Жора Арутюнянц, повернувшися з невдалої евакуації, зразу вступив в одверто дружні стосунки з Володею і То­лею Орловим. Тільки з Люсею Осьмухіною відносини в нього склались напружено-офіційні. Жора жив у ма­ленькому будиночку на висілках,— німці не полюбляли цих місць. І друзі здебільшого зустрічалися в Жори Ару-тюнянца.

На другий день після того, як Володя дістав од Люти-кова завдання розвідати, в якому стані перебувають шриф­ти, всі троє зійшлись у Жори Арутюнянца, котрий мав зовсім крихітну, таку, що ледве влізли в неї ліжко та письмовий столик, але все-таки окрему кімнату. І тут їх застав, повернувшись з хутора Нижньо-Олександрівсько-го, Ваня Земнухов. Ваня ще більше схуд, одежа його об­шарпалась, він був у пилюці,— він ще не заходив додому. Але він був у дуже піднесеному діяльному на­строї.

—   Є в тебе змога ще раз побачитися з тим чолові­ком? — спитав він у Володі.

—   А для чого?

—   Треба попросити в нього дозволу зразу ж залучи­ти до нашої групи Олега Кошового.

—   Він сказав: до групи поки що не слід нікого залу­чати, а треба тільки вибрати хлопців підходящих.

—   Я й кажу: треба спитати дозволу,— сказав Ваня.— Чи не міг би ти зустрітися з тим чоловіком сьогодні,— скажімо, до вечора?

—   Не розумію, для чого так поспішати? — сказав Во­лодя, трохи ображений.

—   А от для чого... По-перше, Олег справжній хлопець, по-друге, він мій найкращий друг,— отже, хлопець надій­ний. По-третє, він краще від Жори знає учнів школи Горького з сьомого по дев'ятий, а їх же найбільше лиши­лося в місті...

Жора хутко блимнув на Володю чорними вогненними очима й проголосив:

— Повернувшися після невдалої евакуації, я дав тобі вичерпну характеристику Олега. Слід зважити й на те, що він живе край парку і найкраще зможе допомогти нам виконати одержане завдання...

Жора завжди висловлював думку правильними фраза­ми, і тому набувала вона характеру такого офіційного, що скидалася вже на директиву. Володя завагався. Але все-таки він поступитись не міг, пам'ятаючи, про що попере­джав його Лютиков.

—   Добре,— сказав Ваня,— я можу тобі дати ще один доказ, але тільки віч-на-віч. Ви не образитесь? — Він з по­смішкою, водночас мужньою й соромливою, обернувся до Жори і Толі Орлова й поправив окуляри на носі.

—   В умовах конспірації не може й не повинно бути ніяких особистих образ, над усім повинна панувати до­цільність,— сказав Жора й вийшов з кімнати разом із Толею Орловим.

—   Я доведу, що я тобі довіряю більше, ніж ти мені,— сказав Ваня з усмішкою, що втратила вираз соромливо­сті й стала тепер тільки мужньою усмішкою людини рі­шучої та сміливої, яким насправді й був Ваня Земнухов.— Тобі Жора Арутюнянц розповідав, що разом з нами по­вернувся Валько?

—   Розповідав.

—   А ти не сказав про це тому товаришеві?

—   Ні...

—   Так от, май на увазі: Олег зв'язаний з Вальком, а Валько шукає зв'язку з більшовицьким підпіллям... Ти розкажи це тому товаришеві. І заразом наше прохан­ня передай. Скажи, що ми^за Олега ручимося...

Так доля судила Володі з'явитися в Центральній май­стерні ще раніш, ніж він обіцяв Лютикову.

А поки Володя ходив там, Ваня відрядив Толю «Грім гримить» попитати в людей, чи стоять німці в Кошового, чи можна пробратись до нього.

Підійшовши до будиночка Кошових від Садової вули­ці, «Грім гримить» побачив, як з будиночка, біля якого стояв німецький вартовий, в сльозах вибігла красива, з пухнастим чорним волоссям, боса жінка в старенькому платті й сховалася в дров'янім сарайчику, звідки пролуна­ли її плач та звуки чоловічого голосу, що заспокоював її. Худа засмагла бабуся вискочила в сіни з відром у жила­вій руці, зачерпнула води просто з діжки й швидко повер­нулась до світлиці. В домі панувала метушня, було чути молодий невдоволений пановитий  голос німця  й  голоси жінок, що немов перепрошували. Толя більше затримува­тись не міг, щоб не привернути до себе уваги, і, обійшовши біля парку весь квартал, наблизився до будиночка з вули­ці, паралельної Садовій. Але звідси він нічого вже не бачив і не чув. Скориставшися з того, що в сусідньому дворі, як і в дворі Кошових, були хвіртки на обидві ву­лиці, Толя пройшов городом цього сусіднього двору і з хвилину постояв біля задньої стінки сарайчика, що ви­ходила на город.

В сарайчику гомоніли тепер три жіночі голоси і один чоловічий. Молодий жіночий голос, плачучи, казав:

—   Хоч уб'ють, додому не вернусь! А чоловічий похмуро вмовляв:

—   Ото діло! А Олега куди? А дитину?..

«Продажна тварюка!.. За півлітра прованської! Про­дажна тварюка!.. Ти ще про мене почуєш, так, ти почуєш про мене, ти жалкуватимеш за мною!» — говорив у цей час Олег, повертаючись від Лени Позднишевої, терзаю­чись вибухами ревнощів та муками самолюбства. Сонце, що хилилось надвечір, червоне, жарке, било в очі, і в червоних колах, що нанизувались одне на одне, наплива­ли знов і знов тонке смагляве личко Лени, і це важке, темного малюнка, плаття на ній, і сірі німці біля піаніно. Він усе повторював: «Продажна тварюка!.. Продажна тварюка!..» І задихався від горя, майже дитячого.

Він застав у сараї Марину. Вона сиділа, затуливши обличчя руками, схиливши голову, окутану хмарою пух­настого чорного волосся. Рідня обступила її.

Довгоногий ад'ютант, коли не було генерала, надумав освіжитись холодним обтиранням і наказав Марині при­нести до кімнати таз і відро води. Коли Марина з тазом і відром води тзідчинила двері до їдальні, ад'ютант стояв перед нею зовсім голий. Він був довгий, білий — «як глист»,— плачучи, розповідала Марина. Він стояв у даль­нім кутку біля дивана, і Марина не зразу помітила його. Раптом він опинився майже поруч з нею. Він дивився на неї з цікавістю, презирливо й нахабно. І її охопили такий переляк і огида, що вона впустила таз і відро з водою. Відро перекинулось, і вода розлилась по підлозі. А Мари­на втекла в сарай.

Всі чекали тепер наслідків необережного вчинку Ма­рини.

—  Ну   чого   ти   плачеш? — грубо   сказав   Олег.— Ти                                                                                                                                         думаєш, він хотів тобі зробити щось? Якби він був тут головний, він би і:е пощадив тебе. Ще й денщика пок/и-кав би на допомогу. А тут він, справді, просто хотів уми­тись. А тебе зустрів голий, бо йому навіть на думку не спало, що тебе можна соромитись! Адже ми для цих тварюк гірші за дикунів. Ще скажи спасибі, що вони не мочаться й не паскудять при наших очах, як це роблять есесівські солдати й офіцери на постої! Вони пудять і ви­порожнюються при наших людях і вважають, що так і треба. У, як я розкусив цю чваньковиту, брудну фашист­ську породу,— ні, вони не скоти, вони гірші, вони — ви­родки! — люто говорив він.— І те, що ти плачеш, і те, що всі ми тут з'юрмились,— ах, яка подія! — це образливо й принизливо! Ми повинні зневажати цих виродків, коли ми не можемо поки що їх бити й знищувати, так, так, зне­важати, а не принижуватись до плачу, до бабських пере­судів!! Вони ще своє дістануть! — говорив Олег.

Роздратований, він вийшов із сарая. І як же й гидко було йому знову й знову бачити ці повирубувані палі­садники, всю вулицю від парку до переїзду, наче оголену, і німецьких солдатів на ній.

Олена Миколаївна вийшла слідом за ним.

—   Я схвилювалась, так довго не було тебе. Як Ле-ночка? — спитала вона, уважно й допитливо дивлячись, у похмуре обличчя сина.

У Олега затремтіли губи, як у великої дитини.

—   Продажна тварюка! Ніколи більше не кажи мені про неї...

І, як це завжди бувало, він непомітно для себе розпо­вів матері ,рсе — І те, що він побачив на квартирі в Лени, і як повівся.

—   А що ж, направду!..— вигукнув він.

—   Ти не жалій за нею,— лагідно сказала мати.— Ти тому так хвилюєшся, що ти за нею жалієш, а ти не жа­лій. Якщо вона могла так учинити, значить, вона завж­ди була не така, як... ми думали.— Вона хотіла сказати: «Як ти думав»,— але вирішила сказати: «Як ми думали».— Та це свідчить погано про неї, а не про нас...

Великий степовий місяць по-літньому низько висів на півдні. Микола Миколайович і Олег не лягали й мовчки сиділи в сараї біля відчинених дверцят, дивлячись на небо.

Олег, очі широко розплющивши, дивився на цей пов­ний місяць, що висів у синьому вечірньому небі, оточе­ний   наче  загравою,   відблиск   якої  падав   на   німецького вартового біля ґанку і на гарбузове листя на вгороді,— Олег дивився на місяць і немов бачив його вперше. Він звик до життя в маленькому степовому місті, де все було відкрито і все було відомо, що діється на землі й на небі. І от усе вже йшло повз нього: і як народився місяць-молодик, і як розвивався, і як зійшов нарешті цей місяць-повень на синє-синє небо. І хтозна, чи повернеться коли в житті та щаслива пора широкого, повного злиття з усім, що діється в світі простого, доброго й чудесного?

Генерал барон фон Венцель і ад'ютант, лопотячи мун­дирами, мовчки пройшли в будинок. Все спало довкола. Тільки вартовий ходив круг дому. Микола Миколайович, посидівши, також ліг спати. А Олег з розширеними дитя­чими очима сидів і сидів біля відчинених дверей, обілля­тий місячним сяйвом.

Раптом позад себе, за дощатою стіною сарая, що ви­ходила на сусідній двір, він почув шарудіння.

—   Олег... Ти спиш? Прокинься,— шепотів хтось, при­павши до щілини.

Олег за мить опинився біля цієї стінки.

—   Хто це? — прошепотів він.

—   Це я... Ваня... У тебе двері відчинені?

—   Я не сам. І вартовий ходить.

—   Я теж не сам. Можеш вилізти до нас?

—   Можу...

Олег виждав, коли вартовий відійшов до хвіртки на другу вулицю, і, припадаючи до стінки, ззовні обійшов сарайчик. Обіч сусіднього городу, в полину, що на нього падала густа тінь од сарайчика, лежали віялом на череві троє: Ваня Земнухов, Жора Арутюнянц і третій, такий самий як вони, довгов'язий хлопець, у кепці, що затем­нювала його обличчя.

—   Тьху, чорт! Така ясна ніч, ледве пробрались до те­бе! — сказав Жора, блиснувши очима й зубами.— Володя Осьмухін, із школи Ворошилова. Можеш йому довіряти, як мені,— мовив Жора, переконаний у тому, що дає най­вищу атестацію, яку тільки можна дати товаришеві.

Олег ліг між ним і Ванею.

—   Признатися, зовсім не чекав тебе в цю заборонену пору,— шепнув Олег Вані з широким усміхом.

—   Якщо їхніх правил додержувати, з нудьги здох­неш,— сказав, усміхнувшись, Ваня.

—   Ах ти ж мій хлопчику гарний! — засміявся Кошовий і великою рукою обійняв Ваню за плечі.— Влаштував їх? — шепнув він Вані в самісіньке вухо.

 «Зможу я до світанку посидіти в твоєму сараї? — спитав Ваня.— Я ж бо ще дома не був, у нас, виявляється, німці стоять...

—   Я ж тобі сказав, що ночувати можна в нас! — обу­рено пирхнув Жора.

—   До вас дуже далеко... Це для тебе з Володею ніч ясна, а я навік загину в якому-небудь вогкому шурфі!

Олег зрозумів, що Ваня хоче з ним поговорити сам на сам.

—   До світанку можна,— сказав він, стискаючи Вані плече.

—   У нас новина надзвичайна,— ледве чутно прошепо­тів Ваня.— Володя налагодив зв'язок з одним підпільни­ком і вже дістав завдання... Та ти сам розкажи.

Ніщо так не збудило б діяльної натури Олега, як ця несподівана поява хлопців уночі і особливо те, що роз­повів йому Володя Осьмухін. На мить йому здалось на­віть, що це не хто інший, як Валько, міг дати Осьмухіну таке завдання. І Олег, майже припавши лицем до лиця Володі й дивлячись у його вузькі темні очі, став допиту­ватись:

—   Як ти знайшов його? Хто він?

—   Називати його я не маю права,— трохи зніяковів­ши, сказав Володя.— Тобі відоме, розташування німців у парку?

—   Ні...

—   Ми з Жорою хочемо зараз піти в розвідку, та вдвох, звісно, трудно. Толя Орлов просився, але дуже кашляє,— усміхнувся   Володя.

Олег який  час мовчки  дивився  мимо  нього.

—   А я не радив би робити це сьогодні,— сказав він.— Усіх, хто підходить до парку, видно, а що робиться в пар­ку, не видно. Простіше все це зробити вдень, без фокусів.

Парк був обгороджений наскрізним парканом, і в усіх чотирьох напрямах до парку прилягали вулиці. І Олег, з властивою йому практичною кмітливістю, запропонував завтра ж послати по кожній вулиці в різний час по одно­му пішоходові, на обов'язку якого буде тільки запам'ята­ти розташування крайніх до вулиці зеніток, бліндажів та автомашин.

Те збудження діяльності, з яким хлопці прийшли до Олега, трохи спало. Але не можна було не погодитися з   простими  доводами   Олега.

Чи лучалось тобі, читачу, блукати в глухому лісі вно­чі,   або  самотньому  потрапити  на  чужину,   або  зустріти небезпеку сам на сам, або попасти в біду, таку, що на­віть близькі люди одвернулись од тебе, або в шуканнях нового, не відомого людям, довго жити не зрозумілим і не визнаним усіма? Якщо траплялася тобі одна з цих бід або труднощів життя, ти зрозумієш, яка світла мужня ра­дість, яке невимовне сердечне почуття подяки, який при­плив сил незборимих охоплюють душу людини, коли во­на зустріне друга, чиє слово, чия вірність, чия мужність і відданість лишились незмінними! Ти вже не сам на сві­ті, з тобою поряд б'ється серце людини!.. Саме цей світ­лий потік почуттів, їх високий тиск у грудях відчув Олег, коли, залишившись наодинці з Ванею, при світлі степово­го місяця, що вже пересунувся по небу, побачив спокій­не, насмішкувате, натхненне обличчя друга з цими корот­козорими очима, що світились добрістю й силою.

—   Ваню! — Олег обхопив його великими руками, і пригорнув до грудей, і засміявся тихим щасливим смі­хом.—Нарешті вже я бачу тебе! Чому ти так довго? Я змучився б-без тебе! Ах ти ч-чорт такий! — говорив Олег,  заникуючись   і  знову  обіймаючи  його.

—   Пусти, ти ребра мені поламав, я ж не дівчина,— тихо  сміявся   Ваня,   визволяючись  з  його  обіймів.

—   Не думав я, що вона т-тебе на ланцюжок візьме! — лукаво  кепкував   Олег.

—   Як тобі не совісно, справді,— зніяковів Ваня.— Хі­ба я міг після всього, що сталось, покинути їх, не влаш­тувавши, не переконавшись, що їм не загрожує небезпека? До того ж це незвичайна дівчина. Якої душевної ясності, яких  широких  поглядів! — захоплювався   Ваня.

Справді, за кілька днів, що Ваня прожив у Нижньо-Олександрівському, він устиг викласти Клаві все, що він продумав, відчув і написав у віршах за дев'ятнадцять літ життя. І Клава, дуже добра дівчина, закохана у Ваню, мовчки й терпляче слухала його. І коли він що-небудь питав, вона охоче кивала головою, в усьому погоджую­чись із ним. Не було нічого дивного в тому, що чим біль­ше Ваня був біля Клави, тим ширшими йому здавались її погляди.

—   Бачу, бачу, т-ти зачарований! — заникуючись, ка­зав Олег, дивлячись на друга усмішкуватими очима.— Ти не сердься,— раптом серйозно сказав він, помітивши, що тон його неприємний Вані,— я ж так, пустую, а я радий твоєму щастю. Так, я радий,— сказав Олег проникливо, і на лобі йому зібгались подовжні зморшки, і він коротку мить  дивився  повз  Ваню.

—   Скажи одверто, це не Валько дав завдання Осьму-хіну? — спитав   Олег трохи   згодом.

—   Ні. Цей чоловік просив Володю дізнатися в те­бе, як знайти Валька. Я для цього, власне, й залишив­ся тут.

—   В тім-то й біда, що я не знаю. Я боюся за нього,— сказав  Олег.— Давай,  одначе,  пробиратися в сарай...

Вони причинили за собою дверцята, і, не роздягаю­чись, улаштувались обидва на вузькому тапчані, й довго ще шепотіли в темряві. Здавалось, нема неподалік од них німецького вартового і нема навколо ніяких німців. Кот­рий  уже  раз   вони  говорили:

—   Ну, годі, годі, треба хоч трохи поспати... І знову починали шепотіти.

Олег прокинувся від того, що дядя Коля його будив. Земнухова  вже  не  було.

—   Ти чого ж це одягнений спиш? — спитав дядя Ко­ля  з  ледве  помітною  усмішкою  в  очах  і губах.

—   Сон звалив богатиря...— намагався жартувати Олег, потягуючись.

—   То-то, богатиря! Чув я все ваше засідання в бур'яні під  сараєм.   І   що  ви  з  Земнуховим  базікали...

—   Т-ти чув? — Олег із заспано-розгубленим виразом обличчя сів на тапчані.— Чому ж ти нам сигналу не по­дав,   що  не  спиш?

—   Щоб не заважати...

—   Не чекав я від тебе!

—   Ти ще багато чого від мене не чекаєш,— говорив Микола Миколайович своїм повільним голосом.— Чи знаєш ти, наприклад, що в мене є радіоприймач, просто під німцями, під мостиною?

Олег так розгубився, що обличчя його набрало дур­нуватого   виразу.

—   Як? Т-ти свого часу не здав його?

—   Не здав.

—   Виходить, приховав од Радянської влади?

—   Приховав.

—   Ну, Колю, справді... Не знав я, що ти такий лука­вець,— сказав Олег, не знаючи, сміятись йому чи обра­жатись.

—   По-перше, цим приймачем мене преміювали за хо­рошу роботу,— казав дядя Коля,— по-друге, він закордон­ний,   семиламповий.

—   їх  же   обіцяли  повернути!

—   Обіцяли. І тепер він був би в німців, а він — у нас, під мостиною. І коли я вночі слухав тебе, я зрозумів, що він стане в пригоді. Виходить, я кругом правий,— без усмішки  казав  дядя   Коля.

—   Все-таки молодець ти, дядю Колю! Умиймося та зіграймо партію в шахи до сніданку. Влада в нас німець­ка, і працювати нам однаково нема на кого! — в чудово­му  настрої  просторікував   Олег.

І в цей час обидва вони почули, як дзвінкий дівочий голос  гучно,   на  весь  двір,   спитав:

—   Послухай-но ти, бовдур: Олег Кошовий не в цьому будинку живе?

—   Чи ти бачила, Ніночко, такого бовдуряку? Ні чор­та по-російському не розуміє. Тоді пропусти нас або по­клич яку-небудь справжню російську людину,— говорив дзвінкий  дівочий голос.

Дядя Коля й Олег, перезирнувшись, повисували з сарая   голови.

Перед німецьким вартовим, що трохи навіть розгубив­ся, біля самого ґанку стояло двоє дівчат. Та, що розмов­ляла з вартовим, була така яскрава, що і Олег, і Микола Миколайович звернули увагу насамперед на неї. Це вра­ження яскравості йшло від її строкатого плаття, що вби­рало очі: по небесно-голубому крепдешину густо посіяні якісь червоні вишеньки, зелені горошки і ще блискітки чогось жовтого та бузкового. Вранішнє сонце блищало в її волоссі, яке, вкладене спереду золотавим валом, спа­дало на шию та на плечі кучериками, тонкими і, мабуть, ретельно продуманими поміж двох дзеркал. А яскраве плаття так ловко облягало її стан і так легко, ніжно обті­кало її повні стрункі ноги в тілесного кольору панчохах та в кремових елегантних туфельках на високих каблуках, що від усієї дівчини йшло відчуття чогось дуже природ­ного,   моторного,   легкого  та  прозорого.

В той момент, коли Олег і дядя Коля визирнули з са­райчика, дівчина була спробувала зійти на ґанок, а вар­товий, що стояв обіч ґанку з автоматом на одній руці, другою   рукою   перегородив  їй  дорогу.

Дівчина, нітрохи не збентежившись, недбало ляпнула своєю маленькою білою ручкою по брудній руці вартово­го, хутко вийшла на ґанок і, обернувшись до подруги, ска­зала:

—   Ніночко,  йди,   йди...

Подруга завагалась. Вартовий зіскочив на ґанок і, роз­чепіривши обидві руки, загородив дівчині двері. Автомат на ремені звисав з його товстої шиї. На неголеному об­личчі німця застигла усмішка, самовдоволено-дурна від того, що він виконував обов'язок, і в той же час улеслива від того, що він розумів: тільки дівчина, яка має на те право, може так поводитися з ним.

—   Я Кошовий, ідіть сюди,— покликав Олег і вийшов із  сарайчика.

Дівчина рвучко обернула голову до нього, одну мить дивилась примруженими голубими очима і сливе в ту ж мить, стукаючи кремовими каблучками, збігла з ґанку.

Олег дожидав її, великий, з опущеними руками, зу­стрічаючи наївно-запитливим, добрим поглядом, що ніби говорив: «От я і є Олег Кошовий... Тільки поясніть мені, навіщо я вам потрібен: якщо для доброго, то будь ласка, а якщо для злого, то навіщо ви мене вибрали?..» Дівчина підійшла до нього і дивилась так, немов порівнювала з фотографією. Друга дівчина, на яку Олег не звертав іще уваги, підійшла слідом за подругою й зупинилась осто­ронь.

—   Правильно: Олег...— ніби для самої себе, задоволе­но потвердила перша дівчина.— Нам би побалакати на­одинці,— і вона злегка підморгнула Олегові голубим оком.

Олег, збентежений, зніяковівши, пропустив обох дів­чат у сарай. Дівчина в яскравому платті уважно глянула на дядю Колю примруженими очима і, здивована, запит­ливо  перевела їх на  Олега.

—   Можете говорити при ньому, як і при мені,— ска­зав   Олег.

—   Ні, в нас діло любовне,— правда, Ніночко? — обер­нувшись до подруги, з легкою усмішкою промовила вона.

Олег і дядя Коля теж поглянули на другу дівчину. Об­личчя її, з крупними рисами, було дуже пропечене сон­цем; руки, оголені до ліктя, смагляві, аж чорні, були великі, гарні; темне волосся, незвичайно густе, важкими кільцями, немовби вилитими з бронзи, облямовувало її лице, спускалось на округлі сильні плечі. І в широкім обличчі її був водночас вираз і незвичайної простоти — десь у повних губах, у м'якому підборідді, в зм'якшених лініях носа, дуже простуватого,— І вираз сили, виклику, пристрасті,  польоту — десь  у надбрівних  буграх лоба,  в розкриллі брів, в очах, широких, карих, з прямим, від­важним  поглядом.

Олегові очі мимоволі затримались на цій дівчині,— в дальшій розмові він увесь час почував її присутність і  став  заникуватись.

Зачекавши, коли кроки дяді Колі віддалились по по­двір'ю, дівчина з голубими очима наблизила своє обличчя до  Олега й сказала:

—   Я — від дяді Андрія...

—   Сміливо... ви... Як в-ви вартового! — помовчавши, сказав  Олег з усмішкою.

—   Нічого, холуй любить, коли його б'ють!..— Вона засміялась...

—   А  х-хто ви  будете?

—   Любка,— сказала дівчина в яскравому запашному крепдешині.