Німецькі солдати й офіцери різних родів зброї про­тягом цілого вечора розповзались по всіх районах міста, тільки великий «Шанхай», і малі «шанхайчики», та від­далений район Голуб'ятники й Дерев'яна вулиця, де жила Валя   Борц,   залишились   іще  не  зайняті.

Здавалося, все місто, на вулицях якого не було місце­вих жителів, заповнилось мундирами брудно-сірого ко­льору, такими ж пілотками й кашкетами із срібним гер­манським орлом.  Сірі мундири снували по дворах та городах; їх можна було бачити в дверях будинків, сараїв, комор,   кладових.

Вулицю, де жили Осьмухіни та Земнухови, одну з перших зайняла піхота, що в'їхала на вантажних маши­нах. Вулиця та була досить широка для того, щоб на ній розташувати вантажні машини, але, побоюючись привер­нути увагу радянської авіації, солдати, за наказом началь­ників, усюди ламали низенькі парканчики палісадників, щоб машини вільно могли пройти в двори, під прикриття будинків  та домашніх  прибудов.

Висока довга вантажна машина, з якої вже повистри­бували солдати, задкуючи та ревучи мотором, наїхала на палісадник дому Осьмухіних величезними подвійними ко­лесами на литих шинах. Огорожа затріщала. Зминаючи квіти й клумби перед будинком, сповнюючи повітря бен­зиновим чадом і рикаючи, машина задки в'їхала в двір Осьмухіних   і   зупинилась   біля   стіни.

Хвертикуватий єфрейтор, увесь чорний, з чорними цупкими вусиками, які стирчали вперед, з чорним цупким волоссям, що обкладало, як повстю, його скроні й потили­цю під збитою на лоб пілоткою, ногою відчинивши две­рі в сіни, а з сіней до передпокою, вдерся в квартиру Осьмухіних  у   супроводі   групи   солдатів.

Лизавета Олексіївна та Люся з неприродно випроста­ним корпусом, схожі одна на одну, сиділи біля Володиного ліжка. Хвилюючись і намагаючись не виявити свого хвилювання перед рідними, Володя лежав укритий до підборіддя простиралом і похмуро дивився поперед се­бе вузькими коричневими очима. Та коли пролунав цей грюкіт у сінях і спітнілі, брудні обличчя єфрейтора й сол­датів показалися в передпокої, двері до якого були від­чинені, Лизавета Олексіївна рвучко підвелась і, швидка, пряма, з обличчям, яке набрало властивого їй рішучого виразу,   вийшла  до   німців.

— Ошень карашо,— сказав єфрейтор і весело засмі­явся, з нахабною одвертістю, але приязно дивлячись в обличчя Лизавети Олексіївни.— Тут оселяться наші сол­дати... Тільки на дві-три нічки. . Ошень  карашо.

Солдати стояли за його спиною й мовчки, без усміш­ки, дивились на Лизавету Олексіївну. Вона відчинила две­рі в кімнату, де звичайно вона жила з Люсею. Вона ще до приходу німців вирішила, якщо німці стануть на по­стій, перебратись у кімнату до Володі, щоб усім бути ра­зом. Але єфрейтор не пройшов до цієї кімнати, навіть незазирнув у неї,— він у відчинені двері дивився на Люсю, що прямо й нерухомо сиділа біля  Володиної постелі.

—   О! — вигукнув єфрейтор, весело всміхнувшись до Люсі й козирнувши.— Ваш брат? — він безцеремонно тицьнув чорним пальцем на Володю.— Він поранений?

—   Ні,— спалахнувши,  сказала Люся,— він хворий.

—   Вона розмовляє по-німецькому! — єфрейтор, смію­чись, обернувся до солдатів, що, як і раніше, без усмішки стояли в передпокої.— Ви хочете приховати, що ваш брат червоний солдат або партизан і що його поранено, але ми це можемо перевірити,— з усмішкою говорив єфрей­тор, заграючи з Люсею чорними блискучими очима.

—   Ні, ні, він учень, йому тільки сімнадцять років, він лежить  після  операції,— з хвилюванням відповіла Люся.

—   Не бійтесь, ми не зачепимо вашого брата,— сказав єфрейтор, усміхнувшись до Люсі, і, знову козирнувши їй, заглянув до кімнати, яку показала йому Лизавета Олек­сіївна.— Ошень карашо! А ці двері куди? — спитав він і, не чекаючи відповіді, одчинив двері до кухні.— Чудесно! Зараз же розтопити. У вас є кури?.. Яйки, яйки! — І він приязно,   з   дурною   одвертістю засміявся.

Аж дивно стало, бо він сказав саме те, що протягом усіх місяців війни було змістом анекдотів про німців, що можна було почути від очевидців, прочитати в газетних кореспонденціях та в підписах під карикатурами. Але він сказав   саме   це.

—   Фрідріх, подбай про наше харчування.— І він у су­проводі солдатів увійшов до кімнати, показаної Лизаве-тою Олексіївною, і весь будинок сповнився сміхом та гомоном.

—   Мамо, ти зрозуміла? Вони просять яєць і просять розтопити в печі,— шепнула Люся.

Лизавета Олексіївна й далі мовчки стояла в перед­покої.

—   Ти зрозуміла, мамо? Може, я внесу дров?

—   Я все зрозуміла,— сказала мати, не змінюючи пози, якось   надто   вже   спокійно.

Немолодий солдат з дуже випнутою вперед нижньою щелепою, із шрамом, що простягався з-під пілотки на брову,   вийшов   з   кімнати.

—   Це ти будеш — Фрідріх? — спокійно спитала Лиза­вета Олексіївна.

—   Фрідріх? Це я фрідріх,— похмуро сказав солдат.

—   Ходім... допоможеш мені принести дров... А яєць я  дам  сама.

—   Що? — спитав він, не розуміючи.

Але вона подала знак рукою й виступила в сіни. Сол­дат  пішов  за  нею.

—   Так,— сказав Володя, не дивлячись на Люсю.— За­чини   двері.

Люся причинила двері, думаючи, що Володя щось хо­че їй сказати. Та коли вона повернулась до ліжка, він лежав з заплющеними очима й мовчав. І тут на порозі, без стуку, з'явився єфрейтор, голий до пояса, дуже воло­сатий, чорний, тримаючи в руках мильницю, з рушником через   плече.

—   Де   ваш   умивальник? — спитав  він.

—   У нас нема вмивальника, ми зливаємо один одному з  кухля  в  дворі,— сказала  Люся.

—   Яка дикість! — Єфрейтор весело дивився на Люсю, розставивши ноги в поруділих черевиках на товстій під­метці.— Як  ваше  ім'я?

—   Людмила.

—   Як?

—   Людмила.

—   Не розумію... Лю... лю...

—   Людмила.

—   О! Лиізе! — вдоволено вигукнув єфрейтор,— Ви роз­мовляєте по-німецькому, а вмиваєтесь із кухля,— відраз­ливо  сказав  він.— Ошень  пльохо.

Люся мовчала.

—   А взимку? — вигукнув єфрейтор.— Ха-ха!.. Яка ди­кість!   То   злийте   мені принаймні!

Люся підвелась і ступила до дверей, але він усе ще стояв на порозі, розставивши ноги, чорно-волосатий, і, усміхаючись, одверто і прямо дивився на Люсю.

Вона зупинилась перед ним, опустивши голову, й по­червоніла.

—   Ха-ха!..— Єфрейтор ще постояв трохи й дав їй до­рогу.

Вони   вийшли  на  ґанок.

Володя, що розумів їхню розмову, лежав, заплющивши очі, відчуваючи всім тілом сильні поштовхи серця. Якби він не був хворий, він міг би сам злити німцеві замість Люсі. Йому соромно було, бо ж розумів приниженість того становища, в якому опинився він і вся його родина і в якому їм треба було жити тепер,— серце калатало, і він лежав, заплющивши очі, щоб не виявити свого стану.

Він чув, як німецькі солдати у важких кованих цвяха­ми   черевиках   ходили   через   передпокій   на   подвір'я   й назад. Мати сказала щось на ґанку різким голосом, про­йшла на кухню, човгаючи туфлями, і знову вийшла на ґанок. Люся нечутно повернулась у кімнату й причини­ла за собою двері,— мати замінила ЇЇ.

—   Володю! Жах який! — швидко заговорила Люся по­шепки.— Паркани всюди переламали. Квітники всі вито­лочили, і в усіх дворах повнісінько солдатів. Вошей ви­трушують із сорочок. А просто перед нашим ґанком голі обливаються холодною водою з відра. Мене аж занудило.

Володя лежав, не розплющуючи очей, і мовчав. Надворі закричала курка.

—   Фрідріх наших курей ріже,— з несподіваним кеп­куванням у голосі сказала Люся.

Єфрейтор, пирхаючи та видаючи ротом інші уривчас­ті різноманітні звуки,— мабуть, він витирався на ходу рушником,— пройшов через передпокій до кімнати, і там залунав його гучний життєрадісний голос дуже здорової людини. Лизавета Олексіївна щось відповіла йому. Зго­дом вона повернулась до Володиної кімнати із згорненою постіллю й поклала її в куток.

В кухні щось пекли, смажили, навіть крізь зачинені двері доносило пахощі смаженого. Квартира перетвори­лась на прохідний двір, увесь час хто-небудь приходив, виходив. І з кухні, і з двору, і з кімнати, де розташу­валися єфрейтор з солдатами, чути було німецьку мову, сміх.

Люся, що мала здібності до мов, по закінченні школи весь рік війни спеціально вивчала німецьку, французьку та англійську,— вона мріяла вступити до інституту іно­земних мов у Москві, щоб мати змогу коли-небудь потім піти на дипломатичну роботу. Люся мимоволі слухала й розуміла багато чого з цих солдатських розмов, присма­чених брутальним словом або жартом.

—   А, друзяко Адаме! Здоров, Адаме, що це в тебе?

—   Свиняче сало по-українському. Я хочу ввійти з ва­ми   в   пайку.

—   Чудесно! В тебе є коньяк? Ні? Будемо пити, Ьоі'з дег  Теигеї,   російську  горілку!

—   Кажуть, на тому кінці вулиці в якогось діда є мед.

—   Я пошлю Гансхена. Треба користатися з нагоди. Чорт знає, чи довго ми тут пробудемо і що нас чекає по­переду.

—   А що нас чекає попереду? Нас чекають Дон і Ку­бань. А може, Волга. Запевняю, там буде не гірше.

—   Тут ми принаймні живі!

—   Та ну їх, ці прокляті вугільні райони! Вітер, куря­ва чи багно, і кожен дивиться на тебе по-вовчому.

—   А де вони дивились на тебе ласкаво? І чому ти думаєш,   що  ти  приносиш їм   щастя?   Ха-ха!..

Хтось увійшов до передпокою й сказав хрипким ба­б'ячим голосом:

—   Неіі   Ніtіег!

—   Тьху, чорт, це Петер Фенбонг! Неіі Нitler!.. Ах, уегсіатті посЬ таї ', ми тебе ще не бачили в чорному! Ану, покажись... Дивіться, хлоп'ята, Петер Фенбонг! По­думайте тільки, ми не зустрічалися від самого кордону.

—   Можна подумати, ви й справді за мною скучили,— з усмішкою відповів цей баб'ячий голос.

—   Петер Фенбонг? Звідки тебе принесло?

—   Краще скажи — куди? Ми дістали призначення в цю діру.

—   А що це за значок у тебе на грудях?

—   Я тепер уже ротенфюрер.

—   Ого! Недарма ти розтовстів. Мабуть, у частинах СС краще годують!

—   Але він, мабуть, як і колись, спить в одежі й не миється, я це вчуваю з запаху.

—   Ніколи не жартуй так, щоб потім не каятись,— просичав   баб'ячий  голос.

—   Пробач, любий Петер, але ж ми старі друзі. Прав­да ж? Що залишиться солдатові, коли не можна й пожар­тувати!   Як  ти  заблукав  до нас?

—   Я   шукаю  квартиру.

—   Ти шукаєш квартиру?! Вам завжди припадають найкращі   будинки.

—   Ми зайняли лікарню, це величезна будівля. Але мені  потрібна квартира.

—   Нас тут семеро.

—   Я бачу...

—   Еге, тепер ти пішов угору. Але все-таки не забувай старих  товаришів.   Заходь,   поки   ми   тут.

Чоловік з баб'ячим голосом щось писнув у відповідь, усі засміялись. Важко ступаючи кованими черевиками, він   вийшов.

—  Дивна  людина   цей  Петер  Фенбонг!

—   Дивна?   Він   робить   собі   кар'єру,   і   він   правий.

—   Але ти бачив його коли-небудь не те що голим, а хоча б у спідній сорочці? Він ніколи не миється.

—   Я підозрюю, що в нього болячки на тілі, які він стидається показати... Фрідріх, чи скоро там у тебе?

—   Мені потрібен лавровий лист,— похмуро озвався Фрідріх.

—   Ти думаєш, що діло йде до кінця, і хочеш заздале­гідь  сплести  собі  вінок  переможця?

—   Кінця не буде, бо ми воюємо з цілим світом,— по­хмуро  сказав  Фрідріх.

Лизавета Олексіївна сиділа біля вікна, зіпершись од­ною рукою на підвіконня, задумавшись. З вікна вона ба­чила великий пустир, заллятий вечірнім сонцем. На да­лекому краю пустиря, навскоси від їхнього будиночка, стояли окремо дві великі білі муровані будівлі: одна, більша,—школа імені Ворошилова, друга, менша,—дитя­ча лікарня. І школа, й лікарня були евакуйовані, і будів­лі  стояли   порожні.

—   Люсю, поглянь, що це? — сказала Лизавета Олек­сіївна  й  припала  скронею  до  шибки.

Люся підбігла до вікна. Курною дорогою, що проля­гала зліва через пустир мимо цих двох будівель,— цією дорогою сунув гурт людей. Спочатку Люся навіть не зро­зуміла, хто вони такі. Чоловіки й жінки, в темних хала­тах, простоволосі, ступали дорогою, деякі трудно шкутиль­гали на милицях, деякі, самі ледве тягнучи ноги, несли на ношах чи хворих, чи, може, поранених. Жінки в білих косинках та халатах і просто городяни й городянки у зви­чайнісінькій одежі йшли з важкими клунками за плечима. Цей гурт людей сунув по дорозі з тої частини міста, що її не видно було з вікна. Люди юрмились біля головного входу дитячої лікарні, де коло великих парадних дверей морочились дві жінки в білих халатах, намагаючись од­чинити  двері.

—   Це хворі з міської лікарні! їх просто вигнали,— сказала Люся.— Ти чув? Ти зрозумів? — спитала вона, обернувшись  до  брата.

—   Так, так, я чув, я зразу подумав: «А як же хворі?» Адже я там лежав. Там же й поранені були! — схвильова­но  казав  Володя.

Який час Люся та Лизавета Олексіївна спостерігали переселення хворих і переказували пошепки Володі те, що бачили, поки їх увагу не привернув гучний гомін ні­мецьких солдатів. У кімнаті єфрейтора набралось, якщо судити з голосів, чоловіка з десять-дванадцять. А втім, одні виходили й приходили інші. Години з сьомої вечора вони сіли їсти, і от уже зовсім смеркло, а вони все їли та їли, і все ще смажилося щось на кухні. У передпокої туди-сюди гупали солдатські черевики. З кімнати єфрей­тора чути було брязкання кухлів, тости, регіт. Розмова то жвавішала, то змовкала, коли приносили нову страву. Голоси ставали дедалі п'яніші й розв'язніші.

В кімнаті, де принишкли господарі, було душно: на­носило жаром та чадом із кухні, а господарі, як і раніше, не зважувались повідчиняти вікна. І було темно: за мов­чазною  згодою   вони не  світили  лампи.

Заходила темна липнева ніч, а вони все сиділи, не стелячи, не зважуючись лягти спати. За вікном на пусти­рі вже нічого не можна було роздивитись, лише темний гребінь довгого пагорба, праворуч від пустиря, з будівля­ми районного виконкому та «скаженого пана», що висту­пали на ньому, вирізнявся на світлішому тлі неба.

В кімнаті в єфрейтора заспівали пісню. Співали її, як співають не просто п'яні люди, а як співають сп'янілі нім­ці: однаковісінькими низькими голосами, в страшній на­прузі; вони сичали навіть і хрипіли — так їм хотілося спі­вати водночас і низько, й голосно. Потім вони знов цо­кались і пили, знов їли, і на той час, поки їли, все сти­хало.

Раптом важкі черевики прогупали в передпокої аж до дверей у кімнату господарів і тут зупинились,— той, хто підійшов,  прислухався  за дверима.

Пролунав сильний стукіт у двері пальцем. Лизавета Олексіївна подала знак не одчиняти, ніби вони вже лягли. Стукіт повторився. Через кілька секунд у двері дуже грюкнули кулаком, вони відчинились, і чорна голова всу­нулася  в  двері.

—   Кто єсть? — по-російському спитав єфрейтор.— Хазяйка!

Лизавета Олексіївна, прямо підвівшися з стільця, пі­дійшла до дверей.

—   Чого  вам  треба? — тихо  спитала  вона.

—   Я й мої солдати просимо вас немношко їсти з на­ми... Ти і Луїза. Немношко,— пояснив він. І мальтшик!.. Йому теж можете принести. Немношко.

—   Ми вже їли, ми не хочемо їсти,— сказала Лизавета Олексіївна.

—   Де Луїза? — не зрозумівши її, спитав єфрейтор, со­пучи й відригуючи їжу,— від нього тхнуло горілкою.— Луїза! Я бачу вас,— сказав він, широко посміхнувшись.— Я й мої солдати просимо вас їсти з нами. І випити, якщо ви не заперечуєте.

—   Моєму братові недобре, я не можу залишити йо­го,— сказала  Люся.

—   Може, вам треба прибрати зі столу? Ходімо, я до­поможу вам, ходімо.— І Лизавета Олексіївна, сміливо взявши єфрейтора за рукав, разом з ним вийшла в перед­покій,   причинивши  за  собою  двері.

Жовто-синій чад, від якого сльози навертались, спов­нював простір кухні, передпокою й кімнати, де бенкету­вали. І в цьому чаду неначе розпливалося миготливе жовте світло круглих бляшаних каганців, залитих чи стеарином, чи іншою, схожою на стеарин, білою речовиною. Каган­ці горіли і на столі, і на підвіконні в кухні, і на дашку вішалки в передпокої, і на столі в кімнаті, повній ні­мецьких солдатів, куди ввійшла Лизавета Олексіївна ра­зом  з   єфрейтором.

Німці обсіли стіл, приставлений до ліжка. Вони, щіль­но зсунувшись, сиділи на ліжку, на стільцях, на табуре­тах, а похмурий Фрідріх, із своїм шрамом, сидів на дри-вітні, на якій звичайно рубали дрова. На столі стояло кілька пляшок з горілкою, а багато порожніх було й на столі, й під столом, і на підвіконнях. Стіл був захара­щений брудним посудом, завалений баранячими та курячими кістками, недогризками зелені, шкоринками хліба.

Німці сиділи без мундирів, у несвіжих спідніх сороч­ках з розстебнутим коміром, спітнілі, волохаті, з масними від  пальців   до  ліктів   руками.

—   Фрідріх! — заревів єфрейтор.— Ти чого сидиш? Хі­ба ти не знаєш, як треба ходити коло матерів гарненьких дівчаток! — Він засміявся ще одвертіше й веселіше, ніж він робив це в тверезому стані. І всі навколо теж засмія­лись.

Лизавета Олексіївна, почуваючи, що це сміються з неї і підозрюючи набагато гірше, ніж насправді сказав єфрей­тор, мовчки змітала зі столу недоїдки в брудну порожню миску,   бліда,   мовчазна  й   страшна.

—   Де ваша дочка Луїза? Випийте з нами,— говорив молодий червоний п'яний солдат, непевними руками бе­ручи зі столу пляшку й шукаючи очима чистий кухоль. Не знайшовши його, він налив у свій.— Запросіть її сю­ди! її просять німецькі солдати. Кажуть, вона розуміє по-німецькому. Нехай навчить нас співати російських пісень...

Він махнув рукою, в якій була пляшка з горілкою, і, дуже набундючившись та вирячивши очі, заспівав жахли­вим низьким голосом:

Він підвівся й співав, диригуючи пляшкою так, що з неї вихлюпувалось на солдатів, на стіл і на ліжко. Чор­ний єфрейтор зареготав і теж заспівав, і всі підхопили жахливими низькими голосами.

—   Так, ми виходимо на Волгу! — горлав дуже товстий німець з мокрими брівками, намагаючись перекричати го­лоси співаків.— Волга — німецька ріка! Оеиізспіашіз Ріизз. Так треба співати! — кричав він. І, стверджуючи свої слова й самого себе, ввіткнув у стіл виделку так, що зубці її зігнулись.

Вони так захопились піснею, що Лизавета Олексіївна, непомічена, винесла миску з недоїдками на кухню. Стара хотіла виполоскати миску, але не знайшла на плиті чай­ника з окропом. «Та вони ж не п'ють чаю»,— подумала вона.

Фрідріх, що порався біля плити з ганчіркою в руці, зняв з плити сковороду з шматками баранини, які плавали в салі, й вийшов. «Барана, мабуть, у Слонових зарізали»,— подумала Лизавета Олексіївна, прислухаючись до безлад­них однакових п'яних голосів, що німецькою мовою вико­нували старовинну волзьку пісню. Але це, як і все, що діялось довкола, було вже байдуже їй, бо ту міру люд­ських почуттів і вчинків, яка була властива їй та її дітям у звичайному житті, вже не можна було застосувати в то­му житті, в яке вона та її діти вступили. Не тільки зовніш­ньо, а й внутрішньо вони жили вже в світі, який був такий не схожий на звичайний світ стосунків людей, що здавався вигаданим. Здавалось, треба просто розплющити очі — і цей світ зникне.

Лизавета Олексіївна нечутно ввійшла до кімнати Володі та Люсі. Вони розмовляли пошепки й замовкли, коли вона з'явилась.

—   Може, краще постелитись і лягти тобі? Може, кра­ще, якщо ти будеш спати? — сказала Лизавета Олексіївна.

—   Я боюсь лягати,— тихо відповіла Люся.

—   Якщо він тільки ще раз спробує, собака,— раптом сказав Володя, трохи підвівшись на ліжку, весь у білому,— якщо тільки він спробує, я вб'ю його, так, так, уб'ю, і хай буде, що буде! — повторив він, білий, худий, упираючись руками в постіль та блискаючи в темряві очима.

І в цей час знову пролунав стукіт у двері, і двері по­волі відчинилися. Тримаючи в одній руці каганчик, що ки­дав тремтливе світло на чорне спітніле обличчя його, єфрейтор у спідній сорочці, заправленій у штани, став на порозі. Який час він, витягши шию, вдивлявся у Володю, що сидів на постелі, та в Люсю на табуреті в братових ногах.

—  Луїза,— урочисто сказав єфрейтор,— ви не повинні гребувати солдатами, які щодня й щогодини можуть заги­нути! Ми нічого не зробимо вам поганого. Німецькі солда­ти — це благородні люди, рицарі, я сказав би. Ми просимо вас до нашої компанії, тільки й усього.

—   Забирайся геть! — сказав Володя, з ненавистю див­лячись на нього.

—   О, ти бравий хлопець, на жаль, повалений хворо­бою! — приязно сказав єфрейтор: у сутінках він не міг розгледіти обличчя Володі й не зрозумів того, що той сказав.

Невідомо, що могло б статися в цю мить, та Лизавета Олексіївна хутко підійшла до сина, обняла його, пригор­нула обличчя його до своїх грудей і владно вклала сина в постіль.

—   Мовчи, мовчи,— прошепотіла вона йому на вухо сухими, гарячими губами.

—   Солдати армії фюрера дожидають вашої відповіді, Луїза! — урочисто казав п'яний єфрейтор у спідній сороч­ці, з чорноволосатими грудьми, похитуючись у дверях з каганчиком у руці.

Люся сиділа бліда, не знаючи, що відповісти.

—   Добре, дуже добре! Гут! — різким голосом сказала Лизавета Олексіївна, швидко підійшовши до єфрейтора й киваючи головою.— Зараз вона прийде, розумієш? Ферт-штейге? Переодягнеться й прийде.— І вона показала ру­ками, немов переодягається.

—   Мамо...— сказала Люся тремтячим голосом.

—   Мовчи вже, коли бог ума не дав,— говорила Лизаве­та Олексіївна, киваючи головою й випроваджуючи єфрей­тора.

Єфрейтор вийшов. У кімнаті через передпокій чути стало вигуки, регіт, брязкання кухлів, і німці з новим під­несенням заспівали однаковими низькими голосами:

Лизавета Олексіївна швидко підійшла до гардероба й повернула ключ у дверцятах.

—   Залазь, я тебе замкну, чуєш? — шепнула вона.

—   А як же...

—   Ми скажемо, що ти вийшла на подвір'я...

Люся шуснула в гардероб, мати замкнула за нею двер­цята на ключ і поклала ключ на гардероб.

Німці несамовито співали. Стояла вже глибока ніч. За вікном не можна було вже розпізнати ні будівель школи та дитячої лікарні, ні довгого пагорба з будівлями район­ного виконкому та «скаженого пана». Тільки попід двери­ма з передпокою пробивалася в кімнату вузька смуга світ­ла. «Боже мій, та невже ж оце все правда?» — подумала Лизавета Олексіївна.

Німці перестали співати, і зайшла між ними жартівли­ва п'яна суперечка. Всі, сміючись, нападали на єфрейтора, він одбивався хрипким голосом молодецького солдата, що ніколи не журиться.

І от він знову з'явився на порозі з каганчиком у руці.

—  Луїза?

—   Вона вийшла на подвір'я... на подвір'я...— Лизавета Олексіївна показала йому рукою.

Єфрейтор, похитнувшись, вийшов у сіни, несучи перед собою каганця й гупаючи черевиками. Чути було, як він з грюкотом зійшов з ґанку. Солдати, сміючись, іще пого­моніли трохи, потім вони також посунули на подвір'я, гу­паючи черевиками в передпокої і по ґанку. Стало тихо. В кімнаті за передпокоєм хтось, мабуть, Фрідріх, брязкав посудом, і чути було, як солдати мочаться в дворі біля самого ґанку. Деякі з них незабаром повернулися, галас­ливо, п'яно балакаючи. Єфрейтора все не було. Нарешті кроки його простукотіли на ґанку та в сінях. Двері в кім­нату одчинились, і єфрейтор, уже без каганця, виник на тлі примарного світла й чаду з відчинених дверей кухні.

—   Луїза...— пошепки покликав він.

Лизавета Олексіївна, як тінь, виникла перед ним.

—   Як? Ти її не знайшов?.. Вона не приходила, її не­ма,—говорила вона, роблячи заперечливий рух головою і рукою.

Єфрейтор невидющими очима обвів кімнату.

—   У-у-у...— раптом п'яно, ображено промукав він, спи­нивши каламутні чорні свої очі на Лизаветі Олексіївні. В ту ж мить він поклав їй на обличчя величезну масну п'ятірню, стиснув пальці, мало не вичавивши Лизаветі Олексіївні очей, відштовхнувши її од себе, і, хитнувшись, вийшов з кімнати. Лизавета Олексіївна хутко повернула ключ у дверях.

Німці ще пометушилися та побубоніли п'яними голоса­ми, потім вони заснули, не погасивши світла.

Лизавета Олексіївна мовчки сиділа навпроти Володі, що й досі не спав. Вони відчували нестерпну втому, але спати не хотілось. Лизавета Олексіївна перечекала трохи й випустила Люсю.

—   Я мало не задихнулась, у мене вся спина мокра, на­віть волосся, — збуджено шепотіла Люся. Ця пригода якось збадьорила її.— Я тихенько вікно відчиню. Я задихаюсь.

Люся нечутно відчинила найближче до ліжка вікно й висунулась на пустир. Ніч була душна, але після духоти в кімнаті та всього, що творилося в домі, такою свіжістю війнуло з пустиря, в місті було так тихо, що здавалось — і немає довкола ніякого міста, тільки їхній будиночок з німцями поснулими сам собі стоїть посеред темного пус­тиря. І раптом яскравий спалах десь там, нагорі, по той бік переїзду, біля парку, на мить осяяв небо, й увесь пус­тир, і горб, будинки школи та лікарні. За мить — другий спалах, іще дужчий, і знов усе виступило з пітьми, навіть у кімнаті на мить стало видно. І слідом за цим — не те що вибухи, а якісь беззвучні струси повітря, ніби викликані далекими вибухами, один по одному шугонули понад пустирем, і потемнішало знов.

—   Що це? Що це? — злякано питала Лизавета Олек­сіївна.

І Володя підвівся на постелі.

Чудно мліючи серцем, Люся вдивлялась у темряву, в той бік, звідки сяйнули ці спалахи. Відблиск не видного звідси полум'я, то слабнучи, то буйнішаючи, заколивався десь там, на пагорбі, то вириваючи з темряви, то знов одпускаючи дахи будівель райвиконкому та «скаженого пана». І раптом у тому місці, де було джерело цього дивного світла, шугонуло вгору язикате полум'я, і все небо над ним багрово заятрилось, і освітилося все містеч­ко й пустир, і в кімнаті стало так видно, що проступили обличчя й речі.

—   Пожар!..— обернувшись у кімнату, сказала Люся з незрозумілим торжеством і знову втупила погляд у це високе язикате полум'я.

—   Зачини вікно,— злякано попросила Лизавета Олек­сіївна.

—   Все одно ніхто не бачить,— заперечила Люся, щу­лячись, як від холоду.

Вона не знала, що це за пожар і як він виник. Але щось у тому очищало душу, щось піднесене й страшне, в цьому високому, "буйному, переможному полум'ї; І Люся, сама освітлена, не відриваючись дивилась на нього.

Заграва ширилась не тільки над центром міста, а й да­леко навколо. Не тільки будівлі школи та дитячої лікарні було видно як удень, вбачались навіть розташовані за пустирем далекі райони міста, що прилягали до шахти № 1-біс. І це багрове небо, і відблиски пожару на дахах будівель і на горбах створювали картину примарну, й фан­тастичну, і величну водночас.

Відчувалося, що все місто прокинулось. Там, у центрі, чути було безугавний рух людей, долинали окремі голо­си, вигуки, десь рикали вантажні машини. На вулиці, де стояв будиночок Осьмухіних, і в їхньому дворі прокину­лися, заметушились німці. Собаки,— їх ще не всіх устигли перестріляти,— забувши денні страхи, гавкали на пожар. Тільки сп'янілі німці в кімнаті за передпокоєм нічого не чули й спали.

Пожар бушував години дві, потім почав пригасати. Дальні райони міста, горби знову стала обгортати пітьма. Тільки окремі останні спалахи полум'я інколи знову про­являли то округлість горба, то групу дахів, то темний ко­нус терикона. Але небо над парканом ще довго чаїло ба­гряне проміття, яке то прочахало, то знов дужчало, і ще довго видніли будівлі районного виконкому та «скаженого пана» на пагорбі. Потім вони стали мерхнути, і пустир перед вікном дедалі густіше поймала темрява.

А Люся сиділа та й сиділа край вікна, збуджено див­лячись на пожар. Лизавета Олексіївна й Володя теж не спали.

Раптом Люсі здалось, ніби кішка майнула пустирем лі­воруч од вікна, щось зашаруділо по фундаменту. Хтось скрадався до вікна. Люся інстинктивно відсахнулась і хо­тіла вже мерщій зачиняти вікно, але її спинив чийсь ше­піт, її кликали на ім'я.

—   Люсю... Люсю... Вона завмерла.

—   Не бійся, це я, Тюленін...— І голова Серьожчина без кепки, з цупким кучерявим волоссям виникла врівень з підвіконням.— У вас німці стоять?

—   Стоять,— прошепотіла Люся, злякано й радісно див­лячись «усмішливі та одчайдушні очі Серьожки.— А у вас?

—   У нас поки що нема.

—   Хто це? — жахнулася Лизавета Олексіївна. Далекий відблиск пожару освітив  Серьожчине облич­чя, і Лизавета Олексіївна та Володя впізнали його.

—   Володя де? — спитав Серьожка, налігши животом на підвіконня.

—   Я тут.

—   А ще хто лишився?

—   Толя Орлов. Я більше не знаю, я нікуди не вихо­див, у мене апендицит.

—   Вітька Лук'янченко тут і Любка Шевцова,— сказав Серьожка,— і Стьопку Сафонова бачив, зі школи Горького.

—   Як ти заблукав до нас? Уночі? — питав Володя.

—   На пожар дивився. З парку. Потім став «шанхайчи-ками» пробиратись додому, та побачив з балки, що у вас вікно відчинене.

—   Що це горіло?

—   Трест.

—   Ну-у?

—   Там їхній штаб розташувався. В самих підштаниках вистрибували,— тихо засміявся Серьожка.

—   Ти думаєш — підпал? — спитав Володя. Серьожка помовчав, очі його поблискували в темряві, мов у кішки.

—   Та вже ж не само загорілося,— сказав він і знову засміявся.— Як жити думаєш? — спитав він Володю.

—   А ти?

—   Ніби не знаєш.

—   От і я так,— полегшено сказав Володя.— Я такий тобі радий. Ти знаєш, я такий радий...

—   Я теж,— знехотя сказав Серьожка: він терпіти не міг, коли йому звіряли душу.— Німці у вас люті?

—   Пиячили цілу ніч. Усіх курей пожерли. Кілька ра­зів до кімнати вдиралися,— сказав Володя недбало і вод­ночас немов пишаючись перед Серьожкою тим, що він уже зазнав на собі, які вони, німці. Він тільки не сказав, що єфрейтор чіплявся до сестри.

—   Значить, ще нічого,— спокійно сказав Серьожка.— А в лікарні зупинились есесівці, там поранених залиши­лось чоловік з сорок, вивезли всіх до Верхньодуванного гаю і — з автоматів. А лікар Федір Федорович, як вони їх стали брати, не витримав і заступився. Так вони його просто в коридорі застрелили.

—   Ах, чорт! Ай-я-яй... Яка хороша була людина,— зморщившись, сказав Володя.— Я ж там лежав.

—   Людина, яких мало,— сказав Серьожка.

—   І що ж це буде, господи! — з тихим стогоном видих­нула Лизавета Олексіївна.

— Я побіжу, поки не розвиднілося,— мовив Серьож­ка.— Будемо зв'язок тримати.— Він глянув на Люсю, зро­бив якийсь рух рукою і хвацько сказав:— Ауфвідерзеген!..— він знав, що вона мріє про курси іноземних мов.

Його спритне, в'юнке, щупле тіло майнуло в пітьму, і зразу не стало ні видно, ні чутно,— наче розтанув.