А бабуся Віра та Олена Миколаївна стояли й стояли в кущах жасмину й дивились, як, сповнюючи собою та своїм гуркотом вулицю, ревучи на в'їзді, вдирались одна по одній величезні, високі, довгі вантажні машини, в яких рядами, в куртках сірого кольору, в сірих брудних пілот­ках, спітнілі, засмаглі, закурені, сиділи німецькі солдати, тримаючи поміж ніг рушниці. Собаки з усіх дворів, люто гавкаючи, кидались на машини й стрибали навколо в гус­тій   рудій   куряві.

Передні машини з офіцерами вже дійшли до палісад­ника коло дому Кошових, як раптом за спиною в жінок розляглось люте гавкання, і чорний кудлатий пес, кульо­вою блискавкою промчавши поміж соняшниками, пере­скочив через низенький паркан палісадника і, низько під­виваючи, гавкаючи хрипко й гучно, по-старечому, затан­цював коло передньої машини.

Жінки з жахом перезирнулись. їм здалося, що зараз має статися щось жахливе. Але нічого жахливого не ста­лося. Машина проїхала далі, аж до парку, й зупинилась коло будинку тресту «Краснодонвугілля», куди слідом за нею підійшли й інші легкові машини. В цей час вантаж­ні машини з солдатами вже заповнили всю вулицю. Сол­дати стрибали з машин, розминали руки й ноги і з не­звичним для російського вуха, галасливим, різким гомо­ном розходились по дворах, палісадниках, стукали в две­рі. Чорний кудлатий пес, розгублений, стояв біля хвіртки й  непевно  гавкав  на  всю  вулицю.

Офіцери стояли біля будинку тресту, курили, денщи­ки вносили в будинок чемодани. Маленький офіцер з товстим черевцем і так високо задертим наголовком кашкета, що голова при ньому вже нічого не значила, по­рядкував при розвантаженні машин. Молоденький офіцер на неприродно довгих ногах у супроводі солдата, вели­чезного на зріст, незграбного, в грубих черевиках, у пі­лотці на світлім, яскравого палевого кольору волоссі, хут­ко перебіг навскоси через вулицю, в будинок, де жив Проценко. Та за хвилину й офіцер, і солдат вийшли від­тіля й хутко звернули до хвіртки сусіднього володіння. В цьому сусідньому будинку жили також працівники об­кому, але вони кілька день тому виїхали разом з господа­рями квартири. Офіцер і солдат вийшли з палісадника й подались  до  хвіртки   в  двір   Кошових.

Нарешті чорний кудлатий пес таки побачив цілком реального противника, що сунув просто на нього, і з гав­котом кинувся на молоденького офіцера. Офіцер зупи­нився на довгих розставлених ногах, на обличчі його ви­ник хлоп'ячий вираз, він вилаявся крізь зуби, потім витяг з кобури револьвер і сливе впритул вистрелив у собаку. Пес ткнувся носом у землю, з виттям трохи проповз на­зустріч офіцерові й витягся.

— Собаку вбили... Що ж це воно буде? — сказала ба­буся   Віра.

Офіцери біля будинку тресту й солдати на вулиці озир­нулись на постріл, але, побачивши вбитого собаку, повер­нулись до своїх занять. Поодинокі постріли лунали то тут, то там.  Офіцер у супроводі величезного денщика з палевою головою вже відчиняв хвіртку в двір до Ко­шових.

Бабуся Віра, нерухомо й прямо несучи свою голову Дайте Алігієрі, пішла назустріч їм, а Олена Миколаївна залишилася в кущах жасмину, придержуючи обома рука­ми вкладені круг голови світло-русяві коси.

Зупинившись на довгих ногах проти бабусі і, хоч ба­буся теж була висока, згори вниз дивлячись на неї хо­лодними,   безбарвними  очима, офіцер  спитав:

—   Хто буде показать вашу квартиру?

Він сказав це, гадаючи, що розмовляє дуже правиль­но російською мовою, і перевів свій погляд з бабусі на Олену Миколаївну, яка стояла в кущах жасмину з підня­тими  руками,  а потім  знов  на  бабусю.

—   Що ж ти, Лено? Йди покажи,— збентежено сказа­ла бабуся хрипким голосом.

Олена Миколаївна, придержуючи руками коси, пішла між грядками до хати.

Офіцер який час здивовано зиркав на неї, потім знову перевів погляд на бабусю.

—   Ну? — сказав він, підвівши світлі брови, і його юне випещене обличчя панича набрало капризного виразу.

Бабуся, незвично дрібочучи ногами, майже побігла до будинку. Офіцер і денщик пішли за нею.

Квартира Кошових складалася з трьох кімнат і кухні. Просто з кухні відвідувач потрапляв до великої кімнати, що правила за їдальню, з двома вікнами на сусідню, па­ралельну Садовій, вулицю. Тут же стояло ліжко Олени Миколаївни та диван, на якому звичайно стелили Олего­ві. Двері з їдальні, ліворуч, вели до кімнати, де жив Ми­кола Миколайович з дружиною й дитиною. Другі двері, праворуч, вели до зовсім маленької кімнатки, де спала бабуся. Кімнатка ця мала спільну стіну з кухнею, саме ту стіну, до якої прилягала плита, і коли на кухні в пли­ті палили, в кімнаті було нестерпно жарко, особливо вліт­ку. Але бабуся, як усі сільські бабусі, любила тепло, а коли вже занадто дошкуляла духота, стара відчиняла ві­конце в палісадник, де під самим вікном росли кущі бузку.

Офіцер зайшов до кухні, похапцем її оглянув, потім, пригнувшися, щоб не зачепитись за одвірок, увійшов до їдальні, постояв, поблимуючи навколо. Видно, йому тут сподобалось. Кімната була чисто вибілена й вимита до блиску, фарбована підлога застелена сировими, домаш­нього виробу, чистими постілками, на столі — білосніжна скатертина, такий же підодіяльник на ліжку Олени Мико­лаївни, а подушки, одну меншу за одну, пишно підбиті, вкривало щось мережане й легке. На вікнах стояли квіти. Офіцер швидко ввійшов до кімнати Коростильових, так само зігнувшись у дверях. Олена Миколаївна, навіть не помітивши, коли та як вона пришпилила коси, лишилась у їдальні, притулившись до одвірка закинутою головою в пишній короні світло-русявого волосся. А бабуся Віра пройшла за  німцем.

Ця кімнатка з маленьким письмовим столом, акурат­ним чорнильним прибором та рейсшиною, трикутником і лекалом, що висіли обіч столу, на одвірку на цвяшку, теж сподобалась німцеві.

—   8сЬбп! — сказав   він  вдоволено.

Раптом він побачив зім'яте ліжко, на якому, коли вві­йшла Марія Андріївна, лежала Олена Миколаївна. Він швидко ступив до ліжка, відгорнув ковдру, простирала, гидливо, двома пальцями підняв перину, нагнувся й по-нюшив повітря.

—   Клоп  нет? — кривлячись,   спитав  він  бабусю   Віру.

—   Клопів нема... Нету,— сказала бабуся, спотворив­ши мову якнайзрозуміліше для німця, і заперечливо за­трясла  головою,  ображена.

—   Зспоп! — сказав німець і, зігнувшись у дверях, зно­ву ступив до їдальні.

До бабусиної кімнати він тільки зазирнув і круто обернувся до   Олени  Миколаївни.

—   Тут житиме генерал, барон фон Венцель,— сказав він.— Ці дві кімнати звільнити,— показав на їдальню та кімнату Коростильових.— Вам дозволяється жити тут,— показав на кімнату бабусі Віри.— Що вам треба в цих дві кімнати, візьміть зараз. Прибрати це,— він гидливо, двома пальцями відігнув білосніжний підодіяльник, одія­ло, простирало на ліжку Олени Миколаївни.— І та кімна­та також... прибрати... Швидко! — І вийшов з кімнати повз Олену   Миколаївну,   що   сахнулась   од  нього.

—   Клопів, каже, нема? От ворог!.. Ото дожила бабуся Віра на старість! — гучним різким голосом сказала ста­ра.— Лено! Правець напав на тебе, чи що? — обурено до­дала вона.— Треба ж усе прибрати для того барона, щоб йому очі повилазили! Прочумайся трошки. То ще, може, поталанило, що нам поставили барона, може, він не та­кий скажений, як вони всі...

Олена Миколаївна мовчки згорнула свою постіль, од­несла  до   бабусиної   кімнати і   вже   не   виходила  звідти.

 бабуся Віра прибрала постіль з кімнати сина та не­вістки, позабирала зі стін і зі столу фотографії сина та внука Олега в комод («щоб не випитували — хто та хто») і перенесла до себе в кімнату білизну й одяг свій і доч­чин («щоб уже й не лазити до них, хай їм грець!»).

Все-таки її мучила цікавість, їй не сиділось, і вона ви­йшла  на  подвір'я.

У хвіртці знову з'явився величезний на зріст денщик з палевою головою та з палевим ластовинням на м'ясови-тому обличчі, що тяг в обох руках довгі, широкі, пласкі чемодани в шкіряних чохлах. Солдат за ним ніс зброю — три автоматичні рушниці, два маузери, шаблю в срібних піхвах, і ще два солдати несли: один — чемодан, а дру­гий — невеликий, важкий радіоприймач. Вони, не глянув­ши на бабусю Віру, пройшли в дім.

І в цю хвилину генерал, худющий, високий, у вузьких, трохи припорошених блискучих штиблетах і в кашкеті з дуже задертим спереду високим наголовком, старий, зморшкуватий, з чисто промитим обличчям і кадиком, уві­йшов через хвіртку в палісадник, шанобливо супроводжу­ваний цибатим офіцером, що йшов із схиленою головою на  півкорпуса  позаду  генерала.

Генерал був у діагоналевих сірих штанях з роздвоєни­ми лампасами і у френчі з тьмяно-золотими ґудзиками та чорним коміром, прикрашеним золотавим пальмовим гіллям по червоному полю петлиць. Генерал ішов, високо несучи на довгій шиї вузьку голову з сивими скронями, й уривчасто щось казав. А офіцер, ідучи трохи позад ньо­го й нагнувши голову, шанобливо ловив кожне його слово.

Увійшовши в палісадник, генерал зупинився, оглянув­ся, поволі поводячи головою на довгій малиновій шиї, і це робило його схожим на гусака, особливо тому, що довгий козирок його кашкета з задертим наголовком був виставлений уперед. Генерал озирнувся, і на застиглому обличчі його нічого не відбилось. Рукою з вузькою кистю та сухими пальцями він швидко обвів навкруги, ніби при­рікаючи все те, що опинилось у полі його зору, й бурк­нув   щось.   Офіцер  іще   поштивіше  схилив   голову.

Обвіявши бабусю Віру складним парфюмерним запа­хом і на ній затримавши побіжний погляд вельми ви-цвілих водянистих, стомлених очей, генерал пройшов до хати, нахиливши голову, щоб не зачепити горішнього од­вірка. Молодий офіцер на довгих ногах, подавши знак солдатам, які виструнчились біля ґанку, щоб вони не йшли звідси, ступив слідом за генералом, а бабуся Віра зали­шилась   на   подвір'ї.

Через кілька хвилин офіцер вийшов, і коротко щось наказав солдатам, і при цьому обвів рукою палісадник, точнісінько повторивши генеральський жест. Солдати, обернувшись на місці та стукнувши каблуками, вийшли один за одним з палісадника, а офіцер повернувся до бу­динку.

Соняшники на вгороді позвертали вже золоті свої го­лови на захід, густі довгі тіні лягли на грядки. З вулиці з-за кущів жасмину линули збуджена чужинна мова й сміх, праворуч на переїзді ще й досі рикали мотори, то з того, то з того боку чути було постріли, вищання со­бак,   кудкудакання  курей.

Двоє вже знайомих бабусі Вірі солдатів знову з'яви­лись на хвіртці. В руках вони тримали тесаки. Бабуся не встигла ще подумати, навіщо їм ці тесаки, як обидва сол­дати — один з одного боку від хвіртки, другий з друго­го — заходились рубати вздовж парканчика кущі жасмину.

—   Та що ж це ви робите, та хіба ж воно вам зава­жає? — не витримала бабуся і, майнувши спідницями, ки­нулась на солдатів.— То ж квіти, то ж гарні квіти! Та хіба ж вони вам заважають? — гнівно гукала вона, ки­даючись від одного солдата до другого, ледве стримую­чись, щоб не вчепитись їм у волосся.

Солдати, не дивлячись на неї, мовчки, сопучи, вирубу­вали кущі. Потім один із них сказав щось своєму това­ришеві,— обидва вони засміялись.

—   Ще й сміються,— презирливо сказала бабуся. Солдат   випростався,   витер   рукавом   піт з   лоба   і,  з усмішкою поглянувши на бабусю, сказав по-німець­кому:

—   Це наказ зверху. Воєнна необхідність. Бачите, всю­ди рубають.— І він показав тесаком на сусідній палісад­ник.

Бабуся не зрозуміла того, що він сказав, але глянула в напрямі, куди показував тесаком солдат, і побачила, що в сусідньому присадку, та далі за ним, і позаду, за її спиною,— всюди німецькі солдати рубали дерева й куїці.

—   Партізанен — пу! пу! — намагався пояснити ні­мецький солдат і, присівши за кущем, витягши брудний вказівний палець з товстим нігтем, показав, як партизани це  роблять.

Бабуся, зразу вся ослабнувши й махнувши рукою, пі­шла від солдатів і сіла на ґанку.

На хвіртці з'явився солдат у білій кухарській шапоч­ці та білому халаті, з-під якого видніли холоші його сі­рих штанів та грубі, на дерев'яній підошві, черевики. Він тяг в одній руці великий дрібного плетіння круглий ко­шик, у якому брязкотів посуд, а в другій — чималу алю­мінієву каструлю. За ним ішов іще солдат у засмальцьо­ваній сірій куртці і щось ніс поперед себе у великій мисці. Вони пройшли повз бабусю на кухню.

Зненацька, наче вихопившися з іншого світу, долину­ли з дому уривки музики, тріск, шипіння, уривки німець­кої мови, знову тріск та шипіння і знов уривки музики.

Вздовж усієї вулиці солдати вирубували палісадники, і незабаром і направо й наліво стало видно від другого переїзду до парку, відкрилась уся вулиця, по якій мету­шились   німецькі   солдати   й   шугали   мотоциклетки.

Раптом із світлиці за спиною бабусі полинула далека, ніжна музика. Десь дуже далеко від Краснодона йшло спокійне, розмірене життя, чуже всьому, що тут зараз від­бувалось. Люди, для яких призначалось цю музику, жили далеко від війни, від цих солдатів, що сновигали по ву­лицях і рубали палісадники, й від бабусі Віри. І, мабуть, це життя було далеке й чуже солдатам, які рубали кущі в палісаднику, бо солдати не підвели голів, не спинились, не прислухались, не обмінялись і словом з приводу цієї музики.

Вони вирубали всі дерева й кущі в присадку аж по самісіньке віконечко в кімнаті бабусі Віри, де, самотня, мовчки сиділа Олена Миколаївна, і заходилися тими ж тесаками рубати попід корінь соняшники, що посхиляли на захід сонця свої золоті голови. Вони вирубали й ці соняшники, і тоді навколо стало вже зовсім чисто, і пар­тизанам нізвідки було робити своє «пу-пу».