А
бабуся Віра та Олена Миколаївна стояли й стояли в кущах жасмину й дивились, як,
сповнюючи собою та своїм гуркотом вулицю, ревучи на в'їзді, вдирались одна по
одній величезні, високі, довгі вантажні машини, в яких рядами, в куртках сірого
кольору, в сірих брудних пілотках, спітнілі, засмаглі, закурені, сиділи
німецькі солдати, тримаючи поміж ніг рушниці. Собаки з усіх дворів, люто
гавкаючи, кидались на машини й стрибали навколо в густій рудій куряві.
Передні
машини з офіцерами вже дійшли до палісадника коло дому Кошових, як раптом за
спиною в жінок
розляглось
люте гавкання, і чорний кудлатий пес, кульовою блискавкою промчавши поміж
соняшниками, перескочив через низенький паркан палісадника і, низько підвиваючи,
гавкаючи хрипко й гучно, по-старечому, затанцював коло передньої машини.
Жінки
з жахом перезирнулись. їм здалося, що зараз має статися щось жахливе. Але
нічого жахливого не сталося. Машина проїхала далі, аж до парку, й зупинилась
коло будинку тресту «Краснодонвугілля», куди слідом за нею підійшли й інші
легкові машини. В цей час вантажні машини з солдатами вже заповнили всю
вулицю. Солдати стрибали з машин, розминали руки й ноги і з незвичним для
російського вуха, галасливим, різким гомоном розходились по дворах,
палісадниках, стукали в двері. Чорний кудлатий пес, розгублений, стояв біля
хвіртки й непевно гавкав на всю вулицю.
Офіцери
стояли біля будинку тресту, курили, денщики вносили в будинок чемодани.
Маленький офіцер з товстим черевцем і так високо задертим наголовком кашкета,
що голова при ньому вже нічого не значила, порядкував при розвантаженні машин.
Молоденький офіцер на неприродно довгих ногах у супроводі солдата, величезного
на зріст, незграбного, в грубих черевиках, у пілотці на світлім, яскравого
палевого кольору волоссі, хутко перебіг навскоси через вулицю, в будинок, де
жив Проценко. Та за хвилину й офіцер, і солдат вийшли відтіля й хутко звернули
до хвіртки сусіднього володіння. В цьому сусідньому будинку жили також
працівники обкому, але вони кілька день тому виїхали разом з господарями
квартири. Офіцер і солдат вийшли з палісадника й подались до хвіртки в
двір Кошових.
Нарешті
чорний кудлатий пес таки побачив цілком реального противника, що сунув просто
на нього, і з гавкотом кинувся на молоденького офіцера. Офіцер зупинився на
довгих розставлених ногах, на обличчі його виник хлоп'ячий вираз, він вилаявся
крізь зуби, потім витяг з кобури револьвер і сливе впритул вистрелив у собаку.
Пес ткнувся носом у землю, з виттям трохи проповз назустріч офіцерові й
витягся.
—
Собаку вбили... Що ж це воно буде? — сказала бабуся Віра.
Офіцери
біля будинку тресту й солдати на вулиці озирнулись на постріл, але, побачивши
вбитого собаку, повернулись до своїх занять. Поодинокі постріли лунали то тут,
то там. Офіцер у супроводі величезного денщика з палевою
головою вже відчиняв хвіртку в двір до Кошових.
Бабуся
Віра, нерухомо й прямо несучи свою голову Дайте Алігієрі, пішла назустріч їм, а
Олена Миколаївна залишилася в кущах жасмину, придержуючи обома руками вкладені
круг голови світло-русяві коси.
Зупинившись
на довгих ногах проти бабусі і, хоч бабуся теж була висока, згори вниз
дивлячись на неї холодними, безбарвними очима, офіцер спитав:
—
Хто буде показать вашу квартиру?
Він
сказав це, гадаючи, що розмовляє дуже правильно російською мовою, і перевів
свій погляд з бабусі на Олену Миколаївну, яка стояла в кущах жасмину з піднятими
руками, а потім знов на бабусю.
—
Що ж ти, Лено? Йди покажи,— збентежено сказала бабуся хрипким голосом.
Олена
Миколаївна, придержуючи руками коси, пішла між грядками до хати.
Офіцер
який час здивовано зиркав на неї, потім знову перевів погляд на бабусю.
—
Ну? — сказав він, підвівши світлі брови, і його юне випещене обличчя панича
набрало капризного виразу.
Бабуся,
незвично дрібочучи ногами, майже побігла до будинку. Офіцер і денщик пішли за
нею.
Квартира
Кошових складалася з трьох кімнат і кухні. Просто з кухні відвідувач потрапляв
до великої кімнати, що правила за їдальню, з двома вікнами на сусідню, паралельну
Садовій, вулицю. Тут же стояло ліжко Олени Миколаївни та диван, на якому
звичайно стелили Олегові. Двері з їдальні, ліворуч, вели до кімнати, де жив Микола
Миколайович з дружиною й дитиною. Другі двері, праворуч, вели до зовсім
маленької кімнатки, де спала бабуся. Кімнатка ця мала спільну стіну з кухнею,
саме ту стіну, до якої прилягала плита, і коли на кухні в плиті палили, в
кімнаті було нестерпно жарко, особливо влітку. Але бабуся, як усі сільські
бабусі, любила тепло, а коли вже занадто дошкуляла духота, стара відчиняла віконце
в палісадник, де під самим вікном росли кущі бузку.
Офіцер
зайшов до кухні, похапцем її оглянув, потім, пригнувшися, щоб не зачепитись за
одвірок, увійшов до їдальні, постояв, поблимуючи навколо. Видно, йому тут
сподобалось. Кімната була чисто вибілена й вимита до блиску, фарбована підлога
застелена сировими, домашнього виробу, чистими постілками, на столі —
білосніжна
скатертина,
такий же підодіяльник на ліжку Олени Миколаївни, а подушки, одну меншу за
одну, пишно підбиті, вкривало щось мережане й легке. На вікнах стояли квіти.
Офіцер швидко ввійшов до кімнати Коростильових, так само зігнувшись у дверях.
Олена Миколаївна, навіть не помітивши, коли та як вона пришпилила коси,
лишилась у їдальні, притулившись до одвірка закинутою головою в пишній короні
світло-русявого волосся. А бабуся Віра пройшла за німцем.
Ця
кімнатка з маленьким письмовим столом, акуратним чорнильним прибором та
рейсшиною, трикутником і лекалом, що висіли обіч столу, на одвірку на цвяшку,
теж сподобалась німцеві.
—
8сЬбп! — сказав він вдоволено.
Раптом
він побачив зім'яте ліжко, на якому, коли ввійшла Марія Андріївна, лежала
Олена Миколаївна. Він швидко ступив до ліжка, відгорнув ковдру, простирала,
гидливо, двома пальцями підняв перину, нагнувся й по-нюшив повітря.
—
Клоп нет? — кривлячись, спитав він бабусю Віру.
—
Клопів нема... Нету,— сказала бабуся, спотворивши мову якнайзрозуміліше для
німця, і заперечливо затрясла головою, ображена.
—
Зспоп! — сказав німець і, зігнувшись у дверях, знову ступив до їдальні.
До
бабусиної кімнати він тільки зазирнув і круто обернувся до Олени Миколаївни.
—
Тут житиме генерал, барон фон Венцель,— сказав він.— Ці дві кімнати звільнити,—
показав на їдальню та кімнату Коростильових.— Вам дозволяється жити тут,—
показав на кімнату бабусі Віри.— Що вам треба в цих дві кімнати, візьміть
зараз. Прибрати це,— він гидливо, двома пальцями відігнув білосніжний
підодіяльник, одіяло, простирало на ліжку Олени Миколаївни.— І та кімната
також... прибрати... Швидко! — І вийшов з кімнати повз Олену Миколаївну,
що сахнулась од нього.
—
Клопів, каже, нема? От ворог!.. Ото дожила бабуся Віра на старість! — гучним
різким голосом сказала стара.— Лено! Правець напав на тебе, чи що? — обурено
додала вона.— Треба ж усе прибрати для того барона, щоб йому очі повилазили!
Прочумайся трошки. То ще, може, поталанило, що нам поставили барона, може, він
не такий скажений, як вони всі...
Олена
Миколаївна мовчки згорнула свою постіль, однесла до бабусиної кімнати і
вже не виходила звідти.
бабуся
Віра прибрала постіль з кімнати сина та невістки, позабирала зі стін і зі
столу фотографії сина та внука Олега в комод («щоб не випитували — хто та хто»)
і перенесла до себе в кімнату білизну й одяг свій і доччин («щоб уже й не
лазити до них, хай їм грець!»).
Все-таки
її мучила цікавість, їй не сиділось, і вона вийшла на подвір'я.
У
хвіртці знову з'явився величезний на зріст денщик з палевою головою та з
палевим ластовинням на м'ясови-тому обличчі, що тяг в обох руках довгі, широкі,
пласкі чемодани в шкіряних чохлах. Солдат за ним ніс зброю — три автоматичні
рушниці, два маузери, шаблю в срібних піхвах, і ще два солдати несли: один —
чемодан, а другий — невеликий, важкий радіоприймач. Вони, не глянувши на
бабусю Віру, пройшли в дім.
І
в цю хвилину генерал, худющий, високий, у вузьких, трохи припорошених блискучих
штиблетах і в кашкеті з дуже задертим спереду високим наголовком, старий,
зморшкуватий, з чисто промитим обличчям і кадиком, увійшов через хвіртку в
палісадник, шанобливо супроводжуваний цибатим офіцером, що йшов із схиленою
головою на півкорпуса позаду генерала.
Генерал
був у діагоналевих сірих штанях з роздвоєними лампасами і у френчі з
тьмяно-золотими ґудзиками та чорним коміром, прикрашеним золотавим пальмовим
гіллям по червоному полю петлиць. Генерал ішов, високо несучи на довгій шиї
вузьку голову з сивими скронями, й уривчасто щось казав. А офіцер, ідучи трохи
позад нього й нагнувши голову, шанобливо ловив кожне його слово.
Увійшовши
в палісадник, генерал зупинився, оглянувся, поволі поводячи головою на довгій
малиновій шиї, і це робило його схожим на гусака, особливо тому, що довгий
козирок його кашкета з задертим наголовком був виставлений уперед. Генерал
озирнувся, і на застиглому обличчі його нічого не відбилось. Рукою з вузькою
кистю та сухими пальцями він швидко обвів навкруги, ніби прирікаючи все те, що
опинилось у полі його зору, й буркнув щось. Офіцер іще поштивіше
схилив голову.
Обвіявши
бабусю Віру складним парфюмерним запахом і на ній затримавши побіжний погляд
вельми ви-цвілих водянистих, стомлених очей, генерал пройшов до хати, нахиливши
голову, щоб не зачепити горішнього одвірка. Молодий офіцер на довгих ногах,
подавши знак солдатам, які виструнчились біля ґанку, щоб вони не йшли звідси,
ступив слідом за генералом, а бабуся Віра залишилась на подвір'ї.
Через
кілька хвилин офіцер вийшов, і коротко щось наказав солдатам, і при цьому обвів
рукою палісадник, точнісінько повторивши генеральський жест. Солдати,
обернувшись на місці та стукнувши каблуками, вийшли один за одним з
палісадника, а офіцер повернувся до будинку.
Соняшники
на вгороді позвертали вже золоті свої голови на захід, густі довгі тіні лягли
на грядки. З вулиці з-за кущів жасмину линули збуджена чужинна мова й сміх,
праворуч на переїзді ще й досі рикали мотори, то з того, то з того боку чути
було постріли, вищання собак, кудкудакання курей.
Двоє
вже знайомих бабусі Вірі солдатів знову з'явились на хвіртці. В руках вони
тримали тесаки. Бабуся не встигла ще подумати, навіщо їм ці тесаки, як обидва
солдати — один з одного боку від хвіртки, другий з другого — заходились
рубати вздовж парканчика кущі жасмину.
—
Та що ж це ви робите, та хіба ж воно вам заважає? — не витримала бабуся і,
майнувши спідницями, кинулась на солдатів.— То ж квіти, то ж гарні квіти! Та
хіба ж вони вам заважають? — гнівно гукала вона, кидаючись від одного солдата
до другого, ледве стримуючись, щоб не вчепитись їм у волосся.
Солдати,
не дивлячись на неї, мовчки, сопучи, вирубували кущі. Потім один із них сказав
щось своєму товаришеві,— обидва вони засміялись.
—
Ще й сміються,— презирливо сказала бабуся. Солдат випростався, витер
рукавом піт з лоба і, з усмішкою поглянувши на бабусю,
сказав по-німецькому:
—
Це наказ зверху. Воєнна необхідність. Бачите, всюди рубають.— І він показав
тесаком на сусідній палісадник.
Бабуся
не зрозуміла того, що він сказав, але глянула в напрямі, куди показував тесаком
солдат, і побачила, що в сусідньому присадку, та далі за ним, і позаду, за її
спиною,— всюди німецькі солдати рубали дерева й куїці.
—
Партізанен — пу! пу! — намагався пояснити німецький солдат і, присівши за
кущем, витягши брудний вказівний палець з товстим нігтем, показав, як партизани
це роблять.
Бабуся,
зразу вся ослабнувши й махнувши рукою, пішла від солдатів і сіла на ґанку.
На
хвіртці з'явився солдат у білій кухарській шапочці та білому халаті, з-під
якого видніли холоші його сірих штанів та грубі, на дерев'яній підошві,
черевики. Він тяг в одній руці великий дрібного плетіння круглий кошик, у
якому брязкотів посуд, а в другій — чималу алюмінієву каструлю. За ним ішов
іще солдат у засмальцьованій сірій куртці і щось ніс поперед себе у великій
мисці. Вони пройшли повз бабусю на кухню.
Зненацька,
наче вихопившися з іншого світу, долинули з дому уривки музики, тріск,
шипіння, уривки німецької мови, знову тріск та шипіння і знов уривки музики.
Вздовж
усієї вулиці солдати вирубували палісадники, і незабаром і направо й наліво
стало видно від другого переїзду до парку, відкрилась уся вулиця, по якій метушились
німецькі солдати й шугали мотоциклетки.
Раптом
із світлиці за спиною бабусі полинула далека, ніжна музика. Десь дуже далеко
від Краснодона йшло спокійне, розмірене життя, чуже всьому, що тут зараз відбувалось.
Люди, для яких призначалось цю музику, жили далеко від війни, від цих солдатів,
що сновигали по вулицях і рубали палісадники, й від бабусі Віри. І, мабуть, це
життя було далеке й чуже солдатам, які рубали кущі в палісаднику, бо солдати не
підвели голів, не спинились, не прислухались, не обмінялись і словом з приводу
цієї музики.
Вони
вирубали всі дерева й кущі в присадку аж по самісіньке віконечко в кімнаті
бабусі Віри, де, самотня, мовчки сиділа Олена Миколаївна, і заходилися тими ж
тесаками рубати попід корінь соняшники, що посхиляли на захід сонця свої золоті
голови. Вони вирубали й ці соняшники, і тоді навколо стало вже зовсім чисто, і
партизанам нізвідки було робити своє «пу-пу».