В першу воєнну зиму, після смерті батька, Володя Осьмухін, замість того щоб учитися в останньому, деся­тому класі школи імені Ворошилова, працював за слюса­ря в механічному цеху майстерень тресту «Краснодонвугілля». Він працював під керівництвом Лютикова, що знав­ся з родиною його матері, родиною Рибалових, і добре знав Володю. Володя працював у цеху аж по той день, як його одвезли до лікарні з приступом апендициту.

Після приходу німців Володя, звісно, не збирався по­вертатись до цеху. Але після того, як вийшов наказ Б ара­кова й пролетіла чутка, що всіх, хто ухилився, поженуть до Німеччини, а особливо після того, як став до роботи Пилип Петрович, поміж Володею та кращим його другом Толею Орловим точились розмови, що краяли серце,— як повестись.

Як і для всіх радянських людей, питання про те, ви­ходити чи не виходити на роботу за німецької влади, було для Володі й Толі одним із найважливіших питань совісті. Стати до роботи — це був найлегший спосіб до­бути бодай що-небудь для того, щоб жити, і заразом уникнути репресій, які звалювались на радянську людину, що відмовлялась працювати на німців. Мало того,— до­свід багатьох людей показував, що можна й не працюва­ти, а тільки вдавати, що працюєш. Але, як і всі радянські люди, всім своїм вихованням Володя й Толя були мораль­но підготовлені насамперед до того, що на ворога не можна працювати ні багато, ні мало, навпаки — з його приходом треба кидаш роботу, треба боротись проти ворога всіма способами, іти в підпілля, в партизани. Але де вони, ті підпільники й партизани? Як їх знайти? А по­ки їх не знайдено, як і чим жити весь цей час?

І Володя, що вже почав ходити після хвороби, і Толя, валяючись удвох де-небудь у степу проти сонечка, тільки й говорили про цю головну справу їхнього життя,— що ж їм тепер робити?

Якось надвечір на квартиру Осьмухіних прийшов сам Пилип Петрович Лютиков. Він прийшов, коли дім був повен німецьких солдатів — не тих, з бравим єфрейто­ром на чолі, який так добивався до Люсі, а других чи вже й третіх: Осьмухіни жили в районі, що через нього сунув головний потік німецьких військ. Пилип Петрович зійшов на ґанок важкою, повільною ходою, як людина з поважним становищем, зняв кепку, ґречно привітався з солдатом на кухні й постукав до кімнати, де, як і ра­ніше, жили втрьох Лизавета Олексіївна, Люся й Володя.

—   Пилипе Петровичу! До нас?.. —Лизавета Олексіївна рвонулась до нього і взяла його за обидві руки своїми гарячими сухими руками.

Лизавета Олексіївна належала до тих людей у Красно-доні, які не осуджували Пилипа Петровича за те, що він повернувся на роботу до майстерень. Вона так добре зна­ла Лютикова, що навіть не вважала за потрібне шукати причини такого вчинку. Якщо Пилип Петрович так зро­бив, іншого виходу не було, а може, так було треба.

Пилип Петрович був першою близькою людиною, що одвідала Осьмухіних після приходу німців, і вся радість бачити його виявилась у цьому рвучкому русі Лизавети Олексіївни. Він зрозумів це і внутрішньо був вдячний їй.

—   Прийшов сина вашого витягти на роботу,— сказав він із звичайним суворим виразом обличчя.— Ви з Люсею посидьте з нами для порядку, а потім вийдете ніби в якій справі, а ми з ним трохи побалакаємо...— І він посміхнувся до всіх трьох, і обличчя його зразу пом'якшало.

З моменту, як він увійшов, Володя очей з нього не зводив. У розмовах з Толею Володя вже не раз вислов­лював здогад, що Лютиков не з вимушеної необхідності, тим паче не з боягузтва повернувся на роботу в май­стерні,— не такою він був людиною. Певно, в нього бу­ли міркування глибші, та, звідки знати,— можливо, мірку­вання ці не такі вже й далекі від тих, що не раз ви­никали і в головах Володі й Толі. Принаймні це була людина, з якою можна сміливо поділитися своїми намі­рами.

Володя заговорив перший, тільки-но Лизавета Олексі­ївна та Люся вийшли з кімнати.

—   На роботу! Ви сказали — на роботу!.. А мені одна­ково — чи буду я працювати, чи ні: і в тім, і в тім ви­падку мета одна. Мета моя — боротьба, боротьба нещад­на. Якщо піду я на роботу, то лише для того, щоб за­маскуватися,— сказав Володя з якимось викликом.

Юнацька його сміливість, наївність, завзяття, ледве стримуване присутністю німецьких солдатів за дверима, викликали в душі Пилипа Петровича не побоювання за юнака, не досаду, не посмішку, ні — усміх. Але такою він уже був людиною, що почуття його не відбились на його обличчі, він і оком не моргнув.

—  Дуже добре,— сказав він,— Ти це кожному скажи, хто тільки зайде, як ось я. А ще краще — вийди на ву­лицю й кожному, кому попало: іду, мовляв, на нещадну боротьбу, бажаю замаскуватись, допоможіть!

Володя спалахнув.

—   Ви ж не хто попало,— сказав, разом затьмарившись.

—   Я от, може, й ні, але ти цього тепер знати не мо­жеш,— сказав Лютиков.

Володя зрозумів, що Пилип Петрович почне зараз учи­ти його. І Лютиков справді став учити Володю.

—  За довірливість у таких ділах можна заплатити життям,— часи змінились. До того ж сказано: і стіни ма­ють вуха. І не думай, що вони такі вже простаки, вони хитрі по-своєму,— і Лютиков ледь кивнув головою на двері.— Ну, на твоє щастя, я людина відома, маю завдан­ня повернути всіх на роботу в майстерні, з тим і прийшов до тебе. Ти це й матері, і сестрі скажи, і отим скажи, — і він знову кивнув на двері.— Ми на них працюємо...— сказав він і підвів суворі очі на Володю.

Володя зразу все зрозумів,— він навіть зблід.

—   Хто із своїх хлопців, на кого можна звіритись, ли­шився в місті? — спитав Пилип Петрович.

Володя назвав тих, кого він знав особисто: Толю Ор­лова, Жору Арутюнянца та Ваню Земнухова.

—   І ще знайдуться,— сказав він.

—   Встанови зв'язок спочатку з тими, на кого, вважаєш, можна цілком звіритись, та не з усіма разом, а з кожним окремо. Коли переконаєшся, що люди свої...

—   Вони свої, Пилипе Петровичу...

—   Коли переконаєшся, що люди свої,— провадив далі Лютиков, ніби й не дочувши зауваження Володі,— аку­ратно натякни, що є, мовляв, можливість, чи вони згодні...

—   Вони згодні, тільки кожен спитає: а що я повинен робити?

—   Відповідай: дістанеш завдання. А тобі я зараз дам завдання...— І Лютиков розповів Володі про закопаний у парку шрифт, і точно вказав місце.— Розвідай, чи мож­на викопати. Не можна,— доповіси мені.

Володя задумався. Пилип Петрович не підганяв його з відповіддю: він розумів, що Володя не вагається, а про­сто обмірковує справу, як людина серйозна. Але Воло­дя думав не про те, що запропонував йому зараз Лю­тиков.

—  Я буду з вами цілком одвертим,— промовив Воло­дя.— Ви сказали, що я мушу поговорити з хлопцями, з кож­ним окремо,— це я розумію. Але і в розмові з кожним я повинен дати їм зрозуміти, від кого веду річ... Одне діло, коли діятиму, як одноосібник, інше, коли скажу, що я ді­став завдання від людини, зв'язаної з організацією. Імен­ня вашого я не назву, та й ніхто з хлопців не спитає,— хіба вони не розуміють? — Володя сказав це, щоб по­передити заперечення Пилипа Петровича, та Лютиков ні­чого не заперечив, він тільки слухав Володю.— Звичайно, коли б я побалакав з хлопцями просто як Осьмухін, вони теж повірили б мені... Але ж вони все одно стали б шу­кати зв'язків поза мною з підпільною організацією, адже я їм не укажчик, та є хлопці старші од мене і...— Володя хотів сказати «розумніші од мене».— Взагалі поміж хлоп­цями є такі, хто більше цікавиться політикою й краще на ній розуміється. Тому краще сказати хлопцям, що я не сам від себе, а від організації. Це — раз,— сказав Воло­дя.— Два: щоб виконати наше завдання щодо друкарні, потрібно кілька хлопців. А цим і поготів слід пояснити, що це — серйозне завдання й звідки воно йде. І тут у ме­не також запитання до вас. У мене є троє друзів: один давній друг — Толя Орлов, другі два — нові, але це хлоп­ці й раніше добре мені відомі, і в біді перевірені, їм я та­кож вірю, як самому собі,— це Ваня Земнухов та Жо-ра Арутюнянц. Можна мені зібрати їх разом, поради­тись?

Лютиков трохи помовчав, дивлячись на свої чоботи, потім звів очі на Володю і ледь посміхнувся, та обличчя його знову набрало суворого виразу.

—   Добре, збери цих хлопців і просто скажи, від кого дієш — без прізвища, звичайно.

Володя, ледве стримуючи хвилювання, що охопило його, кивнув головою.

—   Ти зміркував розумно: треба дати на здогад кожній своїй людині, що за всіма нашими ділами партія стоїть,— провадив далі Пилип Петрович, розмовляючи вже мовби сам із собою.  Розумні,  суворі очі  його прямо,  спокійно дивилися в саму душу Володі.— А потім ти зрозумів пра­вильно, що при нашій партійній організації добре мати свою молодіжну групу. Я з цим, власне, й ішов до тебе. І коли вже ми про це договорились, одна порада, а коли хочеш,— наказ:  ніяких дій, не порадившись зі мною, не починайте,— можете й себе занапастити, й нас підвести. Я ж бо й  сам одноосібно нічого не роблю,   а  раджуся. Раджуся і з товаришами своїми, і з людьми, поставленими над нами,— є такі люди в нас, у Ворошиловградській   об­ласті.  Ти це своїм трьом дружкам розкажи, і ви також радьтеся між собою. Тепер начебто все.— Лютиков усміх­нувся і встав.— Завтра приходь на роботу.

—   Тоді   вже  післязавтра,— з   усмішкою   сказав   Воло­дя.— А Толю Орлова можна з собою привести?

—   Хотів  одного загітувати робити  на німців,  а маю зразу   двох,—усміхнувся   Лютиков.—Веди,   дуже   добре!

Пилип Петрович вийшов на кухню до Лизавети Олек­сіївни та Люсі й до німецького солдата, іще й пожарту­вав з ними і незабаром пішов. Володя зрозумів, що таєм­ницю, до якої він тепер причетний, не можна відкрива­ти рідним. Але йому важко було приховати збудження, що його охопило, від люблячих очей матері й сестри.

Володя став удавано позіхати, сказав, що йому завтра вставати рано і взагалі дуже спати хочеться. Лизавета Олексіївна ні про що його не спитала, і це було дуже пога­ною прикметою: Володя мав підозру, що мати догадує­ться, що Пилип Петрович розмовляв з ним не тільки про роботу в майстернях. А Люся прямо спитала:

—   Про віщо ви так довго?

—   Про віщо, про віщо! — розсердився Володя.— Сама знаєш про віщо.

—   І ти підеш?

—   А що ж робити?

—   Працювати на німців!..

У Люсинім голосі був такий подив, обурення, що Во­лодя навіть не знайшов, що відповісти.

— Ми на них попрацюємо...— похмуро буркнув він словами Пилипа Петровича і, не дивлячись на Люсю, став роздягатись.