Марина з невеличким сином оселилася в кімнатці біля кухні разом з бабусею Вірою та Оленою Миколаївною. А Микола Миколайович і Олег збили собі з дощок два тапчани й сяк-так улаштувалися в дров'яному сарайчику в дворі.

Бабуся Віра, занудившися без слухачів (не могла ж вона вважати за співбесідника денщика того з палевим ластовинням!), зразу звалила на них купу міських новин.

Два дні тому на вхідних будках найбільших шахт, на будинках шкіл імені Горького та імені Ворошилова, на будинку райвиконкому й іще подекуди хтось наклеїв біль­шовицькі листівки, написані від руки. Під текстом стояв підпис: «Краснодонський районний комітет ВКП(б)». Див­но було ге, що поряд з листівками наклеєні були номери газети «Правда» за старі роки з портретами Леніна й Сталіна. За чутками, з розмов німецьких солдатів, було відомо, що в різних районах області, особливо на Дінці, на межі Ворошиловградської та Ростовської областей, у Боково-Антрацитівському та Кременському районах, пар­тизани нападають на німецький транспорт і військові час­тини.

Досі жоден комуніст і жоден комсомолець не з'явились на спеціальну реєстрацію до німецького коменданта. («Та щоб я сама до них у пельку полізла, — нехай вони там подавляться!» — сказала бабуся Віра), але багатьох уже розкрили    й   поарештовували.   Жодне   підприємство   чи установа не працює, але з наказу німецького коменданта, люди повинні з'являтися на місце роботи й відсиджувати належні години. За словами бабусі Віри, на роботу до Центральних електромеханічних майстерень тресту «Краснодонвугілля» з'явились інженер-механік Бараков та Пи­лип Петрович Лютиков. За чутками, їх не тільки не заче­пили, а призначили Баракова на директора майстерень, а Лютикова лишили на старій посаді — начальником ме­ханічного цеху.

— І хіо б міг чекати від таких людей? То ж старі члени партії! Бараков на фронті був, поранений був! А Люти­ков — такий громадський діяч, його ж усі знають! Чи вони показилися, чи що? — дивувалась і обурювалась бабуся Віра.

Ще вона сказала про те, що німці виловлюють у місті євреїв і вивозять до Ворошиловграда, де ніби утворено гет­то, але багато хто каже, що насправді євреїв довозять тіль­ки до Верхньодуванного гаю й там убивають і закопують. І Марія Андріївна Борц дуже боїться за свого чоловіка, щоб хто-небудь його не виказав.

Відтоді, як Олег повернувся додому, те заціпеніння, в якому всі дні після його від'їзду, а особливо після приходу німців, перебувала Олена Миколаївна, знялося з неї немов чарівною рукою. Вона тепер перебувала в стані душевної напруги й тієї енергійної діяльності, що така властива бу­ла її натурі. Як орлиця над орлям, що випало з гнізда, вона кружляла над сином. І часто-густо ловив він на собі її уважний напружено-неспокійний погляд: «Як ти, синку? Чи ж ти спроможен все це пережити, синку?»

А він після того морального піднесення, якого зазнав у дорозі, закляк раптом душею. Все було не так, як він уявляв собі.

Юнакові, що стає до боротьби, виникає вона в мріях, як суцільний ряд подвигів проти насильства й зла. Та зло виявилось невловним і якимось нестерпно, огидно бу­денним.

Не було в живих кудлатого, чорного, простодушного пса, з яким Олег так любив бавитися. Вулиця з вирубани­ми в дворах і палісадниках деревами та кущами здавалась голою. І по цій голій вулиці, ввижалося, ходили голі німці.

Генерал барон фон Венцель так само не помічав Олега, Марини й Миколи Миколайовича, як він не помічав бабусі Віри та Олени Миколаївни.

Бабуся Віра, правда, не почувала нічого образливого для себе в поведінці генерала.

.— То ж їхній новий порядок,— казала бабуся.— А я вже стара і знаю ще від свого діда, що то дуже старий порядок, як був у нас за кріпацтва. За кріпацтва в нас теж були німці-поміщики, такі ж пихаті й такі ж кати, як цей барон, хай йому очі повилазять. Чого ж мені на нього об­ражатись? Він однаково буде такий, поки наші не при­йдуть та не видеруть йому горлянку.

Та для Олега генерал з його вузькими блискучими штиблетами й чисто промитим кадиком був головним ви­нуватцем того нестерпного приниження, в яке вкинули Олега, й близьких йому людей, і всіх людей довкола. Звіль­нитись від цього почуття приниження, здавалось, можна було тільки вбивши німецького генерала, але на місце цьо­го генерала з'явиться інший і до того ж зовсім такий са­мий — з чисто промитим кадиком та блискучими штибле­тами.

Цибатий ад'ютант став приділяти багато ввічливої хо­лодної уваги Марині і дедалі частіше змушував ЇЇ прислу­жувати йому та генералові. В безбарвних очах його, коли він дивився на Марину, був презирливий і водночас хлоп'я­цький вираз зацікавлення, ніби він дивився на екзотичну тварину, яка може дати немало розваги, але невідомо, як з нею поводитись.

Тепер улюбленим заняттям ад'ютанта було — помани­ти цукеркою маленького сина Марини і, діждавшись, коли хлопчик простягне товсту ручку, швиденько вкинути цу­керку собі в рот. Ад'ютант робив це раз, і вдруге, і втретє, поки хлопчик не починав плакати. Тоді, присівши перед хлопчиком навпочіпки на довгих своїх ногах, ад'ютант висовував язика з цукеркою на червоному кінчику, демон­стративно смоктав та жував цукерку й довго реготав, ви­рячивши безбарвні очі.

Він був гидкий Марині весь — від довгих ніг до непри­родно білих нігтів. Він був для неї не тільки не людина, а навіть не скотина. Можна гидувати ним, як гидують у на­шому народі жабами, ящірками, тритонами. І коли він при­мушував її прислужувати, вона переживала почуття оги­ди й водночас жаху, що перебуває під вшм цієї істоти.

Але хто справді робив життя молодиків нестерпним, то це був денщик у палевому ластовинні. Денщик мав на­прочуд широке дозвілля; він був головним серед інших денщиків, кухарів, солдатів господарської команди, що об­слуговувала генерала. І все дозвілля денщика йшло на те, щоб знову й знову розпитувати молодих людей, як вони хотіли втекти від німців і як їм у цьому не пощастило, і, в котрий уже раз, висловлювати їм свої міркування про те, що тільки дурні та дикі люди можуть хотіти втекти від німців.

Він переслідував молодиків і в дров'янім сараї, де вони відсиджувались, і надворі, коли вони виходили подихати вільним повітрям, і в домі, коли генерала не було. І тільки поява бабусі визвол.яла їх від переслідування денщика.

Хоч як це було дивно, та величезний, з червоними ру­ками денщик, що зовні тримався з бабусею так само роз­в'язно, як і з усіма, побоювався бабусі Віри. Німець денщик і бабуся Віра розмовляли одне з одним чудернацькою сумішшю російської та німецької мов, підкріплюваної мі­мічною роботою обличчя й тіла, завжди дуже точною та дошкульною в бабусі і завжди грубою, якоюсь плотською, і дурною, і злою в денщика. Але вони чудово розуміли одне одного.

Тепер уся сім'я збиралася в дров'яному сарайчику сні­дати, обідати й вечеряти, і все це робилось наче крадькома, їли пісні борщі, городину, варену картоплю і — замість хліба — пшеничні прісні перепічки бабусиного виробу. В бабусі було приховано чимало всякого добра. Та після того як німці пожерли все, що погано лежало, бабуся ва­рила тільки пісне, намагаючись показати німцям, що більше й нема нічого. Вночі, коли німці спали, бабуся нишком при­носила в сарай шматок сала чи сире яєчко, і в цьому теж бу­ло щось принизливе — їсти, ховаючись від денного світла.

Валько не подавав вістей про себе. І Ваня не приходив. І трудно було уявити, як вони зустрінуться. В усіх домах стояли німці. Вони ретельно придивлялись до кожного, хто приходив. Навіть звичайна зустріч, розмова на вули­ці викликали підозру.

Болісну втіху діставав Олег, витягшись на тапчані з підкладеними під голову руками, коли всі спали на­вкруг і свіже повітря із степу вливалося в дверцята сарая, і майже повний місяць розсівав далеко по небу грифельне світло своє, і розкішним прямокутником лежав на долівці, біля самих ніг,— болісну втіху діставав Олег, думаючи про те, що тут же, в місті, живе Лена Поздни-шева. Образ її, невиразний, розрізнений, несполучний, маяв над ним: очі, як вишні вночі, з золотими цятками місяця,— так він бачив ці очі весною в парку, а може, вони приснились йому,— сміх, немов здалеку, весь із срібних звучків, немовби навіть штучний, так відділявся кожен    звучок   од   іншого,   ніби  ложечки   перебирали  за стіною. Олег знемагав од усвідомлення її близькості й від розлуки з нею, як знемагають лише в юності,— без пристрасті, без докорів сумління,— самим уявленням про неї, самим щастям видіння.

В ті години, коли ні генерала, ні його ад'ютанта не було вдома, Олег та Микола Миколайович вступали до рідної хати. В ніс їм бив складний парфюмерний запах, запах закордонного тютюну і ще той специфічний холос­тяцький запах, якого не спроможні заглушити ні пахощі одеколону, ні тютюну і який в однаковій мірі властивий житлам генералів і солдатів, коли вони живуть без сімей­ства.

В одну з таких годин Олег увійшов у дім провідати матір. Німецький солдат-кухар та бабуся мовчки варили на плиті — кожен своє. А в світлиці, що правила за їдаль­ню, розвалившись на дивані в черевиках та в пілотці, ле­жав денщик, курив і, видно, дуже нудився. Він лежав на тім самім дивані, на якім звичайно спав Олег.

Тільки-но Олег з війшов до кімнати, ліниві з нудьги очі денщика зупинились на ньому.

—   Стій! — сказав денщик,— Ти, здається, починаєш кирпу гнути,— так, так, я все більше помічаю це! — ска­зав він і сів, спустивши додолу величезні ступні в череви­ках з товстою підметкою.— Опусти руки по швах і три­май разом п'яти: ти розмовляєш з людиною, старшою за тебе! — Він намагався викликати в собі якщо не гнів, то роздратування, але духота так розморила його, що він не мав на це сили.— Виконуй те, що тобі сказано! Чуєш?.. Ти! — загорлав денщик.

Олег, розуміючи, що каже денщик, і мовчки дивля­чись на його палеве ластовиння, раптом скорчив злякане обличчя, швидко присів навпочіпки, вдарив себе по колі­нах і крикнув:

—   Генерал іде!

В ту ж мить денщик уже став на рівні ноги. Він уже устиг вирвати з рота сигарету й зім'яти її в кулаці. Ле­даче обличчя миттю набрало улесливо-тупого виразу. Він цокнув   каблуками   й   застиг,   витягти   руки   по   швах.

—   Отож-то, холуй! Розвалився на дивані, поки пана нема... Ось так і стій тепер,— сказав Олег, не підносячи голосу, почуваючи насолоду від того, що він може висло­вити це денщикові без побоювання, що той зрозуміє йо­го, і пройшов у кімнату до матері.

Мати, закинувши голову, стояла біля дверей з блідим обличчям, тримаючи в руках шитво: вона все чула.

—   Хіба так можна, синку...— почала була вона. Але в цю мить денщик з ревінням вдерся до них.

—   Назад!.,  Сюди!..— репетував  він  несамовито. Обличчя його так почервоніло, щ,о не видно стало ла­стовиння.

—   Не   з-звертай   уваги,   мамо,   на   цього   йо-олопа,— трохи  тремтячим   голосом  сказав  Олег,   не дивлячись   на денщика, немов його тут і не було.

—   Сюди!.. Свиня!..— ревів денщик.

Раптом він кинувся на Олега, схопив його обома ру­ками за вилоги піджака й почав скажено трусити, дивля­чись на нього  зовсім білими на багровім  обличчі очима.

—   Не треба... не треба! Олежку, ну, поступись перед ним, навіщо тобі...— благала Олена Миколаївна, намагаю­чись своїми маленькими руками одірвати від грудей сина величезні червоні руки денщика.

Олег, теж почервонівши, обома руками схопив денщи­ка за ремінь під мундиром, і блискучі очі його з такою силою ненависті вп'ялися в обличчя денщика, що той на мить отетерів.

—   П-пусти... Чуєш? — сказав Олег страшним шепотом, з силою підтягти денщика до себе й ще лютішаючи від того, що на обличчі денщика з'явився вираз не те щоб страху, але сумніву в тому, що він, денщик, діє досить вигідно для себе.

Денщик пустив його. Вони обидва стояли один проти одного, важко дихаючи,

—   Іди, синку... Йди собі.,.— повторювала Олена Ми­колаївна.

—   Дикун... Найгірший з дикунів,— намагаючись вкла­сти презирство в свої слова, казав денщик притишеним голосом,— всіх вас треба дресирувати батогом, як собак!

—   Це ти найгірший з дикунів, бо ти холуй у дикунів, ти тільки й умієш красти курей, порпатися в чемоданах у жінок та стягати чоботи з перехожих,— з ненавистю дивлячись просто в білі очі його, говорив Олег.

Денщик розмовляв по-німецькому, а Олег — по-росій­ському, але все, що вони говорили, так виразно виявляли їхні пози та обличчя, що обидва чудово розуміли один одного. При останніх словах Олега денщик важкою на­бряклою долонею так дуже вдарив Олега в лице, що той мало не впав.

Ніколи, за всі шістнадцять з половиною років життя, нічия рука — ні в запалі, ні заради кари — не торкалась Олега.   Саме   повітря,   яким   він   дихав   з   дитинства   і   в родині, і в школі, було чисте повітря змагання, де грубе фізичне насильство було таке ж неможливе, як крадіжка, вбивство, порушення клятви. Кров шугонула Олегові в голову. Він кинувся на денщика. Денщик одсахнувся до дверей. Мати звисла на плечах у сина.

— Олег! Отямся!.. Він уб'є тебе!..— молила вона, блис­каючи сухими очима, дедалі дужче припадаючи до сина. На галас прибігла бабуся Віра, Микола Миколайович, кухар-німець у білій шапочці та в халаті поверх солдат­ського мундира. Денщик ревів, мов ішак. А бабуся Віра, розчепіривши сухі руки з барвистими рукавами, що маяли на них, кричала й стрибала перед денщиком, як квочка, відтручуючи його до їдальні.

—   Олежку, хлопчику, благаю... Вікно відчинене, тікай, тікай!..— гаряче шепотіла Олена Миколаївна на вухо синові.

—   У вікно? Не буду я лазити у вікно в своєму домі! — казав Олег, самолюбно тремтячи ніздрями й губами. Але він уже отямився.— Не бійся, мамо, пусти,— я й так піду... Я піду до Лени,— раптом сказав він.

Він рішучим кроком вийшов до їдальні. Всі відступи­ли перед ним.

— І свиня ж ти, свиня! — сказав Олег, обернувшись до денщика.— Б'єш, коли знаєш, що тобі не можна від­повісти...— І неквапливою ходою вийшов з дому.

Щока паленіла. Але він почував, що здобув моральну перемогу: він не тільки ні в чому не поступився перед німцем,— німець злякався його. Не хотілось думати про наслідки свого вчинку. Однаково! Бабуся права: зважати на їхній «новий порядок»? До чортової матері! Він роби­тиме, як йому треба. Побачимо ще, хто кого!

Він вийшов через хвіртку на вулицю, паралельну Са­довій. І майже коло самого дому зіткнувся із Стьопою Сафоновим.

—   Ти куди? А я до тебе,— жваво повідомив маленький білоголовий Стьопа, дуже приязно, обома руками стру­шуючи велику руку Олега.

Олег зніяковів:

—   Тут, в одне місце...

Він хотів навіть додати «в сімейній справі», але язик не повернувся.

—   Чого в тебе така щока червона? — здивовано спи­тав Стьопа, випустивши Олегову руку. Він мов найнявся запитувати не до речі.

—   З німцем побився,— відповів Олег і всміхнувся. 202

Що ти кажеш?! Здорово!..— Стьопа з повагою бли­мнув на червону щоку Олега.—Тим краще. Я до тебе, власне, й ішов майже в цій справі.

—   Тобто в якій справі? — засміявся Олег.

—   Ходім, я тебе проводжу, а то ось тут стояти — хто-небудь з фріців причепиться...— Стьопа Сафонов узяв Олега під руку.

—   Краще я тебе проводжу,— сказав Олег, заникуючись.

—   Може, ти взагалі відкладеш свою справу й підеш зі мною?

—   Куди?

—   До Валі Борц.

—   До Валі?..— Олег відчув докір сумління, що досі не одвідав Валю.— У них німці стоять?

—   Ні. В тім-то й річ, що нема. Я, власне, й поспішав до тебе з дорученням од Валі.

Яке це було щастя — раптом опинитися в домі, де не стоять німці! Опинитися в знайомому тінявому садочку з тією ж, наче облямованою хутром, клумбою, схожою на шапку Мономаха, і з тією самою старою акацією з кіль­кома стовбурами, з її світло-зеленим мережаним листям, нерухомим, ніби нашитим на синє степове небо.

Марії Андріївні всі учні її школи ще здавались ма­ленькими. Вона довго обіймала, цілувала Олега, вигу­кувала:

— Забув старих друзів?  Коли повернувся,  а  носа не показуєш, забув! А де тебе найбільше люблять? Хто про­сиджував у нас годинами,  наморщивши лоба, поки йому грали    на    піаніно?    В    чиїй    бібліотеці    порпався,    як у своїй?.. Забув, забув! Ах, Олежко-дролежко! А в нас...— Зона схопилася за голову.— Як же — ховається! — страш­но  витріщившись,   сказала   вона   шепотом,   що   виривався з неї, мов паровозна пара, і сичав на всю вулицю.— Так, гак,  навіть  тобі  не  скажу,  де  саме...  Так  принизливо  й жахливо ховатись у  власному домі!   Можливо,   йому до­ведеться піти до іншого міста. У нього ж не так виразно виявлена єврейська зовнішність,— як ти гадаєш? Тут його просто  викажуть.   А  в   Сталін©  в  нас  є  вірні  друзі,   мої родичі, росіяни. Так, доведеться йому піти,— казала Марія Андріївна, і обличчя її набрало сумного, навіть скорбот­ного виразу, але через прегарне здоров'я Марії Андріїв­ни скорботні почуття не знаходили на її обличчі відповід­ного вияву: навіть при граничній щирості Марії Андріїв­ни здавалось, ніби вона прикидається.Олег насилу визволився з її обіймів.

—   І правда, свинство,— говорила Валя, гонористо зако­пилюючи верхню губу,— коли повернувся, а не зайшов!

—   І т-ти ж могла зайти! — сказав Олег з ніяковою по­смішкою.

—   Якщо ти сподіваєшся, що дівчата самі до тебе ходи­тимуть, тобі забезпечено самотню старість! — голосно ска­зала Марія Андріївна.

Олег весело глянув на неї, і вони разом засміялись.

—   Ви знаєте, він уже з фріцом побився, бачите, яка в нього щока червона! — вдоволено сказав Стьопа Сафонов.

—   Серйозно, побився? — Валя цікаво дивилась на Оле­га.— Мамо,— раптом обернулась вона до матері,— мені здається, тебе в домі ждуть...

—   Боже, які конспіратори! — майже прокричала Марія Андріївна, знявши до неба дебелі руки.— Іду, йду...

—   З офіцером? Із солдатом? — допитувалась Валя в Олега.

Крім Валі та Стьопи Сафонова, в садочку ще був не знайомий Олегові хлопець, худенький, босий, з кучерявим цупким світлим волоссям на косий проділ і з трохи ви­пнутими губами. Хлопець мовчки сидів у розвилині між стовбурами акації і з моменту появи Олега не зводив з нього твердих своїм виразом, допитливих очей. В цьому погляді і в усій манері триматись щось викликало повагу, і Олег теж мимоволі поглядав на нього.

—   Олег! — сказала Валя рішуче, коли мати ввійшла в дім.— Допоможи встановити зв'язок з підпільною органі­зацією... Ні, ти підожди,— сказала вона, помітивши, як в обличчі Олега зразу з'явився відсутній вираз. Проте він тут же простодушно всміхнувся.— Ти ж, мабуть, знаєш, як це робиться? У вас в домі завжди бувало багато партій­них, і дружиш ти більше з дорослими, як із підлітками.

—   Ні, на жаль, зв'язки мої втрачено,— усміхнувшись, відповів Олег.

—   Кажи кому іншому, а тут усі свої... Так! Ти, може, перед ним вагаєшся? Це ж Серьожка Тюленін! — вигукну­ла Валя, хутко глянувши на хлопця, що мовчки сидів у роз­вилині стовбурів.

Валя нічого більше не додала до характеристики Се-рьожі Тюлені на, але й цього було досить.

—   Я кажу правду,— мовив Олег, звернувшись уже до Серьожі Тюленіна й не маючи сумніву, що саме він, Серьожа, був головним привідцем цієї розмови.— Я знаю, що підпільна організація існує. По-перше, листівки випустили. По-друге, я не маю сумніву, що підпал тресту й лаз­ні — це їх рук справа,— казав Олег, не помітивши, як при цих його словах якась іскорка-дичинка сяйнула в очах у Валі і усміх ледь торкнув її горішню г^вну яскраву губу.— І в мене є відомості, що найближчим часом ми, комсо­мольці, дістанемо вказівки, що саме робити.

—   Час іде... Руки сверблять! — сказав Серьожка. Вони стали говорити про хлопців та дівчат, які могли знайтися в місті. Стьопа Сафонов — товариський юнак, що дружив з хлопцями й дівчатами цілого міста,— всім їм да­вав такі гострі характеристики, що Валя, Олег і Серьожка, забувши про німців і про те, заради чого вони зняли цю розмову, заходились від реготу.

—   А де Ленка  Позднишева? — раптом  спитала  Валя.

—   Вона тут! — вигукнув Стьопа.— Я її на вулиці зуст­рів.   Іде  така  розпринджена,   голову  ось  так  задирає.— І Стьопа з задертим веснянкуватим носиком наче проплив по саду.— Я їй: «Ленко, Ленко!» — а вона тільки головою кивнула, ось так,— показав Стьопка.

—   І зовсім не схоже! — лукаво, скоса позираючи на Олега, чмихала Валя.

—   Пам'ятаєш, як ми чудово співали в неї? Три тижні тому, всього три тижні, подумай тільки! — сказав Олег і, сумно всміхнувшись, поглянув на Валю. Він зразу захапав­ся йти.

Вони вийшли разом із Серьожкою.

—   Мені Валя багато розповідала про тебе, Олег, та я, як тебе побачив, сам здався на тебе душею,— кинувши на Олега трохи зніяковілий швидкий погляд, промовив Серьожка.— Кажу тобі про це, щоб ти знав, і більше го­ворити про це не буду. А справа от у чому: це ніяка не підпільна організація підпалила трест і лазню, це я під­палив...

—   Як, с-сам? — Олег, спалахнувши, подивився на Се-рьожку.

—   Сам, один...

Вони йшли далі мовчки.

—   П-погано, що один... Здорово, сміливо, але... п-по-гано, що один,— згодом сказав Олег, і на його обличчі виник водночас і добродушний, і заклопотаний вираз.

—   А підпільна організація є, я знаю не тільки з лис­тівки,— провадив далі Серьожка, ніяк не відгукнувшись на зауваження Олега.— Я був натрапив на слід, але...— Серьожка прикро змахнув рукою,— не зачепився...

Він розповів Олегові, як зайшов до Гната Фоміна і про всі обставини цього приходу, не втаївши й того, що він мусив людині, котра переховувалась у Фоміна, дати не­правильну адресу.

—   Ти Валі про це теж розповідав? — звідався раптом Олег.

—   Ні, Валі я цього не розповідав,— спокійно сказав Серьожка.

—   Д-добре... д-дуже д-добре! — Олег схопив Серьожку за руку.— А якщо з тим чоловіком була в тебе така розмо­ва, ти можеш зайти до нього ще,— говорив він збентежено.

—   В тім-то й річ, що ні,— заперечив Серьожка, і біля його трохи припухлих губ лягла тверда складка.—Того чоловіка Гнат Фомін, його хазяїн, німцям виказав. Він йо­го не зразу виказав, а так на п'ятий чи на шостий день по тому, як німці прийшли. В «Шанхаї» гомонять, мовби він хотів через того чоловіка всю організацію розкрити, але той, видно, був обережний. Фомін підождав, підождав та й виказав його, а сам пішов на службу до поліції.

—   До якої поліції? — здивовано вигукнув Олег: поки він сидів у дров'яному сарайчику, от які діла творилися в місті!

—   Знаєш барак унизу, за райвиконкомом, де наша мі­ліція була? Там тепер німецька польова жандармерія, і во­ни при собі поліцію формують з росіян. Кажуть, знайшли сволоту на місце начальника,— якийсь Соліковський. Слу­жив за десятника на дрібній шахтинці, десь у районі. А тепер його руками набирають поліцаїв із усякої шпани.

—   Куди вони його поділи? Вбили? — питав Олег.

—   Коли дурні, так уже вбили,— сказав Серьожка,— а я думаю, що держать. їм треба від нього про все дізнатись, а він не з таких, що скаже. Мабуть, держать у тому само­му бараку й жили тягнуть. Там і ще є арештовані, тільки не можу дізнатись, хто такі...

А Олегові серце замліло від страшної думки: поки він чекає вістей од Валька, цей могутньої душі чоловік із сво­їми циганськими очима, може, вже сидить у цім бараку під горою в темній і тісній комірці, і з нього також тяг­нуть, як сказав Серьожка, жили.

—   Спасибі... Спасибі, що все це розповів,— глухим го­лосом казав Олег.

І він, з міркувань самої лиш доцільності, без наймен­шого вагання в тому, що порушує дану Валькові обіцян­ку, переказав Серьожці розмову свою з Вальком, а потім з Ванею Земнуховим.

Вони  поволі  йшли по Дерев'яній вулиці,— босий  Серьожка перевальцем, а Олег легко й сильно ступаючи по пилюзі в своїх, як завжди, акуратно вичищених череви­ках,— і Олег розгортав перед товаришем план дій: обе­режно, поступово, щоб справді не зашкодити, шукати й шукати шлях до більшовицького підпілля; тим часом при­дивлятися до молоді, до серця брати найвірніших, найстій-кіших, найпридатніших для діла, дізнатись, кого арешто­вано в місті, в районі, де саме сидять, знайти змогу допо­могти їм і безупинно розвідувати серед німецьких солда­тів про всі воєнні й цивільні заходи командування.

Серьожка, зразу пожвавішавши, запропонував збирати зброю: після боїв та відступу багато її валялось по всій окрузі, навіть у степу.

Вони обидва розуміли, які це все діла буденні, але це були діла, які можна здійснити,— в обох заговорило по­чуття реальності,

—   Все, що ми один одному розповіли, все, про що до­відаємось і що зробимо, не повинен знати, крім нас, ніхто, хоч би як близько до нас люди стояли, хоч би з ким ми дружили! — міркував Олег, дивлячись поперед себе роз­ширеними, яскренними очима.— Дружба дружбою, а... тут к-кров'ю пахне,— з притиском сказав він.— Ти, Ваня, я і — все. А встановимо зв'язки, то нам скажуть, що робити...

Серьожка промовчав: він не любив словесних прися­гань, запевнень.

—   Що в парку зараз? — поспитав Олег.

—   Німецький автопарк. І зенітки довкола. Порили всю землю, як свині!

—   Бідний наш парк!.. А у вас німці стоять?

—   Так, проходом. їм наше приміщення не подобаєть­ся,— всміхнувся Серьожка.— Але в мене зустрічатися не можна,— сказав він, зрозумівши зміст запитань Олега,— народонаселення велике,

—   Будемо тримати зв'язок через Валю.

—   Точно,— схвалив Серьожка.

Вони дійшли до переїзду і тут міцно потисли один од­ному руки. Хлопці, майже однолітки, зблизилися протягом короткої розмови. Настрій у них був мужньо-піднесений.

Родина Позднишевих жила в районі Сіняків. Вона, як Кошові з Коростильовими, займала половину стандартно­го будинку. Олег іще здалеку побачив порозчинювані, в старовинних тюлевих завісках вікна їхньої квартири, і до нього долинули звуки піаніно і штучний сміх Леночки з цих роздільних срібних звучків. Хтось дуже енергійний сильними пальцями брав перші акорди романса, знайомого Олегові, і Леночка починала співати, але той, хто аком­панував їй, тут же збивався, і Леночка сміялась, а потім показувала голосом, де той помилився і як треба, і все пов­торювалося знов.

 голос та звуки піаніно раптом так зворушили Олега, що він не міг примусити себе зайти в будинок. Вони, ці звуки, знов нагадали йому щасливі вечори, тут же, в Лени, в колі друзів, яких, здавалось, було тоді так багато... Валя акомпанувала, а Леночка співала, а Олег дивився на її об­личчя, трохи схвильоване, дивився, зачарований і щасли­вий її хвилюванням, звуком її голосу і цими навіки відби­тими в серці звуками піаніно, що сповнювали собою весь світ його юності.

Ах, коли б ніколи більше не переступав Олег порога цього дому! Коли б навіки лишилося в серці це злите від­чуття музики, юності, невиразної бентеги першого ко­хання!

Але він уже ввійшов у сіни, а з сіней до кухні. В цій напівтемній кухні, що була на тіньовому боці дому, дуже мирно й звично, як вони, очевидно, робили це не вперше, сиділи біля маленького кухонного столика сухенька, в ста­ромодному темному платті та в старомодній зачісці бук­лями, Ленина мати й німецький солдат з такою ж палевою головою, як той денщик, що з ним Олег побився, але без ластовиння, куценький, товстий,— за всіма ухватками,— також денщик. Вони сиділи на табуретках одне проти од­ного, і німецький денщик з усмішкою, самовдоволеною і ввічливою, з деяким навіть кокетством у погляді, щось ви­тягав з рьокзака, якого тримав на колінах, і передавав це щось до рук матері Лени. А вона з сухеньким своїм об­личчям та буклями, з дамським старечим виразом розумін­ня того, що її задобрюють, і водночас із усмішкою, улес­ливою та догідливою, тремтячими руками приймала щось і клала собі на коліна. Вони такі були заклопотані цим не­складним ділом, яке дуже захопило обох, що не дочули, як Олег увійшов. І він зміг розглянути, що лежало на ко­лінах у матері Лени: плеската бляшана коробка сардин, плитка шоколаду та вузенька чотирикутна, півлітрова, з ви­гвинчуваною затичкою бляшана банка з яскравою, жовтою з синім, етикеткою,— такі бляшанки Олег бачив у німців у своїм домі, — це була прованська олія.

Мати Ленина помітила Олега й мимохіть ворухнула руками, ніби хотіла щось прикрити, що лежало в неї на колі­нах, і денщик теж побачив Олега і з байдужою увагою вп'явся в нього очима, придержуючи рюкзак.

Водночас у сусідній кімнаті урвалися звуки піаніно та спів Леночки і пролунав її сміх, і сміх чоловіків, і урив­ки німецьких фраз. І Леночка, роздрібнюючи срібні звуки голосу, сказала:

—   Ні, ні, я повторюю, ісп ^іеаегпоіе, тут пауза, і ще раз повтор, і зразу...

І вона сама пробігла тонкими пальчиками однієї руки по клавішах.

—   Це ти, Олежку? Хіба ти не виїхав? — здивовано під­вівши рідкі брови, говорила мама Лени фальшиво-ласка­вим голосом.— Ти хочеш бачити Леночку?

З несподіваною спритністю вона сховала те, що лежало в неї на колінах, на нижню полицю кухонного столика, помацала сухенькими пальцями буклі, чи в порядку вони, і, втягши в плечі голову та виставивши носик і підборід­дя, пройшла до кімнати, звідки линули звуки піаніно й го­лос Леночки.

Кров одхлинула йому від обличчя, і Олег, опустивши великі руки, зразу ставши незграбним, вайлуватим, стояв посеред кухні, під байдужим поглядом німецького ден­щика.

В кімнаті пролунав вигук Лени, вигук подиву і збенте­ження. Вона притишеним голосом сказала щось чолові­кам у кімнаті, ніби перепросилась, і її каблуки бігцем про­тупотіли через усю кімнату. Леночка з'явилась на порозі кухні у сірому, темного малюнка, важкуватому на її тон­кій фігурі платті, з голою тонкою шийкою, смаглявими ключицями й голими смаглявими руками, якими вона схо­пилася за одвірок.

—   Олег? — сказала вона, зніяковівши так, що її смаг­ляве личко зашарілось.— А ми тут...

Але виявилось, що в неї рішуче нічого не заготовано для пояснення того, що «вони тут». І вона з суто жіночою несподіваністю, неприродно всміхнувшись, підбігла до Олега, потягла його за руку за собою, потім відпустила, сказала: «Ходім, ходім»,— і вже біля порога знов оберну­лася з нахиленою головою, запрошуючи його ще раз.

Олег увійшов слідом за нею до кімнати, мало не зітк­нувшись з матір'ю Лени, що шмигонула повз нього. Двоє німецьких офіцерів в однакових сірих мундирах,— один офіцер, сидячи впівоберта на стільці перед відкритим піа­ніно, а другий, стоячи між вікном та піаніно,— дивились на Олега без цікавості, але й без досади, просто, як на за­ваду, з якою, хочеш не хочеш, треба миритись.

—   Він з нашої школи,— сказала Леночка срібним го­лоском.— Сідай, Олег... Ти ж пам'ятаєш цей романс. Я вже годину б'юся, щоб вони його вивчили. Ми все повто­римо, панове! Сідай, Олег...

Олег підвів на неї очі, напівприкриті золотавими віями, і сказав виразно й роздільно, так, що кожне його слово на­че по обличчю її било:

—   Ч-чим же вони платять тобі? Здається, олією? Ти п-продешевила!..

Він повернувся на каблуках і повз матір Лени й повз товстого денщика з стандартно-палевою головою вийшов на вулицю.