Надя Тюленіна, відколи фронт наблизився до меж Донбасу і в Краснодоні з'явились перші поранені, добро­вільно вступила на курси медичних сестер і от уже дру­гий рік працювала за старшу сестру в військовому госпі­талі, під який віддали нижній поверх міської лікарні.

Невважаючи на те, що весь персонал госпіталю, крім лікаря Федора Федоровича, вже кілька день як евакую­вався, а більшість медичних працівників на чолі із стар­шим лікарем також пішла на схід, лікарня й далі жила колишнім розпорядком. І Серьожка, і Вітька зразу про­йнялись повагою до цієї установи, коли їх затримала в приймальні чергова няня-сиділка, звеліла витерти ноги вогкою ганчіркою й дожидати в вестибюлі, поки вона збігає по Надю.

Згодом Надя в супроводі няні-сиділки вийшла до них, але це вже не була та Надя, з якою Серьожка розмовляв уночі на її ліжку: на вилицюватому, з наведеними тонки­ми бровами обличчі Наді, так само як і на доброму, ла­гідному, зморшкуватому обличчі няні-сиділки, був якийсь позий, дуже серйозний і суворий глибокий вираз.

—   Надю,— жмакаючи в руках кепку й чомусь торопі­ючи перед сестрою, пошепки сказав Серьожка.— Надю, треба ж хлопців виручати, ти ж повинна розуміти... Ми з ііітькою походили б по хатах, ти скажи Федору Федоро­вичу.

Надя якийсь час, роздумуючи, мовчки дивилась на Серьожку.   Потім  вона недовірливо похитала головою.

—   Клич, клич лікаря або нас веди! — сказав Серьожка, спохмурнівши.

—   Лушо, дай хлопцям халати,— сказала Надя.

Няня-сиділка, витягти з білої фарбованої довгої ша­фи халати, винесла їх хлопцям і навіть подержала за звичкою, щоб зручніше було попасти в рукави.

—   А хлопчик правду каже,— раптом озвалась тьотя Луша, швидко жуючи м'якими старечими губами, блим­нувши до Наді добрими, на весь останок життя втихоми­реними очима.— Люди візьмуть. Одного я й сама взяла б. Кому ж не жалко хлопців? А я одна, сини на фронті, я та дочка. Живемо на висілках. Німці зайдуть, скажу — син. І всіх треба попередити, хай кажуть, що рідня.

—   Ти їх не знаєш, німців,— мовила Надя.

—   Німців, правда, не знаю, зате своїх знаю,— швидко жуючи губами, з готовністю сказала тьотя Луша.— Я вам покажу хороших людей на висілках.

Надя повела хлопців світлим коридором, вікна якого виходили на місто. Важкий теплий запах загнилих, за­старілих ран та несвіжої білизни, запах, який не могли заглушити навіть запахи ліків, обдавав їх щоразу, коли вони проходили повз одчинені двері в палату. І таким світлим, обжитим, мирним, затишним враз видалось їм залляте сонцем рідне місто з вікон лікарні!

Поранені, що лишилися в госпіталі, всі були лежачі, і тільки деякі на милицях никали по коридору. На всіх об­личчях, молодих і літніх, голених і зарослих буйною сол­датською щетиною, був усе той самий серйозний, суво­рий, глибокий вираз, як і в Наді та в няні Луші.

Тільки-но кроки хлопців залунали в коридорі, поране­ні на ліжках запитливо, з надією підводили голови, а ті, що на милицях, мовчки, але теж із ледь помітним пожвав­ленням на обличчях проводили очима цих двох підлітків у халатах і добре знайому сестру Надю, яка, серйозна та сувора,   ступала  попереду.

Вони підійшли до єдиних зачинених дверей у кінці коридора, і Надя, не постукавши, рвучким рухом маленької, точеної руки відчинила їх.

— До вас, Федоре Федоровичу,— сказала вона, пропус­каючи хлопців.

Серьожка та Вітька, обидва, трохи зніяковівши, вві­йшли в кабінет. Назустріч їм підвівся високий, плечис­тий, сухий, сильний старик, чисто виголений, із сивою го­ловою, з гостро позначеними подовжніми зморшками на за­смаглому, темного блиску обличчі, з чітко окресленими ви­лицями, й носом з горбинкою, та вугластим підборіддям,— старий був увесь наче вирізьблений на міді. Він підвівся від столу, біля якого сидів, і з того, що він сидів у кабі­неті сам, і з того, що на столі не було ні книги, ні газе­ти, ні ліків і ввесь кабінет був порожній, хлопці зрозу­міли, що лікар нічого не робив у цьому кабінеті, а прос­то сидів сам собі й думав таке, про що не дай бог думати людині. Вони це зрозуміли ще й із того, що лікар був уже не в військовому, а в цивільному: в сірому піджаку, край коміра якого виглядав з-під зав'язаного біля шиї халата, в сірих штанях і в нечищених, мабуть, не своїх штибле­тах.

Він без подиву й теж дуже серйозно, як Надя, як Лу­ша і як поранені в палатах, дивився на хлопчаків.

—   Федоре Федоровичу, ми прийшли допомогти вам розмістити поранених по квартирах,— сказав Серьожка, зразу зрозумівши, що цій людині нічого більше говорити не  треба.

—   А приймуть? — спитав той.

—   Знайдуться такі люди, Федоре Федоровичу,— спі­вучим голосом сказала Надя.— Луша, няня з лікарні, згодна взяти одного, ще обіцяла й людей показати, і хлоп­ці можуть поспитати, та і я їм допоможу, та й інші з на­ших краснодонців не відмовляться допомогти. Ми, Тюле-ніни, теж узяли б, та в нас приміщення нема,— сказала Надя й почервоніла так, що рум'янці засвітились на її невеличких вилицях.

І Серьожка раптом теж почервонів, хоч Надя сказала правду.

—   Покличте Наталю Олексіївну,— звелів Федір Фе­дорович.

Наталя Олексіївна була молодий лікар; вона не виїха­ла разом з усім персоналом міської лікарні заради са­мотньої хворої матері, котра жила, власне, не в місті, а в шахтарському селищі Краснодоні, за вісімнадцять кіло­метрів од міста. Через те що в лікарні ще залишались хворі та всяке майно, ліки, інструменти, Наталя Олек­сіївна, яка соромилась перед товаришами по роботі, що вона нікуди не їде й лишається при німцях, добровільно взяла на себе обов'язки головного лікаря.

Надя вийшла.

Федір Федорович сів на своє місце біля столу, рішу­чим, енергійним рухом відкинув полу халата, витяг з ки­шені піджака табакерку й складену пожмакану стару газету, одірвав клаптик газети кутиком і, швидко орудую­чи   однією   великою жилавою  рукою   й   губами,   скрутив козячу ніжку, яку тут же напхав махоркою з табакерки й закурив.

—   Так, це вихід,— сказав Федір Федорович і без усміху подивився на хлопців, що тихо сиділи на ди­вані.

Він перевів погляд з Серьожки на Вітьку й знов обер­нувся до Серьожки, немовби розуміючи, що він — голов­ний. Вітька збагнув цей погляд, але не образився, бо й він знав, що Серьожка головний, і хотів, щоб Серьожка був головним, і пишався Серьожкою.

До кабінету в супроводі Наді ввійшла невеличка жін­ка років двадцяти восьми, яка, проте, скидалась на дити­ну, бо в її личку, в ручках та ніжках був той вираз ін­фантильності, лагідності й пухлості, який так часто при­зводить до помилки, змушує припускати в такої жінки відповідну вдачу. Цими маленькими пухлими ніжками Наталя Олексіївна колись, як батько не хотів, щоб вона продовжувала освіту в медичному інституті, прийшла пішки з Краснодона в Харків, і цими маленькими пухли­ми ручками вона заробляла собі на хліб шитвом та пран­ням, щоб учитись, а потім, коли батько помер, на ці ж ручки вона взяла сім'ю з восьми чоловік, і тепер дехто з членів цієї сім'ї вже воював, дехто працював в інших містах, дехто пішов вчитись, і цими ж ручками вона без­страшно робила операції, що їх не наважувались робити й лікарі-чоловіки, старші за неї і з більшим досвідом, і на дитячому пухлому личку Наталії Олексіївни були очі то­го прямого, сильного, безжального, практичного виразу, якому цілком міг би позаздрити керуючий справами в якій-небудь  всесоюзній  установі.

Федір  Федорович  підвівся  їй  назустріч.

—   Не розповідайте, я все знаю,— сказала вона, при­туливши пухлі ручки до грудей жестом, що так супере­чив цьому діловому практичному виразові очей та її ціл­ком точній і навіть сухуватій манері говорити.— Я все знаю, і це, звісна річ, розумно,— сказала вона й подиви­лась на Серьожку й на Вітьку без будь-якого особистого ставлення до них, а теж із практичним виразом: як їх використати? Потім знов подивилась на Федора Федоро­вича.— А ви? — спитала вона.

Він одразу зрозумів її.

—   Мені найвигідніше було б лишитись при вашій лі­карні як місцевому лікареві. Тоді я і їм зможу допомага­ти за всіх умов.— Усі зрозуміли, що під «ними» він мав на  увазі  поранених.— Це  можливо?

—   Це можливо,— сказала Наталя Олексіївна.

—   У вашій лікарні не викажуть мене?

—   У нашій лікарні вас не викажуть,— відповіла Ната­ля Олексіївна, притуливши до грудей пухлі ручки.

—   Спасибі. Спасибі вам,— і Федір Федорович, уперше всміхнувшись самими очима, простяг велику, з міцними пальцями   руку   Серьожці,   потім   Вітьці   Лук'янченку.

—   Федоре Федоровичу,— мовив Серьожка, дивлячись в обличчя лікареві своїми твердими світлими очима, де бринів вираз: «Ви й усі люди можете розцінити це як завгодно, але все-таки я скажу, бо я вважаю це за свій обов'язок».— Федоре Федоровичу, знайте, що ви завжди можете покластись на мене й на мого товариша Вітю Лу-к'янченка, завжди. А зв'язок з нами можна тримати ось через Надю. І ще я хочу сказати вам від себе й від това­риша мого, Віті Лук'янченка: вчинок ваш,— що ви лиши­лись при поранених у такий час,— вчинок ваш ми вва­жаємо за благородний вчинок,— сказав Серьожка, і лоб його  спітнів.

—   Спасибі,— сказав Федір Федорович дуже серйоз­но.— Коли ви вже заговорили про це, я вам скажу ось що: в людини, хоч би якої професії, може скластись таке становище в житті, коли їй не тільки можна, а й треба покинути людей, які залежали від неї або яких вона ве­ла й вони покладались на неї, еге ж, може створитись таке становище, коли їй доцільніше покинути їх і піти. Буває вища доцільність. Повторюю, в людей усіх профе­сій, навіть у полководців і політичних діячів, крім од­ної,— професії лікаря, особливо лікаря військового. Лі­кар повинен бути при поранених. Завжди. Хоч би що ста­лося. Немає такої доцільності, котра була б вища за цей обов'язок. І навіть військова дисципліна, наказ можуть бути порушені, якщо вони заходять у суперечність із цим обов'язком. Якби навіть командуючий фронтом наказав мені покинути цих поранених і піти, я не послухав би його. Але він ніколи не звелів би цього... Спасибі, спаси­бі вам,— сказав Федір Федорович і низько схилив перед хлопцями свою немов вирізьблену на міді, з обличчям темного   блиску,   сиву   голову.

Наталя Олексіївна мовчки притулила до грудей пух­лі ручки, і в практичних очах її, звернених до Федора Федоровича, з'явився урочистий вираз.

На нараді у вестибюлі, нараді, в якій брали участь Уже тільки Серьожка, Надя, тьотя Луша та Вітька Лук'ян-ченко і яка була найкоротшою за останні чверть віку, бо вона забрала саме стільки часу, скільки було потрібно для того, щоб хлопці зняли халати, вони визначили план дій. І, вже не маючи сили стримувати себе, хлопці кулею вилетіли з лікарні, і в очі їм ударив нестерпучий блиск липневого полудня. Невимовний захват, почуття гордо­щів за себе й за людство, незвичайна жага діяльності сповнювали їхні  істоти  вщерть.

—   От людина, оце людина! Правда? — сказав Серьож-ка, збуджено дивлячись на свого друга.

—   Точно,— сказав   Вітька Лук'янченко  й  закліпав.

—   А я зараз дізнаюсь, що за людина ховається в Гна­та Фоміна! — раптом без будь-якого видимого зв'язку з тим, що вони почували й говорили, сказав Серьожка.

—   Як ти дізнаєшся?

—   Я  запропоную йому прийняти в хату пораненого.

—   Продасть,— сказав   Вітька  переконливо.

—   Так я й сказав йому правду! Мені аби до хати за­йти,— і Серьожка засміявся, хитро й весело блискаючи очима й зубами. Думка ця вже завладала ним так, що хлопець знав:   він  її   здійснить.

Він стояв біля дверей мазанки Гната Фоміна, де по­схилялись під вікнами соняшники, товсті, завбільшки з сито,   на далекій   від базару  околиці  «Шанхая».

Довго ніхто не озивався на стукіт, і Серьожка здога­дувався, що на нього намагаються роздивитись крізь вік­но, і навмисне став так близько до дверей, щоб його не можна було побачити. Нарешті двері відчинились. Гнат Фомін, не випускаючи клямки дверей, а другою рукою зіпершись на одвірок і нахиливши голову,— він був дов­гий, як черв'як,— з одвертою цікавістю дивився на Серьожку маленькими, глибоко схованими в різнома­нітних і численних брижах шкіри сіренькими очи­цями.

—   От спасибі,— сказав Серьожка і так спокійно, не­мовби йому відчинили двері саме для того, щоб він уві­йшов, пірнув попід зіпертою на одвірок рукою Гната Фоміна і вже не тільки був у сінях, але відчинив двері в світлицю, коли Гнат Фомін, не встигши навіть здивува­тись, кинувся за ним.

—   Звиняйте, громадянине,— уже в світлиці сказав Серьожка й покірно схилив голову перед Гнатом Фоміним, що стояв перед ним у картатому піджаку, в жилеті з важким золоченим ланцюжком на животі і в картатих штанях,   заправлених  у яловичі,   начищені   ваксою  чоботи,— височенний, з довгим благовидим обличчям скопця, яке набрало нарешті здивованого і трохи навіть гнівного виразу.

—   Чого тобі треба? — спитав Гнат Фомін, підвівши ріденькі брівки, і численні та різноманітні зморшки до­вкола його очей прийшли в дуже складний рух, ніби на­магаючись  розправитись.

—   Громадянине! — несподівано для себе самого й для Гната Фоміна, ставши в позу члена конвенту часів Фран­цузької революції, патетично проголосив Серьожка,— Громадянине!   Врятуйте   пораненого   бійця!

Брижі круг очей Гната Фоміна вмить припинили свій рух, і очі, звернені до Серьожки, зупинились, як ляль­кові.

—   Ні, не я поранений,— сказав Серьожка, зрозумів­ши, що саме ввело Гната Фоміна в отакий правець.— Бійці відступали, покинули пораненого просто на вули­ці, акурат коло базару. Ми з хлопцями побачили і просто до  вас.

На довгому благовидому обличчі Гната Фоміна відби­лось проміття багатьох пристрастей, що враз охопили йо­го, і він мимоволі скоса блимнув на двері в другу світ­лицю.

—   Чому ж, однак, просто до мене? — знизивши голос до сичання, спитав він, злостиво втупивши очі в Серьож­ку, і зморшки круг очей знов заходили в нескінченно складному  русі.

—   До кого ж, як не до вас, Гнате Семеновичу? Все місто знає, що ви в нас перший стахановець,— мовив Се­рьожка з напрочуд чистими очима, нещадно встромляючи в Гната Фоміна цей отруєний спис.

—   Та ти чий? — дедалі більше нетямлячись і дедалі більше   дивуючись,   спитав   Гнат  Фомін.

—   Я син добре відомого вам Прохора Любезнова, теж стахановця,— відповів Серьожка з іще більшою рішучіс­тю, бо він точно знав, що ніякого Прохора Любезнова нема  на  світі.

—   Прохора Любезнова я не знаю. І от що, братику мій,— отямившись і метушливо та безглуздо засовавши довгими руками, сказав Гнат Фомін,— у мене й місця не­має для того бійця, і жінка в мене хвора, а ти, братику, теє...— Руки його, хоч і не зовсім виразно, засовались у напрямі  до  вихідних  дверей.

—   Досить  дивно,   громадянине,  ви  робите,  коли  всім відомо, що у вас є друга кімната,— з осудом у голосі зауважив Серьожка, в упор дивлячись на Фоміна прозори­ми, дитячими, зухвалими очима.

І Фомін не встиг поворухнутись чи бодай сказати щось, як Серьожка кроком, не дуже й квапливим, підступив до дверей у сусідню світлицю, відчинив двері й увійшов до тієї   світлиці.

А в світлиці тій з напівпричиненими віконницями, за­харащеній меблями та фікусами в діжках, чистенькій і охайно прибраній, сидів біля столу чоловік в одежі робіт­ника, з круглими сильними плечима, з міцною стриже­ною головою та обличчям у темних цятках. Він підвів голову  й  дуже  спокійно  подивився   на   Серьожку.

І в ту ж мить Серьожка зрозумів, що перед ним си­дить просто хороша, сильна й спокійна людина. І, зрозу­мівши це, Серьожка в ту ж мить дико й неймовірно пе­релякався. Так, жодного грама відваги не лишилося в йо­го орлиному серці. Він перелякався так, що не міг ска­зати й слова, не міг поворухнутись, а в цей час на порозі виникло вкрай розлючене й перестрашене обличчя Гна­та   Фоміна.

—   Зажди, куме,— спокійно сказав той невідомий чо­ловік, що сидів біля столу, Гнатові Фоміну, який насу­вався на Серьожку.— А чому ж ви не віднесли того пора­неного бійця, скажімо, до себе додому? — спитав він Се­рьожку.

Серьожка мовчав.

—   Твій  батько  тут  чи  евакуювався?

—   Евакуювався,— зашарівшись,  кивнув Серьожка.

—   А мати?

—   Мати  вдома.

—   Чому ж ти спершу не пішов до неї?

Серьожка мовчав.

—   Хіба вона така жінка, що не прийме?

Серьожка з жахом у душі ворухнув головою. З того моменту, як гра скінчилася, за словами «батько», «мати» він бачив уже справжніх батька й матір своїх, і нестерпу­че соромно було казати про них таку підлу неправду.

Але чоловік цей, видно, вірив Серьожці.

—   Так,— заговорив він, розглядаючи Серьожку.— Гнат Семенович сказав тобі правду, що він того бійця при­йняти не може,— промовив він, роздумуючи.— Але ти таку людину знайдеш, котра прийме. Це діло добре. І мо­лодець ти, я тобі скажу. Пошукай і знайдеш. Тільки то діло секретне, ти до випадкових людей не ходи. А коли ніде не приймуть,— прийдеш до мене. А коли приймуть,— не приходь, краще дай мені зараз адресок свій, щоб я міг тебе  при  нагоді  знайти.

І тут Серьожці довелося розплатитися за пустощі най-уразливішим і найприкрішим способом. Саме тепер, коли Серьожці дуже хотілося б назвати цьому чоловікові свою справжню адресу, він мусив тут же, на ходу, вигадувати першу-ліпшу й цією брехнею назавжди перетяти собі шлях  для   зустрічі з   цим  чоловіком.

Серьожка знов опинився на вулиці. Він вийшов роз­гублений, збентежений. Не мавши сумніву, що людина, яка переховувалася в Гната Фоміна, людина справжня, велика людина, навряд чи можна було мати сумнів, що Гнат Фомін — людина поганенька. Але вони, річ певна, вони зв'язані один з одним. У цьому було щось нез'ясоване.