Німці взяли Ворошиловград 17 липня, о 2 годині дня, після запеклого бою на дослідному сільськогосподарсько­му полі, де одна з армій Південного фронту виставила була заслін, який поліг у цьому бою з дужчими силами противника. Ті, хто лишився в живих, відступали з боями по  колії   залізниці   майже   до   станції   Верхньодуванної, поки останній солдат не ліг у донецьку землю.

На той час усі, хто міг і хотів вийти з Краснодона й ближніх районів, пішли чи виїхали на схід. Але в дале­кому Біловодському районі, не знаючи обставин справи й не маючи транспорту, затрималась велика група учнів восьмого й дев'ятого класів Краснодонської школи імені Горького, що перебувала в районі на польових роботах.

Вивезти цю групу учнів відділ народної освіти дору­чив учительці цієї ж таки школи, викладачці російської літератури, Марії Андріївні Борц, яка народилась на Дон­басі й добре знала місцеві умови, жінці енергійній і осо­бисто зацікавленій в успіху справи: між учнями була її дочка Валя.

Щоб вивезти цю групу учнів, потрібна була тільки одна вантажна машина, але Марія Андріївна дістала дору­чення, коли вже ніякого транспорту не можна було роз­добути. Вона добиралась до радгоспу з усякими оказіями і згаяла на це більше доби. Змучена тяжкою дорогою та душевним болем за долю дочки-комсомолки і всіх учнів, вона розридалась від хвилювання, що душило її, та від почуття подяки, коли директор радгоспу, який з неймовір­ним напруженням усього транспорту евакуював майно радгоспу, охрипнувши від лайки, не спавши і не голив­шись вже кілька діб, віддав, не сперечаючись, Марії Ан­дріївні останню вантажну машину.

Невважаючи на те, що тяжке становище на фронті було добре відоме в Біловодському районі, аж до приїзду Марії Андріївни учні з властивою юності безтурботністю й довір'ям до того, що дорослі вчасно подбають про них, перебували в тому збуджено-веселому настрої, який зав­жди створюється, коли збирається багато молодих людей на лоні вільної, чудової природи, з дружніми романтични­ми стосунками, що звичайно зав'язуються між молодими людьми.

Марія Андріївна не стала передчасно бентежити учнів і приховала від них справжнє становище. Але з нервової стурбованості та квапливості, з якою їх збирали, щоб ру­шати додому, учні зрозуміли, що сталося щось серйозне й погане. Настрій зразу ж впав, кожен подумав про до­мівку і про те, що з ними буде далі.

Валя Борц, дівчина рано розвинена, з порослими чер­віньковим пушком дуже засмаглими руками й ногами в яких ще було щось дитяче, з очима темно-сірими, в тем­них віях,  незалежними  й  холоднуватими  своїм  виразом, з ясно-русявими, золотавими косами та повними яскрави­ми губами гордовитої складки, заприятелювала за час ро­боти в радгоспі з учнем їхньої школи Стьопою Сафоно-вим, невеличким, білоголовим, кирпатим, веснянкуватим хлопчиком з живими, як кажуть, кмітливими очима.

Валя була в дев'ятому класі, а Стьопа у восьмому, і це могло б стати завадою в їхній дружбі, якби Валя дружила з дівчатами,— а Валя не дружила з дівчатами,— і якби серед хлопців був хто-небудь, хто їй подобався, але їй ніхто не подобався. Вона була начитаною дівчиною, доб­ре грала на піаніно, своїм розвитком вона вирізнялася серед подруг і сама знала про це і звикла до поклоніння однолітків-юнаків. Стьопа Сафонов підійшов їй не тому, що вона йому подобалась, а тому, що він її забавляв; він був справді кмітливий і душевний юнак, що ховалось в нього під хлоп'ячими пустощами, вірний товариш і стра­шенний базіка. І саме тому, що сама Валя була небалаку­ча, нікому, крім щоденника, не звіряла таємниць, мріяла про подвиги,— вона, як і всі, хотіла стати льотчицею,— і в думках своїх уявляла свого героя теж як людину по­двигу, Стьопа Сафронов забавляв її своїм базіканням та не­вичерпними вигадками.

Вперше Валя зважилась на серйозну розмову з ним і спитала, що він робитиме, коли до Краснодона таки прийдуть німці.

Вона дивилась на нього холодно темно-сірими очима, які в себе не допускали, дуже серйозно, допитливо, і Стьопа, безтурботний хлопчик, котрий захоплювався зоо­логією та ботанікою, і завжди роздумував про те, як він буде славнозвісним ученим, і ніколи не думав про те, що він робитиме, якщо прийдуть німці,— так само, не за­мислюючись, сказав, що він вестиме з німцями неприми­ренну підпільну боротьбу.

—   Це не базікання? Це правда? — холодно спитала Валя.

—   Чому ж базікання? Звичайно ж, правда! — не заду­муючись одказав Стьопа.

—   Поклянись...

—   Ну, клянусь... Звичайно ж, клянусь... А що ж нам інакше робити? Адже ми комсомольці? — здивовано під­вівши брови, питав білоголовий Стьопа, задумавшись нарешті над тим, про що його питали.— А ти? — з ціка­вістю звідався він.

Валя наблизила губи аж до його вуха й зловісно шепнула:

—   Клянус-сь...

Потім, припавши губами до самого вуха, раптом пир­хнула, як конячка, так, що в нього мало не луснула бара­банна перетинка, й сказала:

—   Все-таки дурень ти, Стьопко! Дурень і базіка! — І втекла.

Вони виїхали проти ночі. Ряба пляма світла приглуше­них фар бігла перед машиною по степу. Величезне темне в зорях небо розіп'ялось над ними, і такою свіжістю віяло із степу — сіном пахло, достиглими хлібами, медом, по­лином; туге й тепле повітря било в обличчя, і хто міг повірити, що, можливо, дома їх ждуть німці.

В машині було повно школярів. Коли б це іншим ча­сом, вони співали б цілу ніч, гукали б у степ, сміялися б, цілувалися б де-небудь нишком у кутку. Тепер усі їхали зібгавшись, мовчазні, зрідка тихенько обмінюючись сто­ронніми репліками. Незабаром більшість задрімала на своїх речах, припавши одне до одного, погойдуючи голо­вами на вибоях.

Валя й Стьопа сиділи в машині позаду всіх,— їх при-значи\и за днювальних. Стьопа теж почав був куняти, а Валя, сидячи на рюкзаку, все дивилась перед себе в степ, у пітьму. Повні губи її, з цим гордовитим виразом, тепер, коли її ніхто не бачив, стулились ображено й по-дитячому сумно.

От і не взяли її до льотної школи. Скільки разів до­магалась вона, а їй відмовили, дурні. З життям не потала­нило. Що чекає її тепер? Стьопка — балакун. Звісно, во­на працювала 6 у підпіллі, але як це робиться і хто цим відає? І що буде з батьком,— Валин батько був єврей,— і що буде з їхньою школою? Скільки сили в душі, навіть покохати нікого не встигла, і от який підсумок життя. З життям таки не поталанило. Валі не пощастить виявити себе перед людьми, виділитися, здобути слави, людського поклоніння. Сльози закипали в її очах. Це були таки хоро­ші сльози,— їй було сімнадцять літ,— це були не черстві, себелюбні, а дівочі некорисливі мрії сильної натури. їй раптом вчувся за спиною дивний звук, такий, ніби кішка, стрибнувши, вчепилася в задню стінку машини.

Вона   швидко   обернулась — і   здригнулась.

Чи то хлопчик, чи то невеличкого зросту парубійко в кепці, худенький, чіпкий, ухопившись обома руками за борт машини і вже налігши животом, підіймав ногу, щоб зовсім перелізти в кузов, і швидко оглядаючи все, що побачив.

Чи не хоче він поцупити щось? Чого йому, власне кажучи, треба? Валя інстинктивно простягла руку, щоб зіпхнути його з машини, потім роздумала і, щоб уникну­ти  переполоху, вирішила розбудити  Стьопу.

Але цей хлопець чи парубійко, напрочуд швидкий і моторний, був уже в машині. Він уже сидів поряд з Ваг лею і, наблизивши своє обличчя з сміхотливими очима до самого її обличчя, притулив до губ пальця. Хлопець, мабуть, не знав, з ким має справу. Ще одна мить, і йому було б дуже погано, але в цю ж мить Валя встигла розди­витись його. Це був юнак її віку, в збитій на потилицю кепці, з обличчям давно не вмиваним, але сповненим ви­разу благородної хлоп'ячої відваги, з очима, що сміялись ї виблискували в пітьмі. Ця мить, протягом якої Валя роз­дивлялась хлопчика, привернула дівчину до нього.

Валя не ворухнулась, не подала голосу. Вона дивилась на хлоп'яка з тим незалежним холоднуватим виразом, який завжди з'являвся на її обличчі, коли вона бувала не сама.

—   Що за машина?—пошепки спитав хлопець, схилив­шись до її обличчя.

Тепер вона могла краще розгледіти його. В хлопця було трохи кучеряве, мабуть, цупке волосся, сильна, гру­бувата складка губ, тоненьких, випнутих уперед,— здава­лось, під губами трохи припухло.

—   А що? Не ту подали, яку ти чекав? — холодно від­повіла Валя теж пошепки.

Він усміхнувся:

—   Моя в капітальному ремонті, а я так стомився, що...— він махнув рукою з виразом: «Мені,— мовляв,— однаково».

—   Пробачте, спальні місця всі зайняті,— сказала Валя.

—   Я шість діб не кимарив, годинку перетерплю,— ска­зав він з дружньою одвертістю, не ображаючись на неї.

Тим часом він хутко оглядав усе, що потрапляло в поле його зору, намагаючись розглянути в темряві об­личчя.

Кузов машини кидало на ходу, Валя і цей хлопець змушені були часом хапатися за борт машини. Рука Ва-лина якось упала на його руку, але Валя зразу ж забрала свою, а хлопець рвучко підвів голову й уважно поглянув на неї.

—   Це хто спить? — спитав він, наблизивши обличчя До білявої голови Стьопи,— що метлялася з боку на бік.— Стьопка Сафонов! — сказав він раптом не пошепки, а на повний голос— Знаю тепер, що за машина. Школа Горького? їдете з Біловодського району?

—   Звідки ти знаєш Стьопу Сафонова?

—   Ми в балці познайомились коло струмка.

Валя почекала розвитку подій, але хлопець більше ні­чого не сказав.

—   Що ви робили коло струмка в балці? — спитала вона.

—   Жаб ловили.

—   Жаб?

—   Точно.

—   Навіщо?

—   Спочатку я думав, що він їх ловить, щоб сомів ло­вити, а виявилось, він ловив їх, щоб різати! — І хлопець засміявся, явно кепкуючи з дивних занять Стьопки Са­фонова.

—   А потім що? — спитала вона.

—   Я його вговорив піти сомів ловити, і ми пішли на ніч, я спіймав двох, одного маленького, на фунт, а друго­го нічого собі, а Стьопка нічого не спіймав.

—   А потім?

—  Я вговорив його покупатися зі мною на світанку, він послухався, виліз увесь синій та й каже: «Я,— каже,— закоцюб, як обскубаний півень, і вуха,— каже,— в мене повні води холодної!» — І парубчак пирхнув.— Ну я його навчив, як зразу зігрітись і вилити воду з вух.

—   А як це?

—   А одне вухо затулиш і стрибаєш на одній нозі й кричиш: «Катерино, душко, вилий воду з вушка!» Потім друге вухо й знову кричиш.

—   Тепер я розумію, як ви подружили,— сказала Валя, ледве повівши бровою.

Але він не зрозумів захованої в її словах іронії, рап­том став серйозним і подивився вперед, у пітьму.

—   Пізненько ви,— сказав він.

—   А що?

—   Думаю, сьогодні вночі або завтра вранці в Красно-доні будуть німці.

—   А що ж як німці? — спитала Валя.

Чи то вона хотіла випробувати цього хлопця, чи то кортіло показати, що не боїться німців,— Валя сама не відала, навіщо так сказала. Він хутко підвів на неї світлі очі з прямим і сміливим виразом і, знову опустивши їх, нічого не відповів.

Валя відчула в душі несподіване вороже почуття до нього. І дивна річ — він відчув це й примирливо мовив:

—   Тікати ж нікуди.

—   А навіщо тікати? — сказала вона йому на зло. Але хлопець не хотів перечити й знову сказав при­мирливо:

—   І то правда.

Йому слід було б просто назвати себе, щоб задоволь­нити її цікавість, і відносини їх зразу б налагодились. Та він або не здогадувався про це, або не хотів себе нази­вати. Валя гордовито мовчала, а він став куняти, але при кожному поштовху машини й при кожному навмисному чи ненавмисному русі Валі він враз підводив голову.

В пітьмі вже вирізнялись околичні будівлі Краснодона. Машина загальмувала коло першого переїзду, не до­їжджаючи парку. Ніхто не охороняв переїзду, шлагбауми були підняті, і ліхтар не світився. Машина загуркотіла на помості, брязнули рейки.

Хлопець стрепенувся, щось помацав біля пояса під курткою, недбало надягненою на брудну гімнастерку з одірваними ґудзиками, і сказав:

—   Звідси дійду... Спасибі за добрість.

Він підвівся, і Валі здалося, що у випнутих кишенях його куртки і штанів лежить щось важке.

—   Не хотів Стьопку будити,— сказав він, знову на­близивши до Валі сміхотливі та сміливі очі.— А прокине­ться, скажи, що Сергій Тюленін просить його зайти.

—   Я не поштова контора й не телефонна станція,— сказала Валя.

Щира прикрість відбилась на обличчі Сергія Тюленіна. Він так засмутився, що не знайшов, що відповісти, губи його., здавалося, ще більше припухли. І, не сказавши й слова, він зіскочив з машини   й зник у пітьмі.

І Валі раптом стало сумно, що вона так засмутила його. Найприкріше було те, що, після того як вона ось так йому сказала, вона й справді не могла розповісти все це Стьопі й виправити несправедливість, припущену про­ти цього відважного хлопця, який несподівано виник і несподівано зник. Так він і запам'ятався їй із тими смі­хотливими очима, які після її грубих слів стали печаль­ними, із тими немовби припухлими тонкими губами.

Все місто лежало в пітьмі, ніде — в жодному з вікон, ні в пропускних будках біля шахт, ні на переїздах — не видно було навіть проблиску світла. В простиглому повіт­рі тхнуло тліючим вугіллям з шахт, які ще куріли. Жодної людини не видно було на вулицях, і так дивно було не чути звичного гамору праці в районах шахт і на за­лізничній вітці. Лише гавкали собаки де-не-де.

Серьожка Тюленін, безшумною, хуткою котячою хо­дою простуючи вздовж вітки, дійшов до чималого пусти­ря, де в звичайну пору шумував базар, обминув той пус­тир і, майнувши повз темні халупки Лі Фан-чі, що злі­пились, як стільники, оточені вишнями, тихо підступив до мазанки свого батька, яка біліла серед таких самих глиняних, але не білених, укритих соломою надвірних хижок-прибудов.

Тихенько причинивши за собою хвіртку, озирнувся, шмигнув у комірчину, а через кілька секунд вийшов з ло­патою і, в темряві добре знаючи батькове господарство, за хвилину вже був на городі, біля кущів акації, що тем­ніли вздовж тину.

Він викопав ямку між двох кущів, досить глибоку,— грунт був пухкий,— і повикладав на дно її з кишень шта­нів та курточки кілька гранат «лимонок» та два пістоле­ти браунінги з патронами до них. Колена з цих речей окремо була вгорнена в ганчірку, і він так їх і поклав у ганчірках. Після того він засипав ямку землею, розпу­шив та розрівняв грунт руками, щоб вранішнє сонце, під­сушивши землю, сховало сліди його роботи, акуратно обтер лопату полою куртки і, повернувшись на двір та поставивши лопату на місце, тихо постукав у двері мазанки.

Брязнула клямка дверей з світлиці в сіни, і мати,— він упізнав її по важкій ході,— човгаючи босими ногами по долівці, підійшла до надвірних дверей.

—   Хто? — спитала вона заспаним тривожним голосом.

—   Відчини,— тихо озвався він.

—   Господи боже мій! — збуджено шепнула мати. Чути було, як вона, хвилюючись, не могла намацати гачка тремтячою рукою. Але ось двері одчинились.

Серьожка переступив поріг і, відчуваючи в темряві теплий знайомий дух заспаного тіла матері, обійняв вели­ке рідне тіло й припав головою до її плеча. І так вони мовчки трохи постояли в сінях, обнявшись.

—   Де тебе носило? Ми думали, може, евакуювався, може, вбитий! Усі вже вернулись, а тебе нема. Хоч би передав з ким, що з тобою,— буркотливо зашепоті­ла мати.

Кілька тижнів тому Серьожку з багатьма підлітками та жінками вирядили з Краснодона, як виряджали і з інших районів області, копати окопи й будувати укріплен­ня на підступах до Ворошиловграда.

—   Затримався у Ворошиловграді,— сказав він звичай­ним своїм голосом.

—   Тихше... Діда розбудиш,— сердито буркнула мати. «Дідом» вона звала свого чоловіка, Серьожчиного батька. В них було одинадцятеро дітей, і вони мали вже онуків такого ж віку, як Серьожка.— Він тобі всипле!..

Серьожка пропустив це зауваження повз вуха: він знав, що батько ніколи вже йому не всипле. Батька, ста­рого вибійника, скалічила сливе на смерть вантажена ву­гіллям вагонетка, що зірвалася з причепа, на Анненськім руднику, на станції Алмазній. Двожильний старий вижив і після того немало ще попрацював на всяких наземних роботах, але в останні роки його зовсім скарлючило. Він ледве рухався і навіть коли сидів, підставляв під плече спеціально зроблену з м'якою шкіряною оббивкою ко­віньку, бо тіла його зовсім не держав поперек.

—   їсти хочеш? — спитала мати.

—   Хочу, та сил немає, в сон кидає.

Навшпиньках пройшов Серьожка через прохідну світ­личку, де хропів батько, до красної горниці, де спали дві старші сестри — Даша з півторарічною дитиною,— її чо­ловік був на фронті,— і улюблена, молодша з сестер, Надя.

Крім цих сестер, у Краснодоні жила ще окремо від родини сестра Феня з дітьми; чоловік її теж був на фрон­ті. А інших дітей Гаврила Петровича та Олександри Ва­силівни життя розкидало по всьому світу.

Серьожка пройшов у цю душну кімнату, де спали сес­три, добрався до ліжка, поскидав куди попало свою оде­жу, лишившись у самих трусах, і ліг поверх ковдри, не думаючи про те, що він не мився цілий тиждень.

Мати, човгаючи босими ногами по долівці, ввійшла до кімнати й, намацавши однією рукою цупку його кучеряву голову, другою підсунула йому до рота чималий окраєць свіжого запашного домашнього хліба. Він схопив хліб, поцілував руку матері і, невважаючи на втому, збуджено дивлячись у пітьму гострими очима, заходився жадібно жувати цей чудовий пшеничний окраєць.

Яка незвичайна була ця дівчина на грузовику! А вже характер! А які очі! Але їй він не сподобався, це факт. Коли б вона знала, що він пережив за ці дні, чого зазнав! Якби можна поділитись цим хоча б з однією людиною на світі! Але як добре дома, як це славно опинитися в своїй постелі, в обжитій світлиці, поміж рідних, і жувати цей запашний пшеничний хліб домашньої материнської ви­пічки! Здавалось, ледве торкнеться він постелі, засне як убитий і спатиме щонайменше дві доби вряд, але заснути неможливо без того, щоб хоч хто-небудь не дізнався, що він пережив. Якби те дівчисько із своїми косами дізна­лось! Ні, він добре зробив, нічого не сказавши. Бог знає, чиє це дівча і що воно таке! Можливо, розповість він усе завтра Стьопці Сафонову і, до речі, дізнається в нього, що це за дівчина. Але Стьопка — базікало. Ні, він розпо­вість усе тільки Вітьці Лук'янченкові, якщо той не ви­їхав... Але навіщо ж чекати до завтра, коли все, геть усе можна розповісти зараз же сестрі Наді!

Серьожка безшумно зіскочив з койки й опинився край ліжка сестри з цим шматком хліба в руці.

—   Надю... Надю...— тихо кликав хлопець, сівши на ліжко біля сестри і пальцями поштовхуючи її в плече.

—   Га?.. Що?..— злякано спитала вона спросоння.

—   Тсс...— він приклав свої немиті пальці до її губ. Але вона вже впізнала й, підвівшись, обняла його вже голими гарячими руками й поцілувала кудись в ухо.

—   Серьожко... живий... Любий братику... живий...— шепотіла вона щасливим голосом. Обличчя її не видно було, але Серьожка уявляв щасливий усміх на обличчі з маленькими, рум'яними зі сну вилицями.

—   Надю! Я з самого тринадцятого числа ще не лягав, з самого тринадцятого з ранку й до сьогоднішнього вечо­ра все в бою,— схвильовано говорив він, жуючи в темряві хліб.

—   Ой ти! — пошепки вигукнула Надя, торкнула його за руку й у спідній сорочці сіла на постелі, підібгавши ноги.

—   Наші всі загинули, а я оце пішов... Ще не всі заги­нули, коли я йшов, чоловік п'ятнадцять було, а полков­ник, бач, каже: «Іди, чого тобі пропадати». Сам він був уже весь у бинтах, у крові. «Нам,— каже,— однаково ги­нути, а тобі навіщо?» Я й пішов... А тепер уже, я думаю, нікого в живих нема.

—   Ой ти-и...— з жахом прошепотіла Надя.

—   Я, перед тим як піти, взяв саперну лопату, позно­сив зброю з убитих в окопчик, там, за Верхньодуван-ною,— два горбочки там, гайок ліворуч, місце примітне,— позносив гвинтівки, гранати, револьвери, патрони і все закопав, а потім пішов. Полковник мене поцілував, каже: «Запам'ятай, як звуть мене,— Сомов. Сомов, Микола Павлович. Коли,— каже,— німці підуть або ти до наших по­трапиш, відпиши в Горьковський військкомат, щоб пові­домили родину й кого слід, що, мовляв, загинув з честю...» Я сказав...

Серьожка замовк і, стримуючи дихання, їв мокрий со­лоний хліб.

—   Ой ти-и...— схлипувала Надя.

Так, багато, мабуть, пережив її братик. Вона вже й не пам'ятала, коли він і плакав, літ із семи,— отакий кре­мінець.

—   Як же ти потрапив до них? — спитала вона.

—   А от як потрапив,— сказав він, знову пожвавішав­ши, і з ногами заліз на ліжко до сестри.— Ми ще укріп­лення кінчали, а наші відійшли, зайняли тут оборону. Всі краснодонці — по домівках, а я до одного старшого лейте­нанта, командира роти,— прошу зачислити мене. Він ка­же: «Без командира полку не можу». Я кажу: «Помо­жіть». Дуже став просити, тут мене один старшина під­тримав. Бійці сміються, а він — хоч би що. Поки ми тут сперечались, почала бити артилерія німецька,— я до бій­ців у бліндаж. Вони до ночі не відпускали мене, жаліли, а вночі звеліли йти, а я відліз од бліндажа й лишився десь лежати за окопом. Ранком німці пішли наступати, я назад в окоп, узяв у вбитого бійця гвинтівку й давай стрі­ляти, як і всі. Тут ми кілька діб усе відбивали атаки, мене вже ніхто не проганяв. Потім полковник упі­знав, сказав: «Якби ми самі не смертники, зачислили б тебе в частину, та,— каже,— жалко, тобі ще жити й жи­ти». Потім засміявся, каже: «Вважай себе ніби за парти­зана». Так я з ними й відступав майже до самої Верхньодуванної... Я фріців бачив як тебе,— сказав він страшно пониженим, свистячим шепотом.— Я двох сам убив... Може, й більше, а двох — сам бачив, що вбив,— сказав він, скрививши тонкі губи.— Я їх, гадів, буду тепер скрізь убивати, де не побачу, згадаєш моє слово...

Надя знала, що Серьожка говорить правду,— і те, що вбив двох фріців, і що буде ще вбивати їх.

—   Пропадеш ти,— сказала вона в страсі.

—   Лучче пропасти, ніж їм чоботи лизати чи просто так небо коптити.

—   Ай-я-яй, що з нами буде! — у відчаї сказала Надя, з новою силою уявивши собі, що чекає їх уже завтра, може, цієї ночі.— У нас у госпіталі понад сто поранених, таких, що лежать. З ними й лікар лишився, Федір Федорович. От ми ходимо коло них та все трусимось, повбива­ють їх німці! — з тугою сказала вона.

—   Треба, щоб їх жителі порозбирали. Як же ви так? — схвилювався Серьожка.

—   Жителі! Хто тепер знає, хто чим диха? У нас, на «Шанхаї» он, кажуть, якийсь невідомий чоловік ховається у_ Гната Фоміна, а хто його знає, що за чоловік? Може, від німців, усе заздалегідь виглядає? Фомін доброго чоло­віка переховувати не стане.

Гнат Фомін був один із шахтарів, за свою роботу не раз премійований та відзначений у газетах. Тут, у сели­щі, він з'явився на початку тридцятих років, коли багато невідомих людей з'явилося у Краснодоні, як і в усьому Донбасі, і побудувалось на «Шанхаї». І всякі чутки ходили про нього, про Фоміна. Про це й говорила зараз Надя.

Серьожка позіхнув. Тепер, коли він усе розповів та доїв хліб, він відчув себе остаточно вдома, і йому захоті­лося спати.

—   Лягай, Надю...

—   А я й не засну тепер.

—   А я засну,— сказав Серьожка й перебрався на своє ліжко.

І тільки він торкнувся подушки, перед ним постали очі ^цієї дівчини на вантажній машині. «Все одно я тебе знайду»,—сказав їй Серьожка, всміхнувся, і все перед ним і в ньому самому поринуло в пітьму.