Найдивніше було те, як вони скоро договорились.

—   Чого ж ти, дівчино, оце читаєш? У Краснодон ідуть німці! Хіба не чуєш, як машини ревуть з Верхньодуванної? — стоячи біля ніг її, ледве стримуючи дихання, казав Серьожка.

Валя все з тим самим зчудованим, спокійним та радіс­ним виразом мовчки дивилась на нього.

—   Куди ти мчав? — спитала вона.

На мить він зніяковів. Але ні, не могло бути, щоб ця дівчина була поганою дівчиною.

—   Хочу на вашу школу злізти, побачити, що воно буде...

—   А як ти злізеш? Хіба ти був у нашій школі? Серьожка сказав, що він був у їхній школі один раз, років зо два тому, на літературному вечорі.

—   Та  вже  як-небудь  злізу,— сказав  він  з  усмішкою.

—   Але ж німці можуть передусім зайняти школу? — сказала Валя.

—   Побачу, що вони йдуть, та просто в парк,— відповів Серьожка.

—   Ти знаєш, найкраще дивитися з горища, звідти все видно, а нас не побачать,— сказала Валя, й сіла на своїм пледі, і швидко поправила коси та блузку.— Я знаю, як туди потрапити, я тобі все покажу.

Серьожка раптом виявив нерішучість.

—   Бачиш, яке діло,— сказав він,— якщо німці полізуть до школи, доведеться стрибати з другого поверху.

—   Нічого не вдієш,— відповіла Валя.

—   А зможеш?

—   Питаєш...

Серьожка поглянув на її засмаглі міцні ноги, вкриті зо­лотавим пушком. Тепла хвиля пройшла в нього по серцю. Ну, звичайно, ця дівчина могла стрибнути з другого по­верху!

І от вони вже вдвох бігли до школи через парк.

Велика двоповерхова школа, збудована з червоної цег­ли, з класами світлими, з великим гімнастичним залом, стояла біля головних воріт парку, проти будинку тресту «Краснодонвугілля». Школа була порожня й замкнена. Але, виходячи з благородних цілей, що їх вони мали на увазі, Серьожка не вважав за гріх, наламавши пучок гілля, видавити одне з вікон на першому поверсі, яке виходило в глиб парку.

Серця їхні шанобливо завмерли, коли вони, навшпинь­ках ступаючи по підлозі, пройшли через один із класів у нижній коридор. Тиша стояла в усій цій просторій бу­дівлі, найменший шерех, стук лунко відбивались навкруг. За ці кілька днів багато чого змістилось на землі, і багато будівель, як і людей, утратили колишнє своє звання та призначення і ще не набули нового. Але все-таки це була школа, в якій учили дітей, школа, в якій Валя провела ба­гато світлих днів свого життя.

Вони побачили двері з дощечкою, на якій написано бу­ло: «Учительська», двері з дощечкою: «Директор», двері з дощечками: «Кабінет лікаря», «Фізичний кабінет», «Хі­мічний кабінет», «Бібліотека». Так, це була школа, тут дорослі люди, вчителі, навчали дітей знань і того, як тре­ба жити на світі.

І від цих порожніх класів з голими партами, примі­щень, які ще зберігали специфічний шкільний запах, рап­том повіяло й на Серьожку, і на Валю тим світом, у яко­му вони росли, який був невід'ємний од них і який тепер відійшов, здавалось, назавжди. Цей світ здавався колись таким буденним, звичайним, навіть нудним. І раптом він постав перед ними такий неповторно чудесний, вільний, сповнений одвертих, прямих і чистих стосунків між тими, хто вчив і хто вчився. Де вони тепер, і ті й ті, куди розки­дала їх доля? І серця Серьожки і Валі на мить розкрились, повні такої любові до цього світу, що відійшов, і невираз­ної шаноби перед високою святістю цього світу, який вони колись цінити не вміли.

Обоє вони переживали однакові почуття й без слів ро­зуміли це, і за ці кілька хвилин надзвичайно зблизились одне з одним.

Вузькими внутрішніми сходами Валя вивела Серьожку на другий поверх і ще вище, до маленьких дверей, які вели на горище. Двері були замкнені, але це не збентежило Серьожку. Пошукавши в кишені штанів, він дістав склада-ного ножика, сервірованого багатьма іншими корисними речами, серед яких була й викрутка. Викрутивши гвинтики, він зняв ручку дверей так, що отвір замка став перед ним оголений,

—   Класно працюєш, зразу видно, професійний зло­дій,— усміхнулась Валя.

—   На світі, крім злодіїв, є ще й слюсарі,— сказав Се­рьожка і, обернувшись до Валі, посміхнувся їй.

В отворі покопирсавшись долотцем, він одчинив двері, і на них війнуло жаром розпеченого проти сонця заліз­ного даху, запахом нагрітої на горищі землі, пилюги та павутиння.

Пригинаючись, щоб не зачепит головою бантин, вони пройшли горищем до одного з вікон, дуже запорошеного, і, шибки не витерши, щоб їх не побачили з вулиці, приту­лились обличчями до вікна, мало не торкаючись одне од­ного щоками.

З вікна вони бачили всю вулицю Садову, що впиралась у ворота парку, особливо той бік її, де стояли стандартні будинки працівників обкому партії. Просто перед їхніми очима на розі вулиці видніла двоповерхова будівля тресту «Краснодонвугілля».

З тої хвилини, коли Серьожка покинув Верхньодуван-ний гай, і до тої хвилини, коли вони з Валею разом при­пали обличчями до запорошеної шибки на горищі, минуло досить багато часу: німці встигли ввійти до міста, і по всій Садовій вулиці тіснились машини, і там, і тут було видно німецьких солдатів.

«Німці... Ось вони які, німці! Німці в нас у Краснодо-ні»,— думала Валя, і калатало серце, і груди їй здіймалися від хвилювання.

А Серьожку більше цікавив зовнішній, практичний бік справи; гострі очі схоплювали все, що потрапляло в поле зору з віконця на горищі, і Серьожка, сам того не помі­чаючи, затямлював кожну дрібницю.

Не більше десяти метрів одділяли будинок школи від будинку тресту. Будинок тресту був трохи нижчий за бу­динок школи. Серьожка бачив залізний дах, середину кім­нат другого поверху та найближчу до вікон частину підло­ги в першому поверсі. Крім Садової, Серьожка бачив ще й інші вулиці, в деяких місцях загороджені від нього бу­динками. Він бачив двори та задвірки володінь, де хазяй­нували німецькі солдати. Потроху він втяг і Валю в коло своїх спостережень.

—   Кущі, кущі рубають... Дивись, навіть соняшники,— казав він.— А тут, у тресті, в них, видно, буде штаб, бач, як хазяйнують...

Німецькі офіцери та солдати — діловоди, писарі,— ха­зяйновито розміщувалися в обох поверхах тресту. Німцям було весело. Вони повідчиняли всі вікна в тресті, оглядали приміщення, порпалися в шухлядах, курили, викидаючи недопалки на безлюдну вуличку, що відділяла будинок тресту від школи. Перегодом у кімнатах з'явились руські жінки, молоді й літні. Жінки були з відрами та ганчірками. Підтикавши спідниці, вони стали мити підлоги. Акуратні, чистенькі німецькі писарі кепкували з жінок.

Все це відбувалось так близько від Валі й Серьожки, що якась іще не зовсім усвідомлена думка, жорстока, бо­лісна й разом солодка, раптом застукала в Серьожчиному серці. Він навіть звернув увагу на те, що віконечка на го­рищі легко виймаються. Вони були в легких рамах і дер­жалися в своїх лутках на тонких, косо вбитих цвяхах.

Серьожка й Валя сиділи на горищі так довго, що могли вже розмовляти й про сторонні речі.

—   Ти Стьопку Сафонова після того не бачила? — спи­тав Серьожка.

—   Ні.

«Значить, вона просто не встигла нічого сказати йо­му»,— задоволено подумав Серьожка.

—   Він іще прийде, він хлопець свій,— шепнув Серьож­ка.— Як ти думаєш жити далі? — спитав він.

Валя самолюбно повела плечима.

—   Хто ж може це тепер сказати? Ніхто ж не знає, як це все буде.

—   Це правда,— відповів Серьожка.— До тебе можна зайти коли-небудь? Батьки не лаятимуть?

—   Батьки!.. Заходь завтра, коли хочеш. Я й Стьопу покличу.

—   Як тебе звуть?

—   Валя Борц.

В цю хвилину до їхнього слуху долинули довгі черги з автоматів, а потім ще кілька коротких,— десь там, у Верхньодуванному гаю.

—-  Стріляють. Чуєш? — спитала Валя.

—   Поки ми тут сидимо, в місті, може, хтозна-що ро­биться,— серйозно сказав Серьожка.— Може, німці й на вашій,  і  на  нашій квартирі  вже розташувались як дома.

Тільки тепер Валя згадала, за яких обставин вона піш­ла з дому, й подумала, що Серьожа, може, й правий, і ма­ти з батьком хвилюються за неї. Із самолюбства не зважи­лась вона сказати, що пора йти, але Серьожка ніколи не дбав про те, що можуть про нього подумати.

—   Пора додому,— сказав він.

І вони тим самим способом вибралися із дому школи. Вони ще постояли біля паркана, біля садочка. Після спіль­ного сидіння на горищі почували себе трохи ніяково.

—   То я зайду до тебе завтра,— сказав Серьожка.

А дома Серьожка дізнався про те, що розповів потім уночі Володі Осьмухіну: як вивезли поранених, що зали­шилися в лікарні, як загинув лікар Федір Федорович. Це сталося при сестрі Наді, вона й розповіла Серьожці, як це трапилось.

До лікарні під'їхали дві легкові та кілька вантажних машин з есесівцями, і Наталі Олексіївні, яка зустріла їх на вулиці, запропонували за півгодини звільнити примі­щення. Наталя Олексіївна зразу дала розпорядження всім, хто може пересуватись, іти в дитячу лікарню, але все-таки стала просити, щоб продовжили строк переселення, поси­лаючись на те, що в неї багато лежачих хворих і немає транспорту.

Офіцери вже сідали в машини.

—   Фенбонг! Чого ця жінка хоче? — сказав старший з офіцерів до великого рихлого унтера з золотими зубами і в окулярах у світлій роговій оправі. І легкові машини від'їхали.

Окуляри в світлій роговій оправі надавали есесівському унтерові якщо не вченого вигляду, то принаймні інтелі­гентного. Та коли Наталя Олексіївна звернулась до нього з просьбою і навіть спробувала з ним поговорити по-ні­мецькому, погляд унтера крізь окуляри пройшов немовби повз Наталю Олексіївну. Баб'ячим голосом унтер покли­кав солдатів, і вони стали викидати хворих у двір, не че­каючи, поки минуть обіцяні півгодини.

Вони витягали хворих на матрацах чи просто взявши під пахви й кидали на газон у дворі. І тут виявилося, що в лікарні є поранені.

Федір Федорович, назвавшись лікарем цієї лікарні, на­магався був пояснити, що це тяжкопоранені, які вже ніко­ли не будуть воювати й залишені на цивільний догляд. Але унтер сказав, що коли вони люди військові, то їх вва­жають за військовополонених і негайно їх відправлять куди слід. І поранених стали зривати з ліжок у самій білизні і кидати у вантажну машину одного на одного, як попало.

Знаючи запальний характер Федора Федоровича, Ната­ля Олексіївна просила його вийти, але він не виходив, а все стояв у коридорі, в простінку між вікнами. Його засмагле обличчя темного блиску стало сірим. Він усе пе­ребирав губами недокурену козячу ніжку, і в нього так тремтіло коліно, що інколи він нагинався й потирав його рукою. Наталя Олексіївна боялась одійти від нього й про­сила Надю не відходити, поки все не скінчиться. Наді було жалко й страшно дивитись, як поранених, напівроздягнених, у скривавлених бинтах, тягли по коридору, інко­ли просто волочили по підлозі. Надя боялась плакати, а сльози самі собою котилися з її очей, але все-таки не йшла відтіль, бо ще більше вона боялася за Федора Федоровича.

Двоє німецьких солдатів тягли пораненого, якому два тижні тому Федір Федорович вирізав нирку, розірвану осколком міни. Пораненому було вже помітно краще ос­танніми днями, і Федір Федорович дуже пишався цією операцією. Солдати тягли пораненого по коридору, і в цю мить унтер Фенбонг гукнув одного з них. Солдат кинув пораненого, якого він держав за ноги, і побіг до палати, де був унтер, а другий солдат потяг пораненого волоком по підлозі.

Федір Федорович зненацька відійшов од стіни, і ніхто не встиг допильнувати, як він уже був біля солдата, що тяг пораненого. Цей поранений, як, зрештою, більшість із них, попри всі муки, яких він зазнав, не стогнав, та ко­ли він побачив  Федора Федоровича, він сказав:

— Бачив, Федоре Федоровичу, що роблять? Хіба це люди?

І заплакав.

Федір Федорович сказав щось солдатові по-німецькому. Мабуть, він сказав, що так, мовляв, не можна. І, на­певне, сказав: дай, мовляв, я допоможу. Але німецький солдат засміявся й потяг пораненого далі. Тим часом унтер Фенбонг вийшов із палати, і Федір Федорович пі­шов просто на нього. Федір Федорович зовсім побілів, і всього його трусило. Він майже насунувся на унтера і щось гостро йому сказав. Унтер у чорному мундирі, який зібрався брижами на його великому гладкому тілі, з бли­скучим металевим значком на грудях, що зображував че­реп і кості, захрипів на Федора Федоровича й ткнув йому револьвером в обличчя. Федір Федорович відсахнувся і ще сказав щось, мабуть, дуже образливе. Тоді унтер, страшно вирячивши очі під окулярами, вистрілив Федорові Федоро­вичу просто межи очі. Надя бачила, як у нього між очима наче провалилось, линула кров, і Федір Федорович упав. А Наталя Олексіївна та Надя вибігли з лікарні, і Надя сама вже не тямила, як опинилась дома.

Надя сиділа в косинці, в халаті, як прибігла з лікарні, і знов та знов починала розповідати. Вона не плакала, обличчя в неї було біле, а маленькі вилиці горіли полу­м'ям, і блискучі очі її не бачили тих, кому вона розпо­відала.

—   Чув, шльондро? — люто кашляв батько на Серьож-ку.— їй-богу, візьму та відшмагаю батогом. Німці в місті, а він шльондрає де попаде. Матір мало не звів у могилу.

Мати заплакала.

—   Я ж замучилася за тобою. Думаю, вбили.

—   Убили! — раптом злісно сказав Серьожка.— Мене ось не вбили. А поранених убили. У Верхньодуванному гаю. Я сам чув...

Він пройшов до світлиці й кинувся на ліжко в подушку. Мстиве почуття струшувало все його тіло. Серьожці труд­но було дихати. Те, що так томило й мучило його на го­рищі школи, тепер знайшло вихід. «Підождіть, хай тіль­ки стемніє!» — думав Серьожка, корчачись на постелі. Нія­ка сила не могла вже втримати від того, що намислив.

Спати полягали рано, не світячи світла, але всі були такі збуджені, що ніхто не спав. Не було змоги вийти непомітно,— він вийшов, не криючись, ніби йде надвір, і шмигнув на город. Руками розкопав одну з ямок, де схо­вав пляшки з пальною сумішшю, вночі небезпечно було копати лопатою. Він чув, як брязнула клямка дверей, з хати вийшла сестра Надя й тихо покликала кілька разів:

—   Серьожо... Серьожо...

Вона почекала трохи, покликала ще раз, і двері знову брязнули,— сестра пішла.

Він засунув по пляшці в кишені штанів і одну за пазу­ху і в темряві липневої ночі, обминаючи «шанхайчиками» центр міста, знову пробрався до парку.

В парку було тихо, порожньо. Але особливо тихо було в будинку школи, куди проліз він крізь вікно, видушене вдень. В будинку школи було так тихо, що кожен крок, здавалось, чути не тільки в будинку, а й у всьому місті. У високі отвори вікон на сходах вливалося зовні якесь невиразне світло. І коли постать Серьожчина виникла на тлі одного з цих вікон, йому здалося, що хтось, причаїв­шись у кутку в пітьмі, тепер побачить і схопить його. Але переборовши страх, він опинився незабаром на своєму спостережному пункті на горищі.

Він трохи посидів біля віконця, крізь яке тепер нічого не було видно, посидів просто для того, щоб передихнути. Потім намацав пальцями гвіздки, які тримали раму вікна, відігнув Ух і тихенько витяг раму. Свіже повітря війнуло на нього, на горищі все ще було душно. Після темряви школи і особливо горища він уже міг розгледіти, що дія­лось перед ним на вулиці. Серьожка чув рух машин по місту й бачив, як пересувалися пригашені вогні фар. Безу­гавний рух од Верхньодуванної тривав і вночі. Там, вздовж усієї дороги, фари світились і в темряві ночі. Де­які машини сунули з повним світлом, воно раптом вири­валося з-за горба вгору, як світло прожектора, далеко про­низуючи небо чи освітлюючи шматок степу або дерева в гаю з вивернутою білою спідньою стороною листя.

Біля головного входу в будинок тресту тривало нічне воєнне життя. Під'їздили машини, мотоциклетки. Входили й виходили офіцери та солдати, брязкаючи зброєю і острогами, лунала чужинна, різка мова. Але вікна в бу­динку тресту були затемнені.

Почуття Серьожки були такі напружені й такі спрямо­вані до однієї мети, що ця нова, непередбачена обстави­на — те, що вікна були затемнені,— не змінила його рі­шення. Так він просидів біля цього віконця години дві, не менше. Все вже стихло в місті. Рух біля будинку теж припинився, але всередині його ще не спали,— Серьожка бачив це по смужках світла, яке вибивалося з-за країв чорного паперу. Та от у двох вікнах другого поверху світ­ло погасло, і хтось ізсередини відчинив одне вікно, по­тім друге. Невидимий, він стояв у темряві біля вікна,— Серьожка почував це. Погасло світло і в деяких кімнатах першого поверху, і ці вікна теж повідчинялись.

—   Шег ізі сіа? — пролунав начальницький голос із вік­на другого поверху, і Серьожка невиразно розгледів си­лует фігури, що перегнулася через підвіконня.— Хто там? — знову спитав цей голос.

—   Лейтенант Мейєр, Негг ОЬегзі,— відповів юнаць­кий голос знизу.

—   Я не радив би вам відчиняти вікна в нижньому по­версі,— сказав голос нагорі.

—   Жахлива задуха, Негг ОЬегзі. Звичайно, якщо ви забороняєте...

—   Ні, я зовсім не хочу, щоб ви перетворились на ду­хову яловичину. ,— сміючись, сказав цей начальницький голос на­горі.

Серьожка, не розуміючи, умліваючи серцем, прислухав­ся до німецької розмови.

У вікнах гасили світло,  підіймали штори, і вікна відчинялись одне по одному. Інколи з них долинали уривки розмови, хтось насвистував. Інколи хтось чиркав сірником, освітивши на мить обличчя, цигарку, пальці, і потім вог­няна цятка цигарки довго ще видніла в глибині кімнати.

— Яка величезна країна, їй кінця немає, сіа ізі ]а, кеіп Епсіе аЬгизепеп,— сказав хтось біля вікна, звертаючись, мабуть, до приятеля свого в глибині кімнати.

Німці лягали спати. Все затихло в будинку і в місті. Тільки від Верхньодуванної, пронизуючи різким світлом фар споночіле небо, ще сунули машини.

Серьожка чув, як б'ється його серце, здавалось, воно калатає на все горище. Тут було все-таки дуже душно, він весь спіїнів.

Будинок тресту з відчиненими вікнами, поринувши в пітьму й сон, невиразно вимальовувався перед ним. Він бачив зяючі тьмою отвори вікон угорі й унизу. Так, це треба було робити зараз... Він кілька разів замірився ру­кою, щоб уявити можливий розмах і хоч приблизно при­цілитись.

Пляшки, які він зразу, сюди прийшовши, повитягав з кишень та з-за пазухи, стояли обік нього. Він намацав одну з них, міцно стиснув її за шийку, замірився і з си­лою жбурнув у нижнє вікно. Сліпучий спалах осяяв усе вікно й навіть частину вулички між будинком тресту й бу­динком школи, і в ту ж мить почувся брязкіт скла та лег­кий вибух, начебто розбилась електрична лампочка. З вік­на вирвалось полум'я. В ту ж хвилю Серьожка кинув у це вікно й другу пляшку, вона розірвалася в полум'ї з силь­ним звуком. Полум'я вже бурхало всередині кімнати, го­ріли рами вікна, і язики вогню висувалися вгору по стіні, мало не до другого поверху. Хтось несамовито вив та ве­рещав у цій кімнаті, крики залунали по всьому будинку. Серьожка схопив третю пляшку й пустив її у вікно друго­го поверху навпроти.

Він чув звук, як вона розбилась, бачив і спалах, такий сильний, що все на горищі освітилось, але в цю мить Се­рьожка був уже далеко од вікна, уже біля виходу на чорні сходи. Стрімголов він промчав цими чорними сходами, і, вже не маючи змоги розшукувати у темряві клас, де було видушене вікно, ускочив до найближчої кімнати,— здається, це була вчительська,— швидко відчинив вікно, вистрибнув у парк, і, пригинаючись, побіг у глибину його.

Від того моменту, як кинув третю пляшку, і до того моменту, як усвідомив, що біжить парком, він усе робив інстинктивно і навряд чи зміг би відновити в пам'яті, як усе було. Але тепер він зрозумів, що треба впасти на зем­лю, й полежати яку мить тихо, і прислухатись.

Він чув, як мишка шарудить неподалік десь у траві. З того місця, де лежав, він не бачив полум'я, але звідти, з вулиці, чути було крики та біганину. Серьожка схопив­ся й пробіг іще далі, на самий край парку, до терикона виробленої шахти.

Він це зробив на той випадок, якщо будуть оточувати парк,— звідси він уже міг утекти за всіх умов.

Тепер він бачив величезну заграву, що дедалі більше ширилась по небу й кидала багряний одсвіт навіть на цей старовинний велетенський терикон, який стояв далеко від пожару, й на верховіття дерев парку. Серьожка відчув, що серце його набрякає й летить. Усе тіло здригалось, він ледве стримувався, щоб голосно не засміятись.

— Ось вам! Зетцен зі зіх! Шпрехен зі дейч! Габен зі етвас!..— повторював він з невимовним торжеством у ду­ші цей набір із шкільної німецької граматики, фрази, що спадали на думку.

Заграва дедалі розросталася, забарвлюючи небо над парком, і тут навіть було чути метушню, що знялася в цен­тральній частині міста. Треба було тікати. Серьожку рап­том охопило непереможне бажання знов опинитися в са­дочку, де він побачив сьогодні цю дівчину, Валю Борц,— так, він знав тепер, як її звуть.

Нечутно скрадаючись у темряві, він вибрався на задвір­ки Дерев'яної вулиці, переліз через парканчик у садок і вже збирався через хвіртку вийти на саму вулицю, коли до нього долинув приглушений гомін людей біля хвіртки. Тому що німці ще не зайняли цієї вулиці, жителі, осмі­лівши, виходили з хат подивитись на той пожар, Серьожка, обминувши будиночок з другого краю, нечутно перескочив паркан і підійшов до хвіртки. Там стояла група жінок, освітлена загравою.  Поміж ними він упізнав Валю.

—   Що це горить? — спитав він, щоб знала дівчина, що він тут.

—   Десь на Садовій... А може, школа,— відповів схви­льований жіночий голос.

—   Це горить трест,— різким голосом мовила Валя з деяким навіть викликом.— Мамо, я піду спати,— сказала вона, вдавано позіхнула і ввійшла у хвіртку.

Серьожка рушив був за нею, але почув, як каблучки її простукали по східцях ґанку і двері за нею зачинились.