В ці історичні місяці — листопад, грудень 1942 року — радянські люди, а особливо ті, хто перебував у глибоко­му тилу в німців, не могли бачити справжніх масштабів події, яка ввійшла в історичну пам'ять народів одним словом-символом: Сталінград.

Сталінград — це не тільки оборона, котра не мала собі рівних в історії,— оборона вузького, притиснутого до Волги клаптя землі в зруйнованому дотла місті,— проти ворога, який зосередив такі величезні сили в такому уні­версальному поєднанні родів зброї і при такому багатстві вдосконаленої техніки, яких не знали жодна з найбіль­ших битв за весь час існування людства.

Сталінград — це великий вияв полководчого генія воє­начальників, вихованих новим, радянським ладом. За гра­нично малий строк, менше ніж півтора місяця, за єдиним струнким задумом, здійсненим у три етапи, на невидано­му обширі приволзьких і донських степів,— радянські війська оточили двадцять дві дивізії і розгромили три­дцять шість дивізій противника. І потрібен був усього ли­ше один місяць, щоб оточеного противника знищити й полонити.

Сталінград — це найкращий доказ організаторського генія людей, породжених новим, радянським ладом. Щоб зрозуміти це, досить уявити собі, які маси людей і воєн­ної техніки прийшли в рух згідно з єдиним планом, з єдиною волею, які людські та матеріальні резерви були збережені й створені, щоб здійснити цей план, яких орга­нізаторських зусиль і матеріальних ресурсів вимагало пе­ресування цих мас до фронту, постачання їм харчів, обмун­дирування, боєприпасів, пального і, нарешті, яку всесвіт­ньо-історичного значення навчальну й виховну роботу проведено, щоб сотні тисяч досвідчених у військовій справі й політично вихованих командирів та воєначаль­ників, від сержантів до маршалів, очолили цей рух і пе­ретворили його на свідомий рух мільйонів озброєних людей.

Сталінград — це вищий показник переваги господар­ства нового суспільства, з його єдиним планом, над ста­рим суспільством, з його анархією. Жодна держава ста­рого типу не змогла б через півтора року після вторгнен­ня в глиб країни багатомільйонної ворожої армії, яку озброювали й постачали промисловість та сільське госпо­дарство більшості країн Європи, після завданих їй, цій державі, немислимих матеріальних руйнувань і спусто­шень,— жодна держава старого типу не змогла б у своїм господарстві розв'язати задачу подібного наступу.

Сталінград — це вираз духовної могутності та історич­ного розуму народу,  визволеного від ланцюгів капіталу,

І цим він увійшов в історію.

Як   і   всі   радянські   люди,   Іван   Федорович   Проценко не міг знати справжніх масштабів події, свідком і учас­ником якої він був. Але, маючи зв'язок по радіо й через живих людей з Українським партизанським штабом та Військовою радою Південно-Західного фронту, котрий мав першим просунутись на територію України, Іван Фе­дорович більше від інших радянських людей, що боро­лись проти ворога на території Ворошиловградської об­ласті, знав про характер і розміри наступальних операцій радянських військ.

Іван Федорович прожив у Ворошиловграді саме стіль­ки, скільки було треба для того, щоб розгорнути діяль­ність усіх чотирьох підпільних райкомів міста. Але на той час, коли одержали повідомлення, що радянські війська прорвали німецький фронт на Середньому Дону, Іван Фе­дорович встиг уже кілька разів змінити своє місцеперебу­вання. З кінця листопада він лишався переважно в північ­них районах області.

Ніхто не підказував Іванові Федоровичу, що він по­винен тепер перебувати саме в цих північних районах. Але простим здоровим глуздом або чуттям він збагнув, що йому тепер важливіше перебувати там, де фронт ра­дянських військ найближче і де найшвидше партизан­ським загонам пощастить увійти в бойову взаємодію з ре­гулярною радянською армією.

Наближалась година, якої Йван Федорович так довго дожидав, година, коли знову можна було зводити дрібні партизанські групи в загони, зугарні на великі операції. Іван Федорович оснувався тепер в одному з сіл Біло-кодського району, в родичів Марфи Корнієнко, де пере­ховувався також визволений з полону гвардії сержант Гордій Корнієнко, Марфин чоловік. Корнієнко створив у селі партизанську групу, яка, крім своїх прямих обов'язків, охороняла Йвана Федоровича від усяких несподіванок. Всіма партизанськими групами Біловодського району ко­мандував директор того самого радгоспу, де працювали влітку учні краснодонської школи імені Горького, дирек­тор, що віддав Марії Андріївні Борц останню вантажну машину для евакуації дітей. Оцьому от самому директоро­ві Йван Федорович дав наказ звести всі групи Біловод­ського району й сформувати загін чоловік на двісті.

Світ не звістили ще про новий могутній наступ радян­ських військ у районі Середнього Дону, коли радист Іва­на Федоровича прийняв шифроване повідомлення про глибокий прорив німецького фронту з північного сходу на дільниці Нова Калитва — Монастирщина, і зі сходу — в районі Боковське, на річці Чир. Водночас Іванові Фе­доровичу передали наказ: кинути всі партизанські сили, які має, на комунікації ворога на північ — до Кантемиров-ки й Марковки, і на схід — до Міллерова, Глибокої, Ка-менська,  Лихої.  Це  був   наказ   Військової  ради  фронту.

—   Настав наш час! — урочисто промовив Іван Федо­рович і обняв радиста.

Вони поцілувались, як брати. Та Йван Федорович на­раз легенько відштовхнув радиста і, як був роздягнений, вискочив з хати.

Стояла ясна морозна ніч, вся в зорях. Останніми дня­ми падав сніг,— дахи будинків, далекі горби тихо дріма­ли під сніговою пеленою. Іван Федорович стояв, не чую­чи морозу, груди йому розпирало, він жадібно вдихав зимове повітря й не стримував сліз, що текли йому з очей і замерзали на щоках.

Іван Федорович згаяв годину, щоб добратись до свого житла. Радиста з апаратом він узяв з собою. Кремезний гвардієць Гордій Корнієнко, тільки-но повернувшися з операції, де знищував поліцейські пости на хуторах, міц­но спав. Одначе сон миттю злетів з нього, як тільки Йван Федорович торкнув його за плече й виклав новини.

—   Біля Монастирщини! — вигукнув Корнієнко, і очі йому загорілись.— Я ж сам з того фронту, я там і в по­лон попав... Через кілька день наші будуть тут,— спом'я­неш моє слово!

Старий солдат крякнув од хвилювання й хутко став одягатись.

Під руку Гордієві Корнієнку віддавались всі північні партизанські групи, і він мусив негайно виступати в ра­йон Марковки — Кантемировки. А сам Іван Федорович у супроводі радиста з апаратом і двох партизанів мав добу­тись до села Городища, де базувався директор радгоспу зі своїм загоном: Іван Федорович розумів, що саме тепер настав час, коли краще бути при загоні.

В ці дні блукань йому беззамінно служила зв'язковою подруга його дружини Маша Шубіна, яку він узяв в Воро-шиловграда. Як він і сподівався, вона виявилась однією з тих стійких, відданих натур, які в житті такі гранично скромні, що потрібне гостре око організатора, щоб зу­міти вибрати їх з маси людей. Та коли вибір падає на них, вони, ці натури, виявляють таку нелюдську працьо­витість, цілковите забуття самих себе, що їм на плечі лягає все практичне виконання розказів їхніх начальни­ків та керівників. Без допомоги таких людей навіть найбільші завдання так би й залишились завданнями, ніколи не стаючи ділом.

Маша Шубіна розучилась відрізняти ніч від дня, так їй було ніколи. Коли б люди, які працювали поряд з нею, спробували б уявити, що ж було найхарактернішим у її житті й роботі, їх вразило б те, що ніхто не тямив, коли вона спить. Якщо вона й спала, то спала так мало, а го­ловне, так непомітно, що здавалось, буцім вона й не спить зовсім.

Душа цієї жінки горіла не видимим нікому величним пафосом роботи. Єдина особиста радість, яка зігрівала їй душу, була радість відчуття, що вона не самотня. Правда, їй не можна було водитися з Катею, її подругою,— з Ка-тею вона була зв'язана тільки через Марфу Корнієнко. Але Маша знала, що краща і єдина її подруга десь близь­ко і що вони працюють для спільної справи. А Йванові Федоровичу Маша була безкорисливо віддана всією ду­шею — за те, що він помітив її серед багатьох і довірив­ся їй. Ось за це довір'я вона могла б віддати за нього життя.

Іван Федорович, увесь захвачений величчю подій, роз­виткові яких він у міру сил сприяв, давав Маші останні розпорядження:

—   У Марфи ти особисто зустрінешся з командиром Митякинського загону. Район його дії — дороги на Гли­боку та Каменськ. Нехай виступає негайно, орудує вдень і вночі, не дає ворогові передихнути. А Каті нехай Марфа скаже, щоб негайно кидала своє вчителювання і — сюди...

—   На цю квартиру? — перепитала Маша.

—   На цю... А ти, не гаючи й години,— до Ксенії Кро­тової.  Дорогу знайдеш?

—   Знайду.

Коли Йван Федорович Машу вводив у коло її обов'яз­ків, він дав їй цю адресу: село Успенка, медпункт, лікар Валентина Кротова. Ксенія, сестра Валентини, працюва­ла тепер по зв'язку між Катериною Павлівною, дружиною Проценка, та всіма райкомами, розташованими на пів­день од Дінця.

—  Ксенії скажеш: район дії — по дорогах на Лиху, Шахти, Новочеркаськ, Ростов, Таганрог,— провадив далі Йван Федорович.— Орудувати вдень і вночі, не давати ворогові передихнути. Скрізь, де фронт підійде близько, захоплювати населені пункти, відвертати ворога на себе... Катина головна квартира, виходить, ліквідується. Головна квартира  буде   в   Марфи.   Пароль   міняю...   Не   забудеш?

- Ні.

Він подумав трохи й сказав:

—   Усе.

—   Все? — Вона звела на нього очі. Запитання її, влас не, було таке: «А я?» Але її очі нічого не виявляли.

Як людина пам'ятлива, Іван Федорович перевірив у го лові своїй, чи не забув чого-небудь, і згадав, що не сказав, як  Маші   бути  далі.

—   Так... Як потрапиш до Ксенії, перейдеш у її розпо­рядження. Працюватимеш по зв'язку з Марфою. Скажи від мене, щоб більше нікуди тебе не посилали...

Маша опустила очі. Вона уявила собі, як зараз піде сама все далі й далі од цих місць, куди не сьогодні-завтра прийдуть наші. Так, через кілька днів там, де стоїть за­раз вона з Іваном Федоровичем, уже не лишиться жодного ворога і вступить у свої права той ясний світ, якого всі вони так довго дожидали, заради якого не щадили життя.

—   Що ж, Машо,— сказав Іван Федорович,— бракує ча­су і мені, і тобі... Спасибі за все...

Він міцно обняв її й поцілував просто в губи. Вона на мить притихла в руках його й не змогла відповісти йому.

Одягнена, як одягались найбідніші жінки в німецькому тилу, вона взяла торбу й вийшла з- хати. Іван Федорович не пішов проводити її. І вона рушила в свою далеку с мотню путь цієї ранньої досвітньої години, рипаючи по^ сніжку, з обличчям немолодим і заразом таким іще діво­чим, непомітна жінка з залізною душею.

А небавом виступив і Йван Федорович зі своєю не-| великою групою. Ранок займався морозний, тихий. Ран­ня сувора зимова зоря проступала крізь мертвотну імлу. Анінайменшого руху — ні на землі, ні в небі,— ні звуку, ні навіть шелестіння вітру не чути було в широкій, скіль­ки сягало око, білій пустелі з плямами чагарників, що сі-ріли де-не-де по низинах балок та схилах горбів. Все спа­ло довкола, вкрите снігом. Все було таке незатишне, бід­не, холодне, безлюдне і, здавалось, лишиться таким наві­ки. А Йван Федорович ішов по цій безкраїй пустелі, і громи перемоги гуркотіли в його широко отвореній душі.

 

Трохи менше п'яти діб минуло поміж тихим ранком, І коли Йван Федорович виступив до загону, і тим пізнім І вечором, коли партизан у підшитому ерзацхутром німець- І кому капюшоні привів до Йвана Федоровича в занехаяну пустку біля Городища його дружину Катю. Громи веле­тенського бойовища, яке мовби розпалось на шматки, страшно стрясаючи повітря й землю, перекочувались по неосяжних просторах цієї землі. І сам Йван Федорович сидів і дивився в прекрасне обличчя дружини своєї, весь чорний од пороху.

Все змішалося, заклекотіло, заблискало навкруг. Но­чами блискавиці ракет і навіть спалахи гармат можна бу­ло бачити за десятки кілометрів. Гримотіло на землі й у не­бі. Розгортались гігантські танкові й повітряні бої. Люди з загону Йвана Федоровича, які знали вже, що назустріч їм рветься танковий корпус, котрий тільки-но дістав зван­ня гвардійського, не могли позбутись ілюзій: здавалось, вони фізично чують скреготіння броні танкових мас, які налітали одна на одну. Свої й ворожі літаки в небі про­креслювали білі спіралі, які годинами непорушно стояли в морознім повітрі.

Тили німецьких частин, змішавшись, сунули по грей­дерних шляхах на захід і південний захід, а незліченні степові дороги всі були під владою Івана Федоровича. Як це буває під час сильної поразки, коли переможець на­вально наступає, всі сили німецької зброї, ще здатні до опору, відбивали цю головну, грізну небезпеку,— не до партизанів   їм   було!

В більших і дрібних населених пунктах, а особливо по берегах річок Камишна, Деркул, Євсуг, які впадають у Північний Донець, де створили зарані тривалі укріплен­ня, а тепер хутко мурувались нові, сиділи німецькі гар­нізони. Довкола кожного з таких укріплених пунктів, на­віть тоді, коли його обходили і він лишався на тереиі ра­дянських військ, розгорталися запеклі, затяжні бої. Ні­мецькі гарнізони бились до останнього солдата: вони ді­стали наказ Гітлера — не відступати, не здаватись. А роз­різнені групи німецьких солдатів та офіцерів, котрі тіка­ли по степових дорогах,— рештки раніш розбитих чи по­лонених частин,— ставали здобиччю партизанів.

Як хутко розгортався наступ радянських військ, можна було бачити з того, що за ці п'ять днів тилові німецькі аеродроми, які протягом кількох місяців стояли сливе по­рожні, перетворились на діючі аеродроми і на них обру­шувалась уся могутня сила радянської авіації. Німецька бомбардувальна авіація далекої дії негайно перебазува­лася в глибокий тил.

Вони сиділи вдвох у занедбаній пустці — Катя, котра тІльки-но  скинула  селянський   кожушок,   ще  рум'яна  від морозу, та Йван Федорович, чорний від безсоння. Чортячії іскри пострибували з одного його ока до другого, і Йван Федорович говорив:

—   Усе робимо, як наказують нам з політвідділу гвар­дійського танкового корпусу, і добре робимо! — І він за-І сміявся.— Катю, викликав я тебе, бо більш нікому не мо­жу я довірити це діло. Догадуєшся яке?

Ще вона відчувала його перші рвучкі обійми й поці­лунки на очах своїх, і очі в неї ще були вологі й сяяли, бо дивились на нього. А він уже не міг говорити ні про що, крім найважливішого, котре цікавило його тепер. І во­на зразу догадалась, навіщо він викликав її. Ні, їй навіть не треба було догадуватись, вона зразу збагнула це, як-тільки побачила його. Не мине й кількох годин, як їй до­ведеться знову покинути його й іти,— вона знала куди. Чому вона це знала, не могла вона й пояснити. Просто вона любила його. І Катерина Павлівна, відповідаючи на його запитання, лише кивнула головою й знов підвела на нього свої вологі, сяючі очі, що були такі прекрасні на її чітко окресленому, обвітреному, трохи навіть суворому обличчі.

Він хутко скочив, перевірив, чи замкнено двері, і витяг з планшета кілька листочків цигаркового паперу, зав­більшки з чверть аркуша.

—   Дивись...— Він обережно розіклав папірці на сто­лі.— Текст, як бачиш, я весь зашифрував. Ну, а карту не зашифруєш.

Справді, аркушики були пописані з обох боків стру­ганим олівцем аж так дрібно, що трудно уявити, як могла зробити це людська рука. А на один з листочків лягла тонко накреслена карта Ворошиловградської області, по­цяткована квадратиками, кружечками й трикутниками. Якої праці потребувала ця скрупульозна робота, потвер­джувало те, що найбільші з тих знаків були, як тля, а най-дрібніші — як шпилькова головка. Це були ретельно збира­ні протягом п'яти місяців, перевірені й доповнені за ос­танніми даними відомості про розташування головних лі­ній оборони, укріплених пунктів, вогневих позицій та роз­ташування аеродромів, зенітних батарей, автопарків, ре­монтних майстерень, про кількість військ, гарнізонів, їхнє озброєння й про багато що інше.

—   Скажи, що у Ворошиловграді й на Дінці чимало чо­го зміниться проти моїх даних, зміниться на користь су­противника. А все, що перед Дінцем, так і буде, як є. Ще   скажи:   дуже   укріплюють   Міус.   Висновки   зроблять самі, мені їх не вчити. А тобі скажу: коли вони укріплю­ють Міус, значить, нема в Гітлера віри, що вони зможуть удержати Ростов. Зрозуміла?

Іван Федорович засміявся дзвінко, весело,— так він сміявся звичайно в родинному колі, особливо з дітьми, в ті нечасті хвилини, коли бував зовсім-зовсім вільний. На мить вони забули, що чекає їх обох. Іван Федорович двома руками взяв її за голову й трохи відхилив, і очима, повними ніжності, оглядаючи її обличчя, все повторював: — Ах ти ж ластівко моя, ластівко моя. Стривай! — ви­гукнув він.— Я ж найголовнішого тобі не сказав: наші вступили на вкраїнську землю. Дивись...

Він витяг з планшета велику склеєну воєнну карту й розстелив її на столі. І перше, що впало Каті в очі,— це були товсто обведені синім та червоним олівцем населені пункти по північно-східній околиці Ворошиловградської області, вже зайняті радянськими військами. Гаряча хви­ля так і пойняла Катине серце: деякі з цих пунктів були зовсім близько від Городища.

Зустріч Івана Федоровича й Каті відбулася в ті дні, коли ще не завершились другий і третій етапи великої Сталінградської операції, і друга лінія оточення ще не замкнула назавжди сталінградську групу німців. Але тієї ночі вже було відомо, що німецькі війська, які рвались на допомогу сталінградському угрупованню в районі Котель-никова, розгромлено і вже одержано перші відомості про наступ наших військ на Північному Кавказі.

— Залізницю Лиха — Сталінград наші перетяли в двох місцях ось тут, на Чернишевській і Тацинській,— весело казав Іван Федорович,— а Морозовський іще тримають німці. Тут ось, по річці Калитві, майже всі населені пунк­ти зайняли наші. Залізницю Міллерово — Воронеж фор­совано від Міллерова ось до цього пункту, на північ од Кантемировки. А Міллерово це в німців. Вони його дуже укріпили. Та схоже, наші його обійшли,— бачиш, куди танки вирвались...— Іван Федорович провів пальцем по річці Камишній, десь на захід од Міллерова, і подивився на Катю.

Катя напружено приглядалась до карти, саме до тих місць, де наші були найближче до Городища, і в її очах з'явилося щось яструбине. Іван Федорович зрозумів, чо­му вона так дивиться, і замовк. Катя одвела очі від карти і дивилась просто перед собою. Це був уже її звичайний, розумний,   задумливий,   трохи   сумовитий   погляд.   Іван Федорович зітхнув і наклав аркушик цигаркового паперу з намальованою на ньому картою поверх великої карти.  І

— Поглянь сюди, це все ти повинна запам'ятати, в до­розі дивитись на цю картинку тобі вже не доведеться,-^ сказав він.— Листочки сховай так, щоб, коли що станеть­ся... Одним словом, проковтнеш. І добре поміркуй: хто ти? Здається мені, ти біженка. Біженка, вчителька,— ну^ скажімо, з Чира. Тікаєш від червоних. Так ти будеш нім­цям і поліцаям казати. А місцевим жителям... Місцевим жителям скажеш: іду з Чира до рідних у Старобільськ,— важко жити самій. Добра людина пожаліє й пригріє, а лихій також причепитись нема до чого,— говорив Іван Федорович тихим, глухуватим голосом, не дивлячись на дружину.— Запам'ятай: фронту — так, як його тут розумі­ють,— нема. Наступають наші танки — там, тут... Німець­кі укріплені пункти обминай так, щоб не бачили тебе. Але скрізь можуть бути німці випадкові, прохідні, цих бійся найдужче. А коли дійдеш ось до цього рубежу, далі вже не рипайся, дожидай наших. Бачиш, тут у мене й на карті нічого не позначено, тут ми нічого не знаємо, а роз-і питувати тобі не можна,— небезпечно. Знайди яку-не-будь самотню бабусю чи жінку й лишайся в неї. Зав'я­жеться бій, лізьте в льох і сидіть...

Все це він біг би й не говорити Каті, але йому так хотілось допомогти їй, бодай порадою. З якою радістю, пішов би він сам замість неї!

— Тільки вийдеш, я зразу передам туди, що вийшла. Якщо не зустрінуть, зголосись до першої нашої тямущої людини й проси одвести в політвідділ танкового корпу­су...— Раптом жвава іскорка стрибнула в його оці, і він сказав: — А як потрапиш до політвідділу, не забудь на" ра­дощах, що в тебе все-таки чоловік є, і попроси, щоб мені передали: прийшла, мовляв, усе гаразд...

—   Ще й не так скажу. Скажу: або наступайте швид ше, визволяйте мого чоловіка, або пустіть мене до нього назад,— сказала Катя і засміялась.

Іван Федорович раптом зніяковів.

—   Хотів я обминути це питання, та, видно, його не обминеш,— сказав він, і обличчя його стало серйозне.— Хоч як би швидко наступали наші, я ж їх дожидати не буду. Наше діло відступати разом з німцями. Наші сюди, а ми з німцями — туди. Нас тепер з німцями водою не розіллєш. Поки останній німецький солдат не забереться з нашої ворошиловградської території, буду я їх бити по цей бік. Інакше що ж би про мене подумали наші старобільські, ворошиловградські, краснодонські, рубіжанські, краснолуцькі партизани й підпільники?.. А повертатися тобі до мене безрозсудно: не буде вже на це ніякої по­треби. Послухай мене...— Він схилився до неї, й поклав шкарубку свою долоню на тонкі пальці її руки, і потис­нув їх.— Ти при корпусі не залишайся, там тобі робити нічого, просись у розпорядження Військової ради фронту. А там проси дозволу побувати в дітей. Ганебного в то­му нічого нема, заслужила. А діти? Адже ми навіть не знаємо, де вони тепер,— чи в Саратові, чи де? Чи живі, чи  здорові?

Катя дивилась на нього й не відповідала. Гуркіт дале­кого нічного бою стрясав цю на одшибі від хутора ма­леньку  хатинку.

Душа Йвана Федоровича повнилась любов'ю й жало­щами до неї, його подруги, коханої жінки. Адже тільки він один знав, яка вона справді ласкава, добра, якою не­людською силою характеру перемагала вона, його Катя, всі небезпеки й злигодні, приниження, смерть і загибель близьких людей. Іванові Федоровичу хотілось мерщій пе­ренести свою Катю туди, де були вільні люди, де було світло, тепло, де були діти. Але не про це думала його Катя.

Вона все дивилась, дивилась на Йвана Федоровича, по­тім випростала свою руку і ласкаво провела по його ру­сявому зачесаному волоссю, яке за ці місяці ще далі від­ступило від скронь, од чого високий лоб його здавався ще вищим. Вона провела ласкавою рукою по цьому м'я­кому русявому волоссю й заговорила:

—   Не кажи, нічого не кажи мені... Не кажи, я сама все знаю. Нехай використають мене як треба, а проси­тись я нікуди не стану. Поки ти будеш тут, я завжди бу­ду так близько від тебе, як тільки мені дозволять...

Він хотів ще заперечити їй, але раптом усе обличчя його пом'якшало. Він схопив обидві її руки, й уткнув своє обличчя їй у долоні, й затримався так якусь хвилину. По­тім звів на неї сині очі свої й сказав дуже тихо:

—   Катю...

—   Так, пора, — зрозуміла вона і встала.