митися й смердіти. Але погодьтесь, що ви ніколи не мог­ли обходитися без таких, як я, а що далі йде час, то ви все більше й більше маєте в мені потребу. Я плоть від вашої плоті, я ваш двійник, я — це ви, якщо вас виверну­ти навиворіт і показати людям, які ви є насправді. Наста­не час, я також вимиюсь і буду цілком охайною люди­ною, просто крамарем, коли хочете, і ви зможете купува­ти в мене для свого столу добрячі сосиски...»

Таку принципову суперечку вів Петер Фенбонг з уявлюваним джентльменом з гладенько виголеним, коректним обличчям і в добре випрасуваних штанях. І на цей раз, як завжди, здобувши перемогу над джентльменом, Петер Фенбонг остаточно впав у добродушний настрій. Він за­ховав купки грошей і цінностей у відповідні кишеньки і акуратно застебнув кишеньки на ґудзики, після чого став митись, пирхаючи й повискуючи від насолоди й ро­зливаючи по підлозі мильну воду, що, зрештою, його зо­всім не турбувало: прийдуть солдати і підітруть.

Він вимився не так уже й начисто, але все-таки по­легшив себе, знову обвинувся й підперезався биндою, на­тяг чисту білизну, сховав брудну й убрався в свій чорний мундир. Потім він трохи відігнув чорний папір, і визир­нув у вікно, і нічого не побачив, так було темно в дворі тюрми. Досвід, який уже перетворився на інстинкт, підка­зав йому, що шефи от-от мають прибути. Він вийшов   на подвір'я і трохи постояв біля двірницької, щоб звикнути до темряви, але до неї не можна було звикнути. Холод­ний вітер ніс над містом, над усім донецьким степом важ­кі темні хмари, їх теж не видно було, але здавалося, що вони шарудять, випереджаючи й чіпляючи одна одну во­логими й вовнистими боками.

І тут Петер Фенбонг почув, як наближається при­глушений звук мотора, і побачив дві вогняні цятки напів-прикритих фар машини, яка спускалася з гори повз бу­динок — раніше районного виконкому, а тепер районної сільськогосподарської комендатури,— що при світлі фар ледве виступив з пітьми одним своїм крилом. Шефи по­верталися з окружної жандармерії. Петер Фенбонг про­йшов через двір і через чорний хід, що його охороняв солдат жандармерії, який упізнав ротенфюрера й рушни­цею віддав йому честь, увійшов до будиночка тюрми.

Ув'язнені в камерах теж чули, як підійшла машина з приглушеним мотором. І незвичайну тишу, котра пану­вала в тюрмі цілий день,— цю тишу зразу порушили кро­ки по коридору, клацання ключа в замку, грюкання дверей і метушня, що знялася в камерах, і цей знайомий, що ранить у саме серце, плач дитини в дальній камері. Він раптом піднісся до пронизливого надривного крику, цей плач,— дитина кричала в крайнім напруженні з останніх сил, вона вже хрипіла.

Матвій Костьович і Валько чули в камерах цю метуш­ню, яка наближалась до них, і плач дитини. Інколи їм здавалося, що вони чують голос жінки, котра щось гаря­че говорила, кричала й благала і також, здається, запла­кала. Потім клацнув ключ у замку, жандарми вийшли з камери, де сиділа жінка з дитиною, й зайшли до сусід­ньої, де зразу зчинилась метушня. Але й тоді, крізь цю метушню, здавалось, долинав надзвичайно сумний і ніж­ний голос жінки, що вмовляла дитину, і, вже тихі ший, голос дитини, що наче заколисувала саму себе:

— А... а... а... А... а... а...

Жандарми ввійшли до камери, сусідньої з тою, де си­діли Валько й Матвій Костьович, і обидва вони зрозуміли, чому виникла метушня, коли жандарми приходили в каме­ри: жандарми спутували в'язням руки.

їхній час настав.

У сусідній камері було людей багато, і жандарми пора­лись там досить довго. Нарешті вони вийшли, замкнули камеру, але не зразу вдерлись до Валька та Костьовича. Вони  стояли  в   коридорі,   похапцем  обмінюючись  зауваженнями, потім по коридору хтось побіг до виходу. Не­довго панувала тиша,— чути було тільки бубоніння жан­дармів. Потім по коридору загупали кроки кількох людей, що наближались до камери, пролунав задоволений вигук німецькою мовою, і в камеру, освітивши її електричними ліхтариками, ввійшло кілька жандармів на чолі з унтером Фенбонгом; вони тримали револьвери напоготові; за две­рима бовваніли ще чоловіка з п'ять солдатів. Жандарми, либонь, боялися, що ці двоє, як завжди, вчинять опір. Але Матвій Костьович і Валько навіть не покепкували з них: їхні душі були вже далеко від цієї суєти суєт. Вони спокійно дали зв'язати руки за спиною, а коли Фенбонг знаками показав, що вони повинні сісти і їм зв'яжуть ноги, вони дали зв'язати ноги, і на них поклали пута, щоб можна було тільки ступати дрібним кроком і ніяк було втекти.

Після того їх знову лишили самих, і вони мовчки про­сиділи в камері ще трохи, поки німці не перев'язали всіх заарештованих.

І от пролунав у коридорі мірний, швидкий тупіт ніг: він усе наростав, поки не сповнив увесь коридор,—сол­дати відбивали крок на місці, і, за командою, стали, й по­вернулись, гупнувши черевиками й узявши рушниці до ноги. Загрюкотіли двері камер, і ув'язнених почали ви­водити в коридор.

Хоч як тьмяно світили в коридорі лампочки попід стелею, Матвій Костьович і Валько мимохіть примружи­лись, так довго вони пробули в темноті. Потім оглядали найближчих сусідів і тих, хто стояв далі в шерезі — в тому і в тому кінцях коридора.

Через одну від них людину стояв, також із спутаними ногами, як і вони, ставний літній босий чоловік у скри­вавленій білизні. І Валько, і Матвій Костьович мимоволі відсахнулись, упізнавши в цій людині Петрова. Все тіло його було таке змордоване, що білизна влипла в нього, як у суцільну рану, і присохла,— мабуть, кожен рух спри­чиняв цьому сильному чоловікові нестерпні муки. Одна щока його була розвалена до кістки вдаром ножа чи багнета й гноїлась. Петров упізнав їх і схилив перед ними голову.

Але що змусило Валька і Матвія Костьовича здригну­тися від жалю й гніву, — це те, що вони побачили в далекім кінці коридора, біля виходу з тюрми, куди з виразом страждання, жаху та подиву дивились майже всі ув'язне­ні: там стояла молода, із змученим, але сильним по виразу обличчям жінка в бордовому платті, з дитиною на ру­ках, і руки її, що обіймали дитину, і саме тіло дитини були так скручені вірьовками, що дитина була наглухо й навічно прикріплена до тіла матері. Дитині ще не було й року, її ніжна голівка з рідким світлим волоссячком, що ледь кучерявилось на потилиці, лежала на плечі в ма­тері, очі були заплющені, але дитина не була мертва,— вона спала.

Матвій Костьович раптом уявив свою дружину з діть­ми, і сльози бризнули йому з очей. Він боявся, що жан­дарми та й свої люди побачать ці сльози й недобре по­думають про Шульгу. І він радий був, коли унтер Фен­бонг нарешті перелічив ув'язнених і їх вивели на подвір'я поміж шерегами солдатів.

Ніч була така чорна, що люди, які стояли поруч, не могли бачити одне одного. їх вишикували в колону по четверо, оточили, вивели за ворота і, освітлюючи путь і саму колону електричними ліхтариками, які спалахува­ли то спереду, то позаду, то з боків, повели вулицею вгору. Холодний вітер, одноманітно, з рівним напружен­ням ринучи над містом, охопив їх своїми вогкими стру­менями, і чути стало вологе шарудіння хмар, які мчали так низько над головою, що, здавалось, до них можна було б дістати рукою. Люди жадібно хапали ротом по­вітря. Колона йшла повільно, в цілковитім мовчанні. Зрідка унтер Фенбонг, що йшов попереду, обертався й спрямовував на колону світло великого ліхтаря, що ви­сів на руці, і тоді знов виступала з пітьми жінка з прив'я­заним до неї дитям, яка йшла крайня в першій шерезі,— вітер заносив убік поділ її бордового плаття.

Матвій Костьович і Валько йшли поруч, торкаючись один одного плечем. Сліз уже не було в очах Матвія Костьовича. Що далі вони йшли, Валько та Матвій Костьо­вич, то все далі й відходило від них усе те особисте, навіть найважливіше й найдорожче, що приховано так зворушувало, й хвилювало їх до самої останньої хвилини, і не хотіло відпустити з життя. Велич осінила їх своїм крилом. Невимовно ясний спокій злетів на їхні душі. І вони, підставляючи обличчя вітрові, мовчки й тихо йшли назустріч своїй загибелі під цими хмарами, що низько шаруділи над головою.

Біля входу в парк колона зупинилась. Унтер Фенбонг, сержант жандармерії Едуард Больман і молодший ротенфюрер, який командував солдатами СС, що охороняли парк, при світлі електричного ліхтаря розглядали, дляючись, папір, який унтер Фенбонг витяг із внутрішньої кишені мундира.

Після того сержант перелічив людей у колоні, освіт­люючи їх короткими спалахами ліхтаря.

Ворота поволі, зарипівши, відчинились. Колону пере­шикували по двоє й повели головною алеєю, між будин­ками клубу імені Леніна й школою імені Горького, де містився тепер дирекціон об'єднаних підприємств, що входили до тресту «Краснодонвугілля». Але майже зразу після школи унтер Фенбонг і сержант Больман звернули в бічну алею. Колона звернула за ними.

Вітер пригинав дерева й заносив листя в одному на­прямі, і шерех листя, що билося й тріпотіло, безугавний многоголосо-одноманітний, сповнював тьму довкола.

їх привели на той занедбаний, мало відвідуваний на­віть у хороші часи кут парку, що прилягав до пустиря з самотньою кам'яною будівлею німецької поліцейської школи. Тут, серед довгастої галявини, обмеженої дерева­ми, викопали довгу яму. Ще не бачивши її, люди відчули запах розритої сирої землі.

Колону роздвоїли й розвели на різні боки ями, роз­лучивши Валька й Костьовича. Люди стали спотикатись об купи виверненої землі й падати, але їх тут же підводили вдарами прикладів.

І нараз десятки ліхтариків освітили цю довгу темну яму, і вали зритої землі обабіч неї, і змучені обличчя людей, багнети, що виблискували сталлю в руках у ні­мецьких солдатів, які оточували галявину суцільною сті­ною. І всі, хто стояв біля ями, побачили над її краєм, під деревами, майстера Брюкнера і вахтмайстера Балдера в наопашки накинутих на плечі чорних прогумованих плащах. Позаду, трохи обіч них, важкий, сірий, багровий, з виряченими очима, стояв бургомістр Василь Стаценко.

Майстер Брюкнер подав знак рукою. Унтер Фенбонг високо підніс над головою ліхтар, що висів у нього на руці, і тихо скомандував хрипким баб'ячим голосом. Солдати ступили вперед і штиками стали підштовхувати людей до ями. Люди, спотикаючись, грузнучи ногами й па­даючи, мовчки видирались на вали землі. Чути було тіль­ки сопіння солдатів і шум листя, що билось на вітрі.

Матвій Шульга, важко ступаючи, скільки дозволяли спутані ноги, зійшов на вал. Він побачив при спалахах ліхтариків, як людей скидали в яму; вони стрибали чи падали, хто мовчки, хто з протестуючими або жалісними вигуками.

Майстер Брюкнер і вахтмайстер Балдер нерухомо стоя­ли під деревами, а Стаценко поштиво, в пояс, кланявся людям, яких скидали в яму,— він був п'яний.

І знов Шульга побачив жінку в бордовім платті, з при­в'язаним до неї дитям, яке, нічого не бачачи й не чуючи, а тільки відчуваючи тепло матері, досі спало, поклавши голову їй на плече. Щоб не збудити його, не маючи змоги ворушити руками, вона сіла на валу і, допомагаючи собі ногами, сповзала в яму. Більше Матвій Шульга її не бачив.

—   Товариші! — сказав Шульга хрипким дужим голо­сом, що покрив собою всі інші шуми й звуки.— Пре­красні мої товариші! Хай буде вам вічна пам'ять і слава! Хай живе...

Штик увігнався йому в спину поміж ребра. Шульга, напруживши всю свою могутню силу, не впав, а стрибнув у яму, і голос його загримів із ями:

—   Хай живе велика Комуністична партія, що вказала людям шлях до справедливості.

—   Смерть ворогам! — грізно гримнув Андрій Валько поруч із Шульгою: доля їм судила знов з'єднатися — в могилі.

В яму скинули стільки людей, що не можна було по­вернутись. Настала мить останнього душевного напружен­ня: кожен готувався прийняти в себе свинець. Але не така смерть була уготована їм. Цілі лавини землі посипались їм на голови, на плечі, за коміри сорочок, в рот і очі,— і люди зрозуміли, що їх закопують живцем.

Шульга, піднісши голос, заспівав:

Повстаньте, гнані і голодні, Робітники усіх країн!..

Валько низько підхопив. Все нові голоси, спочатку близькі, потім щораз дальші, приєднувались до них, і по­вільні хвилі «Інтернаціонала» линули з-під землі до тем­ного неба, що хмарами мчало над світом.

В цю темну, страшну годину в маленькому будиночку на Дерев'яній вулиці тихо прочинилися двері, і Марія Андріївна Борц, і Валя, та ще хтось, невеликий на зріст, зодягнений, з торбинкою за плечима, з палицею в руці, зійшли з ґанку.

Марія Андріївна і Валя взяли людину за обидві руки й повели вулицею в степ. Вітер шарпав їхні плаття.

Через кілька кроків чоловік спинився.

—  Темно, краще тобі повернутись,— сказав він майже пошепки.

Марія Андріївна обняла його, і так вони ще трохи постояли.

—   Прощай, Машо,— сказав він і безпомічно змахнув рукою.

І Марія Андріївна лишилась, а вони пішли, батько й дочка, що не відпускала його руки. Валя повинна була вести батька, поки почне світати. А потім, хоч який він був слабий на очі, йому треба було самому добиратись до міста Сталіна, де він гадав переховатись у родичів дружини.

Який час Марія Андріївна чула ще їхні кроки, потім і кроків не стало чути. Безпросвітна холодна чорнота ворушилась довкола, але ще чорніш було в Марії Андрі­ївни на душі. Все життя — робота, родина, мрії, любов, діти,— все це розпалось, руйнувалось, попереду нічого не було.

Вона стояла, не маючи сили рушити з місця, і вітер, свистячи, обносив плаття круг неї, і чути було, як низько-низько тихо шарудять хмари над головою.

І раптом їй здалось — вона божеволіє... Вона прислу­халась... Ні, їй не примарилось, вона знову почула це... Співають! Співають «Інтернаціонал»... Не можна було ви­значити джерело цього співу. Він вплітався у виття вітру, в шарудіння хмар і разом з тими звуками линув по всьо­му темному світу.

У Марії Андріївни, здавалось, спинилось серце, і все тіло її забилося дрожем.

Немов з-під землі, долинало до неї:

Ми всіх катів зітрем на порох, Повстань же, військо злидарів! Все, що забрав наш лютий ворог, Щоб повернути, час наспів.