Серьожка Тюленін, його друг Вітька Лук'янченко, і його сестра Надя, і стара сиділка Луша протягом кіль­кох годин знайшли в різних частинах міста понад сімде­сят квартир для поранених. І все-таки щось із сорок по­ранених нікуди було подіти: ні Серьожка з Надею, ні тьотя Луша, ні Вітька Лук'янченко, ні ті, хто допомагав їм, не знали, до кого ще звернутися з цією просьбою, і   не  хотіли   важити   провалом   усього  діла.

Дивний був цей день — такі бувають хіба що вві сні. Дальні звуки частин, що проходили дорогами через місто, гуркіт боїв у степу стихли ще вчора. Незвичайно тихо було і в місті, і в усьому степу навколо. Чекали, що до міста отот увійдуть німці,— німці не приходили. Будин­ки установ, крамниць стояли відчинені й порожні, ніхто до них не зазирав. Підприємства стигли мовчазні, тихі й теж порожні. Над зруйнованими шахтами ще й досі мрів димок. У місті не було ніякої влади, не було міліції, не було торгівлі, не було праці — нічого не було. Вулиці принишкли без людей. Вибіжить якась жінка до водо­гінного   крана,   чи   до   колодязя,   чи   на   вгород — зірвати два-три огірки, і знову тихо і нема нікого. І димарі на домах не диміли,— ніхто не варив обідати. І собаки зача­їлись, бо сторонні не порушували їхнього спокою. Тіль­ки часом кішка перебіжить через вулицю, і знов по­рожньо.

Поранених розміщували по квартирах уночі проти 20 липня, але Серьожка й Вітька вже не брали в цьому участі. Цієї ночі вони перетягли із складу в Сіняках пляшки з пальною рідиною на «Шанхай» і закопали їх у балці під кущами, а по кілька пляшок кожен закопав у себе на вгороді, щоб завжди пляшки були напохваті. А куди ж все-таки поділись німці? Світанок застав Серьожку в степу за містом. Сонце вставало в рожево-сірому серпанку, велике, округле,— можна було дивитись на нього. Потім край сонця вису­нувся над серпанком, розтопився, і мільйони крапель ро­си бризнули по степу, кожна своїм світлом, і темні кону­си териконів, то там, то тут виступаючи над степом, за­барвилися в рожеве. Все ожило й заблищало навкруг, і Серьожка відчув себе так, як міг би відчувати себе гу­таперчевий м'ячик, пущений в гру.

Вкорочена дорога тяглася вздовж залізничної вітки, то наближаючись, то віддаляючись од неї. Обидві дороги пролягли по узвишшю, од якого відходили обабіч неве­ликі відніжки, розділені балками, котрі поступово зни­жувались і зливались із степом. І самі відніжки,. і негли­бокі приярки між ними поросли кучерявим лісом, чагаря­ми. Вся місцевість мала назву Верхньодуванного гаю.

Сонце, що зразу почало шкварити, хутко вставало над степом. Озираючись навколо, Серьожка бачив майже все місто, яке розкинулось по горбах і низинах,— нерівно­мірно, вузлами, більше коло шахт, з їхніми наземними спорудами, що видніли здалеку, і довкола будинків район­ного виконкому й тресту «Краснодонвугілля». Крони дерев на відніжках зелено яскріли од сонця, а на дні за­рослих балок іще лежали прохолодні вранішні тіні. Рей­ки, виблискуючи проти сонця, зливаючись, відходили вда­лину й зникали за дальнім пагорбом, що з-за нього по­волі здіймався до неба круглий біленький мирний ди­мок,— там   була   станція   Верхньодуванна.

І раптом на гребені цього пагорба, в тій точці, де ніби кінчалась укочена дорога, виникла темна пляма, яка хут­ко стала витягатись темною, вузькою стрічкою. Через кіль­ка секунд ця стрічка одділилася від обрію,— щось довгас­те, компактне, темне сунуло навально здалеку назустріч

Серьожці, лишаючи позад себе конус рудої куряви. І ще раніше, ніж Серьожка міг роздивитися, що це таке, зро­зумів із стрекоту, який виповнив степ, що сюди суне за­гін   мотоциклістів.

Серьожка, шугонувши в кущі, нижче від дороги, став чекати, лежачи на животі. Не минуло й чверті години, як наростання стрекоту моторів сповнило собою все до­вкола, і повз Серьожку,— він бачив лише верхню части­ну тулуба,— промчали німецькі мотоциклісти-автоматники,— їх було понад двадцять. Вони були в звичайних брудно-сірих мундирах німецької армії, в пілотках, але очі, лоб і верх носа затуляли величезні темні опуклі оку­ляри, і це надавало тим людям, які раптом виникли тут, у донецькім  степу,   фантастичного  вигляду.

Вони доїхали до будиночків на околиці, спинились і, зіскочивши з машин, розбіглись на всі боки; біля машин зостались троє або четверо. Та не минуло й десяти хви­лин, як усі мотоциклісти один по одному знов сіли на машини  й   помчали  до  міста.

Серьожка втратив їх з ока за будинками в низині, але знав: якщо їдуть вони до центральної частини міста, до парку, їм не минути добре видного звідси підйому доро­ги за другим переїздом, і Серьожка стежив за тим підйо­мом дороги. Четверо чи п'ятеро мотоциклістів віялом вско­чили на цей підйом, але не подались до парку, а звернули до групи будівель на горбі, де були будинки районного виконкому та «скаженого пана». За кілька хвилин мото­циклісти промчали назад до переїзду, і Серьожка знову побачив увесь загін серед околичних будинків,— загін по­вертався на Верхньодуванну. Серьожка впав ниць між ку­щами й не підводив голови, поки загін не промчав мимо нього.

Він перебрався на порослий деревами та кущами від-ніжок, висунутий у бік Верхньодуванної, звідки видніла вся місцевість. Тут він пролежав під деревом кілька го­дин. Сонце, посуваючись по небу, знов та знов знаходи­ло Серьожку й так припікало, що він, знай, відповзав од нього  по  колу — за  тінню.

Бджоли та джмелі гули в кущах, збираючи липневого настою нектар з пізніх літніх квітів та прозору липку медвяну росу з листя дерев та кущів, яку утворювала на зворотнім боці листків трав'яна попелиця. Від листя й від трави, яка пишно розрослась тут, хоч на просторі сте­пу вона вже вельми вигоріла, віяло прохолодою. Іноді ледь-ледь   подихав   вітерець   і   шелестів   листям.   Високо-

високо в небі стояли дрібні, закучерявлені од сонця ба­ранці   хмарин.

І така млість йому сковувала всі члени, лягала на серце, що часом Серьожка забував, чого він тут. Тихі та чисті відчуття дитячих літ спадали йому на пам'ять, коли він так само, заплющивши очі, лежав у траві десь у степу, і сонце так само припікало, і так само гули навколо бджоли та джмелі, і пахло гарячою травою, і світ здавав­ся таким рідним, прозорим і вічним. І знов у вухах лунав скрекіт моторів і він бачив цих мотоциклістів у великих чудернацьких окулярах на тлі голубого неба, і він рап­том розумів, що ніколи-ніколи вже не вернуться тихі, чис­ті відчуття дитячих літ, ці ранні, неповторні подихи щас­тя. І в нього то боляче й солодко щеміло на серці, то все його єство знов захлиналось лютою жагою бою, що ки­піла в його крові.

Сонце звернуло вже за полудень, коли з-за далекого пагорба знов висунулась на дорогу довга темна стріла й зразу густо знялась курява на обрії. Це були знов мото­циклісти, їх було багато — довга, нескінченна колона. За ними пішли машини, сотні, тисячі вантажних машин у ко­лонах, в проміжках між якими сунули легкові машини командирів. Машини все викочувались і викочувались із-за горба. Довга, товста зелена змія, виблискуючи проти сонця лускою, звиваючись, витягалася і витягалася з-за обрію, голова її була вже недалеко від того місця, де ле­жав Серьожка, а хвоста ще не видно було. Курява стояла валом над шосе, і ревіння моторів, здавалося, заповнюва­ло весь простір між землею й небом.

Німці йшли до Краснодона. Серьожка був перший, хто  їх  побачив.

Ковзним рухом, як кішка, він чи проповз, чи проско­чив, чи перелетів через укочену дорогу, потім через за­лізничну колію й бігцем кинувся вниз балкою, вже по другий бік узвишшя, де його за насипом не можна булс. побачити  з  ходу німецької  колони.

Серьожка придумав увесь цей маневр, щоб устигнути раніш од німців добігти до міста й там зайняти найвигідніший спостережний пункт,— на даху школи імені Горького,   розташованої  в міському  парку.

Пустирем коло виробленої шахти Серьожка вибіг на задвірки тої самої вулиці за парканом, яка з давніх-давен збереглася в своєму первісному вигляді, окремо від міс­та,  і мала в простій  мові  назву Дерев'яної.

І тут він щось побачив, що вразило так його уяву, аж він мусив зупинитись. Він безшумно пробирався вздовж парканів, що облягали обивательські садочки на задвір­ках Дерев'яної вулиці, і в одному з тих садочків побачив дівчину, з котрою позаминулої ночі доля звела його в сте­пу на вантажній машині.

Дівчина, простеливши на траві під акаціями темний смугастий плед і підмостивши під голову подушку, лежа­ла кроків за п'ять од Серьожки, в профіль до нього, по­клавши одну на одну засмаглі ноги в туфлях, і, байдужа до подій довкола, читала книгу. Одна з її товстих ру­сявих кіс, що вигравала золотом, спокійно та вільно роз­кинулась на подушці, відтінюючи засмагле обличчя з темними віями та з закопиленою верхньою повною губою. Так, поки тисячі машин, сповнюючи ревищем моторів та бензинним чадом увесь простір між степом і небом,— ціла німецька армія,— сунули на місто Краснодон, дівчи­на лежала на пледі в садочку й читала книгу, придержую­чи її обома засмаглими, вкритими пушком руками.

Серьожка, стримуючи дихання, що із свистом вирива­лося з грудей, тримаючись обома руками за планки пар­кана, кілька секунд, засліплений і щасливий, дивився на цю дівчину. Щось наївне та прекрасне, як саме життя, було в цій дівчині з розгорнутою книгою в саду в один із найважливіших днів існування світу.

В одчайдушній відвазі він шугонув через паркан і вже стояв біля ніг цієї дівчини. Вона відклала книгу, і очі її в темних віях з виразом спокійним, здивованим і радіс­ним  зупинились  на  Серьожці.

Тої ночі, коли Марія Андріївна Борц привезла дітей з Біловодського району в Краснодон, уся родина Борц — сама Марія Андріївна, її чоловік, старша дочка Валя та молодша дочка Люся,— дванадцяти літ,— не спала до сві­танку.

Вони сиділи при каганці,— електростанція, що давала світло Краснодону, не працювала з сімнадцятого числа,— сиділи одне проти одного біля столу, начебто в гостях. Новини, якими вони обмінювались, були нескладні, але такі страшні, що про них не можна було говорити вголос у цій тиші, котра панувала в домі, на вулиці, в цілому місті. їхати куди-небудь вже пізно. Лишатись дуже страш­но. Всі вони, навіть Люся, дівчинка з таким самим, як у сестри, золотавим, але ще світлішим волоссям та вели­кими  серйозними  очима  на  зблідлому личку,   почували: сталось таке непоправне, що розум ще неспроможен охо­пити  обшир  лиха.

Батько мав жалюгідний вигляд. Він крутив цигарки з дешевого тютюну й курив. Дітям уже трудно було уяви­ти час, коли батько здавався втіленням сили, опорою, за­хистом сім'ї. Він сидів худий, маленький. У нього завжди був поганий зір, а останні роки вже просто сліпнув і на превелику силу готувався до уроків. Він, як і Марія Андріївна, викладав літературу, і зошити учнів часто пе­реглядала за нього дружина. При світлі каганчика він ні­чого не бачив, його очі, якогось єгипетського розрізу, ди­вились  не  кліпаючи.

Все навкруги було таке звичне, знайоме змалку, і все було інше. Обідній стіл, накритий барвистою скатерти­ною, піаніно, на якому Валя грала щодня свої п'єски, бу­фет із скляними дверцятами, за якими симетрично ши­кувався простий, із смаком дібраний посуд, відкрита ша­фа з книгами — все це було таке саме, як завжди, і все було чуже. Численні поклонники Валині завжди казали, що в домі в Борц затишно й романтично, і Валя знала, що це вона, дівчина, яка живе в цьому домі, робить ро­мантичним усе, що оточує її. І от усе це стояло перед нею, мов оголене.

Вони боялись погасити світло, розійтися, залишитись кожному в своїй постелі на самоті з думками й відчуван­нями. І так вони мовчки сиділи аж до світанку,— лише годинник цокав. Тільки як чути стало, що сусіди наби­рають воду з крана у водонапірній башті навскоси від їх­нього будиночка, вони погасили лампу, відчинили вікон­ниці, і Валя, навмисне шумно це роблячи, роздяглася й залізла з головою під ковдру. Дуже скоро вона заснула. Заснула й Люся. А Марія Андріївна з чоловіком так і не лягли спати.

Валя прокинулась від того, що в їдальні мати й батько тихо брязкали чайним посудом,— Марія Андріївна таки по­ставила самовар. Сонце било у вікно. І Валя з раптовим почуттям згадала це нічне сидіння. Принизливо й жах­ливо  було так  занепадати.

Зрештою, яке їй діло до німців! У неї своє духовне життя. Нехай хто хоче мучиться від чекання й страху, але не вона, ні!

Валя з насолодою вимила волосся гарячою водою й напилась чаю. Потім вона взяла з шафи томик Стівенсона з «Викраденим» та «Катріоною» і, простеливши в садку під акацією плед, поринула в читання.

Тихо було навкруги. Сонце лежало на занедбаній клумбі з квітами й на зеленому моріжку. Коричневий ме­телик сидів на квітці й то розправляв, то складав криль­ця. Земляні бджоли, волохаті, темні з білими, широкими, пухнастими смугами круг черевця, перелітали з квітки на квітку, солодко гули. Стара, з багатьма стовбурами та гіл­ками акація кидала тіні навколо. Крізь листя, що почало вже де-не-де жовтіти, мерехтіли аквамаринові плями неба.

І цей казковий світ неба, сонця, зелені, бджілок та метеликів химерно сплітався з іншим, вигаданим світом книги, світом пригод, дикої природи, людської відваги й благородства, чистої дружби й чистої любові.

Іноді Валя відкладала книгу і мрійно, довго дивилася в небо крізь гілки акації. Про що вона мріяла? Валя не знала. Але, боже мій, як хороше було самій лежати отак у  цім казковім  саду  з  розгорненою  книгою.

«Мабуть, усі виїхали, встигли,— згадувала вона про шкільних товаришів своїх,— і Олег, мабуть, виїхав». Во­на дружила з Кошовим, так само як дружили їхні батьки. «Так, усі забули її, Валю. Олег виїхав. І Стьопка не йде. Теж друг. «Клянусь!» От базікало! Мабуть, якби той хло­пець, що скочив тоді на машину,— як його... Сергій Тю-ленін, Серьожка Тюленін,— якби той хлопець поклявся, він   би додержав  слова...»

І вона вже уявляла себе на місці Катріони, а герой, Викрадений, сповнений відваги та благородства, уявляв­ся їй тим хлопцем, що стрибнув уночі в машину. Відчу­валося, що в нього цупке волосся, їй так кортіло пома­цати його. «А що за хлопець, коли волосся в нього м'я­ке, як у дівчиська, хлопцям потрібне волосся цупке... Ах, якби ж вони ніколи не прийшли, оті німці!» — думала Валя з невимовною тугою. І знов поринала у вигаданий світ книги та заллятого сонцем саду з земляними волоха­тими   бджолами   й   коричневим   метеликом.

Так вона провела цілий день і другого ранку зно­ву взяла плед, та подушку, і томик Стівенсона й пішла в садок. Так вона й буде жити тепер у садку під акацією, хоч би там що діялось на світі...

На жаль, такий спосіб життя був недоступний її бать­кам. І Марія Андріївна не витримала. Вона була жінка галаслива, здорова, моторна, з повними губами, великими зубами, гучним голосом. Ні, так жити не можна. Вона причепурилась перед дзеркалом і пішла до Кошових — дізнатись:   у  місті   вони  чи   виїхали?

Кошові жили на Садовій вулиці, що впиралась у головні ворота парку, і займали половину стандартного му­рованого будиночка, дану трестом «Краснодонвугілля» Олеговому дядькові, Миколі Миколайовичу Коростильову, або дяді Колі. В другій половині будиночка жив з родиною вчитель, що працював з Марією Андріїв­ною.

Самотнє цюкання сокири лунало по Садовій вулиці, і Марії Андріївні здалося, що цюкання те лине з двору Кошових. У неї закалатало серце, і, перед тим як увійти на подвір'я, вона озирнулась навкруги, чи не бачить хто, наче  робила  вчинок  небезпечний  і   беззаконний.

Чорний кудлатий пес, що лежав біля ґанку з висоло­пленим од спеки червоним язиком, підвівся був на стукіт каблуків Марії Андріївни, але, впізнавши її, винувато по­глянув на неї: пробач, мовляв, спека, нема навіть сил, щоб вильнути тобі хвостом, — і знову ліг на землю.

Бабуся Віра Василівна, худа, висока, жилава, рубала дрова, високо підносячи колун кістлявими довгими рука­ми й опускаючи його з такою силою, що повітря з хекан­ням та свистінням вилітало з бабусиних грудей. Як видно, вона ще не жалілась на поперек, а може, вважала, що клин клином виганяють. Обличчя в бабусі було дуже за­смагле, темне, худе, ніс тонкий, з тріпотливими ніздря­ми,— в профіль вона завжди нагадувала Марії Андріївні Данте Алігієрі, зображення якого Марія Андріївна бачи­ла в дореволюційнім багатотомнім виданні «Божествен­ної комедії». Закучерявлене сивувате темно-каштанове волосся облямовувало смагляве бабусине обличчя й спа­дало їй на плечі. Звичайно бабуся носила окуляри в чор­ній тонкій роговій оправі, придбані так давно, що одна з дужок, які заправляють за вуха, одламалась просто від часу й до оправи була прив'язана чорною ниткою. Але в цю хвилину бабуся була без окулярів.

Вона працювала з особливою — подвоєною, потроє­ною — енергією, поліна з грюкотом летіли на всі боки. Вираз обличчя й усієї бабусиної постаті був приблизно такий: «Чорт би забрав отих німців, і чорт би забрав вас усіх, коли боїтесь ви німців! Я краще рубатиму ці дрова... крах... крах... І нехай ці поліна, чорт би їх забрав, лестять на всі боки! Так, я краще грюкатиму цим поліняччям, ніж дійду до вашого жалюгідного стану. А якщо мені за це судилося загинути, то хай мене чорт забере, я вже стара й   смерті   не  боюсь...   крах...   крах...»

І бабуся Віра, загнавши колун в сучкувату поліняку, раптом розмахнулась усією полінякою через плече та як гахнула обушком,— поліно так і брязнуло на дві полови­ни, одна з яких мало не збила Марію Андріївну з ніг.

Саме тому бабуся Віра й побачила Марію Андріївну, примружилась, упізнала її і, відкинувши колун, сказала своїм гучним голосом, який пролунав, здавалось, на всю вулицю:

—   А, Маріє, чи то — Маріє Андріївно! Ото діло, ото добре, що зайшла, не погребувала! А то вже дочка моя, Лена, третю добу в подушку вткнулася й реве, як та бі­луга. Я їй кажу: «Та скільки ж у тобі сліз?» Заходьте, будьте ласкаві...

Марія Андріївна і злякалась її гучного голосу, і водно­час він якось підбадьорив її,— адже вона сама любила говорити голосно... Але все-таки вона спитала тихо і з побоюванням:

—   А наші виїхали? — і вказала на квартиру вчителя.

—   Сам десь виїхав, а сім'я тутечки, і теж ревуть. Мо­же, поснідаєте зі мною? Я такого борщу наварила з бу­рячками, та ніхто не хоче їсти.

Ні, вона, як завжди, лишалася на висоті, бабуся Віра, бурлачка. Вона була дочкою сільського столяра, родом з Полтавщини. Чоловік її, сам з Києва, робітник-путіло-вець, після першої світової війни, з якої він прийшов ду­же поранений, осів у їхнім селі. Бувши замужем, бабуся Віра вийшла на самостійну дорогу, стала делегаткою на селі, працювала в комнезамі, потім пішла на службу до лікарні. І смерть чоловіка не зломила її, а ще більше роз­винула в ній цю рису самостійності. Тепер вона вже, правда, не служила, а жила на пенсії, але ще й тепер могла, коли треба, подати свій владний голос. Бабуся Віра  вже  років  дванадцять  була  партійна.

Олена Миколаївна, Олегова мати, лежала на ліжку вниз обличчям, у пожмаканім квітчастім платті, з голими ногами, і її світло-русяві пишні коси, які в звичайний час увінчували її голову великою химерною зачіскою, тепер не вкладені, прикривали мало не до п'ят усе її маленьке, з розвиненими формами молодої, гарної та сильної жінки тіло.

Коли бабуся Віра й Марія Андріївна ввійшли до світ­лиці, Олена Миколаївна одірвала від подушки заплакане вилицювате обличчя з добрими, розумними, лагідного ви­разу, підпухлими очима і, скрикнувши, кинулась до Марії Андріївни в обійми. Вони обнялись, припали одна до од­ної, поцілувалися, заплакали, потім засміялись. Вони ра­ді були, що в ці страшні дні могли так ставитись одна до одної, так розуміти й поділяти спільне горе. Вони плака­ли й сміялись, а бабуся Віра, впершись жилавими руками в боки, хитала своєю кучерявою головою Данте Алігієрі та  все  повторювала:

— От дурні так дурні: то плачуть, то сміються! Смі­ятись ніби й нема чого, а наплакатись ми ще встигнемо всі...

І в цей час до слуху жінок долинув з вулиці чудний наростаючий шум, ніби гуркіт безлічі моторів, супрово­джуваний злісним і теж наростаючим надривним гавкотом собак,— схоже було, що по всьому місту показилися со­баки.

Олена Миколаївна та Марія Андріївна відхилились од­на від одної. І бабуся опустила руки, і її смагляве худе обличчя зблідло. Якусь мить вони постояли, усвідомити не сміючи, що це за звуки, але вони вже знали, що це за звуки. І раптом усі троє — перша бабуся, за нею Марія Андріївна, за нею Олена Миколаївна — вибігли в палі­садник і, не змовляючись, чуттям розуміючи, як це треба зробити, побігли не до хвіртки, а між грядками, крізь со­няшники, до кущів жасмину, посадженого вздовж пар­кана.

Шум безлічі машин, розростаючись, долинав з нижньої частини міста. Колеса машин уже гуркотіли по дошках, десь на другім переїзді, що його не видно було звідсіля. І раптом у кінці вулиці, на в'їзді, виникла сіра легкова машина без верху і, відбивши склом на повороті сліпуче сонце, поволі покотила вулицею до жінок, що стояли біля кущів жасмину. В машині прямо, суворо, нерухомо сиділи військові в сірому, в сірих кашкетах з високо під­нятою   передньою  частиною наголовка.

За цією машиною сунуло ще кілька легкових машин. Вони йшли з переїзду на вулицю і одна по одній не-хутко котили сюди, до парку.

Олена Миколаївна, не зводячи очей з цих машин, рап­том гарячковими рухами маленьких з трохи потовщени­ми суглобами пальців підхопила одн'у, потім другу косу і почала обкручувати навколо голови. Вона зробила це дуже швидко, цілком машинально і, виявивши, що в неї з собою немає шпильок, стояла на місці й дивилась на вулицю, притримуючи коси на голові обома руками.

А Марія Андріївна, легко скрикнувши, кинулась од куща жасмину, за яким вона стояла, не до хвіртки на ву­лицю, а назад, до будинку. Вона оббігла будинок з того краю, де жив учитель,  і  через другу хвіртку вибігла на вулицю, паралельну тій, якою йшли німці. Ця вулиця була порожня, і цією вулицею Марія Андріївна побігла додому.

—   Пробач, я вже не маю сили тебе підготувати... Будь мужній. Треба негайно сховатись... Вони можуть от-от ринути в нашу вулицю! — говорила Марія Андріївна чо­ловікові.

Вона задихалась, прикладала руку до серця, але, як усі здорові люди, вона була така червона й спітніла від бігу, що цей зовнішній вигляд її хвилювання не відповідав страшному змістові того, що вона говорила.

—   Німці? — тихо сказала Люся, з таким недитячим ви­разом жаху в голосі, що Марія Андріївна раптом замовк­ла, глянула на дочку й розгублено повела очима навколо.

—   Де   Валя? — спитала  вона.

Чоловік Марії Андріївни стояв з блідими губами й мовчав.

—   Я розкажу, я все бачила,— незвичайно тихо й сер­йозно сказала Люся.— Вона читала в саду, а якийсь хлопчик, уже дорослий, перескочив через паркан. Вона лежала, а потім сіла, і вони все розмовляли, а потім вона схопилась, і вони перелізли через паркан, і побіг­ли.

—   Куди побігли? — з напругою в очах спитала Марія Андріївна.

—   До парку... Плед залишився, і подушка, і книжка. Я думала, що вона зараз повернеться, вийшла й стала стерегти, а вона не вернулась, і я все додому занесла.

—   Боже мій...— сказала Марія Андріївна й важко опустилась  на підлогу.