Супроводжував її величезний на зріст ведмедкуватий дід з місцевих,— всі називали його «старий Хома». На початку походу, коли Катерина Павлівна і старий Хома ще мали змогу перемовитись двома-трьома словами, Катя встигла з'ясувати, що прізвище його Корнієнко, що він один із численних Корнієнків, перших українських ста­рожилів у тутешньому степу і, як усі Корнієнки, пере­буває в далекій рідні з Гордієм Корнієнком.

Потім розмовляти вже було не можна.

Йшли вони цілу ніч — то глухими дорогами, то прямо степом. Сніг іще тільки вкрив поля, йти було неважко. Інколи то по північному, то по південному обріях ляга­ло світло фар і миттю щезало. Там, далі на північ і на південь, пролягали великі грейдерні дороги. Хоч і дале­ко це, було чути рух машин по них. Десь там, на півдні, відходили німецькі частини, розбиті в районі Міллерова, а як трохи на північ, то там відходили частини від Баран-никівки — першого населеного пункту Ворошиловград-ської області, взятого нашими військами.

Катерина Павлівна й старий Хома йшли на схід, але часто міняли напрям, обминаючи села та укріплені пунк­ти в степу. Шлях видався Каті надзвичайно довгим, і все-таки вони ближче та ближче підходили до району боїв: усе чутніші ставали тяжкі зітхання гармат і ясніш по­значались їх спалахи то там, то тут по обрію. Перед сві­танком зачав сіятись дрібний, сухий сніжок, приглушив усі звуки, і нічого не стало видно.

Катя йшла в стоптаних біженських валянках, з полот­няною торбою за плечима, оповита снігом. І все довко­ла—і величезний дід Хома в шапці з настовбурченими, але не зав'язаними хутряними вухами, що розпадались на два боки, і шурхіт кроків, і цей сніг, що мигтів перед очима,— все здавалось примарним. Душа Катина порину­ла в напівдрімоту, в напівсон. Раптом вона відчула під ногами твердий грунт. Старий Хома спинився. Катя на-^' близила до нього обличчя своє, і щось одразу штовхнуло їй у серце: тут вони мали попрощатись.

Старий Хома з виразом ласкавим і заклопотаним вдивлявся в її обличчя, а темна рука його вказувала вздовж степової дороги, на яку вони вийшли. Катя погля­нула за його рукою. Вже світало. Старий великими ру­ками взяв її за плечі, обняв і гаряче прошепотів, лоскочу-чи вуха та щоку вусами й бородою:

—   Не більше як сажнів двісті. Ви чуєте мене?

—   Прощайте,— шепнула вона у відповідь. Пройшовши трохи по дорозі,  вона озирнулась: Хома

Корнієнко ще стояв на  шляху.  Катя зрозуміла,  що ста­рий буде стояти доти, поки вона не зникне з-перед його очей. І справді, одійшовши метрів п'ятдесят, вона ще змогла розпізнати його силует,— кремезний дід стояв, завіяний снігом, схожий на Діда Мороза. А коли вона озирнулася втретє, старого Хоми вже там не було.

Це було останнє село, де Катя могла сподіватись на допомогу своїх людей,— далі треба було пробиратись, на­діючись тільки на себе. Сільце лежало позад висунутих на схід високих укріплень, які являли собою тільки час­тину нашвидку створеної тут німцями оборонної лінії. В найзручніших будинках, як сказав Каті Йван Федоро­вич, оселились офіцери й штаби невеликих підрозділів, що займали укріплені пункти.

Іван Федорович попереджав дружину, що становище її може ускладнитись, якщо до її приходу село буде заха­ращене частинами, вибитими з німецького оборонного рубежу по річці Камишній. Річка ця, що впадає в річку Деркул, притоку Дінця, тече з півночі на південь, непода­лік од межі Ростовської області, майже паралельно до за­лізниці Кантемировка — Міллерово. В одне з сіл, розта­шованих коло річки Камишної, і мала вийти Катерина Павлівна, щоб там чекати наших.

Крізь павутиння снігу Катя вздріла силует ближньої хати, звернула з дороги й пішла полем, обходячи село, не спускаючи з ока стріх. їй сказали, що її хата третя по порядку. Ставало все світліше. Катя підійшла до мале­сенької хатки й припала до затуленого віконницею вік­на. В хатинці було тихо. Катя не постукала, а пошкряба­ла, як її навчили.

Довго їй ніхто не відповідав. Серце дуже калатало. Згодом тихо з хатки відгукнувся голос — голос підлітка. Катя пошкрябала ще раз. Малі ноженята протупали по долівці, двері одчинились, і Катя ввійшла.

В хаті було зовсім темно.

—   Звідкіля ви? — тихо спитав дитячий голос. Катя сказала умовну фразу.

—   Мамо, чуєте? — покликав хлопчик.

—   Тихо...— пошепки озвався жіночий голос— Хіба ж ти не розумієш по-руському? То ж руська жінка, хіба ти не чуєш? Ідіть сюди, сідайте на ліжко. Покажи, Сашко...

Хлопчик змерзлою рукою взяв теплу, нагріту в рука­виці руку Катерини Павлівни й потяг Катю за собою.

—   Підожди, я кожушок скину,— сказала вона.

Але жіноча рука, простягнена назустріч, перейняла Катину руку з руки підлітка й потягла на себе.

- Сідайте так. У нас холодно. Ви німецьких патрулів не бачили?

—   Ні.

Катерина Павлівна скинула торбу, зняла хустку, стру­сила, потім розстебнула кожушок і, придержуючи за по­ли, обтрусила його на собі і тільки тоді сіла на ліжко по­ряд з жінкою. Хлопчик ледве чутно сів з другого боку і,— Катя сприйняла це материнським чуттям,— припав до матері, до її теплого тіла.

—   Німців багато в селі? — спитала Катя.

—   Не так уже й багато. Вони тепер і не ночують ту­течки,   а  більше  там,  у льохах.

—  Льохах...— посміхнувся хлопчик.— У бліндажах!

—  А все одно. Тепер, кажуть, має прийти підмога до них,   тут  ось  триматимуть   фронт.

—   Скажіть, вас Галиною Олексіївною звуть? — спита­ла  Катя.

—  Звіть Галею, я ще не стара, Галя Корнієнкова. Так і казали  Каті, що вона потрапить іще до одних Корнієнків.

—   Ви до наших ідете? — тихо спитав хлопчик.

—  До наших. Пройти туди можна?

Хлопчик помовчав, потім сказав з загадковим виразом:

—  Люди  проходили...

—  Давно? Хлопчик  не  відповів.

—   А  як  мені   звати  вас? — спитала  жінка.

—   За  документом — Віра...

—   Віра так Віра,— люди тут свої, повірять. А хто не повірить, нічого не скаже. Може, і є такий дурний, хто виказав би вас, та хто ж тепер насмілиться? — зі спокій­ною усмішкою сказала жінка.— Всі знають, скоро наші прийдуть... Розбирайтесь, лягайте на ліжко, а я вас укрию, щоб тепло було. Ми з сином удвох спимо, то нам тепло...

—  Я вас зігнала?! Ні, ні,— жваво сказала Катя,— ме­ні хоч на лаві, хоч на долівці, все одно я спати не буду.

—   Заснете.   А  нам  однаково  вставати.

У хаті справді було дуже холодно,— відчувалося, що в ній не палено всю зиму. Катя вже звикла до того, що в хатах при німцях не палять, а їжу — нехитру юшку, або кашу, або картоплю — люди варять нашвидку — на трісоч­ках,   на   соломці.

Катя скинула кожушок, валянки й лягла. Хазяйка на­крила її стьобаною ковдрою, а зверху кожушком, І Катя не   помітила,   як   заснула.

Розбудив її страшний гучний удар, який вона вві сні не так сприйняла на слух, як відчула всім тілом. Ще ні­чого не розуміючи, вона підвелась на ліжку, і в цю мить ще та ще кілька вдарів-вибухів струсонули повітря, весь навколишній світ. Катя почула густе ревіння моторів,— літаки промчали низько над селом один за одним і зразу набрали висоту по неймовірній кривій. Катя не те що зро­зуміла, вона просто пізнала по звуку, що це наші ІЛи.

—   Наші! — вигукнула вона.

—   Так, то наші,— стримано мовив хлопчик, що сидів на  лаві  біля  вікна.

—   Сашко, одягайся, одягайтесь і ви, Віро, чи як вас! Наші-бо, наші, а як дадуть — не встанеш! — говорила Га­ля, стоячи посеред хати з полиновим віником у руці.

Хоч у хаті й було холодно, Галя стояла на долівці бо­са, з оголеними руками, і хлопчик також сидів роздяг­нений.

—   Нічого вони не дадуть,— сказав хлопчик з усвідом­ленням своєї вищості над жінками,— вони по укріплен­нях  б'ють.

Він сидів, підібгавши під лаву схрещені босі ніжки, щуплий хлопчик з  серйозними  очима дорослої людини.

—   Наші  и — в таку  погоду! — гаряче  казала  Катя.

—   Ні, то з ночі заліпило,— заперечив хлопчик, пі­ймавши її погляд, звернений до вкритих памороззю ши­бок.— Погода гарна, сонця немає, а сніг уже не йде...

Звикнувши, бувши вчителькою, справу мати з підлітка­ми його віку, Катя відчувала, що хлопчик цікавиться нею і що йому хочеться, щоб вона звернула на нього увагу. Але хлопчикові було таке властиве й почуття гідності, що ні в жестах, ні в інтонаціях він не дозволяв собі такого, що можна було б сприйняти як нескромність.

Катя чула несамовиту трель зенітних кулеметів десь перед селом. Хоч яка була вона збентежена, вона не мог­ла не відзначити, що німці ще не мають тут зенітної арти­лерії. Це означало, що ця лінія укріплень тільки тепер зненацька стала важливою лінією оборони.

— Швидше б уже приходили! — казала Галя.— У нас і льоху нема. Коли наші відступали, ми від німецьких самольотів до сусід бігали в погріб, а то — просто в по­ле,— полягаємо в бур'ян чи в межу, вуха позатуляємо й ждемо...

Нові бомбові удари — один, другий, третій — струсо­нули хатинку , і знову наші літаки, ревучи, промчали над селом і шугнули в височінь.

— Ой рідненькі ж ви мої! — гукнула Галя і, сівши на впочіпки,   затулила   вуха   долонями.

Ця жінка, що присіла навпочіпки, почувши літаки, була хазяйкою головної квартири партизанів цього райо­ну. Через квартиру Галі Корнієнко йшов головний потік тих, що тікали з полону, чи солдатів Червоної Армії, що виходили з оточення. Катя знала, що Галин чоловік заги­нув при самому початку війни і що двоє маленьких дітей її померли від дизентерії в час окупації. Було щось дуже наївне й дуже людське в цьому мимовільному русі Галі — стати нижчою, сховатись від небезпеки, бодай заткнувши вуха, щоб не чути. Катя, кинувшись до Галі, обняла її:

—   Не бійтесь, не бійтесь!..— вигукнула Катя з по­чуттям.

—  А я й не боюсь, та немов жінці так годиться...— Галя підняла до неї спокійне обличчя в темних родимках і   засміялась...

У цій хатинці Катерина Павлівна пробула цілий день. Потрібна була вся її витримка, щоб досидіти до темноти,— так хотілось мерщій вийти назустріч нашим. Цілий день наші ІЛи, супроводжувані винищувачами, обробляли укріплення перед селом. ІЛів було небагато,— судячи з усього, дві трійки. Вони робили по два-три заходи, а відбомбившись, повертались на зарядку, заправку й при­літали знов. Так вони працювали з тієї вранішньої годи­ни, коли розбудили Катю, аж до настання темноти.

Цілий день точились над селом повітряні бої між на­шими винищувачами та месерами. Інколи чути було, як проходили з гудінням, дуже високо, радянські бомбарду­вальники на якісь далекі рубежі оборони німців. Во­ни, мабуть, бомбили укріплення на річці Деркул, яка впадає в Донець коло бази Митякинського загону, де в глиняній печері, завалений, стояв газик Івана Федо­ровича.

Кілька разів протягом дня пролітали німецькі штурмо­вики й скидали бомби десь поблизу, можливо, за річкою Камишною. Звідти весь час було чути гуркіт важкої арти­лерії.

Одного разу безладна артилерійська стрілянина зайшла і в близькій смузі, за німецькими укріпленнями, куди ле­жав тепер шлях Катерини Павлівни. Стрілянина виникла і начебто віддалік, а потім наблизилась і десь уже зовсім І поряд, дійшовши апогею, раптом стихла. Надвечір вона знов розгорілась, ця стрілянина, снаряди розривались пе- І ред самим селом. Протягом кількох хвилин, відповідаючи, били німецькі гармати, били так часто, що в хаті не мож­на  було  розмовляти.

Катерина Павлівна та Галя значуще переглядались. І тільки маленький Сашко все дивився перед собою з за­гадковим виразом.

Ці бої в повітрі і артилерійська стрілянина змусили жителів поховатись по хатах та льохах і врятували Кате­рину Павлівну од відвідувачів. А німецькі солдати були, нидно, заклопотані своїм ділом. Здавалося, що село по­рожнє, і лише в оцій хатині живуть вони троє — дві жін­ки й хлопчик.

Що менше лишалось часу до тієї вирішальної, а може, й згубної хвилини, коли Катя мусила виступити, то важ­че їй було володіти собою. Вона випитувала в Галі по­дробиці дороги, яку мала пройти, і чи зможе хто-небудь показати їй дорогу, а Галя тільки говорила:

—   Не тривожте себе, спочивайте. Встигнете ще натривожитись.

Мабуть, Галя й сама нічого не знала, а просто жаліла її, і це тільки посилювало Катину збентеженість. Але як­би хто-небудь сторонній зайшов зараз до хати й загово­рив  з  Катею,  не  здогадався  б  про її переживання.

Сутінки стали густіші, і перестали вже кружляти ІЛи, і замовкли зенітні кулемети. Все стихло довкола, і тільки в далекому безмірному просторі все ще тривало своє не­зрозуміле трудове, бойове життя-боротьба. Маленький Сашко спустив свої схрещені під лавою ноги у валянках, в які він усе-таки взувся вдень, підійшов до дверей і мов­чки став напинати на себе латаний кожушок — колись білої,  а тепер  брудної  шкіри.

—   Пора вам, Вірочко,— сказала Галя,— саме час. Во­ни, чорти, ляжуть тепер трошки спочити. А із своїх до нас може зайти хто-небудь, краще буде, щоб вони вас не ба­чили.

В  сутінках трудно було розгледіти її обличчя,  голос звучав глухо.

—   Куди хлопчик збирається? — спитала Катя з неви­разним тривожним почуттям, що спалахнуло в ній.

—   Нічого, нічого,— похапцем сказала Галя. Вона рвуч­ко забігала по хаті, допомагаючи одягтись Каті й синові.

На мить Катин погляд з материнським виразом спи­нився на блідому личку Сашка. Так ось хто був той зна­менитий провідник, який протягом п'яти місяців окупації проводив через усю глибину ворожих укріплень,— прово­див  і  поодинці,  і  групами,   і   цілими   загонами,— сотні, а може, й тисячі наших людей! А хлопчик уже не дивився на Катю. Він надягав свій кожушок і всіма рухами нена­че говорив: «Багато було в тебе часу подивитись на мене, так ти не догадалась, а тепер ти краще мені не заважай».

—   Ви трохи зачекайте, а я вийду початую і вам ска­жу.— Галя допомогла Катерині Павлівні просунути руки, що не гнулися в рукавах кожушка, за лямки і поправила торбу на її спині.— Попрощаймося ж, бо потім не буде коли.  Дай  бог  вам  щастя...

Вони поцілувались, і Галя вийшла з хати. Катя вже не дивувалася, що мати не приголубила сина, навіть не по­прощалася з ним,— тепер Катя вже ні з чого не дивува­лась. Вона розуміла, що слова «вони звикли» тут ні до чого. Сама вона, Катя, не вдержалась і поцілувала б, при­душила б в обіймах свого хлопчика, коли б судилось про­воджати його на таке смертельно небезпечне діло. Але Катя не могла не погодитися з тим, що Галя робить пра­вильніше. І, мабуть, коли б Галя вчинила інакше, малень­кий Сашко ухилився б від її ласки, навіть сприйняв би во­роже її, бо материнська ласка могла тепер тільки розм'як­шити  його.

Катя почувала себе ніяково наодинці з Сашком. Бо розуміла: все, що скаже, прозвучить фальшиво. Але все-таки не витримала й сказала вельми діловим тоном:

—  Ти далеко не ходи, а тільки покажи мені, де про­йти поміж тими укріпленнями. Далі я дорогу знаю.

Сашко мовчав і не дивився на неї. А тут і Галя прочи­нила двері  й  пошепки  сказала:

—   Ідіть, нема нікого...

Була похмура, тиха, не дуже холодна й темна ніч,— либонь, місяць стояв за пеленою зимового туману, та й від   снігу було  видніше.

Сашко — не в шапці, а в дуже поношеному й надто ве­ликому для нього пожмаканому картузі, без рукавиць, у валянках — пішов не озираючись просто в поле. Видно, він добре знав, що мати не підведе: сказала «нема ніко­го»,— отже,  нікого й нема.

Хвиляста лінія пагорбів, через яку вони мали пройти, витягнена з півночі на південь, була вододілом поміж річ­кою Деркулом та її притокою Камишною. Село лежало в низинці між невисокими двома відрогами, що тяглися в степ у напрямі Деркулу, потроху знижуючись і злива­ючись зі степом. Сашко йшов просто полем геть від села, щоб перетяти один із цих відрогів. Катя зрозуміла, чом взяв Сашко цей напрям:  хоч як мало здіймався над степом відріг,— коли вони зайшли за нього, їх уже не мож­на було бачити з села. Перебравшись на другий бік від­рога, Сашко повернув уздовж нього на схід. Тепер вони йшли   перпендикулярно   до лінії   пагорбів   з   німецькими укріпленнями.

Відтоді, як вони вийшли, Сашко ні разу не озирнувся, чи не відстала його супутниця. Вона покірно плентала за ним. Вони йшли тепер по негустій стерні, що стирчала з неглибокого снігу,— низинкою такою ж, як і та, де лежа­ло село. Як і минулої ночі, добре чути було, як метушать­ся німецькі війська, відступають по грейдерних дорогах, десь до села на південь і на північ. Гармати гупали вже не так часто, але гучніше й дужче на південному сході, коло Міллерова. Десь далеко, чи не над річкою Камиш­ною, повисали лампи німецьких освітлювальних бомб. Це було так далеко, що мертвотне світло їхнє тільки вид­ніло звідси, але не розсіювало сутіні. Коли б таку лам­пу підвісити над однією з невеликих висот попереду, Катю й Сашка стало б видно тут як на долоні.

М'який сніг безшумно злягався під ногами, чути було тільки, як шарудять по стерні валянці. Потім стерня скін­чилася. Сашко озирнувся, подав рукою знак підійти. Коли Катя наблизилась, він сів навпочіпки й показав, що вона має вчинити так само. Вона просто сіла на сніг у своїм кожушку. Сашко хутко вказав пальцем на неї й на себе і провів по снігу рису, спрямовану на схід. Кисті його рук були сховані рукавами кожушка, він випростав їх і швидко нагріб гостру грядку снігу — впоперек тільки-но проведеної лінії. Катя зрозуміла, що він накреслив лінію їхнього шляху і перешкоду, яку належало їм подолати. Потім він забрав жменьку снігу з грядки в одному місці та жменьку в другому, зробивши немовби два проходи в грядці, позначив кісточками пальців пункти укріплень по обидва боки проходів і провів лінію спочатку через один прохід, потім через другий. Катя зрозуміла, що він показує дві дороги далі.

Катя всміхнулася, згадавши суворовський вираз: кожен солдат повинен розуміти свій маневр. В очах цього десяти­літнього Суворова вона, Катя, була його єдиним солда­том. Вона кивнула головою, що, мовляв, зрозуміла «свій маневр»,  і  вони  рушили.

Вони тепер ішли в обхід у північно-східному напрямі. Так вони добрались до густого плетива з колючого дро­ту. Сашко подав знак, щоб Катя лягла, а сам рушив по­над  дротом.   Незабаром  хлопця   не   стало   видно.

Перед Катею простяглась лінія дротяних загороджень приблизно рядів у дванадцять. Лінія була стара, дріт уже заіржавів,— Катя навіть помацала його. Тут не було ні­яких слідів роботилів. Треба думати, що лінію німці спорудили проти партизанів: вона захищала пагорб з ти­лу  і   пролягала   далеко   від   головних  укріплень.

Давно вже не зазнавала Катя такої муки дожидання. Час минав, а Сашко не повертався. Минула година, дру­га, а хлопчик не йшов. Але за нього чомусь Катя не бо­ялась: це був хлопчик-воїн, на якого можна було зві­ритись.

Вона так довго лежала без руху, що її почала пройма­ти остуда. Катя ворочалася з боку на бік, нарешті не ви­тримала й сіла. Ні, нехай маленький Суворов осудить її, але, якщо вже він покинув її так надовго, вона спро­бує хоч би оглянути місцевість. Коли хлопчик пішов, а не поповз, то вона також може трошки походити зігнув­шись.

Ледве вона відійшла кроків на п'ять, як нараз побачи­ла щось таке, від чого її пройняв дрож — від радісної не­сподіванки. Перед нею зяяла нерівна воронка від снаря­да. Снаряд розірвався зовсім недавно, вивернувши чорну землю і розбризкавши її по снігу. Це була вирва саме від снаряда, а не від бомби, скинутої з літака. Це зразу мож­на було зрозуміти з того, як лягла вивернута земля,— більше на один бік, і саме на той бік, звідки прийшли Сашко і Катя. І, видно, Сашко звернув на це увагу, він обійшов воронку перед тим як іти далі,— так показували сліди.

Катя блукала поглядом по снігу, шукаючи інших воро-нок, їх не було — принаймні близько біля Каті. Невимов­ний, зовсім особливого роду неспокій опанував її. Це мог­ла бути вирва лише од нашого снаряда. Але це не була вирва од снаряда дальньобійної важкої артилерії, цю зем-^ лю викинув снаряд гармати середнього калібру,— наші стріляли не з такої вже й далекої відстані. Мабуть, це був слід — один із слідів тої запеклої артилерійської стрілянини, яку чули вони втрьох у Галиній хатинці над­вечір.

Наші близько! Вони — поряд! Якими словами виповіс­ти почуття жінки, що п'ять місяців прожила далеко /від дітей своїх, у безугавній боротьбі, страшній, з невгамов--ною мрією про ту хвилину, коли скроплена кров'ю Лю' дина в шинелі ступить на зневажену ворогом рідну її зем­лю й розкриє братні обійми? З якою силою рвонулася змучена її душа до неї, до Людини, котра була їй в ту хвили­ну ближча, як муж чи брат!

Вона почула м'яке ступання валянок по сиігу, і Саш­ко підійшов до неї. В першу мить вона й не зауважила, що його кожушок спереду, і коліна, і валяріки — не в сні­гу, а в землі,— хлопчик ішов, засунувши руки в рукава, мабуть, йому довелось довго повзти і він змерз. Жадібно втупила вона зір свій у його обличчя — що ж несе він їй? Але обличчя хлопчика під цим великим картузом, що сповз на вуха, було безтрепетне. Він лише випростав із рукавів кисті рук і подав знак заперечення: «Тут пройти не можна».

Цей знак приголомшив її. Хлопчик поглянув на во­ронку, а потім на Катерину Павлівну, очі їх зустрілись, і хлопчик раптом усміхнувся. Мабуть, вигляд цієї ворон-ки раніше справив на нього таке ж враження, як тепер на неї. Він зрозумів усе, що діється з Катериною Павлівною, і усмішка його сказала: «Дарма що тут пройти не можна, ми пройдемо в іншому місці».

їхні взаємини вступили в нову фазу,— вони зрозумі­ли одне одного. Вони, як і доти, не промовляли й слова, але  вони  заприязнились.

Вона подумала, як він там повз, упираючись у мерзлу землю тонкими голими руками. Але хлопчик не дав собі спочити жодної хвилини. Він поманив Катю за собою й пішов назад по їхньому старому сліду.

Важко було б визначити почуття, яке ворухнулося в Каті до цього хлопчика. То було почуття товариства, по­чуття довіри, послуху, поваги. Заразом то було й почут­тя материнства. То були всі ці почуття, зілляті разом.

Вона не стала розпитувати, що не дало їм тут пройти. Вона й на мить не мала сумніву, що він повернув не до­дому, а веде її кружним шляхом до другого проходу че­рез укріплення. Вона йому не запропонувала своїх рука­виць зігріти руки, бо знала ~- він не візьме.

Незабаром вони знову звернули на північ, потім на північний схід і знову вийшли до дротяних загороджень, які оперізували основу вже другого пагорба. Сашко ку­дись подався знов, а Катя ждала й ждала. Нарешті він з'я­вився, ще більше перемазаний землею, з цим напущеним на вуха картузом і кистями рук, всунутими в рукава. Ка­тя дожидала його, сидячи на снігу. Він наблизив своє об­личчя, підморгнув їй одним оком і всміхнувся.

Вона все-таки запропонувала йому свої рукавиці, але він   одмовився.

Те, що iq здавалось найтруднішим, виявилось наспра ді, як це часто буває в житті, навіть не легким, а непомі ним. Так, вона просто не помітила, як вони пройшли мі двома укріпленими пунктами. Це було найпростіше з усь го, що їй довелось пережити в цім поході! І тільки поті вона зрозуміла, чому це відбулося так просто. Навіть не могла вона пригадати, чи довго йшли, а потім — повзли. Вона пам'ятала тільки, що вся ця місцевість була переора­на навиворіт у результаті денної роботи ІЛів, і пам'ята­ла вона це тому, що її кожушок, валянки й рукавиці, коли Сашко й Катя вийшли в поле, теж були перемазані зем­лею, як у Сашка.

Потім вони ще досить довго йшли по цьому широкому горбкуватому полю, по чистому снігу. Нарешті Сашко спинився, обернувся, дожидаючи Катю.

— Дорога ось де буде. Бачите чи ні? — пошепки ска­зав   він   і  простяг руку.

Він показував їй, як вийти на ґрунтову дорогу, котра зв'язувала село, що з нього вони вийшли, з хутором, че­рез який лежала її дальша путь. Тепер Катя потрапила в ту смугу, де, за картою Йвана Федоровича, було мало німецьких укріплених пунктів, але де, в зв'язку з поквап­ливим відступом німців, мала панувати, за виразом Івана Федоровича, страшенна мішанина. Розрізнені частини, відступаючи, могли будувати в цій смузі тимчасові укріп­лення та вести ар'єргардні бої. В першому-ліпшому місці можна було натрапити на німецькі підрозділи, що відсту­пали, чи на випадково відсталих солдатів. І перший-ліпший із населених пунктів міг несподівано опинитись на передньому краї німецької оборони. Цю частину дороги Йван   Федорович  вважав  за  найнебезпечнішу.

Проте, якщо не вважати на все ту ж саму метушню час­тин, що відступали по грейдерних дорогах, і на канонаду з південного сходу, біля Міллерова, ніщо тут не вказува­ло на ситуацію, змальовану Йваном Федоровичем.

—   Щасти вам,— сказав Сашко, опустивши руку.

Тут ось материнське почуття до нього перемогло всі інші. їй захотілось підхопити його на руки, пригорнути до серця й тримати так довго-довго, заступивши від ціло­го світу. Але, звісно, це могло вкрай зіпсувати їхні сто­сунки.

—   Прощавай. Спасибі тобі.— Вона скинула рукавицю й подала йому руку.

—   Щасти, — знову повторив він.

—   Еге,  я забула,— сказала  Катя  з легким  усміхом.— Чому тим проходом не можна було пройти?

Сашко суворо похнюпився:

—   Фріци ховали своїх. Вели-и-ику яму викопали!..

І жорстока, недитяча усмішка з'явилась на його об­личчі.

Далі Катя йшла озираючись, щоб довше не спускати хлопчика з очей. Але Сашко ні разу не озирнувся і не­забаром   зник у  тьмі.

І тут сталося найсильніше потрясіння, яке на все жит­тя лишилося в її пам'яті. Катя пройшла не більше двох­сот метрів, і здавалось, що вже мала б от-от вийти на до­рогу. Але, ступивши на бугор, вона просто перед собою побачила величезний танк, що стояв за тим бугром, із спрямованим навскоси до її шляху довгим стволом гарма­ти. Дивна, темна, увінчана чимось кулеподібним спору­да на башті танка, яка насамперед упала їй в око, рап­том заворушилась, і виявилось, що це у відкритому люку стоїть танкіст з ребристим шоломом на голові.

Танкіст так хутко наставив проти Каті автомат, що здавалось, він уже чекав на неї з наведеним автоматом, і сказав дуже спокійно:

—  Стійте!

Він сказав це тихо і водночас голосно, сказав владно, але й чемно, бо мав справу з жінкою. Але головне — він сказав це  чистою  російською  мовою.

Катя вже нічого не спроможна була відповісти, і сльо­зи  бризнули  з  її  очей.