Танки, до яких вийшла Катерина Павлівна,— їх було два, але другого, що стояв по той бік дороги, також за пагорбом, вона в першу мить не помітила,— були голов­ним дозором передового танкового загону. А танкіст, що спинив її, був командир танка і командир головного до­зору, про що, зрештою, не можна було догадатись, бо офіцер був у звичайному комбінезоні. Про все це Катя ді­зналась  пізніше.

Командир наказав їй спуститись, вистрибнув з танка, а за ним стрибнув танкіст. Поки командир з'ясовував ЇЇ особу, вона розглядала його лице. Командир був зовсім ще молодий. Він стомився смертельно і, видно, так давно не спав, що повіки самі собою злягали на очі йому, він ледве  підіймав ці   набряклі   повіки.

Катя пояснила йому, хто вона й чого йде. Вираз облич­чя в офіцера був такий, що все, про віщо вона каже, може бути правдою, а може бути й неправдою. Але Катя не помічала цього виразу, а тільки бачила перед собою йо­го молоде, смертельно втомлене обличчя з набряклими по­віками,  і  сльози  знову  й  знову  навертались  їй  на  очі.

З темр яви на дорозі виринув мотоцикліст, спинився біля  танка  й  спитав  звичайним  голосом:

—   Що  сталося?

З характеру запитання Катя зрозуміла, що мотоцикліс­та викликали через неї. За п'ять місяців роботи в тилу во­рога набула вона звичку помічати такі дрібниці, на які в звичайну пору люди не зважають. Навіть коли б із тан­ка радирували на той пункт, де перебував мотоцикліст, він не міг би прибути так швидко. Яким же способом йо­го   викликали?

Тут з'явився й командир другого танка, скинув оком на Катю, і двоє командирів та мотоцикліст, одійшовши геть, якусь хвилю розмовляли між собою. Мотоцикліст помчав   у   пітьму.

Командири підступили до Каті, і старший спитав, ні­яковіючи, які має вона документи. Катя сказала, що до­кументи вона може показати тільки вищому команду­ванню.

Вони трохи постояли мовчки, потім другий командир, ще молодший за першого, спитав баском:

—   У якому ж місці ви пройшли? Укріплені вони здо­рово?

Катя сказала все, що знала про укріплення, і поясни­ла, як вона пройшла крізь них з хлопчиком десяти років. Вона розповіла й про те, як німці ховали своїх і як вона бачила воронку від нашого снаряда.

—   Ага! Ось де один ляснув! Бачив? — вигукнув дру­гий командир, поглянувши на старшого з дитячою усміш­кою.

Тільки тепер Катя збагнула, що артилерійська стріля­нина, яка то наближалась, то вщухала, яку вона чула вдень, а потім надвечір у хатині в Галі, це була стріляни­на головних наших танків, що намацували укріплення про­тивника.

Тепер взаємини з командирами в Каті встановилися дружніші. Вона зважилась навіть спитати командира го­ловного дозору,  яким чином він викликав мотоцикліста, і командир пояснив їй, що мотоцикліста викликали світ­ловим сигналом, включивши лампочку в кормовій части­ні  танка.

Поки вони так розмовляли, примчав мотоцикліст з ко­ляскою. Мотоцикліст навіть відкозиряв Каті,— відчувало­ся, що він ставиться до неї вже не тільки, як до своєї лю­дини, а і як до людини важливої.

З тої хвилини, як вона сіла в коляску, Катю опанува­ло цілком нове почуття, в якім жила ще кілька днів по то­му, коли вийшла до своїх. Вона здогадувалася, що потра­пила всього лише в танковий підрозділ, який вирвався вперед, на територію, де ще панує противник. Але сили противника вона вже мала за ніщо І противник, і все те життя, яким вона, Катя, жила ці п'ять місяців, і трудно­щі її шляху — все це не тільки лишилось позаду, все це раптом   далеко-далеко   відсунулося   в  її   свідомості.

Високий моральний рубіж одмежував її від усього, що тільки-но її оточувало. Світ людей, з такими ж, як у неї, почуттями, переживаннями, характером мислення і погля дом на життя обіймав її. І він був такий величезний, цей світ, що в порівнянні з тим світом, де жила вона досі, він здавався просто безконечним. Вона могла їхати на цьо­му мотоциклі ще день і ще рік, і всюди був він, цей її світ, де не треба таїтись, брехати, робити протиприродні моральні та фізичні зусилля. Катя знову стала сама со­бою  і — назавжди.

Морозний вітер обпікав їй обличчя, а в душі бриніло таке  почуття, що  могла  б  вона  заспівати.

Мотоцикліст мчав її не день, і навіть не годину,— він мчав її не більше двох хвилин. Він пригальмував, виїж джаючи на місток над припорошеною снігом і, либонь, ви­сохлою за літо річечкою. І в низькій з положистими кра­ями балочці, утвореній цією річкою, Катя побачила зразу з десяток танків та кілька вантажних машин, що мріли далі по дорозі. В машинах та біля них сиділи й стояли паші автоматники з так званої мотопіхоти,— звичайнісінь­кі автоматники в зимових шапках і ватянках.

Тут  на  Катю  вже  чекали.   Тільки-но  з'їхав  мотоцик­ліст з містка, до неї підійшли два танкісти в комбінезо нах і,  підхопивши  попід руки,  допомогли  вилізти з  ко ляски.

— Пробачте, товаришу...— Танкіст, людина вже літня, взяв під козирок, назвав Катю прізвищем тої вчительки з Чира, на яку був у неї фальшивий документ,— пробач­те,   я  повинен   виконати   цю формальність...

Він зверху вниз освітив її паспорт кишеньковим ліхта­риком  і  тут же повернув.

—   Все в порядку, товаришу капітан! — Він обернувся до другого танкіста, з обличчям, розсіченим навскоси че­рез лоб, перенісся та ліву щоку,— шрам був свіжий, щой­но зарубцьований.

—   Змерзли? — спитав капітан, і з інтонацій голосу, ласкавого, ввічливого, з оксамитними перекатами, і з усієї поведінки його, скромної і в той же час владно-сміливої, Катя здогадалася, що має справу з командиром танкового загону.— І відігріти вас ніколи — виступаємо. Проте... Якщо не гребуєте...— він невправним рухом важкої руки пересунув із-за спини наперед флягу, що висіла через пле­че, і витяг затичку.

Катя мовчки взяла флягу обома руками й ковтнула з неї:

—   Дякую,

—   Ще!

—   Ні, дякую...

—   Є розпорядження негайно довезти вас до штабу корпусу, довезти в танку,— усміхнувшись, сказав капі­тан.— Противника дорогою ми, правда, придушили, але зона така,— чорт його знає!

—   Звідки ви взнали моє прізвище? — спитала Катя, відчуваючи, як вогнем пропікає її цей ковток розведеного спирту.

—   Вас   дожидають.

Отже, все це підготував Іван Федорович, її Ваня. їй стало жарко.

Довелося знову розповісти все, що вона знала про укріплення перед селом. Катя догадувалася, що танки пі­дуть зараз брати ці висоти. І справді, поки їй допомагали піднятись на башту і спуститися в холодний танк, вели­чезні розміри якого вона відчула, тільки ставши близько біля нього,— танки моторошно заревли, а автоматники кинулись  по  машинах.

Екіпаж танка, в якому вона мала їхати, складався з чо­тирьох чоловік. У кожного з них було своє місце,— Ка­терину Павлівну вони посадили просто на днище бойо­вого відділення. В танку було тісно, вона сиділа в ногах командира. З усього екіпажу один тільки водій не був поранений.

Командира машини поранили в голову. Обмотана бин­том поверх товстого шару вати голова його не могла при­йняти на себе шолом,— командир був у звичайній солдатській шапці. Його поранило ще в руку: вона лежала на перев'язі, і він, сам того не помічаючи, дуже оберігав її, щоб не зачепитися за що-небудь, і часом кривився від поштовхів

Йому та його екіпажеві дуже не хотілося покидати товаришів, і попервах вони холодно поставились до Каті, бо тая винна була в тому, що їх одсилають у тил. Як з'я­сувалось, тільки командир і водій танка були з основного екіпажу, двох інших пересадили, зломивши їхній неймо­вірний опір, з інших танків і замінили здоровими хлоп­цями з цього екіпажу. В момент, коли Катю підвели до танка, між командиром танка й капітаном відбувалась не­велика сварка — в тонах, правда, цілком коректних, але в обох був жахливий вираз облич. Одначе капітан з цим не цілком загоєним шрамом через усе обличчя наполіг на своєму. Він використав від'їзд Каті, щоб звільнити загін від  поранених.

Проте, коли танк рушив і танкісти роздивилися, що з ними їде молода жінка, вони змінили ставлення до неї. З'ясувалось до того ж, що Катя тільки-но пройшла крізь ті укріплення, які мав оце взяти танковий загін. Танкіс­ти пожвавішали. Все це були молоді хлопці, років на п'ять,   на сім   молодші  за  Катю.

Командир танка тут же звелів відкрити «другий фронт»,— так називали американську консервовану тушон­ку. Стрілець-радист мигцем відкрив той «другий фронт» і накраяв хліба велетенськими скибками, і командир лівою рукою запропонував Каті свою флягу. Від фляги вона від­мовилась, але з апетитом скуштувала і тушонки, й хліба. Танкісти по черзі припадали до командирової фляги і в танку  встановились  цілком  дружні  стосунки.

Вони мчали так швидко, як тільки могли. Катю мотало з боку в бік. Раптом баштовий стрілець, що стояв у від­критому люку, присів і, сливе припавши губами до вуха командирові,   прокричав:

—   Товаришу   старший   лейтенант,   не  чуєте?

—   Почалось? — хрипко спитав командир танка і торк­нув  ногою  плече  водія.

Водій загальмував. І в тиші, яка настала враз, усі почули часту артилерійську стрілянину. Звуки ці, спов­нивши    ніч,    долітали    з    того    боку,    звідки    прийшла Катя.

—   Еге, немає у фріців освітлювальних ракет! — задо­волено сказав баштовий стрілець, знову виставивши голову з  танка.— Наші добре  йдуть,  я  спалахи  бачу...

— Дай погляну!

Старший лейтенант, помінявшись місцем із баштови-ком, обережно виставив свою забинтовану голову. Поки він дивився, танкісти, забувши про Катю, викладали вся­кі припущення щодо ходу справи й знов жалкували, що вони не в своїх танках.

Командир обережно втяг забинтовану голову в танк,— вираз обличчя в нього був просто хворобливий. Проте він не міг забути, що тут Катя, й негайно припинив цю розмову. Але Катя бачила-таки з його обличчя, як гірко йому, що він не може зараз піти в бій. Він навіть мусив дозволити всім по черзі поглянути, що там діється, перед тим  як  вони  рушили  далі.

Загалом усі вони помітно занепали духом. Але Кате­рина Павлівна була жінка кмітлива і взялась розпи­тувати танкістів про бойові діла. За скреготом машини розмовляти було трудно, і вони кричали. Спогади знов розпалили їх. З їхніх плутаних оповідань Катерина Пав­лівна склала собі першу приблизну картину бойових дій у  тій   смузі,   куди   вона  потрапила.

Радянські танкові частини форсували залізницю Воро-шиловград — Ростов на великій дільниці між Розсошшю та Міллеровим і вибили німців з їхнього оборонного ру­бежу на річці Камишній, а далі, на північ, у районі села Новомарковки, вийшли навіть до верхів'я річки Деркул. Німецькі частини, відступаючи, похапцем перетворювали гододіл між Камишною та Деркулом, зокрема ті висотки, повз які пощастило пройти Каті, на передній край обо­рони. Новий рубіж пролягав через Лимарівку, Біловодськ, Городище — місця, де оперували тепер загони під керів­ництвом Івана Федоровича, і до самого Дінця, де перебу­вала база Митякинського загону. Катя, добре знаючи ті краї, тільки тепер змогла оцінити всю силу вдару радян­ських військ. Водночас вона бачила і всі труднощі, які стояли на шляху наших воїнів. їм треба було подолали укріплені береги річок Деркул, Євсуг, Айдар, Борова, за­лізницю Старобільськ — Станично-Луганська, нарешті са­мий Донець.

Передовий танковий загін, до якого вийшла Катя, вже дві доби був одірваний від своєї частини, яка прямувала за ним кілометрів через п'ятнадцять. Просуваючись у за­хідному напрямі, загін подавив усі пункти опору против­ника, що траплялись на шляху, зайняв кілька хуторів і сіл, а між ними й те саме село, куди, за вказівкою Йвана Фе­доровича,   мала  була  вийти  Катя.

Танк, у якому їхала Катя, вдень був у головному до­зорі й брав участь в атаці на відомі їй висоти. Головний дозор, несподівано натрапивши на вороже укріплення, відкрив гарматний і кулеметний вогонь і викликав на се­бе весь вогонь противника. В цій атаці танк пошкоджено, а командира поранено в голову та в руку.

Вони так віддалились од місця бою, і це вже було так непоправно, що поволі на всіх, крім Каті та водія танка, напала втома й бажання спати, які завжди долають тих бійців, які вирвались на спочинок після запалу боїв. Катя відчувала до них жалощі та ніжність.

Так проминули вони кілька населених пунктів. Раптом водій повернувся до Каті й сказав:

—  Наші йдуть!

Вони їхали ввесь час дорогою, а тепер звернули в поле, і водій спинив машину.

Стояла глибока ніч, тишу якої порушували тільки зву­ки дальніх та ближніх боїв — такі звичні для вуха військо­вої людини. І в цій тиші, все наростаючи й наближаю­чись, долинало гудіння й скрегіт металевих мас, які суну­ли назустріч. Водій посигналив приглушеними вогнями фар. Командир танка та баштовий стрілець вилізли з ма­шини, а Катя випросталася в башті.

Мотоциклісти промчали мимо, з'явились танки та бро­немашини, що насувались дорогою й степом. Вони спов­нювали ніч своїм гуркотінням. Катя затулила рукавицями вуха поверх хустки. Танки, скрегочучи, з різкими вихлоп­ними звуками, котили мимо, масивні та важкі, з темними хоботами гармат,— вони справляли враження могутнє й страшне,   ще  посилюване  пітьмою.

Маленька бронемашина спинилась біля їхнього самот­нього танка, з неї вилізло двоє військових у шинелях. Вони вели розмову з командиром танка, кричали у вуха один одному, зрідка поглядаючи на Катю, що стояла в тан­ковій башті. Потім військові в шинелях знову влізли в бронемашину, і вона помчала степом, випереджаючи тан­ковий   потік.

Рух танків чергувався з рухом вантажних машин, які везли мотопіхоту. Машини плавно мчали по дорозі. Авто­матники поглядали на самотній танк серед степу, з якого на них, затуливши вуха рукавицями, дивилась жінка.

Катю приголомшив цей рух важких мас металу і мас людей, які в пітьмі наче зливались з металом. І, мабуть, саме з цієї хвилини до того почуття внутрішнього ви­зволення, яке переживала Катя, додалося й нове почуття, від якого вона довго не могла звільнитись. їй здавалося, що все це бачить, переживає не вона, Катя, а хтось інший. Вона бачила себе збоку і бачила так, як бачать себе вві сні. Вона вперше відчула, що одвикла від цього світу, який линув їй у душу з такою неспогаданою силою. І в калей­доскопі, який охопив її, в калейдоскопі облич, подій, роз­мов, людських понять нарешті, що поміж ними були й по­няття цілком нові, й такі, що їх давно вона вже не вжи­вала,— вона довго не могла знайти саму себе.

Тим дужче їй хотілось бачити Йвана Федоровича, від­чувати його близькість. її турбота за нього межувала з стражданням. Почуття любові, туги ранило їй серце, і бу­ла в тім іще більша безвихідь, бо вона давно забула, що таке   є   сльози.

Червона Армія, з якою стрілась Катерина Павлівна,— це була армія, котра вже знала, що вона — армія-пере-можниця.

За півтора року війни армія-переможниця не тільки не збідніла в своєму оснащенні, вона стала перед Катериною Павлівною в такій потужності озброєння, яка переважа­ла потужність ворога навіть у ті навіки пам'ятні дні при­ниження, коли ворог, озброєний усім, що могли йому да­ти кращі заводи поневоленої Європи, змітаючи все, ко­тив, невблаганний, по розпеченому донецькому степу. Але ще більше потрясали Катю люди, з якими тепер звела її доля. Так, люди, з якими в калейдоскопічній зміні зустрі­чалася, стикалась Катерина Павлівна, це вже були люди нового складу. Вони не тільки оволоділи силою нової техніки, вони духовними рисами своїми немовби пере­йшли   в  новий,   вищий  клас  історії  людства.

Каті боляче ставало часом, що вони, ці люди, так випе­редили її,  аж їй  ніколи  вже їх не наздогнати.

Танк із цим чудовим «зведеним» екіпажем під коман­дуванням старшого лейтенанта, пораненого в голову та в руку, довіз Катю до штабу танкової бригади, яку вони зустріли на поході. Власне, це був не штаб,— тут були тільки командир бригади з оперативною групою. Вони містились на хуторі, вельми розбитому в бою з против­ником  не  далі,   як  учора  вранці.

Молодий вогненноокий полковник з обличчям таким же чорним від безсоння, як і в штабних, що були при ньо­му, прийняв її в єдиному цілому будиночку. Він пере­просив, що не може прийняти її краще: він сам заскочив сюди на хвилинку і мусить зараз виступати. Все-таки він запропонував Каті затриматись тут і поспати.

— Незабаром сюди прибуде наш другий ешелон, зна­йдеться кому доглянути й подбати про вас,— говорив він.

У будиночку було жарко. Офіцери примусили Катю зняти кожушок і обігрітись.

Хоч дуже розбитий був хутір, у ньому знайшлося ще багато жителів — здебільшого жінок, дітей і старих. Ра­дянські військові люди, та ще й танкісти, були їм і ра­дістю, і новиною. Жителі збиралися всюди, де з'являлись військові, особливо — командири. Зв'язківці вже тягли й до цього будиночка, і до сусідніх напіврозбитих будин­ків телефонний дріт, готуючи все для штабу та його установ.

Катя випила чаю,— це був справжній чай. А за пів­години закритий всюдихід командира мчав її до штабу корпусу. Супроводжував її тепер тільки один сержант-автоматник. І обличчя старшого лейтенанта-танкіста з за­бинтованою головою, і чорного полковника з вогнисти­ми очима, і ще десятки інших облич зникли в Катиній пам'яті.

Зайнявся морозний ранок, туман обгортав усе довкола. Але десь там, за туманом, вставало сонце,— Катя мчала просто на те сонце.

Iхали вони великою грейдерною дорогою, назустріч ішли війська. Коли б не всюдихід, який раз по раз ви­їздив у степ, укритий неглибоким снігом, Каті не скоро пощастило б дістатися до штабу корпусу. Невдовзі маши­на переправилась бродом через мілку тут і дуже замут-нену річку Камишну, що волочила кришиво снігу, криги й піску, товчених танками, гарматами, які без упину пе­реходили річку, і, мабуть, у багатьох місцях.

Туман трохи порідшав, сонце, на яке можна було ди­витись, висіло низько над обрієм. Вздовж усієї річки, на обох її берегах, Катя бачила німецькі укріплення, зайняті тепер нашими військами. Навкруги все було переоране снарядами, танками й тягачами, які виводили на нові по­зиції важкі гармати.

По той бік річки по дорозі їхати стало ще важче од сили-силенної військ, які посувались на південний захід, та від стрічного руху полонених солдатів окупаційних армій. їх вели й малими групами, і великими партіями. В пропалених шинелях, неголені, брудні, вони сунули по грузькій дорозі чи просто по степу, пригнічені ганьбою поразки й полону. Земля, по якій їх вели, мала на со­бі страшні сліди заподіяних ними руйнувань. Родючий степ, який століттями годував хлібом, лежав пошарпаний, а села спалені й розбиті. Там і тут чорніла снасть обгорі­лих танків, понівечених грузовиків, стирчав хобот підбитої гармати чи косо вивернуте крило літака з чорною сва­стикою. Скорчені від морозу трупи ворожих солдатів ва­лялись на степу і просто на дорозі, їх нікому й ніколи було прибирати, і танки та важкі гармати сунули по них, плющачи їх у страхітливі оладки.

Люди, котрі йшли в колонах наступу, котрі сиділи в танках, у вантажних машинах, люди, стомлені і водночас натхнені героїчними та важкими перипетіями битви, що тривала щось із десять діб, битви, в якій вони були пере­можцями,— люди вже не звертали уваги на трупи ворогів. І лише Катя зрідка поглядала на них з бридливою бай­дужістю.

А битва, одна з найбільших в історії,— вона була од­ною з ланок великого розгрому гітлерівських військ під Сталінградом,— все ширше й могутніше розгорталася в своєму русі на південний захід. В тумані, що вже рідшав, то там, то тут спалахували повітряні бої, важкі гармати гуркотіли по всьому простору степів, і всюди, куди ся­гало око, видно було картини велетенських пересувань війська і техніки, продовольства й снарядів, пересувань, які супроводять великі воєнні операції.

До половини дня, що був би вже зовсім ясним, коли б не дими пожеж, які пливли в туманних випарах, Катя прибула до штабу гвардійського танкового корпусу. Це знов-таки був не штаб₎ а тимчасовий командний пункт командира корпусу, розташований у випадково вцілілій кам'яній залізничній будівлі однієї з станцій на північ од Міллерова. Станційне селище розбили вщент. Але, як і в усіх щойно визволених пунктах, тут насамперед впа­дало в очі дивне поєднання ще не згаслої бойової на­пруги з уже налагоджуваним радянським громадським життям.

Першим, кого вздріла Катя поміж військовими на ко­мандному пункті, був чоловік, який зразу викликав у її пам'яті мирне життя, й Івана Федоровича, і всю їхню ро­дину, і її, Катину, працю вчительки, а потім скромної діячки народної освіти.

— Андрію Юхимовичу! Любий ви мій!..— з цим ми­мовільним зойком вона кинулась до цього чоловіка і об­няла   його.

Це був один з керівників Українського штабу парти­занів, який понад п'ять місяців тому інструктував Івана Федоровича перед його відходом у підпілля.

—   Обіймайте тоді всіх! — сказав худий моложавий генерал, дивлячись на неї твердими сірими розумними очима в довгих віях.

Катя побачила засмагле жорстке обличчя генерала, акуратно підголені, ледь сиві скроні і раптом зніяковіла, затулила обличчя руками й похилила голову в теплій тем­ній селянській хустці. Так вона й стояла в кожусі та ва­лянках поміж цими підтягненими воїнами, затуливши об­личчя руками.

—   Ну от, збентежили жінку! Поводитись не вмієте! — з усмішкою сказав Андрій Юхимович.

Офіцери засміялись.

—   Пробачте,— генерал ледве торкнувся тонкою рукою до її плеча.

Вона одвела долоні від обличчя, її очі сяяли.

—   Нічого, нічого,— говорила вона. Генерал уже допомагав їй скинути кожушка.

Як і більшість сучасних командирів, командир корпу­су був замолодий для своєї посади, для свого звання. По­при всю турботність обстановки, в якій жив зараз, він був якось не підкреслено, а природно спокійний, точний у рухах і акуратний, діловитий, повний стриманого гру­буватого гумору і разом чемний. І на всіх військових людях, що його оточували, лежала печать такого ж спо­кою, діловитості, ввічливості, і якоїсь загалом охай­ності.

Поки розшифровували донесення Йвана Федоровича, генерал акуратно поклав поверх великої воєнної карти, що лежала на столі, аркушик цигаркового паперу з дріб­но накресленою картою Ворошиловградської області, як це робив при Каті Йван Федорович. (Важко уявити, що це було всього лише позаминулої ночі!) Генерал розгла­див аркушик тонкими пальцями й сказав, явно вдово­лений.

—   Оце робота, я розумію!.. Чорт візьми! — раптом ви­гукнув він.— Вони знов укріплюють Міус. Зверніть увагу, Андрію Юхимовичу.

Андрій Юхимович схилився до карти, і на сильному його обличчі виразніше позначились дрібні зморшки, які старили Андрія Юхимовича. Інші військові також набли­зили обличчя до маленького аркушика цигаркового папер} поверх воєнної карти.

—   Нам уже не доведеться мати з ними справу на Мі­усі. Але ви знаєте, що це означає? — сказав генерал, ки­нувши на Андрія Юхимовича веселий погляд з-під своїх довгих вій.— Вони не такі вже й дурні: їм тепер справді доведеться тікати з  Північного Кавказу та з Кубані!

Генерал засміявся, а Катя почервоніла,— так генерало­ві слова збігалися з припущенням Івана Федоровича.

—   А тепер погляньмо, що тут нового для нас— Гене­рал узяв велику лупу, що лежала на воєнній карті, й за­ходився розглядати позначки та кружечки, порозставлю-вані точною рукою Йвана Федоровича на аркушику цигаркового паперу.— Це відомо, це відомо... Так, так...— Він розбирав зміст позначок Івана Федоровича без пояс­нювальної записки, якої ще не розшифрували.— Що ж, виходить, наш Василь Прохорович не такий уже й по­ганий, а ти все — «розвідка погана, розвідка погана!» — з тонко прихованою іронією сказав генерал масивному полковникові з чорними вусами, начальникові штабу кор­пусу, що стояв поряд з ним.

Дуже низький на зріст, огрядний та лисий офіцер з об­личчям, що не мало брів, з невимовною хитринкою в світ­лих жвавих очах, попередив відповідь полковника:

—   Ці відомості, товаришу командир корпусу, в нас із того ж таки джерела,— сказав він без ніяковості.

Це був Василь Прохорович, начальник розвідки шта­бу корпусу,

—   О-о, а я думав — ви про це самі дізнались! — розча­ровано сказав генерал.

Офіцери засміялись. Але Василь Прохорович пустив повз вуха і насмішкувате зауваження командира корпусу, і сміх своїх товаришів по службі,— бо, видно, звик до цього.

—   Ні, ви зверніть увагу, товаришу генерал, ось на ці дані, отут перед Деркулом. Вони ж відстають! Ми вже знаємо  тут  більше,— спокійно  сказав  він.

Катя відчула, що репліка Василя Прохоровича ніби знижує вартість відомостей, зібраних Іваном Федорови­чем, відомостей, заради яких вона, Катя, пройшла всю цю путь.

—   Товариш, котрий вручив мені ці відомості,— ска­зала вона різким голосом,— товариш цей просив попере­дити: всі нові дані, зв'язані з відступом противника, він ще передаватиме, і, я думаю, він їх уже передає. А ця карта разом з поясненнями до неї дає загальну картину становища в області.

—   Правильно,— сказав генерал.— Вона більше потріб­на товаришеві  Ватутіну і товаришеві Хрущову. Ми їм її й перешлемо. А самі скористуємося лише з того, що сто­сується  нас.

Лише пізньої ночі Катерина Павлівна змогла по щи­рості  поговорити   з  Андрієм  Юхимовичем.

Не сиділи вони, а стояли в порожній, але теплій кім­наті   при   світлі   трофейних   німецьких   каганців,   і   Катя питала:

—   Як  же ви  потрапили   сюди,   Андрію    Юхимовичу, любий?

—   А чого ви дивуєтесь? Ми вступили ж на територію України. Хоч вона ще мала, але наша! Уряд повертається на рідну землю і наводить радянські порядки.— Андрій Юхимович усміхнувся, І його мужнє обличчя в дрібних зморшках зразу помолодшало.— Війська наші, як вам ві­домо, вступили у взаємодію з українськими партизанами. Як же без нас тут обійтись? — Він зверху вниз дивився на Катю, очі його променіли. Але раптом обличчя його знову стало серйозним.— Хотів дати вам перепочити, а вже завтра побалакати про діло. Але ж ви людина муж­ня! — Він трохи зніяковів, та очі його прямо дивилися в очі Каті.— Адже ми хочемо послати вас назад — прямо до Ворошиловграда. Нам треба знати багато чого такого, про що тільки ви зможете дізнатись...— Він помовчав, потім сказав тихо й запитливо: — Звичайно, якщо ви ду­же  вимотались...

Але Катя не дала договорити. Серце її сповнилось по­чуттям   гордості  та   вдячності.

—   Спасибі,— ледве промовила вона.— Андрію Юхимо­вичу, спасибі!.. Та й більше нічого мені не кажіть. Та ви й не могли б сказати нічого, що зробило б мене такою щасливою,— бентежно говорила вона, і її засмагле, чітко­го обрису обличчя, відтінене білявим волоссям, стало прекрасним.— І єдине прохання до вас: пошліть мене завтра ж, не везіть мене до політуправління фронту, я не потребую   відпочинку!

Андрій   Юхимович   подумав,   похитав   головою,   потім усміхнувся:

—   Але з цим ми можемо й не поспішати,— сказав він,— Потроху будемо вирівнюватися, закріплюватись на зайнятих рубежах. Деркул, тим паче — Донець, з ходу не візьмеш. І Міллерово, і Каменськ тримають нас. А у нас є що розповісти в політуправлінні. Отже, змога є тим часом   не   спішити.   Виступите  днів  через два-три...

—   Ах, чому не завтра! — вигукнула Катя, і серце її обіллялося кров'ю від туги та любові.

На третій день надвечір Катерина Павлівна знову опинилась у знайомому селі, у хаті в Галі. Катерина Пав­лівна була в тому ж таки кожушку і в темній хустці, і з тим же документом учительки з Чира.

Тепер у цьому сільці стояли наші. Але висотки в на­прямі на північ і на південь лишались досі ще в руках противника. Лінія німецьких укріплень проходила по во­доділу між Камишною та Деркулом, а в глибині — на за­хід і по самому Деркулу.

Малий Сашко, такий же акуратний і мовчазний, уночі провів Катю тою самою дорогою, якою колись вів Катю старий Хома, і вона потрапила в хатинку, де кілька днів тому   напучував її   Йван  Федорович.

Туг один із численних Корнієнків передав їй, що Йван Федорович знає про її вихід, сам живий-здоровий, але   побачити її   не   має   змоги.

Ідучи вдень і вночі вже без усяких провідників, даючи собі спочити не більше двох-трьох годин на добу, Катя добулась до Марфи Корнієнко. І тут її приголомшила звістка про загибель Маші Шубіної.

Німці викрили явочну квартиру на медпункті в селі Успенському. Сестри Кротови, попереджені своєю люди­ною з поліції, встигли втекти й попередити підпільні ор­ганізації, зв'язані з ними, про раптовий провал квартири. Але звістка про цей провал прийшла до Марфи Корнієн­ко, коли Маша була вже на шляху до Успенки.

Спроба перейняти Машу дорогою була марна. Маша потрапила до рук жандармерії і її закатовано там же, в Успенці. Від тої ж своєї людини вдалося дізнатися, що Маша Шубіна до кінця заперечувала будь-який зв'язок з підпіллям і нікого не виказала.

Жахлива була новина! Але Катя навіть не мала права терзати собі душу: їй потрібні були сили.

Через  два  дні   вона дійшла  вже  до   Ворошиловграда.