У всій тій частині табору, куди вийшли Ваня й Жора і де панувала тверда, смаглява рука директора шахти № 1-біс Валька, був уже порядок: машини, підводи стояли окремо, витягтися в лінії, скрізь були вириті щілини. Біля вантажної машини шахти лежав запас дров — кілька метрів хутірського тину, і тітонька Марина й Уля варили борщ із свіжої капусти з салом.

Він був справжній хазяїн, цей старий циган Валько. Захопивши своїх робітників та п'ятьох хлопців-комсомольців, Валько важкою ходою, так люто позираючи з-під зрослих чорних брів, що люди розступались перед ним, попростував до самої переправи, сподіваючись накласти свою тверду руку на все це діло.

З того моменту, як Валько став наводити порядок, Олег був так само закоханий у Валька, як перед тим він був закоханий у Каюткіна, а ще якийсь час тому — в Улю.

Надзвичайна жадоба діяльності, бажання виявити всьо­го себе, бажання втрутитися в життя людей, в їхню діяль­ність, щоб додати до неї щось своє, досконаліше, хутчіше в обертанні і сповнене нового змісту,— ця духовна сила, яку він ще не цілком усвідомив, але яка охоплювала всю його істоту і становила основу його натури, оволоділа Олегом.

—   Ой, і д-добре ж, Іване, що ми з тобою зустрілись! — трохи заїкуючись, весело казав Олег, ступаючи поруч із Земнуховим за Вальком.— Добре, що ми. зустрілись, бо я дуже скучив за тобою. Бачив? А ти кажеш — вірші! У-у, брат!..— І Олег очима й пальцем кивнув поважливо в спи­ну Валькові.— Так, брат, головна сила в світі — сила організації! — говорив він, гостро поблискуючи очима в тем-но-золотавих віях.— Без неї, видно, найкраще й найпо-трібніше діло розлазиться — от як плетена тканина, надірветься й розлазиться на ниточки. Але варто приклас­ти руку та волю — і...

—   І гляди, тобі ж і пику наб'ють,— не обертаючись, сказав Валько.

І хлопці по заслузі оцінили його похмурий гумор.

Подібно до того як на фронті, потрапивши до других ешелонів армії, важко судити про розміри й запеклість битви на передньому краї, так і на переправі, перебуваю­чи десь у глибокім її тилу, в останній черзі, не можна су­дити про справжній обшир лиха.

Що ближче вони підходили до переправи, то заплута-нішою й непоправнішою ставала рахуба тих, хто пере­правлявся, дужчало й загальне озлоблення: воно було вже таке застаріле й таке роз'ятрене, що навряд чи будь-яка сила могла вже його розрядити. Намагаючись якнайближ­че добутись до наплавного мосту, всі види транспорту, в тиску задніх машин на передні та в русі поміж ними маси людей, були вже так тісно й непоправно переплутані між   собою,   стиснуті   в   найнеймовірніших   положеннях, що не було вже змоги їх якось інакше впорядкувати, крім хіба однієї: поступово посилати вперед.

У нестерпній спеці, яка ще дужчала від тлуму, люди, обливаючись потом, перебували на тому ступені гарту, коли, здавалось, торкнувшись одне одного, вони можуть вибухнути.

Військові люди, що відали переправою, не спали вже багато діб, чорні від безсоння, від сонця, проти якого вони смажилися з ранку до вечора, від куряви, збиваної тисячами ніг та коліс, охриплі від лайки, з червоними по­віками та спітнілими чорними руками, доведені до того ступеня нервової втоми, коли ніщо вже не держалося в цих руках,— продовжували, проте, свою нелюдську ро­боту.

Було цілком ясно, що нічого іншого, крім того, що робили ці люди, вже не можна було зробити, але Валько таки зійшов униз, аж до виїзду на міст, і його хрипкий голос загубився серед інших голосів та рикання машин.

Олег з товаришами, насилу пробравшись на берег, стояв і з напруженою увагою великої дитини, з виразом роз­чарування і вражено дивився, як у цій куряві й спеці з берега, що обповз і розмішавсь в страхітливе місиво, одна по одній сунуть машини й підводи, навантажені з верхом, і все йдуть та йдуть люди — спітнілі, брудні, люті, принижені, але йдуть, ідуть...

І тільки Донець, ця улюблена з дитинства ріка, на се­редню течію якої стільки разів у своїм житті їздили хлоп-ці-школярі купатись та ловити рибу, тільки Донець, широ­кий, плавний у цих місцях, котив, як завжди, теплі кала­мутні води.

—   Ні, все-таки хочеться комусь пику набити! — рап­том сказав Віктор Петров, який із сумним виразом у смі­ливих очах дивився не на переправу, а на річку; він був з хутора Погорілого, виріс на цій ріці.

—   Той-бо вже, напевне, переправився! — пожартував Ваня.

Хлопці пирснули.

—   Бити треба не тут, а там,— холодно сказав Анато­лій, кивнувши головою в узбецькій шапочці на захід.

—   Цілком правильно,— підтримав його Жора.

І майже в ту ж мить, як він це сказав, пролунав крик:

—   Літаки!

І раптом ударили зенітні гармати, задзвеніли кулемети, почувся рев моторів у небі й пронизливе наростаюче вит­тя скинених бомб.

Хлопці впали на землю. Вибухи поблизу й десь далі стрясали все довкола, посипались грудки землі й тріски, і зразу, слідом за першою чергою літаків, промчала друга черга, за нею третя, і вищання та виття, і вибухи скинених бомб, вогонь зенітних гармат і кулеметів заповнили, зда­валося, весь простір між степом і небом.

Але от літаки пройшли, люди стали підводитися з зем­лі, і тут звідкілясь не дуже здалеку, від хутора, де ночу­вали Жора та Ваня, чути стало округлі постріли гармат, і за мить, здіймаючи стовпи землі й трісок, у самому табо­рі з різким гуркотом почали рватися снаряди.

Люди, що підвелися з землі, деякі знов попадали, деякі повернули голови до снарядів, що рвались, тим часом не спускаючи з очей і переправу. І з облич та з поводження військових, котрі відали переправою, люди зрозуміли: сталося щось непоправне.

Військові, що пильнували переправи, перезирнулись, мить постояли, немов прислухаючись: раптом один із них кинувся в бліндаж, біля самого спуску до наплавного мос­ту, а другий загукав уздовж берега, скликаючи команду.

Через хвилину військовий вибіг з бліндажа з двома шинелями через руку та речовими мішками в другій руці, які він тяг за лямки, і обидва військові та бійці комен­дантської команди, не шикуючись, кинулись бігцем по на­плавному мосту, випереджаючи машини, що знов почали рух до мосту й по мосту.

Те, що сталося за цим, сталось так несподівано, що ніхто не міг би сказати, з чого все почалось. Якісь люди з криком кинулись слідом за військовими. Почалось сум'ят­тя між машинами й на самому узвозі: кілька машин разом ринули на понтон, зчепилися, почувся тріск, але хоч до­рога була явно загороджена цими машинами, інші маши­ни, задні, натискаючи на передні, із страшним ревищем моторів валилися й далі в цю кашу з машин на понтоні. Одна машина впала в воду, за нею друга, й готувалася падати третя, але водій сильним рухом руки прикував її на гальмі.

Ваня Земнухов, який з подивом поблимував коротко­зорими очима на те, що діється з машинами, раптом вигукнув:

— Клаво!

І метнувся до узвозу.

Так, ця третя машина, що замалим не впала у воду, бу­ла машина Ковальова, де поверх речей сиділи він сам, йо­го дружина, дочка та ще якісь люди.

—   Клаво! — знову крикнув Ваня, невідомо як опинив­шись біля самої машини.

Люди вистрибували з неї. Ваня простяг руку, і Клава зіскочила до нього.

—   Кінець!.. К чортовій матері!..— сказав Ковальов так, що у Вані похололо серце.

Клава, руки якої він не зважився затримувати довше в своїх, скоса, не бачачи, дивилась на Ваню і вся трем­тіла.

—   Іти можеш? Скажи, можеш? — голосом, що зривав­ся на плач, питав Ковальов дружину, яка, тримаючись ру­кою за серце, хапала ротом повітря, як риба.

—   Залиш, залиш нас... тікай... вони вб'ють тебе...— белькотіла вона, задихаючись.

—   Та що, що сталося? — спитав Ваня.

—   Німці!..— сказав Ковальов.

—   Тікай, тікай, залиш нас! — повторювала Клавина мама.

Ковальов, бризнувши сльозами, схопив Ваню за руку.

—   Ваню! — сказав він, плачучи.— Врятуй їх, не кидай їх. Будете живі — до Нижньої Олександрівки, там у нас рідня... Ваню! У мене на тебе...

Снаряд з гуркотом розірвався біля самого узвозу, в мі­сиві машин.

Люди з берега, військові й цивільні, лавиною мовчки ринули иа понтони.

Ковальов, одпустивши Ванину руку, рвонувся до дру­жини, до дочки — видно, хотів попрощатись, але раптом, в одчаї змахнувши руками, разом з іншими людьми по­біг по наплавному мосту.

Олег з берега кликав Земнухова, але Ваня нічого не чув.

—   Ходімо, поки нас не збили,— суворо, спокійно ска­зав він Клавиній мамі й узяв її під руку.— Ходімо в цей бліндаж. Чуєте? Клаво, йди за мною, чуєш? — суворо й ніжно говорив він.

Перед тим, як вони спустились в бліндаж, він іще встиг помітити, як бійці коло зеніток, гарячково помету­шившись біля грамат, одняли від стволів якісь важкі час­тини й, тримаючи їх у руках перед собою, побігли на міст і згодом кинули важкі частини в воду. На всьому протязі ріки, вище та нижче мосту, вплав перебирались люди й худоба. Але Ваня цього вже не бачив.

Його товариші, загубивши і його, і Валька, намагаю­чись   не   піддатись   людському   потокові,   що   ринув   їм назустріч, бігли до того місця, де вони лишили свої під­води.

— Тримайтесь разом, ми повинні бути разом! — пер­ший проштовхуючись між людей своїми сильними плечи­ма, кричав Олег, озираючись на хлопців палаючими, жов­тими від злості очима.

Весь табір роївся і вже розпадався; машини сунули одна біля одної, ревучи моторами, а ті, що могли-проби­тись, подавалися вздовж берега, вниз по ріці.

На ту пору, як налетіли літаки, тітонька Марина, сів­ши навпочіпки, підкидала в огонь паліччя з тину, яке дядя Коля рубав артилерійським кинджалом. А Уля сиділа по­руч на траві й, так задумавшись про щось своє, аж в об­личчі її, десь у куточках губ і в тонкім вирізі ніздрів, позначились риси хмурної сили, дивилась -на те, як Гри­горій Ілліч, сидячи на борту машини, обнявши голубооку дівчинку, яку він тільки що напував молочком, щось роз­повідав дівчинці на вухо, а дівчинка сміялась. Машина, круг якої бавились діти під доглядом своїх нянь та біля якої, байдужа до всього, сиділа завідувачка будинку, була метрів за тридцять від того місця, де розіклали вогнище. Підводи дитячого будинку, так само як і підводи Петрова й Кошового, стояли в ряді інших підвід.

Літаки наскочили так раптово, що ніхто не встиг ки­нутись до щілин, викопаних поблизу, і всі попадали тут-таки на землю. Уля, теж припавши до землі, почула, як падаючи виє бомба, як виття наростає вихором, наче роз­ширюється донизу. І в ту ж мить страшної сили, як розряд блискавки, різкий удар грянув, здавалось, не тільки над Улею, а в ній самій. Повітря із свистом прошуміло над нею, і на спину посипалась земля. Уля чула ревіння мото­рів у небі, і знов це виття, але вже далі, і все лежала так, припавши до землі.

Вона не тямила, коли встала і що підказало їй, що треба й можна встати. Але вона раптом побачила світ, який оточував її, і з самої глибини її душі вирвався жагу­чий звіриний зойк.

Не було перед нею ні машини шахти № 1-біс, ні Гри­горія Ілліча, ні тієї голубоокої дівчинки,— їх не було й ніде поблизу. На тому місці, де стояла машина, зяяла кругла воронка розкиданої, чорної, обпаленої землі, а круг воронки в різних місцях валялись обвуглені уламки машини, понівечені трупи дітей, а за кілька кроків од Улі ворушився дивний, у червоній хустці, оцупок, виваляний у землі.  В цьому оцупку вона впізнала верхню частину тулуба виховательки з дитячого будинку. А нижньої час­тини з тими гумовими ботами, надягненими просто на панчохи, не було ніде,— її взагалі вже не було.

Хлопчик років восьми, з натугою пригинаючи до землі голову, а ручки закинувши назад, немовби він збирався стрибнути, крутився на місці, притупуючи- ніжкою, і ве­рещав.

Не тямлячи себе, Уля кинулась до хлопчика, хотіла обійняти його, але хлопчик, не змовкаючи, затріпотів їй у руках. Вона підняла йому голову і побачила, що облич­чя в хлопчика здулось пухиром-набряком і вичавлені білі очі вилізли з орбіт.

Уля припала до землі й заридала:

Все тікало довкола, та Уля вже нічого не бачила й не чула. Вона отямилась тільки, коли Олег Кошовий опинив­ся біля неї. Він щось казав і великою рукою гладив її по волоссю і, здається, намагався підвести її, а вона все ри­дала, затуливши обличчя руками. Звуки гарматної стріля­нини й розриви снарядів, далеке стукотіння кулемета сягали її і слуху, але все це вже було байдуже.

І раптом вона почула, як Ол,ег дуже юним, гучним голосом з дрожем промовив:

—    НІМЦІ...

І це дійшло до її свідомості. Вона перестала плакати й випросталася. В одну мить вона впізнала Олега й усіх товаришів, що стояли біля неї, Вікторового батька, дядю Колю, Марину з дитиною на руках, навіть діда, що віз Олега та його рідних,— не було тільки Вані Земнухова та Валька.

Всі ці люди з чудним виразом напружено дивились в один бік, і Уля теж подивилася в той бік.

В тому боці не було вже ніяких залишків табору, що тільки-но оточував їх. Перед ними лежав одкритий, зали­тий сонцем яскравий степ під розпеченим небом, у тьмя­ному білому блиску. І в цьому білому тьмяному блиску повітря по яскравому степу сунули просто на них роз­мальовані під колір деревної жаби німецькі зелені танки.