Тоді ж таки, покинувши будиночок Осьмухіних, Мат­вій Шульга подався на околицю Краснодона, що назива­лась по-старому Голуб'ятниками, до свого друга по ко­лишньому   партизанству — Івана   Кіндратовича   Гнатенка.

Цю околицю, як і багато районів Краснодона, давно заставили стандартними будинками, але Матвій Костьо-вич знав, що Кіндратович, як і колись, живе у власній де­рев'яній хаті, в одній із тих старовинних хатин, за які околиця  й  дістала  назву   Голуб'ятників.

На стукіт у віконце на порозі стала схожа на циганку, досить іще молода, але дуже одутла й неохайна, хоч і вдягнена не бідно, жінка. Костьович сказав, що він тут мимохідь і йому потрібен Іван Кіндратович, він просить старого, якщо це можливо, вийти до нього на вулицю по­говорити.

І тут, за цим будиночком, у степу, де вони зійшли в низинку, щоб не стовбичити на белебні, під звуки далекої артилерійської канонади, яку в той день ще було чути, відбулася зустріч Матвія Шульги та Івана Гнатенка.

Іван Гнатенко, чи просто Кіндратович, був один із на­щадків тих поколінь шахтарів, котрі по праву могли вва­жати себе засновниками донецьких копалень. І дід, і йо­го батько, вихідці з України, і сам Кіндратович — це були справжні, з ласки божої, шахтарі-корінники, що побу­дували Донбас, хранителі шахтарської слави й традицій, та сама шахтарська гвардія, об яку зламали собі зуби в Донбасі німецькі інтервенти та білі в 1918—1919 роках.

Це був той самий Кіндратович, який разом із своїм директором Андрієм Вальком та Григорієм Іллічем Шевцовим висадив у повітря шахту № 1-біс.

І ось яка розмова відбулась у нього з Матвієм Костьовичем у низинці в степу, під сонцем, що вже схилялось на  вечірній  пруг.

—   Чи знаєш ти, Кіндратовичу, чого я до тебе при­йшов?

—   Не знаю, а здогадуюсь, Матвію Костянтиновичу,— печально відмовив Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.

Степовий вітрець, що дихав у низинці, косо в один бік одгортав поли залатаної, дідівських часів куртки, що висіла, як на хресті, на висхлому тілі старого.

—   Мене залишено тут для роботи, як у вісімнадцятому році, з тим я й прийшов до тебе,— сказав Костьович.

—   Все моє життя — твоє, це ти знаєш, Матвію Кос­тянтиновичу,— низьким, хрипким голосом сказав Кіндра­тович, не дивлячись на Шульгу.— Але я не можу при­йняти тебе в дім, Матвію Костянтиновичу.

Те, що сказав Кіндратович, було таке несподіване й неможливе, що Матвій Костьович навіть не спромігся на відповідь і замовк. ї Кіндратович теж мовчав.

—   Правильно ли я понял тебя, Кондратович, — тьі отказваешься принять меня в дом? — раптом перейшовши на чисту російську мову, тихо спитав Шульга, боячись гля­нути на старого.

—   Я не відмовляюсь, я не можу,— сумно сказав старий.

Якийсь час вони ось так і розмовляли, не дивлячись один на одного.

—   Ти давав згоду? — з гнівом, що закипав у серці, спи­тав   Костьович.

Старий похилив голову.

—   Ти знав же, на що йдеш? Старий мовчав.

—   Чи розумієш ти, що нас ти ніби зрадив?

—   Матвію Костьовичу...— дуже низько й хрипко, з по­грозою ніби прогавкав старий.— Не кажи такого, чого не можна  поправити.

—   А чого мені боятися? — люто мовив Шульга й по­дивився просто в висхле, з рідкою, немов вискубаною, прокуреною борідкою обличчя Кіндратовича, і волячі очі

Шульги   набрякли   кров'ю.— Чого   мені боятися?   Страш­нішого від того, що я чую, не може бути!

—   Стривай...— Кіндратович підвів голову й кощавою рукою з понівеченими чорними нігтями взяв Матвія Кос-тьовича за лікоть.— Віриш ти мені? — спитав він печаль­но й низько на найстрашніших низах свого голосу.

Шульга хотів був щось сказати, але старий міцно стис­нув йому лікоть і, дивлячись на нього пронизливими запалими   очима,   сливе   благально   попросив:

—   Стривай... послухай...

Тепер вони дивились просто в вічі один одному.

—   Я не можу прийняти тебе в дім, бо мого старшого сина я боюсь. Гляди, продасть,— хрипко прошепотів ста­рий, наблизивши своє лице до лиця Матвія Костьови-ча.— Пригадай, ти був у нас у двадцять дев'ятім? То вос­таннє ти був у нас, як ми із старою справляли двадцять п'ять літ нашого життя, срібне весілля. Всіх моїх хлоп­ців ти, видно, не пам'ятаєш, та й не повинен,— усміхнувся старий,— а старшого мусиш пам'ятати ще з вісімна­дцятого року.

Шульга мовчав.

—   От він і пустився берега,— хрипко шепотів Кіндра­тович.— Пам'ятаєш, він тоді, в двадцять дев'ятому, уже був   без   руки?

Шульга невиразно пригадував похнюпленого, забарно­го, неговіркого підлітка, якого бачив у Кіндратовича у ві­сімнадцятому році. Але хто з хлопців, що оточували Шульгу двадцять дев'ятого року в хаті Кіндратовича, хто був колись цим підлітком, хто з них був без руки, цього вже Шульга не пам'ятав. Він здивовано зловив себе на тому, що взагалі погано пам'ятає той вечір. Мабуть, він тоді йшов до Кіндратовича з обов'язку, і той вечір загу­бився серед багатьох подібних вечорів, проведених так само, з обов'язку, серед інших людей, за інших обставин.

—   Руку йому на заводі відірвало, в Луганську...— Кіндратович згадав стару назву Ворошиловграда, і з цьо­го Шульга прирозумів, що діло це давнє.— Він додому повернувся на моє утримання. Наук учити його пізно було, та ми зразу й не додумались, а професії підходя­щої, за можливостями своїми, він не дістав — і схибив. Став попивати на батькові гроші, тобто на мої, а я його жалів. Заміж за нього ніхто не йшов, а від того він ще гірше загуляв. А тридцятого року звалилась на нього ота Цяця, що ти бачив, обкрутиа його, і пішли в них діла темні. Стала вона ніби таємною шинкаркою, взялись вони до спекуляції і — тобі, як на сповіді,— не гребують і крадене скуповувати. Спочатку я його жалів, а потім став боятись ганьби. Ми із моєю старою так і виріши­ли — будемо мовчати. І мовчали. І перед дітьми рідними мовчали. І мовчимо... Його за Радянської влади двічі су­дили, хоч треба б судити її, погань, та він усякий раз вину брав на себе. Ну, розумієш, судді знають: я старий партизан, знатний вибійник, людина знаменита,— один раз йому зауваження, другий — умовно. А він з кожним роком усе зліший. Віриш ти мені? Як же я можу тебе в дім прийняти? Він, гляди, щоб йому будинок дістався, і нас із старою продасть! — І Кіндратович, соромлячись, од   Шульги   одвернувся.

—   Але як же ти, це знаючи, міг дати згоду? — збенте­жено спитав Шульга, вдивляючись у гостре, як ніж, об­личчя Кіндратовича, не знаючи, вірити йому чи не вірити, і раптом з одчаєм ловлячи себе на тому, що він утратив у душі всякі критерії, яким людям можна, а яким не мож­на вірити в умовах, у яких він опинився.

—   Та як же я міг відмовитись, Матвію Костянтино­вичу? — з тугою в голосі прохрипів Кіндратович.— Ти ж тільки подумай: я, Іван Гнатенко, і раптом — відмовитись. Ганьба ж яка! Адже розмова ця коли була? Говорили так: може, й не доведеться, ну, а якщо доведеться, згоден? Це він неначе совість мою перевіряв, а я б йому раптом про сина. Я ж ніби й сам відкрутився, і сина — під тюрму. А він же мені син!.. Матвію Костянтиновичу! — раптом з граничною силою одчаю мовив старий.— Я весь твій, на що завгодно. Ти знаєш мій характер — мовчок до гро-ба, а смерті я не боюсь. Ти на мене покладайся, як на се­бе. Я тобі знайду, де сховатись, я людей знаю, я певних людей знайду, ти мені вір. Я ж бо й тоді, в райкомі, так подумав: сам я на все готовий, а щодо сина тут, у райко­мі, я, як людина безпартійна, говорити не повинен, зна­чить, совість моя чиста... Мені головне, щоб ти мені ві­рив... А квартиру я тобі знайду,— говорив Кіндратович, не помічаючи того, що в голосі в нього забриніли й при­крі  нотки  запобігання.

—   Я тобі вірю,— сказав Матвій Костьович. Але він сказав не щиру правду: він вірив і не вірив. Він мав сум­нів. А сказав так, бо це було вигідніше йому.

Обличчя старого раптом усе змінилось, він зразу роз­м'якнув, похилив голову й мовчки сопів.

А Шульга стояв, і дивився на нього, й зважував усе, що Кіндратович сказав йому, перекладаючи то те, то те — з одної шальки терезів на другу. Звичайно, він знав, що Кіндратович своя людина. Але Шульга не відав, як жив Кіндратович цілих дванадцять років, і яких років: коли вершились найбільші діла в країні. І те, що Кіндратович покривав свого сина перед владою, приховав його навіть у найвідповідальнішу хвилину життя й зважився на брех­ню в такому насущному ділі, як змога використати його житло в німецькому підпіллі,— все це переважувало шаль­ку терезів на те, що не можна цілком звіритися на Кіндра­товича.

—   Ти тут поки що посидь чи полеж, я попоїсти вине­су,— хрипким пошептом казав Кіндратович,— а я тут збі­гаю в одне місце, і все як слід налагодимо.

Одна мить, і Матвій Костьович був би піддався тому, що пропонував йому Кіндратович, але тут же внутрішній голос, який вважав він не просто за голос обережності, а за голос життєвого досвіду, сказав йому, що не треба піддаватись почуттю.

—   Навіщо ж ходити, в мене є не одна квартира на прикметі, я знайду собі місце,— сказав він,— а попоїс­ти — потерплю: гірше буде, коли та сама чортова жінка та син твій щось таке подумають недобре.

—   Тобі видніш,— зітхнув Кіндратович.— А все-таки на мене, на старого, ти хреста не клади, я ще стану в при­годі.

—   Це я знаю, Кіндратовичу,— сказав Шульга, щоб уті­шити старого.

—   А коли ти мені віриш, то скажи, до кого йдеш. Я то­бі пораю, чи добра то людина і чи слід до неї йти, та й знатиму, коли що трапиться, де тебе шукати.

—   Сказати, куди йду, того я сказати права не маю. Ти сам старий підпільник і конспірацію знаєш,— відповів Шульга, хитро всміхнувшись.— А людина, до кого я йду, то  людина  мені   відома.

Кіндратовичу хотілося сказати: таж ось і я — людина, тобі відома, а бачиш, скільки виявилось невідомого, і кра­ще вже тобі тепер порадитися зі мною. Але він посоро­мився сказати ось так Матвієві Костьовичу.

—   Тобі видніше,— похмуро мовив старий, остаточно зрозумівши, що Шульга йому не вірить.

—   Що ж, Кіндратовичу, ходім! — сказав Костьович з удаваною бадьорістю.

—   Тобі видніше,— задумано повторив старий, не ди­влячись   на  Матвія.

Він повів був Костьовича по вулиці мимо своєї хати. Але  Шульга зупинився   й  сказав:

—   Ти мене краще задвірками виведи, а то ще поба­чить   ота  твоя...   цяця.— І   він  усміхнувся.

Старий хотів був сказати: «А коли ти знаєш конспі­рацію, то сам повинен розуміти, що краще вийти, як прийшов,— кому ж спаде на думку, що ти приходив до старого Гнатенка в підпільній справі». Але він розумів, що йому не вірять і що говорити — марна річ. І він за­двірками вивів Матвія Костьовича на одну з сусідніх ву­лиць.  Там,  біля  вугільного  сарайчика,  вони зупинились.

—   Прощавай, Кіндратовичу,— сказав Шульга, і в ньо­го так защеміло на серці, легше в труну лягти.— Я ще знайду тебе.

—   То як тобі  буде завгодно,— озвався на те старий. І  Шульга пішов вулицею, а Кіндратович іще постояв біля того вугільного сарайчика, дивлячись йому вслід, ви-схлий, цибатий, в обвислій на ньому, як на хресті, ста­ровинного  крою  куртці.

Так Матвій Шульга ступив другий крок назустріч сво­їй  загибелі.РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тоді ж таки, покинувши будиночок Осьмухіних, Мат­вій Шульга подався на околицю Краснодона, що назива­лась по-старому Голуб'ятниками, до свого друга по ко­лишньому   партизанству — Івана   Кіндратовича   Гнатенка.

Цю околицю, як і багато районів Краснодона, давно заставили стандартними будинками, але Матвій Костьо-вич знав, що Кіндратович, як і колись, живе у власній де­рев'яній хаті, в одній із тих старовинних хатин, за які околиця  й  дістала  назву   Голуб'ятників.

На стукіт у віконце на порозі стала схожа на циганку, досить іще молода, але дуже одутла й неохайна, хоч і вдягнена не бідно, жінка. Костьович сказав, що він тут мимохідь і йому потрібен Іван Кіндратович, він просить старого, якщо це можливо, вийти до нього на вулицю по­говорити.

І тут, за цим будиночком, у степу, де вони зійшли в низинку, щоб не стовбичити на белебні, під звуки далекої артилерійської канонади, яку в той день ще було чути, відбулася зустріч Матвія Шульги та Івана Гнатенка.

Іван Гнатенко, чи просто Кіндратович, був один із на­щадків тих поколінь шахтарів, котрі по праву могли вва­жати себе засновниками донецьких копалень. І дід, і йо­го батько, вихідці з України, і сам Кіндратович — це були справжні, з ласки божої, шахтарі-корінники, що побу­дували Донбас, хранителі шахтарської слави й традицій, та сама шахтарська гвардія, об яку зламали собі зуби в Донбасі німецькі інтервенти та білі в 1918—1919 роках.

Це був той самий Кіндратович, який разом із своїм директором Андрієм Вальком та Григорієм Іллічем Шевцовим висадив у повітря шахту № 1-біс.

І ось яка розмова відбулась у нього з Матвієм Костьовичем у низинці в степу, під сонцем, що вже схилялось на  вечірній  пруг.

—   Чи знаєш ти, Кіндратовичу, чого я до тебе при­йшов?

—   Не знаю, а здогадуюсь, Матвію Костянтиновичу,— печально відмовив Кіндратович, не дивлячись на Шульгу.

Степовий вітрець, що дихав у низинці, косо в один бік одгортав поли залатаної, дідівських часів куртки, що висіла, як на хресті, на висхлому тілі старого.

—   Мене залишено тут для роботи, як у вісімнадцятому році, з тим я й прийшов до тебе,— сказав Костьович.

—   Все моє життя — твоє, це ти знаєш, Матвію Кос­тянтиновичу,— низьким, хрипким голосом сказав Кіндра­тович, не дивлячись на Шульгу.— Але я не можу при­йняти тебе в дім, Матвію Костянтиновичу.

Те, що сказав Кіндратович, було таке несподіване й неможливе, що Матвій Костьович навіть не спромігся на відповідь і замовк. ї Кіндратович теж мовчав.

—   Правильно ли я понял тебя, Кондратович, — тьі отказваешься принять меня в дом? — раптом перейшовши на чисту російську мову, тихо спитав Шульга, боячись гля­нути на старого.

—   Я не відмовляюсь, я не можу,— сумно сказав старий.

Якийсь час вони ось так і розмовляли, не дивлячись один на одного.

—   Ти давав згоду? — з гнівом, що закипав у серці, спи­тав   Костьович.

Старий похилив голову.

—   Ти знав же, на що йдеш? Старий мовчав.

—   Чи розумієш ти, що нас ти ніби зрадив?

—   Матвію Костьовичу...— дуже низько й хрипко, з по­грозою ніби прогавкав старий.— Не кажи такого, чого не можна  поправити.

—   А чого мені боятися? — люто мовив Шульга й по­дивився просто в висхле, з рідкою, немов вискубаною, прокуреною борідкою обличчя Кіндратовича, і волячі очі

Шульги   набрякли   кров'ю.— Чого   мені боятися?   Страш­нішого від того, що я чую, не може бути!

—   Стривай...— Кіндратович підвів голову й кощавою рукою з понівеченими чорними нігтями взяв Матвія Кос-тьовича за лікоть.— Віриш ти мені? — спитав він печаль­но й низько на найстрашніших низах свого голосу.

Шульга хотів був щось сказати, але старий міцно стис­нув йому лікоть і, дивлячись на нього пронизливими запалими   очима,   сливе   благально   попросив:

—   Стривай... послухай...

Тепер вони дивились просто в вічі один одному.

—   Я не можу прийняти тебе в дім, бо мого старшого сина я боюсь. Гляди, продасть,— хрипко прошепотів ста­рий, наблизивши своє лице до лиця Матвія Костьови-ча.— Пригадай, ти був у нас у двадцять дев'ятім? То вос­таннє ти був у нас, як ми із старою справляли двадцять п'ять літ нашого життя, срібне весілля. Всіх моїх хлоп­ців ти, видно, не пам'ятаєш, та й не повинен,— усміхнувся старий,— а старшого мусиш пам'ятати ще з вісімна­дцятого року.

Шульга мовчав.

—   От він і пустився берега,— хрипко шепотів Кіндра­тович.— Пам'ятаєш, він тоді, в двадцять дев'ятому, уже був   без   руки?

Шульга невиразно пригадував похнюпленого, забарно­го, неговіркого підлітка, якого бачив у Кіндратовича у ві­сімнадцятому році. Але хто з хлопців, що оточували Шульгу двадцять дев'ятого року в хаті Кіндратовича, хто був колись цим підлітком, хто з них був без руки, цього вже Шульга не пам'ятав. Він здивовано зловив себе на тому, що взагалі погано пам'ятає той вечір. Мабуть, він тоді йшов до Кіндратовича з обов'язку, і той вечір загу­бився серед багатьох подібних вечорів, проведених так само, з обов'язку, серед інших людей, за інших обставин.

—   Руку йому на заводі відірвало, в Луганську...— Кіндратович згадав стару назву Ворошиловграда, і з цьо­го Шульга прирозумів, що діло це давнє.— Він додому повернувся на моє утримання. Наук учити його пізно було, та ми зразу й не додумались, а професії підходя­щої, за можливостями своїми, він не дістав — і схибив. Став попивати на батькові гроші, тобто на мої, а я його жалів. Заміж за нього ніхто не йшов, а від того він ще гірше загуляв. А тридцятого року звалилась на нього ота Цяця, що ти бачив, обкрутиа його, і пішли в них діла темні. Стала вона ніби таємною шинкаркою, взялись вони до спекуляції і — тобі, як на сповіді,— не гребують і крадене скуповувати. Спочатку я його жалів, а потім став боятись ганьби. Ми із моєю старою так і виріши­ли — будемо мовчати. І мовчали. І перед дітьми рідними мовчали. І мовчимо... Його за Радянської влади двічі су­дили, хоч треба б судити її, погань, та він усякий раз вину брав на себе. Ну, розумієш, судді знають: я старий партизан, знатний вибійник, людина знаменита,— один раз йому зауваження, другий — умовно. А він з кожним роком усе зліший. Віриш ти мені? Як же я можу тебе в дім прийняти? Він, гляди, щоб йому будинок дістався, і нас із старою продасть! — І Кіндратович, соромлячись, од   Шульги   одвернувся.

—   Але як же ти, це знаючи, міг дати згоду? — збенте­жено спитав Шульга, вдивляючись у гостре, як ніж, об­личчя Кіндратовича, не знаючи, вірити йому чи не вірити, і раптом з одчаєм ловлячи себе на тому, що він утратив у душі всякі критерії, яким людям можна, а яким не мож­на вірити в умовах, у яких він опинився.

—   Та як же я міг відмовитись, Матвію Костянтино­вичу? — з тугою в голосі прохрипів Кіндратович.— Ти ж тільки подумай: я, Іван Гнатенко, і раптом — відмовитись. Ганьба ж яка! Адже розмова ця коли була? Говорили так: може, й не доведеться, ну, а якщо доведеться, згоден? Це він неначе совість мою перевіряв, а я б йому раптом про сина. Я ж ніби й сам відкрутився, і сина — під тюрму. А він же мені син!.. Матвію Костянтиновичу! — раптом з граничною силою одчаю мовив старий.— Я весь твій, на що завгодно. Ти знаєш мій характер — мовчок до гро-ба, а смерті я не боюсь. Ти на мене покладайся, як на се­бе. Я тобі знайду, де сховатись, я людей знаю, я певних людей знайду, ти мені вір. Я ж бо й тоді, в райкомі, так подумав: сам я на все готовий, а щодо сина тут, у райко­мі, я, як людина безпартійна, говорити не повинен, зна­чить, совість моя чиста... Мені головне, щоб ти мені ві­рив... А квартиру я тобі знайду,— говорив Кіндратович, не помічаючи того, що в голосі в нього забриніли й при­крі  нотки  запобігання.

—   Я тобі вірю,— сказав Матвій Костьович. Але він сказав не щиру правду: він вірив і не вірив. Він мав сум­нів. А сказав так, бо це було вигідніше йому.

Обличчя старого раптом усе змінилось, він зразу роз­м'якнув, похилив голову й мовчки сопів.

А Шульга стояв, і дивився на нього, й зважував усе, що Кіндратович сказав йому, перекладаючи то те, то те — з одної шальки терезів на другу. Звичайно, він знав, що Кіндратович своя людина. Але Шульга не відав, як жив Кіндратович цілих дванадцять років, і яких років: коли вершились найбільші діла в країні. І те, що Кіндратович покривав свого сина перед владою, приховав його навіть у найвідповідальнішу хвилину життя й зважився на брех­ню в такому насущному ділі, як змога використати його житло в німецькому підпіллі,— все це переважувало шаль­ку терезів на те, що не можна цілком звіритися на Кіндра­товича.

—   Ти тут поки що посидь чи полеж, я попоїсти вине­су,— хрипким пошептом казав Кіндратович,— а я тут збі­гаю в одне місце, і все як слід налагодимо.

Одна мить, і Матвій Костьович був би піддався тому, що пропонував йому Кіндратович, але тут же внутрішній голос, який вважав він не просто за голос обережності, а за голос життєвого досвіду, сказав йому, що не треба піддаватись почуттю.

—   Навіщо ж ходити, в мене є не одна квартира на прикметі, я знайду собі місце,— сказав він,— а попоїс­ти — потерплю: гірше буде, коли та сама чортова жінка та син твій щось таке подумають недобре.

—   Тобі видніш,— зітхнув Кіндратович.— А все-таки на мене, на старого, ти хреста не клади, я ще стану в при­годі.

—   Це я знаю, Кіндратовичу,— сказав Шульга, щоб уті­шити старого.

—   А коли ти мені віриш, то скажи, до кого йдеш. Я то­бі пораю, чи добра то людина і чи слід до неї йти, та й знатиму, коли що трапиться, де тебе шукати.

—   Сказати, куди йду, того я сказати права не маю. Ти сам старий підпільник і конспірацію знаєш,— відповів Шульга, хитро всміхнувшись.— А людина, до кого я йду, то  людина  мені   відома.

Кіндратовичу хотілося сказати: таж ось і я — людина, тобі відома, а бачиш, скільки виявилось невідомого, і кра­ще вже тобі тепер порадитися зі мною. Але він посоро­мився сказати ось так Матвієві Костьовичу.

—   Тобі видніше,— похмуро мовив старий, остаточно зрозумівши, що Шульга йому не вірить.

—   Що ж, Кіндратовичу, ходім! — сказав Костьович з удаваною бадьорістю.

—   Тобі видніше,— задумано повторив старий, не ди­влячись   на  Матвія.

Він повів був Костьовича по вулиці мимо своєї хати. Але  Шульга зупинився   й  сказав:

—   Ти мене краще задвірками виведи, а то ще поба­чить   ота  твоя...   цяця.— І   він  усміхнувся.

Старий хотів був сказати: «А коли ти знаєш конспі­рацію, то сам повинен розуміти, що краще вийти, як прийшов,— кому ж спаде на думку, що ти приходив до старого Гнатенка в підпільній справі». Але він розумів, що йому не вірять і що говорити — марна річ. І він за­двірками вивів Матвія Костьовича на одну з сусідніх ву­лиць.  Там,  біля  вугільного  сарайчика,  вони зупинились.

—   Прощавай, Кіндратовичу,— сказав Шульга, і в ньо­го так защеміло на серці, легше в труну лягти.— Я ще знайду тебе.

—   То як тобі  буде завгодно,— озвався на те старий. І  Шульга пішов вулицею, а Кіндратович іще постояв біля того вугільного сарайчика, дивлячись йому вслід, ви-схлий, цибатий, в обвислій на ньому, як на хресті, ста­ровинного  крою  куртці.

Так Матвій Шульга ступив другий крок назустріч сво­їй  загибелі.