Як би ти повівся в житті, читачу, коли в тебе орлине серце, повне відваги, сміливості, жадоби подвигу, але сам ти ще малий, бігаєш босоніж, ноги в тебе порепались, і в усьому, рішуче в усьому, до чого поривається твоя ду­ша, людство ще не зрозуміло тебе?

Серьожка Тюленін був наймолодший у сім'ї і ріс, як трава на степу. Батько його, родом з Тули, вийшов на заробітки в Донбас іще хлопчиком і за сорок літ шахтар­ської праці набув тих рис наївної, самолюбної, деспотич­ної гордості своєю професією, які жодній з професій не властиві в такій мірі, як морякам та шахтарям. Навіть після того, як зовсім підтоптався, він усе ще думав, Гаврило Петрович, що він у домі головний. Ранками він будив усіх, бо за старою шахтарською звичкою прокидав­ся ще вдосвіта і йому було нудно самому. А коли б йому й  не  було  нудно,   однаково  будив  би  всіх,   бо  починав його душити кашель. Кашляв він з моменту пробудження не менше години, задихався од кашлю, харкав, відпльову­вався, і щось страшно хрипіло, свистіло й дудніло йому в грудях, як у зіпсованій фісгармонії.

А після того він цілий день сидів, зіпершись плечем на свою оббиту шкірою рогату ковіньку, кістлявий і ху­дий, з довгим носом горбинкою, що був колись великим, м'ясовитим, а тепер став таким гострим, що ним можна було б розрізувати книги, з запалими щоками, порослими цупкою сивуватою щетиною, з могучими прямими, войов­ничими вусами, які, зберігаючи первісну пишність під ніздрями, поступово сходили до крайньої пружної тон­кості одного волоса й стирчали в різні боки, як списи,— з очима вицвілими й пронизливими під дуже кущуватими бровами. Так він сидів то в себе на ліжку, то на порозі мазанки, то на колоді біля сарайчика, зіпершись на свою ковіньку, і всіма командував, усіх повчав, різко, уривчас­то, грізно, заходячись кашлем так, що хрипіння, свистіння й дудніння чути було по всьому «Шанхаю».

Коли людина ще в нестарому віці втрачає працездат­ність більш як наполовину, а потім і зовсім впадає в та­кий от стан, спробуйте лишень виростити, навчити про­фесії і пустити в діло трьох парубків та вісім дівок, а всього одинадцять душ!

І навряд чи здужав би те Гаврило Петрович, якби не Олександра Василівна, дружина його, могутня жінка з орловських селянок, із тих, кого називають на Русі «бой-баба»,— справжня Марфа Посадниця. Була вона ще й зараз нерушимо дужа й не знала хвороб. Не знала вона, правда, й грамоти, але, якщо треба було, могла бути й грізна, і хитра, і мовчазна, і промовиста, і лиха, і добра, і лестива, і спритна, і в'їдлива і якщо хто-небудь через недосвідченість заводив з нею сварку, дуже швидко дізна­вався, почім ківш лиха.

І от усі десятеро старших уже були при ділі, а Се­рьожка, наймолодший, хоч і вчився, а ріс, як трава на степу: не знав свого одягу та взуття,— все це переробля­лося, перешивалося в десятий раз після старших, і був він загартований на всіх сонцях, і вітрах, і дощах, і морозах, і шкіра в нього на ступнях зашкарубла, як у верблюда, і хоч би які каліцтва та поранення завдавало йому життя, все на ньому заростало миттю, наче в казкового богатиря.

Та й батько, що хрипів, свистів, дуднів на нього біль­ше, ніж на будь-кого з дітей своїх, любив його більше, ніж кого іншого.

— Відчайдушний який, га? — втішливо казав він, по­гладжуючи свій страшний вус— Правда, Шурко? — Шур-ка — це була шістдесятилітня подруга його життя, Олек­сандра Василівна.— Ти бачиш, га? Ніякого бою не боїть­ся! Зовсім, як я малюком, га? Кха-кха-кхаракха...— І він знову кашляв і дуднів до запаморочення.

У тебе орлине серце, але ти малий, погано вдягнений, ноги в тебе порепались. Як би ти повівся в житті, чита­чу? Звичайно, ти насамперед вчинив би подвиг? Але хто ж у дитинстві не мріє про подвиг,— не завжди щас­тить його здійснити.

Якщо ти учень четвертого класу й випускаєш на уроці арифметики з-під парти горобців, це не приносить тобі слави. Директор — уже котрий раз! — викликає батьків, тобто маму Шурку, шістдесяти років... «Дід» Гаврило Петрович,— з легкої руки Олександри Василівни всі діти звуть його дідом,— хрипить і дуднить і радий би дати то­бі потиличника, та не може дотягтися і тільки люто сту­кає ковінькою, якою навіть не може пожбурити в тебе, бо вона підтримує його висохле тіло. Але мама Шурка, по­вернувшись зі школи, дає тобі замашного ляпаса, який палає на щоці й на вусі кілька діб,— з роками сила мами Шурки тільки дужчає.

А товариші? Що товариші! Слава, недарма кажуть,— дим. На завтра твій подвиг з горобцями вже забуто.

У вільну пору літа можна дійти, щоб став ти чорні­ший за всіх, краще за всіх пірнав та плавав і спритніше за всіх ловив руками линків під корчами. Можна, поба­чивши зграйку дівчат, що йдуть понад річкою, розігнати­ся з берега, пружно відштовхнутись від урвистого краю, смаглявою ластівкою пролетіти над водою, пірнути і, в той момент, коли дівчата, вдаючи, що їм байдуже, цікавенько чекають, коли ж ти виринеш, спустити під водою труси й несподівано випливти нагору попкою, білою рум'яною попкою, єдиним незасмаглим місцем на всьому тілі.

Ти на мить відчуваєш задоволення, побачивши, як ми­гтять рожеві п'яти й розмаяні платтячка мовби вітром зметених дівчаток, що пирхають на бігу в долоньки. Ти дістанеш змогу недбало сприйняти захоплення хлопців-однолітків, що загоряють разом з тобою на піску. Ти на всі часи завоюєш поклоніння зовсім маленьких хлоп'ят, які будуть ходити за тобою зграями, в усьому наслідувати тебе й скорятися кожному твоєму слову чи рухові паль­ця. Давно вже минули часи римських цезарів, але хлоп­чаки тебе обожнюють.

Та цього тобі, звісно, замало. І в один із днів, що ні­чим немовби не відрізняється од інших днів твого життя, ти зненацька вистрибуєш з другого поверху школи на подвір'я, де всі учні школи захоплені звичайними в час перерви невинними розвагами. В польоті ти відчуваєш коротку, як мить, пронизливу втіху — і від самого польо­ту, і від дикого, повного жаху і заразом бажання заявити про себе в світі, вищання дівчаток віком від першого кла­су до десятого. Але все інше несе тобі тільки розчаруван­ня й злигодні.

Розмова з директором дуже прикра. Явно йде до того, що треба виключать зі школи. Ти змушений грубіянити директорові, бо ти винен. Уперше директор сам прихо­дить до мазанки твоїх батьків на «Шанхаї».

— Я хочу знати, як живе цей хлопчик. Я хочу, нареш­ті, знати причини всього цього,— каже він значуще і ввіч­ливо. І в голосі його звучить докір батькам.

А батьки — мати з м'якими, круглими руками, що їх не знає вона куди подіти, бо тільки-но тягала ними з печі чавуни і руки чорні від сажі, а на матері немає навіть фартуха, щоб витерти їх, та батько, вкрай розгублений, принишклий, що намагається підвестись перед директо­ром, спираючись на свою ковіньку,— батьки дивляться на директора так, ніби вони й справді в усьому винні.

А коли директор іде собі, вперше ніхто не лає тебе, від тебе начебто всі одвертаються. «Дід» сидить, не дивля­чись на тебе, і тільки часом крекче, і вуса в нього зовсім не войовничі, а досить похмурі вуса людини, вельми по­шарпаної життям. Мати все клопочеться по господарству, човгає ногами по долівці, грюкає то там, то тут, і раптом ти бачиш, як, схилившись до челюстей варистої печі, вона крадькома змахує сльозу чорною від сажі, прекрасною, старечою, круглою рукою своєю. І вони немов кажуть йому всім виглядом своїм, батько та мати: «Ти придивись лишень до нас, ти придивись, придивись до нас, хто ми, які ми!»

І ти вперше помічаєш, що старі батьки твої давно вже не мають у що вбратися до свят. Протягом майже всього життя не їдять вони за одним столом з дітьми, а їдять окремо, щоб їх не було видно, бо не їдять вони нічого, крім чорного хліба, картоплі та гречаної каші, аби тільки дітей одного по одному звести на ноги, аби тепер ти, наймолодший у родині, став освіченим, став людиною.

І сльози матері пронизують твоє серце, а батькове об­личчя вперше здається тобі значущим і печальним, і те, що він хрипить, дуднить, це зовсім не смішно — це тра­гічно.

Гнів та презирство тремтять у ніздрях у сестер, коли то одна, то друга метне раптом на тебе погляд поверх плетіння, І ти грубіяниш батькам, грубіяниш сестрам, а вночі не можеш спати, тебе гризе водночас і почуття образи, й свідомість своєї злочинності, і ти беззвучно витираєш немитою долонькою дві .скупі сльозинки, що викотились на твої маленькі тверді вилиці.

А після цієї ночі виявляється, що- став ти доросліший.

Серед ряду печальних днів загального мовчання та осу­ду перед твоїм зачарованим поглядом відкривається світ казкових неймовірних подвигів.

Люди пропливають двадцять тисяч льє попід водою, відкривають нові землі; вони потрапляють на безлюдні острови і все створюють собі наново власними руками; вони сходять на найвищі верховини світу; люди потрап­ляють навіть на місяць; вони борються із страшними штормами в океанах, видираючись на розгойдувані вітром щогли по марсах і салінгах; на своїх кораблях вони про­ходять над гострими рифами, виливаючи на розбурхані хвилі бочки ворвані; люди перепливають океан на плоту, знемагаючись від спраги, ворочаючи пересохлим розбух­лим язиком свинцеву кулю в роті; вони терплять самуми в пустелі, б'ються з удавами, ягуарами, крокодилами, ле­вами, слонами й перемагають їх. Люди чинять ці подвиги задля наживи, або для того, щоб краще влаштувати жит­тя своє, або з любові до пригод, або з почуття товариства, вірної дружби, щоб урятувати кохану дівчину, що попала в біду, а то й зовсім некорисливо — для блага люд­ства, для слави батьківщини, для того, щоб вічно сяяло на землі світло науки,— Лівінгстон, Амундсен, Сєдов, Не-вельской.

А які подвиги здійснюють люди на війні! Люди вою­ють тисячі років, і тисячі людей навіки прославили свої імена у війнах. Пощастило ж тобі народитися у такий час, коли війни нема. Ти живеш у місцях, де заростають си­вою травою братські могили воїнів, які полягли за те, щоб ти жив щасливо, і до нинішніх днів шумить слава полко­водців тих великих літ. Щось мужнє й натхненне, як піс­ня в поході, звучить у душі твоїй, коли ти, забувши про нічну пору, летиш по сторінках їх біографій. Тобі хочеть­ся знов і знов повертатись до них, щоб відбився в душі образ цих людей, і ти малюєш їх портрети,— ні, навіщо казати неправду, ти перебиваєш їхні портрети через скло на папір, а потім розтушовуєш їх на власний розсуд м'я­ким чорним олівцем, наслинюючи його для більшої сили та виразності так, що під кінець- роботи язик у тебе весь чорний і його не відітреш навіть пемзою. І ці портрети й досі висять над твоїм ліжком.

Діла, й подвиги цих людей забезпечили життя твоєму поколінню й лишаться навіки в пам'яті людства. А про­те ці люди такі ж прості, як ти. Михайло Фрунзе, Клим Ворошилов, Серію Орджонікідзе, Сергій Кіров, Сергій Тюленін... Так, може, і його ймення, рядового комсомоль­ця, стало б поряд із цими іменами, коли б він устиг ви­явити себе. Яке,, насправді, захватне було та. незвичайне життя цих людей! Вони зазнали царського підпілля. їх вистежували; кидали в тюрми, висилали на північ, до Си­біру, але вони втікали знов і знов ставали до бою. Серго Орджонікідзе втік, із заслання. Михайло Фрунзе тікав із заслання двічі. Сталін тікав із заслання кілька разів. За ними спочатку йшли одиниці, потім сотні,, потім сотні тисяч, потім мільйони людей.

Сергій Тюленін народився, коли нема, чого йти в під­пілля. Він нізвідки' не втікав, і тікати йому нема куди. Він вистрибнув з вікна другого поверху школи, і це була просто дурість, як це збагнув тепер він остаточно. І йде за ним у житті, один тільки Вітька Лук'янчешсо.

Але не можна втрачати надію. Міцна крига, скувавши простори Північного Льодовитого океану, стиснула кор­пус «Челгаскіна». І страшне було вночі тріщання корабля, почуте всією країною. Та люди не загинули, вони виса­дились на кригу. Цілий світ стежить за тим, чи їх уря­тують. І їх урятували. Є на світі люди з орлиним серцем, повним відваги. Це звичайні люди, такі самі, як ти. Вони пробиваються на літаках до потерпілих крізь хуртовину Й мороз, вони вивозять їх, підв'язуючи до крил літаків,— це перші Герої Радянського Союзу.

Чкалов! Він така сама звичайна людина, як і ти, але ім'я його гримить на цілий світ, як виклик. Переліт через Північний полюс до Америки — мрія людства! Чкалов. Громов. А папанінці на крижині!

Так іде життя, повне мрій та буденної праці.

По всій радянській землі і в самому Краснодоні не­мало людей, звичайних, як і ти, але відзначених подвига­ми й славою,— такими, про які раніше не писали в книгах. В Донбасі, та й не тільки в Донбасі, кожна людина знав імена Микити Ізотова, Стаханова. Кожен піонер може сказати, хто така Паша Ангеліна,  і хто Кривоніс, і хто

Макар Мазай. І всі люди ставляться до них з повагою. А батько завжди просить читати йому ті місця в газетах, де мова йде про цих людей, і потім довго й незрозуміло хрипить і дуднить, і видно, що йому гірко на душі через те, що він старий і що його підбила вагонетка. Так, він багато прийняв на свої плечі труда в житті, Гаврило Тю-ленін, «дід», і Серьожка розуміє, як йому, «дідові», тяжко, що він уже не може тепер стати в ряд із цими людьми.

Слава цих людей — це справжня слава. Але Серьожка ще малий, він має вчитися. Усе це прийде до нього коли-небудь потім, там, у дорослім житті. А от щоб здійснити подвиги, подібні до подвигів Чкалова чи Громова, він цілком дозрів. Біда в тому, що тільки він один на світі розуміє це й більше ніхто. Серед людства він самотній з цим почуттям.

Таким застала хлопчика війна. Кілька разів Серьожка пробує вступити до спеціальної військової школи,— він повинен стати льотчиком. Його не приймають.

Всі школярі йдуть на польові роботи, а він, вражений у саме серце, йде працювати на шахту. Через два тижні він уже став до забою й рубав вугілля нарівні з дорос­лими.

Він сам не знав, як добре ставляться до нього люди. Він з кліті виходив замурзаний, тільки світлі очі та білі дрібненькі зуби виблискували на його чорнім лиці; він ішов разом з дорослими, так само солідно, похитуючись, ішов під душ, пирхав, кректав, як батько, і не кваплячись ішов додому вже босий: обутку мав казенну.

Він повертався пізно, коли всі вже пообідали,— його годували окремо. Він був доросла людина, мужчина, ро­бітник.

Олександра Василівна витягала з печі чавунчик з бор­щем і насипала йому повну миску просто з чавунця, який вона придержувала в ганчірці обома круглими руками. Борщ парував, і ще ніколи не здавався таким смачним пшеничний хліб домашньої випічки. Батько дивився на сина, поблискуючи з-під кущуватих брів пронизливими вицвілими очима, ворушачи вусами. Він не дуднів і не кашляв, він спокійно розмовляв із сином, як з робітником. Усе батька цікавило: як ідуть діла на шахті, хто скільки вирубав? Батько питав і про інструмент, і про спецодяг. Він говорив про горизонти, штреки, лави, забої, гезенки, як про кімнати, кутки, комірчини власної квартири. Ста­рий і справді працював чи не на всіх шахтах у районі, а коли вже не міг працювати, знав про все від своїх товаришів. Знав, у якому напрямі та як успішно посувають­ся виробки, міг, розкреслюючи повітря довгим кістлявим пальцем, пояснити кожному розташування виробок під землею і все, що там, під землею, робиться.

Взимку, просто зі школи, навіть не попоївши, Серьож­ка мчав до якого-небудь друга-артилериста, сапера, або мінера, або льотчика; о дванадцятій годині ночі з важки­ми повіками готував шкільні завдання, а о п'ятій годині ранку був уже на стрільбищі, де черговий приятель-сержант учив його й бійців своїх стріляти з гвинтівки чи з ручного кулемета. І він справді не гірше кожного бійця стріляв з гвинтівки, і з нагана, і з маузера, і з ТТ, і з дег-тярьовського ручного, і з «максима», і з ППШ, і метав гранати і пляшки з запалювальною сумішшю, і вмів окопу­ватись, і сам заряджав міни, міг замінувати й розмінувати місцевість, і знав будову літаків усіх країн світу, і міг розрядити авіабомбу,— і все це разом з ним робив і Віть-ка Лук'янченко, якого він усюди тягав за собою і який ставився до нього приблизно так само, як сам Серьожка ставився до Серго Орджонікідзе чи до Сергія Кірова.

Цієї весни він зважився на ще одну, найвідчайдушнішу спробу потрапити не в спеціальну для юнаків, а в справ­жню, дорослу школу льотчиків. І знову зазнав поразки. Йому сказали, що він молодий, нехай приходить наступ­ного року.

Так, це була страшна поразка — замість школи льот­чиків іти на будівництво оборонних споруд перед Ворошиловградом. Але він уже вирішив, що не повернеться додому.

Як він примудровувався та викручувався, щоб зачисли­ли його до частини! Він не розповів Наді й сотої дрібки тих хитрувань та принижень, через які йому довелося пройти. І тепер він знав, що таке бій, і що таке смерть, і що таке страх.

Серьожка спав так міцно, що навіть ранішній батьків кашель його не розбудив. Він прокинувся, коли сонце було вже високо; віконниці в світлиці були причинені, але він завжди час пізнавав із того, як лягали на долівку й на речі в світлиці смуги золотавого світла із щілин між віконницями. Він прокинувся й одразу зрозумів, що нім­ців ще нема.

Він вийшов на подвір'я вмитися й побачив «діда», що сидів на приступці, а трохи далі Вітьку Лук'янченка. Мати була вже на вгороді, а сестри давно вже пішли на ро­боту.

— Ага! Здоров, воїне! Аніко! Кха-кха-кхаракха...— при­вітав його «дід».— Живий? У нинішні часи це найголовні­ше. Хе-хе! Корешок твій од самого світанку дожи­дає, коли прокинешся.— І «дід» дуже приязно повів вусами до Вітьки Лук'янченка, що нерухомо, покірно й серйозно дивився темними оксамитними очима на заспане, з маленькими вилицями і вже сповнене жадоби діяльності обличчя свого промітного друга.— То добрий у тебе ко­решок,— провадив далі «дід».— Щоранку, ледве світ, а він уже тут: «Серьожка прийшов? Серьожка повернувся?» Серьожка йому... кха-кха... тільки й світу, що в вікні! — вдоволено казав «дід».

Так устами «діда» стверджувалась дружня вірність. Вони обидва були на земляних роботах під Ворошиловградом, і Вітька, що перебував у цілковитій підлеглос­ті в свого друга, хотів залишитися разом з ним, щоб всту­пити до військової частини. Але Серьожка примусив його повернутись додому — не тому, що він жалів Вітьку, а тим паче його батьків, а тому, що був певен, що їм не тільки не пощастить вступити до частини вдвох, але присут­ність Вітьки може перешкодити вступити до частини йому, Серьожці. І Вітька, вкрай засмучений, ображений своїм товаришем-деспотом, мусив піти геть. Він не тільки піти мусив — він заприсягся, що ні своїм батькам, ні Се-рьожчиним, взагалі нікому в світі не розповість про плани Серьожки: цього вимагало Серьожчине самолюбство в ра­зі невдачі.

З того, що говорив «дід», ясно було, що Вітька додер­жав слова.

Серьожка та Вітька Лук'янченко сиділи за мазанкою, на березі брудного, порослого осокою струмка, за яким був вигін для худоби, а за вигоном,— самотня велика будівля недавно виведеної і ще не пущеної в діло шахтарської лазні. Вони сиділи на краю балки, курили і обмінювались новинами.

З їхніх товаришів по школі,—вони обидва вчились у школі імені Ворошилова,— лишилися в місті Толя Орлов, Володя Осьмухін та Любка Шевцова, яка, за словами Вітьки, вела не властивий їй спосіб життя: нікуди не ви­ходила з дому, і ніде її не було видно. Любка Шевцова теж училась у школі імені Ворошилова, але пішла зі шко­ли ще до війни, закінчивши сім класів: вона вирішила стати артисткою й виступала в театрах і клубах району з танцями та співом. Те, що Любка лишилася в місті, бу­ло особливо приємно Серьожці: Любка була одчайдзчіга дівка, своя в дошку. Любка Шевцова була Сергій Тюле-нін у спідниці.

Іще Вітька сказав Серьожці на вухо те, що вже йому було відомо: у Гната Фоміна переховується незнайомий чоловік і всі на «Шанхаї» сушать голову над тим, що це за чоловік, і бояться цього чоловіка. А в районі Сіняків, там,, де були склади з боєприпасами, в льосі, відкритому зовсім, лишилося кілька десятків пляшок із запалювальною сумішшю, покинутих, видно, в поспіху.

Вітька несміливо натякнув, що непогано було б ці пляшки приховати, але Серьожка раптом згадав щось, по­суворішав і сказав, що їм обом треба йти негайно до військового госпіталю.