Серед численних чинів німецької армії та адміністра­ції «нового порядку», яка сунула слідом за армією, при­був до Краснодона лейтенант Швейде, літній, вельми худорлявий, сивуватий німець, технік з так званого гір­ничорудного батальйону. Ніхто з краснодонців не запа­м'ятав дня його появи: як і всі чини, він ходив у стан­дартній військовій формі з незрозумілими знаками роз­різнення.

Він зайняв під свою особу великий чотирйквартирний стандартний будинок з чотирма кухнями, і для всіх чоти­рьох кухонь з першої ж хвилини, коли з'явився в домі пан Швейде, знайшлось досить роботи. Він привіз із со­бою чималу групу інших німецьких чинів, але всі вони оселились окремо від нього, а з ним разом оселилось кілька німців-кухарів, німкеня-економка і денщик.' Неза­баром, однак, штат його челяді виріс за рахунок, як усіх гамузом називав він присланих до нього біржею праці служниць, пралю, перекладачку, кравчиху, а скоро ще й корівницю, свинарку та пташницю. Корови, свині завелися в пана Швейде справді наче з по­маху чарівної палички, але окрему особисту пристрасть він мав до свійської птиці.

Зрештою, це не так уже й вирізняло б серед інших німецьких чинів лейтенанта гірничорудного батальйону. Одначе про нього заговорили в місті. Пан Швейде та інші прибулі з ним чиновники посіли приміщення школи імені Горького в парку. І замість школи виникла в місті нова установа — дирекціон № 10.

Ця воєнізована установа, як з'ясувалось, була найго­ловнішим адміністративно-господарським управлінням, якому підлягали тепер усі шахти і зв'язані з ними під­приємства Краснодонського району з усім їхнім майном та устаткуванням, якого не встигли вивезти або висадити в повітря, і з усіма робітниками, які не встигли або не змогли виїхати. Ця установа була тільки одним із чис­ленних відгалужень великого акційного товариства, яке мало довгу з претензією назву: «Східне товариство ек­сплуатації вугільних та металургійних підприємств». Пра­вління товариства перебувало в місті Сталіні, знову пе­рейменованому на Юзовськ. Так зване «Східне товари­ство» спиралось на «Окружні управління гірничих та металургійних   підприємств».   Дирекціон   № 10    в   числі, інших дирекціонів підлягав окружному управлінню в міс­ті Шахти.

Все це було аж так добре впоряджено і ще ліпше роз­плановано, що вугіллю й металові радянського Донбасу тепер тільки й лишилось текти широким потоком до ки­шень німецького «Східного товариства». І пан Швейде дав розпорядження, щоб усі робітники, службовці та інженерно-технічні працівники шахт і заводів колишнього тресту «Краснодонвугілля» негайно стали до роботи.

Скільки тяжких сумнівів шматували о тій порі серце робочій людині, перед тим як вона мусила зважитись і вийти на роботу, коли рідні шахти й заводи стали влас­ністю ворогів Вітчизни, коли сини й брати, чоловіки й батьки віддавали своє життя на полі бою з ворогами Вітчизни! Обличчя робітників і службовців, що вийшли на роботу до Центральних майстерень, були водночас похмурими й збентеженими, люди уникали дивитись в очі одне одному, майже не розмовляли.

Майстерні були відчинені навстіж з дня останньої евакуації. Ніхто їх не замикав, не стеріг, бо ніхто вже не був зацікавлений у тому, щоб усе, що лишилося в май­стернях, уціліло. Майстерні були відчинені, але ніхто не пішов до цехів. Робітники навіть не групами, а по­одинці, коли-не-коли по двоє, розташувавшись посеред мотлоху та брухту на подвір'ї, мовчки дожидали началь­ства.

І тоді з'явився інженер-механік Бараков, стрункий, ду­жий і такий моложавий для своїх тридцяти п'яти років, з самовпевненим виразом обличчя, одягнений не тільки охайно, а ще й претензійно. На ньому був чорний гал­стук метеликом. Капелюх ніс у руці, і його гладенько виголена голова лисніла проти сонця. Бараков підійшов до цієї розрізненої групи робітників на подвір'ї, чемно при­вітався, на мить замулявся і рішучою ходою пройшов до головного корпусу. Робітники, не відповівши на приві­тання, мовчки провели його очима і крізь одчинені на­встіж двері бачили, як він пройшов через механічний цех до конторки.

Німецьке начальство не поспішало. Було жарко вже, коли на подвір'я ввійшли через прохідну будку заступник Швейде пан Фельднер і росіянка, жінка-перекладачка з пишною зачіскою.

Як це часто трапляється в природі, пан Фельднер фі­зичними якостями і темпераментом був прямою протилеж­ністю свого начальника. Лейтенант Швейде був худющий, недовірливий, мовчазний. Фельднер був маленький, круг­ленький, крикун і базіка. Голос його, що звучав на під­несених у різній мірі інтонаціях, було чути ще здалеку, і завжди здавалося, що йде не один німець, а кілька нім­ців, які сперечаються між собою. Пан Фельднер був у вій­ськовій формі, крагах, у сірому кашкеті з високо підня­тим наголовком.

Фельднер у супроводі перекладачки підійшов до ро­бітників,—- вони один по одному підвелись, і це завдало йому певної втіхи. Не роблячи паузи між тим, що він тільки-но казав перекладачці, і тим, що хотів сказати робітникам, він випалив одну довгу, а можливо, кілька коротких німецьких фраз. І поки жінка перекладала, він лементував далі. Певне, стан мовчання був йому не ві­домий. Можна було припустити, що з того моменту, як кін уперше крикнув, вигулькнувши з черева матері, він уже не спинявся і решту свого життя без перерви пере­бував у стані різних форм і ступенів крику.

Він цікавився, чи немає тут кого-небудь із старої адмі­ністрації, потім звелів робітникам іти в цехи й провести його, Фельднера. Кілька робітників провели німця, який, горлаючи, йшов попереду разом з перекладачкою, до кон­торки механічного цеху, де сидів Бараков. Набундючив­шись і так високо, як тільки міг, задираючи голову в каш­кеті з підтягненим догори наголовком, Фельднер штов­хнув двері пухлим кулачком і ввійшов до конторки. Жінка ввійшла слідом за ним і причинила двері. Робітни­ки зупинились поруч послухати.

Спочатку було чути лише крик Фельднера. Немов кілька німців сварилися. Чекали, що перекладачка от-от скаже, що саме він кричить, але, на диво, Бараков сам за­говорив по-німецькому. Він говорив чемно, спокійно і, на думку робітників біля конторки, вільно орудуючи чужин­ною мовою.

Чи тому, що Бараков говорив по-німецькому, чи тому, що зміст його мови німця вдовольнив, але Фельднер по­ступово переходив на все тихші інтонації крику. І раптом сталось диво: німець замовк. Замовк і Бараков. За якусь мить німець заговорив уже в цілком мирному тоні. Вони вийшли з конторки — попереду Фельднер, за ним Бара­ков, позаду перекладачка. Бараков, глянувши на робіт­ників холодними, невеселими очима, звелів, щоб не роз­ходились, а почекали його. Б аракова, поки він поверне­ться. І вони в тому ж порядку пішли через цех до виходу, причому   красивий,   сильний   Бараков,   забігаючи   ззаду, показував маленькому, кругленькому, карикатурному нім­цеві, де зручніше пройти. Гидко було на це дивитись!

Трохи згодом Бараков уже сидів у вчительській шко­ли імені Горького, тепер кабінеті начальника дирекціо­ну № 10 пана Швейде. Фельднер і невідома перекладачка були при тій розмові, але перекладачці так і не довело­ся виявити своє знання німецької мови.

Як ми вже казали, на відміну од балакучого та екс­пансивного Фельднера, лейтенант Швейде не був красно­мовний. Не маючи змоги висловитись, він виглядав на­віть понуро, хоч на ділі понурим не був, а любив усі радості й насолоди життя. Напрочуд худий, він страшен­но багато їв. Важко було навіть зрозуміти, куди вміщує­ться вся та сила їжі, яку він жер, і як усе це проходить через його організм. Він до самозабуття любив і, в нинішньому своєму стані особливо. І для того, щоб заманювати в дім найпоступливіших поміж ними, він щовечора влаштовував у своєму чотириквартирному особняку бучні вечірки з подачею смаженини та солодкої всячини, не кажучи вже про різні сорти вин. Він так і говорив кухарям:

—   Готуйте більше!

І справді, при надзвичайно нерозбірливому характері його мови це було єдине, чим він змогу мав причаруват того сорту, який тільки й міг потра­пити в цей дім.

Невміння зв'язувати слова у фрази породило в пана Швейде недовірливе ставлення до всіх людей, які робили це легко. Не довіряв він навіть своєму заступникові Фельд-неру. Можна уявити, як недовірливо ставився Швейде до людей інших націй!

В цьому розумінні Бараков потрапив у найневигідніше становище. Але, по-перше, Бараков уразив пана Швейде тим, що легко зв'язував слова у фрази не в російській, а в німецькій мові. А по-друге, Бараков купив Швейде лестощами. Панові лейтенанту нічого вже не лишалось, як прийняти їх.

—   Я один з небагатьох представників привілейованого класу старої Росії, які лишилися в живих,— говорив Ба­раков, не зводячи з пана Швейде неблимних очей,— я з самого дитинства закоханий у германський геній, особ­ливо в галузі господарства, власне, в галузі виробництва... Мій батько був директором одного з найбільших підприємств відомого в старій Росії товариства «Сіменс-Шуккерт». Німецька мова була другою рідною мовою в нашій родині. Мене виховано на німецькій технічній літературі. І ось тепер я матиму щастя працювати під керівництвом такого видатного спеціаліста, як ви, пане Швейде. Я зро­блю все, що ви накажете...

Бараков раптом побачив, що перекладачка на нього поглядає з подивом, якого навіть не спроможна прихова­ти. Чорт його знає, звідки німці викопали це кудлате стерво! Коли вона місцева, вона не може не знати, що Бараков — не один з представників привілейованого кла­су старої Росії, які лишилися в живих, а потомствений і почесний представник цілої династії донецьких шахта­рів Баракових. На чисто виголеній голові Баракова за­блищав піт.

Поки він говорив, пан Швейде мовчки проробив пев­ну розумову роботу, яка не відбилась, проте, на його обличчі, потім сказав, чи то стверджуючи, чи то запере­чуючи:

—   Ви комуніст...

Бараков змахнув рукою. Цей рух його руки і водночас вираз обличчя можна було тлумачити так: «Який я комуніст!», або так: «Самі знаєте, що ми всі мусили тут бути комуністами». Або навіть так: «Еге, комуніст, але тим ліпше для вас, коли я йду до вас служити».

Цей жест на певний час задовольнив пана Швейде. Треба було пояснити цьому російському інженерові, як це важливо пустити Центральні майстерні, щоб з їх по­міччю відбудувати устаткування шахт. Цю складну думку пан Швейде побудував на запереченні.

—   Нітшево нєт,— сказав він і страд­ницькі блимнув на Фельднера.

Фельднер, неймовірно потерпаючи від того, що до­велось аж так довго мовчати в присутності начальника, автоматично викрикнув усі «нема», стверджуючи началь­никову думку.

—   Механізмів нема! Транспорту нема! Інструментів нема! Лісу для кріплення нема! Робітників нема! — гор­лав він.

Він шкодував навіть, що не може назвати ще що-не-будь, чого «нема».

Швейде вдоволено кивнув головою, подумав і на пре­велику силу повторив по-російському:

—   Нітшево нєт,— аізо, уголь нєт!

Він одкинувся на спинку стільця й поглянув спочатку на Баракова, потім на Фельднера. Зрозумівши цей погляд, як сигнал до дії, Фельднер закричав про те, чого ж чекає, нарешті, від Баракова «Східне товариство».

Бараков насилу вибрав у цьому суцільному верещанні паузу-щілинку, в яку йому пощастило увіткнути фразу об тім, як він робитиме все, що тільки здатен зробити.

Тут пана Швейде знов опанувало недовір'я.

—  Ви комуніст,— повторив він.

Бараков криво всміхнувся й повторив свій жест.

Повернувшись до майстерень, Бараков вивісив на во­ротях велике оголошення про те, що він, директор Цен­тральних майстерень дирекціону № 10, пропонує всім ро­бітникам, службовцям та інженерам повернутись на свої місця й приймає на роботу всіх охочих з такими й таки­ми спеціальностями.

Навіть найвідсталіші з-поміж людей, котрі здались на поступки перед сумлінням, коли вирішили вийти на ро­боту, були душевно приголомшені тим, що інженер Бара­ков, учасник фінської та Вітчизняної воєн, добровільно згодився стати директором дуже важливого для німців підприємства. Але ще не встигла протряхнути фарба на оголошенні, як до майстерень з'явився не хто інший, як Пилип Петрович Лютиков,— той Лютиков,. якого не тіль­ки в майстернях, а і в цілій партійній організації Красно-дона називали комуністичною совістю.

Він з'явився вранці, ні перед ким не криючись, чисто вдягнений і гладенько виголений, у білій сорочці під чорним піджаком і з святковим галстуком. І зразу його зачислили в майстерні на стару посаду — начальника ме­ханічного цеху.

З початком роботи в майстернях збіглась поява пер­ших листівок підпільного районного комітету партії. Лис­тівки хтось порозклеював на видних місцях разом із старими номерами газети «Правда». Більшовики не по­кинули маленький Краснодон напризволяще, вони про­довжують боротись і закликають до боротьби все населен­ня,— от що говорили ці листівки! І багатьом людям, які знали Баракова і Лютикова в кращу пору, не раз спада­ло на думку: як же посміють вони потім, коли прийдуть наші, поглянути в чисті очі своїм товаришам?

Правда, ніякої роботи в майстернях на ділі не було. Бараков знався здебільшого з німецьким начальством і мало цікавився тим, що робиться в майстернях. Робіт­ники спізнювались на роботу, без діла тинялись од верстата до верстата, годинами марнували на перекурк, зібравшись де-небудь на травичці в затінку на подвір'ї. Лютиков, либонь, для того щоб задобрити людей, охоче відпускав на село й видавав офіціальні папери, буцім лю­ди їдуть у відрядження в справах майстерень. Робітники готували для населення всяку всячину, щоб трошки за­робити. Найбільше майстрували запальничок: сірники всюди перевелись, а бензин можна було добувати в ні­мецьких солдатів за продукти.

Щодня по кілька разів забігали до майстерень офіцер­ські денщики з консервними бляшанками, повними масла чи меду, і вимагали запаяти бляшанки, щоб одіслати в Німеччину.

Дехто з робітників намагався часом поговорити з Лютиковим,— до Баракова й доступитись не можна було,— як же він усе-таки пішов працювати на німців і як же все-таки жити далі? Починали здалеку і все тупцяли коло та навколо. Але Пилип Петрович, зразу викриваючи ма­невр, казав суворо:

—   Нічого, ми на них попрацюємо... Або грубіянив:

—  А це, брат, не твого розуму діло. Ти сам-то на роботу став? Став. Ти мені начальник чи я тобі? Я тобі... Виходить, вимагати я буду з тебе, а не ти з мене. Що я тобі звелю, те ти й будеш робити. Зрозумів?

Щоранку Пилип Петрович повільною, важкою ходою літнього чоловіка, хворого на задишку, йшов на роботу через усе місто, а ввечері повертався з роботи. І нікому не могло б спасти на думку, з якою енергією та швид­кістю і водночас обачливістю розгортав Пилип Петрович ту головну свою діяльність, яка принесла згодом ма­ленькому вугільному містечку Краснодону світову славу.

Що пережив він, коли при самім початку діяльності раптом дізнався, що один з найближчих помічників його, Матвій Шульга, зник невідомо як.

Пилип Петрович, як секретар підпільного райкому, знав усі квартири укриття та місця явок у місті й районі. Знав він і квартири Івана Кіндратовича та Гната Фоміна, які, мабуть, повинен був використати Шульга. Але Пилип Петрович не мав права послати на ці квартири жодного із зв'язкових райкому, тим паче Поліну Георгіївну. Коли Шульгу німцям виказали на одній із цих квартир, її гос­подарям досить було б тільки побачити зв'язкову, щоб по її слідах виявити Лютикова та інших членів райкому.

Коли б у Шульги було все гаразд, він давно довідався б на головній явочній квартирі, чи не пора йому ставати на роботу в майстерні. Йому не треба було навіть заходити в цю квартиру, а тільки пройти мимо неї. В той самий день, коли Поліна Георгіївна передала на цю квар­тиру розпорядження Пилипа Петровича, тоді ж вистави­ли на підвіконня першого біля вхідних дверей вікна ва­зон з геранню. Але Євдоким Остапчук — він же Шуль­га — на роботу не вийшов.

Минуло чимало часу, поки Пилип Петрович, який збирав усі відомості про зрадників, що вступили на служ­бу до німецької поліції, дізнався, хто такий Гнат Фомін. Мабуть-таки, Фомін і зрадив Шульгу. Але як це сталось і яка дальша доля Матвія Костьовича?

В дні евакуації районний комітет партії, за вказів­кою Проценка, закопав у парку шрифти районної дру­карні, і Лютикову в останню годину передали план з точ­ним позначенням місця, де їх закопано. Лютиков дуже турбувався, що шрифти можуть знайти німецькі зеніт­ники й солдати автопарку. За всяку ціну шрифти треба було знайти й видобути під носом у німецьких вартових. Хто міг це зробити?