Дівчата бігли по донецькому степу, до того випале­ному сонцем і витолоченому вівцями та козами, що аж ку­рява здіймалася з-під ніг. Здавалось неймовірним, що їх тільки-но пестила свіжа лісова зелень. Балка, де протіка­ла ріка з вузькою смугою лісу, котра тягнулась по її бере­гах, була така глибока, що, відбігши триста-чотириста кро­ків, дівчата не могли вже бачити ні балки, ні ріки, ні лі­су,— степ поглинув усе.

Це не був рівний степ, як астраханський чи сальсь-кий,— він був увесь у горбах та балках, а далеко на півдні й на півночі здіймався високими валами по обрію, цими виходами на поверхню землі крил велетенської синкліналі, що всередині її, як у голубому блюді, плавало розпечене, аж біле повітря.

То там, то тут по зритому зморшками обличчю цього випаленого голубого степу, на горбах і в низинах, видно було рудничні селища, хутори серед яскраво- і темно-зе­лених та жовтих прямокутників пшеничних, кукурудзяних, соняшникових, бурякових полів, самотні копри шахт, а по­ряд — високі, вищі за копри, темно-голубі конуси терико­нів, утворених викинутою з шахт породою.

По всіх дорогах, що зв'язують між собою селища й рудники, сунули групи біженців, які намагались вийти на дороги до Каменська та до Лихої.

Відгомони далекого запеклого бою, власне — багатьох великих та малих боїв, що точились на заході та північ­ному заході й десь уже зовсім далеко на півночі, було доб­ре чути тут, у чистому степу. Дими далеких пожеж поволі здіймались до неба або окремими купчастими хмарами лежали то там, то тут по обрію. Дівчатам, тільки-но вибігли вони з лісової балки, на­самперед упали в око три нові джерела диму — два близькі й одне далеке — в районі самого міста, ще не видного за горбами. Це були сірі негусті димки, що поволі розвіюва­лись у повітрі, і, може, дівчата навіть не звернули б на них уваги, коли б не ці вибухи та не терпкий, немовби час­никовий дух, котрий ставав дедалі відчутнішим у міру то­го, як дівчата наближались до міста.

Вони вибігли на круглий пагорб перед селищем Пер-вомайським, і перед очима їх постало й саме селище, роз­кидане по буграх та низинах, і шосе з Ворошиловграда, що пролягає тут по гребеню довгастого горба, який від­діляє селище од міста Краснодона. По всьому шосе, скіль­ки було видно,  густо йшли військові  частини  й колони біженців і, випереджаючи їх, несамовито ревучи клаксо­нами,   мчали   машини — звичайні   цивільні   та   військові, розмальовані   під   зелень,   побиті   й  запорошені,   машини вантажні, легкові, санітарні. І руда курява, знову й знову збивана цією безліччю ніг та коліс, крученим валом стоя­ла в повітрі на всьому шосе.

І тут сталось неможливе, незбагненне: залізобетонний копер шахти № 1-біс, могутній корпус якого один з усіх міських будівель виднів по той бік шосе, раптом похитнув­ся. Товсте віяло підкинутої вгору породи на мить закрило його, і новий страшний підземний удар, що гудінням роз­котився в повітрі  й десь попід ногами,  примусив дівчат здригнутись. А коли все розвіялось, ніякого копра вже не було. Поблискуючи проти сонця, темний конус велетен­ського терикона нерухомо стояв на своєму місці, а на міс­ці   копра   клубами   здіймався   брудний  жовто-сірий  дим. І над шосе, і над збаламученим селищем Первомайським, і над невидним звідси містом, над усім довколишнім світом стояв якийсь суцільний протяжний звук, ніби стогін, у яко­му ледве схлюпували далекі людські голоси,— чи то вони плакали, чи то проклинали, чи то стогнали від муки.

Усе це: машини, що мчали, і люди, що йшли суцільним потоком, і цей вибух, що струсонув небо й землю, і зне­нацька зниклий копер,— усе це вмить суцільним і страш­ним враженням спало на дівчат. І всі почуття, що згніти­лися в їхніх душах, раптом пройняло одне невимовне почуття, глибше й сильніше, як страх за себе,—почуття безодні, що розверзлась перед ними, безодні кінця всьому. —  Шахти рвуть!.. Дівчатка!..

Чий це був зойк? Здається, Тоні Іваніхіної, але він на­че вирвався з душі кожної з них:

—   Шахти рвуть!.. Дівчатка!..

Вони більше нічого не сказали, не встигли, не змогли сказати одна одній. Група їхня сама собою розпалась: більшість дівчат побігла до селища, по домівках, а Майя, Уля і Саша побігли ближньою стежкою через шосе до мі­ста, в райком комсомолу.

Але в ту мить, як вони, не змовляючись, розпались на дві групи, Валя Філатова раптом схопила улюблену под­ругу за руку.

—   Улечко! — сказала вона, благаючи, несміливим, при­ниженим голосом.— Улечко! Куди ти? Ходім додому...— Вона затнулась.— Ще трапиться щось...

А Уля круто, всім корпусом обернулась і мовчки гляну­ла на неї,— ні, навіть не на неї, а немовби крізь неї, в да-леку-далеку далечінь, і в чорних її очах був такий стрімли­вий вираз, ніби вона летіла,— мабуть, такий вираз очей буває в польоті у птиці.

—   Підожди, Улечко...— сказала Валя, благаючи, і при­тягла її за руку, а другою, вільною рукою хутко вихопила лілею з чорного кучерявого волосся Улі й кинула на землю.

Все це сталося так швидко, що Уля не тільки не встиг­ла подумати, навіщо Валя зробила це, але просто не поміти­ла цього. І от вони, самі того не постерігши, за весь час їхньої довголітньої дружби вперше побігли в різні боки.

Так, трудно було повірити,: що все це правда, та, коли три дівчини на чолі з Майєю Пеглівановою перейшли шо­се, вони переконались в цьому на власні очі: поряд з веле­тенським конусоподібним териконом шахти № 1-біс уже не було стрункого красеня копра з усіма його дужими пі­діймальними пристроями, тільки жовто-сірий Дим летів клубами в небо, сповнюючи все довкола нестерпним час­никовим смородом.

Нові вибухи, то ближчі, то дальші, стрясали землю й повітря.

Квартали, що прилягають до Шахти № 1-біс, були від­межовані од центру міста глибокою балкою з брудним, зарослим осокою струмком, що протікав по її дну. Весь цей район, крім балки з глиняними мазанками, що тули­лись по її схилах уздовж струмка, був, як і центр міста, забудований одноповерховими кам'яними будиночками, розрахованими на дві-три сім'ї. Будиночки були криті че­репицею або етернітом, перед кожним був палісадник — частково оброблений під город, частково з клумбами кві­тів. Деякі господарі розвели вже вишні, чи бузок, чи жас­мин,  інші  насадили  рядком,  усередині,  перед акуратним

фарбованим парканчиком, молоді акації, кленки. І от се­ред цих охайних будиночків та палісадників, поміж ван­тажними машинами з майном підприємств і установ Крас-нодона, тепер поволі текли колони робітників, службовців, чоловіків і жінок.

Усі так звані «неорганізовані жителі» повисипали з сво­їх будиночків. З виразом страждання, а то й цікавості одні дивилися з палісадників на тих, що відходили, інші суну­ли вулицями уздовж колон, з клунками та мішками, з тач­ками, де поміж домашнім добром сиділи малі діти,— деякі жінки несли немовлят на руках. Підлітки, зацікавлені ви­бухом, поспішали до шахти № 1-біс, але там стояв цеп мі­ліціонерів і не пускав. А назустріч ринув потік людей, що тікали від шахти, і в цей потік вливалися з вулички, від ба­зару, жінки-колгоспниці, тікаючи з кошиками й тачками, повними городини й продуктів, вози, запряжені кіньми, і вози, запряжені волами.

Люди в колонах ішли мовчки, з похмурими обличчями, зосередженими на одній думі, яка так завладала ними, що здавалось, люди в колонах навіть не помічають того, що діється довкола. І лише керівники колон, які йшли обіч, то спинялись, то забігали вперед, щоб допомогти пішим та кінним міліціонерам встановити порядок серед біженців, що загатили вулицю й заважали рухові колон.

Жінка в натовпі перехопила Майю за руку, і Саша Бон­дарева теж зупинилась біля них, а Уля, прагнучи тільки якнайшвидше потрапити до райкому, бігла далі вздовж парканів, грудьми налітаючи на стрічних, як птиця.

Зелена вантажна машина, що з ревінням виповзла з-за повороту, з балки, відкинула Улю разом з іншими людь­ми до палісадника одного із стандартних будиночків. Як­би не хвіртка, Уля збила б з ніг невелику на зріст, біляву, дуже граціозну, немов виточену, дівчину з кирпатим но­сиком і примруженими голубими очима, що стояла біля самої хвіртки, між двох звислих над нею, припалих по­рохом кущів бузку.

Хоч як дивно це було в такий момент, але, наскочив­ши на хвіртку й мало не збивши цю дівчину, Уля в яко­мусь миттєвому осяянні побачила цю дівчину, як вона кружляє у вальсі. Уля почула навіть музику вальса, вико­нувану духовим оркестром, і це видиво раптом боляче й солодко пройняло серце Улі, як видиво щастя.

Дівчина кружляла на сцені й співала, кружляла в залі й співала, вона кружляла до ранку з усіма без розбору, вона ніколи не стомлювалась і нікому не відмовляла по- кружляти з нею, і її голубі очі, її дрібні рівні білі зуби, блищали від щастя. Коли це було? Це було, мабуть, перед війною, це було в тому житті, це було вві сні.

Уля не знала прізвища цієї дівчини, всі звали її Люба, а ще частіше — Любка. Так, це була Любка, «Любка-ар-тистка», як іноді називали її хлопчаки.

Найдивніше було те, що Любка стояла за хвірткою се­ред кущів бузку зовсім спокійна й одягнена так, немовби вона збиралася йти до клубу. її рожеве личко, яке вона завжди ховала від сонця, та акуратно підкучерявлене й ук­ладене валом золотаве волосся, маленькі, ніби виточені з слонової кістки руки з блискучими нігтиками, наче вона, щойно зробила манікюр, і маленькі стрункі й тілисті но­женята, взуті в легкі кремові туфельки на високих каблу­ках,— усе це було таке, наче Любка ось зараз вийде на сцену й почне кружляти й співати.

Але ще більше вразив Улю той надзвичайний задери­куватий і разом з тим дуже простодушний і розумний ви­раз, який був у її рожевому, з кирпатеньким носиком об­личчі, в повних губах трохи великого для її обличчя нару­м'яненого рота, а головне — в цих примружених голубих, на продиво жвавих очах.

Вона, як до чогось цілком природного, поставилась до того, що Уля мало не виломала перед нею хвіртку, і, не гля­нувши на Улю, далі спокійно й зухвало дивилась на все, що робилось на вулиці, і кричала чортзна-що:

—   Балда! Ти навіщо ж людей душиш?.. Видно, сильно в тебе ослабла гайка, коли ти людей не можеш переждати! Куди? Куди?.. Ах ти, балда — новий рік! — задерши носика й поблискуючи голубими в пухнастих віях очима, кричала вона водієві вантажної машини. Водій саме для того, щоб люди схлинули, зупинив машину напроти хвіртки.

На машині було повно майна міліції під охороною кількох міліціонерів.

—   Он вас скільки поналазило, блюстителі! — зрадівши з цього нового приводу, закричала Любка.— Нема того, щоб народ заспокоїти, самі — фіть!..— І вона зробила не­повторний рух своєю маленькою ручкою й свиснула, як хлопчисько.

—   І чого дзвонить, дурна! — ображений цією явною несправедливістю, огризнувся з машини міліцейський на­чальник, сержант.

Але, видно, він зробив це на лихо собі.

—   А, товаришу Драпкін! — привітала його Любка.— Звідки це ти взявся, червоний витязю?

—   Замовкнеш ти чи ні?..— визвірився раптом «черво­ний витязь», вдавши, ніби хоче вистрибнути.

—   Та не вистрибнеш, побоїшся відстати! — не піднося­чи голосу й нітрохи не сердячись, сказала Любка.— Щасливої дороги, товаришу Драпкін! — І вона м'яким не­дбалим рухом маленької руки напучувала міліцейського на­чальника, який аж почервонів од люті, але й справді, так і не вистрибнув з машини, що вже рушила.

Стороння людина, чуючи такі її висловлювання, при такім її вигляді і при тому, що вона спокійно лишалась на місці, коли все довкола тікало, могла б вважати її за най­лютішу «контру», яка дожидає німців і кепкує з нещастя радянських людей, коли б не цей простодушний дитячий вираз її голубих очей та коли б її репліки не були спря­мовані переважно до тих людей, які їх насправді заслу­жили.

—   Гей, ти, в капелюсі! Дивись-но, скільки на жінку на­валив, а сам порожній ідеш! — кричала вона.— Жінка в тебе он яка маленька. А ще капелюх надів!.. Горе мені з тобою!..

—   Ти чого це, бабусю, нищечком колгоспні огірки їси? — кричала вона до старої на возі.— Думаєш, Радян­ська влада відходить, то вже тобі й одвіту держати нема перед ким? А бог на небі? Він, думаєш, не бачить? Він усе бачить!..

Ніхто на її репліки не звертав уваги, і вона цього не могла не помітити,— схоже було, що вона відновлює спра­ведливість для власної розваги. її безстрашність і спокій так сподобались Улі, що Уля відчула вмить довіру до цієї дівчини й звернулась просто до неї:

—   Любо, я комсомолка з Первомайки, Уляна Гро­мова. Скажи мені, з чого це все почалося?

—   Звичайно... — охоче відповіла Любка, приязно звер­нувши голубі сяючі й зухвалі очі на Улю.— Наші залиши-'ли Ворошиловград, залишили ще на світанку. Був наказ «евакуюватись негайно всім організаціям...

—   А   райком   комсомолу? — збентежено   спитала   Уля.

—   Ти чого ото, облізлий, дівчинку б'єш? У, злидень! От вийду, всиплю тобі! — тоненьким голоском зарепету­вала Любка до якогось хлопчиська в юрбі.— Райком ком­сомолу? — перепитала вона.— Райком комсомолу, він як і слід в авангарді, він іще на світанку виїхав... Ну чого ти, дівчино, очі вирячила? — сердито сказала вона Улі. Але раптом глянула на Улю і, зрозумівши, що діялось у тої в душі, усміхнулась: — Я шутю, шутю... Ясно, звеліли йому, ₀т він і виїхав, не втік. Розумієш?

—   А як же ми? — зненацька сповнюючись уся мсти­вим почуттям, гнівно спитала Уля.

—   А ти, значить, теж виїзди. Команду таку ще зран­ку дали. Де ж ти була зранку?

—   А ти? — просто в вічі спитала Уля.

—   Я?..— Любка помовчала, і розумне обличчя її рап­том набрало стороннього, байдужого виразу.— А я ще по­дивлюся,— сказала вона уникливо.

—   А ти хіба не комсомолка? — наполегливо допиту­валась Уля, і її великі чорні очі з сильним і гнівним ви­разом на мить зустрілися з примруженими, насторожени­ми очима Любки.

—   Ні,— сказала Любка, трохи стиснувши губи, й од­вернулась.— Татку! — скрикнула вона і, одчинивши хвір­тку, побігла на своїх високих каблуках назустріч групі людей, які, помітно вирізняючись серед юрби, що зля­кано й з якоюсь несподіваною пошаною розступалась пе­ред ними, йшли сюди, до цього дому.

Попереду йшли директор шахти № 1-біс Валько, кре­мезний, голений чоловік років п'ятдесяти, в піджаку й чо­ботях, з обличчям похмурим і чорним, як у цигана, та ві­домий усьому місту знатний вибійник тої ж шахти Григо­рій Ілліч Шевцов. За ними йшли ще кілька шахтарів та двоє військових. А позаду, на відстані, сунула збірна, з різних людей, юрба цікавих: навіть у найнезвичайніші й найтяжчі моменти життя серед людей знаходяться про­сто цікаві.

Григорій Ілліч та інші шахтарі були в спецівках, з від­кинутими башликами. їхня одежа, обличчя, руки були всі У вугіллі. Один з них через плече ніс важкий моток елек­тричного кабеля, другий — ящик з інструментами, а в ру­ках у Шевцова був якийсь дивовижний металевий апарат ^;і кінцями оголеного дроту, що стирчали з нього.

Вони йшли мовчки і немов боялись зустрітися очима ³ ким-небудь з натовпу і один з одним. Піт, лишаючи борозни, котився по їхніх вимазаних вугіллям обличчях. І обличчя в них були такі змучені, немов ці люди несли на собі надмірний тягар.

І Уля раптом зрозуміла, чому всі на вулиці заздале­гідь злякано розступались,— вся дорога була перед ними ^вільна. Це були люди, які власними руками висадили ⁸ повітря шахту № 1-біс — гордість Донецького басейну.

Любка підбігла до Григорія Ілліча, взяла його за темну жилаву руку своєю маленькою білою ручкою, яку він] зразу міцно стис, і пішла поряд з ним.

Тим часом шахтарі на чолі з директором шахти Валь­ком та Шевцовим підійшли до хвіртки і з явним полег­шенням скинули через парканчик у палісадник, просту на квіти, речі, які вони несли,— моток кабеля, ящик з ін­струментами і цей чудний металевий апарат. І стало ясно, що всі ці квіти, посаджені з такою любов'ю, як і все те життя, при якому можливі були й ці квіти й багато чого | іншого,— все це вже скінчилось.

Люди скинули все те і трохи постояли, не дивлячись один на одного, в якомусь збентеженні.

—   Ну що ж, Григорію Іллічу, збирайся швидше, ма­шина вже готова, людей ось посаджу і всім гамузом пс тебе,— сказав Валько, не зводячи на Шевцова очей з-го',2 широких брів, що зрослись, як у цигана.

І він у супроводі шахтарів та військових поволі пішо,.в далі вулицею.

Біля хвіртки лишились Григорій Ілліч з Любкою, яку він ще тримав за руку, і старий шахтар з прокуреними | до жовтизни, рідкими, наче вискубаними вусами й борід­кою, вкрай висохлий і цибатий. І Уля, на яку вони не звер­тали уваги, теж стояла поряд, начебто з'ясувати, що її мучило, вона могла тільки тут.

—  Любов Григорівно, кому сказано? — сердито мо­вив Григорій Ілліч, поглянувши на дівчину, не випускаю­чи, проте, її руки.

—   Сказала,  не  поїду,— похмуро  озвалась Любка.

—   Не дурій, не дурій,— помітно хвилюючись, тихо сказав Григорій Ілліч.— Як можеш ти не їхати? Комсо­молка...

Любка, спалахнувши, підвела очі на Улю, але в лиці її зразу виник непокірливий, навіть зухвалий вираз.

—   Комсомолка без року тиждень,— сказала вона, сту­ливши губи.— Кому я що зробила? І мені теж нічого не зроблять... Мені матір жалко,— додала вона тихо.

«Зреклась комсомолу!» — раптом подумала з жахом Уля. Але в ту ж мить думка про власну хвору матір жа­ром відгукнулася в грудях її.

—   Ну, Григорію Іллічу,— таким страшним низьким голосом, що дивно було, як він виходить з такого висхло-го тіла, сказав старий,— настала пора розлучатись... Про­щай...— і він прямо подивився в обличчя Григорієві Іллі­чу, що стояв перед ним, схиливши голову.

Григорій Ілліч мовчки стягнув кепку з голови. У нього було світло-русяве волосся й худе, з глибокими подовж­німи борознами, обличчя літнього російського робітни­ка, з голубими очима. Хоч він був уже й не молодий шодягнений був у цю незграбну спецівку, а обличчя та руки його були у вугіллі, почувалося, що він статурний Я? міцний,   і   красивий   старовинною  російською  красою.

—   А може, наважишся^ з нами? Га? Кіндратовичу? — спитав він, не дивлячись ада старого й помітно конфу­зячись.

—   Куди ж нам із старою? Нехай уже нас наші діти з Червоною Армією визволяють.

—   А старший твій що ж? — спитав Григорій Ілліч.

—   Старший? Про нього що ж і говорити,— похмуро мовив старий і махнув рукою з таким виразом, ніби хотів сказати: «Адже ти й сам знаєш мою ганьбу, навіщо ж питаєш?» — Прощай, Григорію Іллічу,— печально сказав ь'ін і простяг Шевцову висхлу кощаву руку.

Григорій Ілліч подав свою. Але, видно, щось вони ще не договорили і, тримаючи один одного за руку, ще тро­хи постояли.

—   Так... що ж... Моя стара і, бач, дочка теж лиша­ються,— поволі говорив Григорій Ілліч. Голос йому рап­том урвався.—Як це ми її, Кіндратовичу?.. Га?.. Красу­ню нашу... Всієї, можна сказати, країни годувальницю... Ех!..— раптом незвичайно тихо видихнув він із самої гли­бини душі, і сльози, блискучі й гострі, як кристали, ви­пали на його вимазане вугіллям обличчя.

Старий, хрипко схлипнувши, низько похилив голову. І Любка заплакала ридма.

Уля, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози безсилої люті, що душили її, побігла додому, на Перво-майку.