Протягом багатьох днів через Краснодон та ближні міс­та й селища сунули головні сили німецьких військ: танко­ві частини, піхота на машинах, важкі гармати й гаубиці, частини зв'язку, обози, санітарні та саперні частини, шта­би великих і малих з'єднань. Гудіння моторів не змовкаю­чи котилось по небу і по землі. Густа курява імлою крила небо над містом і над степом.

В цім важкім ритмічнім русі незчисленних військ та знарядь війни був свій невблаганний порядок — . І здавалося, нема на світі сили, яка могла б протистоя­ти цій силі з її невблаганним залізним порядком —

Грузячи величезними колесами землю, плавно та важко сунули високі, як вагони, вантажні машини з боєприпаса­ми та продовольством, сплющені й пузаті цистерни з бен­зином. Солдати мали добряче на вигляд і до ладу припа­соване обмундирування. Офіцери були гарно вбрані. З німцями сунули румуни, угорці, італійці. Танки, гарма­ти, літаки цієї армії мали тавра всіх заводів Європи. В лю­дини, що вміла читати не тільки по-російському, рябіло в очах від самих тільки марок заводів легкових та вантаж­них машин, і жахало її те, яка виробнича сила більшості країн Європи живила німецьку армію, котра сунула тепер через донецький степ у ревінні моторів, у страшенній ку­ряві, що імлою вкривала небо.

Навіть зовсім маленька людина, що мало розумілась на справах війни, почувала й бачила, як під навалою цієї сили радянські армії відкочувались на схід та південний схід, усе далі, невідхильно, декому здавалося — безпово­ротно,— до Новочеркаська, Ростова, за тихий Дон, до Вол­ги, на Кубань. І хто знає правду, де вони тепер... І вже тільки за німецькими зведеннями та розмовами німецьких солдатів можна здогадуватись, де, на якому рубежі б'ється, а може, наклав уже головою за землю рідну син твій, бать­ко, чоловік, брат.

Поки через місто ще сунули німецькі частини, вони жерли, як сарана, все, що не пожерли ще частини, котрі пройшли раніше,— в Краснодоні, як у вже освоєному до­мі, хазяйновито й певно осідали глибокі тили німецьких армій, наступу, їхні штаби, відділи постачання, резервні частини.

В ці перші дні існування під владою німців ніхто з міс­цевих жителів не тямив у тому, яке німецьке начальство тут тимчасове, а яке постійне, яка влада встановилася в місті і чого вимагають від жителів, крім того, що твори­лося в кожного в домі сваволею перехожих солдатів та офіцерів. Кожна родина існувала сама по собі, дедалі біль­ше усвідомлюючи безвихідь і жах свого становища, кож­на по-своєму пристосовувалась до цього нового й жахли­вого становища.

Новим і жахливим у житті бабусі Віри та Олени Ми­колаївни стало те, що в їхнім домі розташувався один з німецьких штабів на чолі з генералом бароном фон Венцелем, його ад'ютантом і денщиком з палевою головою та палевим ластовинням. Тепер біля їхнього будинку завжди стовбичив німецький вартовий. Тепер їхній будинок зав­жди був повен німецьких генералів та офіцерів, що віль­но, як до власного дому, приходили й виходили, то ради­лись, то просто пили та їли, повен звуків їхньої німецької мови та звуків німецьких маршів і німецької мови по радіо. А господарів дому, бабусю Віру та Олену Миколаївну, ви­тіснили в маленьку кімнатку, нестерпно душну від плити, яку поряд, на кухні, без перерви топили, і вони з ранньо­го ранку до пізньої ночі обслуговували панів німецьких генералів та офіцерів.

Ще вчора бабуся Віра Василівна була персональна пенсіонерка, що заслужила собі громадське ім'я роботою на селі, мати геолога одного з найбільших трестів Донба­су, а Олена Миколаївна — вдова значного радянського працівника, завідувача земельного відділу в Каневі, мати кращого з учнів краснодонської школи,— ще вчора обидві вони були всім відомі та всіма поважані люди. А тепер вони потрапили в цілковиту й незаперечну підлеглість до німецького денщика з палевим ластовинням.

Генерал барон Венцель, захоплений справами війни, не помічав бабусі Віри й Олени Миколаївни. Він година­ми сидів над картою, читав, надписував та підписував па­пери, які подавав йому ад'ютант, і пив коньяк з іншими генералами. Іноді генерал сердився й горлав так, немов командував на плацу, інші генерали стояли перед ним, ви­тягти руки по здвоєних червоних лампасах. І бабуся Віра, й Олена Миколаївна розуміли, що з волі генерала фон Венцеля сунуть через Краснодон у глиб країни німецькі війська з танками, літаками, гарматами, і генералові важ­ливо саме те, щоб вони просувалися й проходили завжди вчасно і в те місце, куди їх посилали. А все те, що робили вони   в   місцях,  де  проходили,   це  не   цікавило  генерала фон Венцеля, як не цікавило його й те, що він живе в до­мі бабусі Віри та Олени Миколаївни.

За наказом генерала фон Венцеля чи з його холодної мовчазної згоди біля нього й круг нього творилися сотні й тисячі негарних, брудних вчинків. У кожнім домі що-небудь однімали, однімали й у бабусі Віри та Олени Ми­колаївни сало, мед, яйця, масло, але це не заважало йому так високо носити нерухому вузьку голову з малиновим кадиком, який впевнено розташувався поміж пальмовим гіллям, що здавалось — ніщо погане та брудне не в силі сягнути до свідомості генерала.

Генерал був дуже охайний чоловік; двічі на день, уран­ці й перед сном, мився з голови до ніг гарячою водою. Зморшки на вузькому обличчі генерала та його кадик завжди були чисто виголені, промиті, надушені. Для нього збудували окрему вбиральню, яку бабуся Віра мусила що­дня мити, щоб генерал міг свої діла справляти, не стаючи навпочіпки. Генерал ходив до вбиральні ранками, завжди в один час, а денщик вартував поруч і, почувши покахику­вання генерала, подавав йому спеціальний вафельний па­пірець. Але при цій його охайності генерал не соромився при бабусі Вірі та Олені Миколаївні голосно відригувати, попоївши, а коли він сам лишався в кімнаті, він випускав погане повітря з кишок, не дбаючи про те, що бабуся Віра та Олена Миколаївна перебувають у кімнаті поряд.

А його цибатий ад'ютант намагався в усьому наслідува­ти генерала. Здавалося, що він, цей ад'ютант, навіть виріс такий довгий тільки для того, щоб скидатись на свого дов­готелесого генерала. І так само як генерал, він намагався не помічати ні бабусі Віри, ні Олени Миколаївни.

Ні для генерала, ні для його ад'ютанта бабуся Віра і Олена Миколаївна не існували не тільки як люди, а на­віть як речі. А денщик був тепер їхній повновладний на­чальник і хазяїн.

І, звикаючи до цього нового й жахливого становища, бабуся Віра з перших же днів виявила, що вона не згодна миритися з ним. Хитра бабуся Віра здогадалася, що ден­щик у палевому ластовинні не такий уже й владний у при­сутності своїх начальників, щоб насмілитись убити її, ба­бусю Віру. І з кожним днем вона все сміливіше спереча­лася з денщиком, а коли він гримав на неї, вона сама гри­мала на денщика. Одного разу, скипівши, він штурхонув її величезним каблуком у поперек, але бабуся у відповідь з усієї сили вдарила його сковородою по голові, і, хоч як Це дивно було, почервонівши, денщик немов захлинувся.

Такі дивні й складні стосунки встановилися в бабусі Віри з денщиком у палевому ластовинні. А Олена Миколаївна все ще перебувала в стані глибокого внутрішнього заціпе­ніння і, нерухомо носячи трохи закинену назад голову в короні пишного світло-русявого волосся, механічно, мовчки виконувала, що від неї вимагали.

В один Із таких днів Олена Миколаївна йшла вулицею, паралельною Садовій, по воду і раптом побачила знайому підводу, запряжену буланим коником, що посувалась їй назустріч, і сина Олега, який ішов поряд з підводою.

Олена   Миколаївна   безпорадно   озирнулася,   впустила відра й коромисло і, розкинувши руки, метнулась до сина. —  Олежку...  хлопчику...— повторювала  вона,  то  при­падаючи обличчям до грудей його, то погладжуючи його світло-русяве, позолочене сонцем волосся, то просто при­кладаючи долоні до його грудей, плечей,  спини,  стегон. Він виріс вищий за неї на голову; за ці дні він дуже засмаг, змарнів на обличчі, змужнів; але крізь цю змужні­лість більше ніж коли проступали ті, навіки для неї збере­жені в синові риси, які вона знала в ньому, коли він лепе­тав перші слова й ступав перші кроки на повних круглих засмаглих    ніжках   і    його    заносило    вбік,    як    вітром. Він   справді був   іще   тільки   велика   дитина.    Він   обі­ймав    свою    матір    великими    дужими    руками,    а    очі його   з-під   широких   світлих   брів   сяяли   так,  як   вони сяяли матері всі ці шістнадцять з половиною років,— чис­тим і ясним синівським світлом, і він усе повторював: —- Мамо... мамо... мамо...

Нікого й нічого не існувало для них у ці кілька секунд: ні двох німецьких солдатів, що з ближнього двору стежили за ними — чи немає в цьому чого-небудь, що порушує по­рядок, Опіпип£, ні рідних_> що стояли біля брички і з по­чуттями різними дивились на зустріч сина й матері: дядя Коля — флегматично та печально, тьотя Марина — із сльо­зами на чорних гарних стомлених очах, трилітній хлоп­чик — здивовано й капризно, чому не його першого цілує та обнімає тьотя Лена, а дід-візник — з тактовним виразом старого чоловіка:  от,  мовляв,  які діла бувають  на світі. А добрі люди, що нищечком спостерігали з вікон зустріч таких схожих одне на одного ставного юнака, з непокри­тою,  обпаленою сонцем  головою, та зовсім іще  молодої жінки з пишними косами, які обвивали їй голову, могли б подумати, що це зустрілися брат і сестра, якби не знали, що це Олег Кошовий повернувся до своєї матері, як повер­тались тепер до своїх рідних, до своїх хат, зайнятих німцями сотні й' тисячі краснодонців, що не встигли втекти від біди.

Тяжко було в ці дні тим, хто покинув рідні місця, до­мівку, близьких людей. Але ті, хто встиг піти від німця, йшли вже по своїй, по радянській землі. Куди тяжче було тим, хто доклав усіх сил, щоб від німця піти, і пережив крах цих зусиль, бачив смерть перед лицем своїм, і тепер оце плентав по рідних місцях, які ще вчора були своїми, а тепер от стали німецькими,— плентав без їжі, без притул­ку, самотньо, занепавши духом, відданий на милість стріч­ного німця-переможця, як злочинець в очах його.

В ту мить, коли в чистому яскравому степу, в білому тьмяному блиску повітря Олег і його товариші побачи­ли німецькі танки, що сунули просто на них, душі їхні здригнулися, вперше ставши перед лицем смерті. Але смерть зачекала.

Німці-мотоциклісти оточили всіх, хто не встиг пе­реправитись, і зігнали в одне місце до Дінця. І тут знову зійшлись разом і Олег з товаришами, і Ваня Земнухов з Клавою та її матір'ю, і директор шахти № 1-біс Валько. Валько був увесь мокрий — бриджі й піджак хоч викру­ти,— вода хлюпала в його хромових чоботях.

В ці хвилини загального сум'яття мало хто звертав ува­гу одне на одного, але, глянувши на Валька, кожен думав: «От і цьому не пощастило перепливти Донець». А він з виразом якоїсь зосередженої злості на смаглявому него­леному циганському обличчі присів на землю, скинув доб­рячі свої чоботи, вилив воду, викрутив онучі, взувся й, обернувши до хлопців похмуре обличчя, раптом не те що підморгнув, а ледь-ледь звів повіки чорного ока: не бійтесь, мовляв, я з вами.

Німецький офіцер-танкіст, у чорному шоломі-береті, з обличчям закіптюженим і лютим, каліченою російською мовою наказав усім військовим вийти з юрби. Військові, вже без зброї, виходили з натовпу групами чи поодинці. Німецькі солдати, штовхаючи їх прикладами в спину, від­водили геть, і незабаром неподалік од юрби виникла в степу друга, менша юрба військових. Щось пронизливо-печальне було в обличчях, поглядах цих людей, що тули­лись один до одного в своїх застаріло-брудних гімнастер­ках та запорошених чоботях серед заллятого сонцем яскра­вого степу.

Військових вишикували в колону й погнали вгору по Дінцю. А всіх цивільних розпустили по домівках.

І люди почали розтікатись по степу від Дінця на всі боки. Більшість посунула вздовж дороги на захід, через хутір, де ночували Ваня й Жора, в напрямі Лихої.

Батько Віктора Петрова й дід, що віз Кошового та його рідню, в той змиг, коли побачили в степу німецькі танки, приєдналися з підводами до своїх. І вся їхня група, що в ній були тепер і Клава Ковальова з матір'ю, влилася в по­тік людей та підвід, які відходили на захід, до Лихої.

Попервах ніхто з людей не вірив, що саме так і буде, відпустилр їх, і нема тут ніякого підступу,— всі з побою­ванням поглядали на німецьких солдатів, що сунули по до­розі зустрічним потоком. Але солдати із стомленими, спіт­нілими, брудними від розмазаного пороху обличчями, за­клопотані тим, що чекало їх попереду, майже не дивились на радянських біженців.

Коли минуло перше потрясіння, хтось непевно мовив:

—   На те є наказ німецького командування — місцевих жителів не кривдити...

Валько, що від нього йшла під сонцем пара, як від ко­ня, похмуро всміхнувся і, кивнувши на колону лютих, пе­ремазаних, як чорти, німецьких солдатів, сказав:

—   Не бачиш, їм нема коли. А то дали б вони тобі во­диці випити!

—   А ти, кажись, випив уже? — зненацька весело озвав­ся чийсь голос, один із тих безжурних голосів, які в усіх, навіть найжахливіших обставинах життя неодмінно ви­являться, коли збираються руські люди.

—   Я вже випив,— похмуро згодився Валько. І, поду­мавши, додав: — Але ще не всю чару.

Насправді ось що сталося з Вальком, коли він, покинув­ши на березі хлопців, спустився до переправи. Він мав такий лютий вигляд, що примусив-таки одного з військо­вих, які відали переправою, вступити з ним у переговори. Од військового Валько дізнався, що командування пере­правою перебуває на тім боці річки. «Я його примушу, щоб він із своїми лайдаками навів порядок»,— люто думав Валько, стрибаючи з краю одного понтона на край другого, обіч від машин, що сунули по наплавному мосту. На той час налетіли німецькі пікірувальники, і він, як і всі люди, що стрибали разом з ним, змушений був лягти. Потім уда­рила німецька артилерія, на понтонах спалахнула паніка. І Валько тут завагався.

За своїм становищем він не тільки мав право, а й мусив неодмінно скористатися з останньої можливості перебра­тись на той бік Дінця. Але, як це буває в житті навіть дуже сильних і розсудливих натур, з гарячою кров'ю, що потай кипить у жилах, іноді обов'язок частковий, менший, але ближній, бере гору над обов'язком загальним і головним, але дальнім.

Тільки-но Валько уявив собі, що можуть об нім поду­мати його робітники, Григорій Ілліч Шевцов — його друг, хлопці-комсомольці, що лишились на березі,— ледве Валь­ко уявив собі це, вся кров прилила йому до чорного облич­чя і він завернув назад. У цей час уже по всій ширині наплавного мосту бігли назустріч йому люди суцільною лавою. Тоді він, у чім був, стрибнув у воду й поплив до берега.

Поки німці обстрілювали й оточували цей берег Дінця і люди з цього берега, божеволіючи, бігли понтонами на другий берег та бились біля спуску до понтонів і десятка­ми та сотнями перебиралися вплав на той берег,— Валько, розсікаючи хвилі дужими руками, плив до цього берега. Він знав, що буде першим, з ким німці розправляться, а плив, бо вчинити інакше не дозволяла совість.

На біду собі, німці вчинили необачно, що не вбили Валька, а відпустили разом із іншими. І от, замість того щоб іти на схід, до Саратова, куди він мусив з'явитись по службі і де перебувала його дружина та діти, Валько в по­тоці біженців посувався на захід.

Ще не доходячи до Лихої, колона біженців почала роз­падатись. Валько запропонував групі краснодонців виділи­тись із колони, обминути Лиху та посуватись до Красно-дона осторонь великих шляхів, польовими дорогами, а то й цілиною.

Як це завжди буває в трудні моменти життя народів і держав, у душі навіть щонайменшої людини думки про власну долю тісно переплітаються з думками про долю всього народу й держави.

В ці перші дні після того, що вони пережили, і дорослі, й підлітки перебували в пригніченому настрої і сливе не розмовляли одне з одним. Пригнічувало їх не тільки те, що чигало попереду, а й те, що тепер буде з усією радянською землею. Але кожен переживав це по-своєму.

В стані найбільшої душевної рівноваги перебував три­літній синок Марини, Олегів двоюрідний братик. Ніяких сумнівів щодо сталості світу, в якому він жив, малий не мав, бо мама й тато лишались при ньому. Йому, правда, страшно було один момент, коли щось заревло й загриміло в небі, і навкруги так бухкало, й тікали люди. Але він ріс у такий час, коли навколо завжди бухкало й завжди бігли люди, тому він поплакав трохи й заспокоївся. І тепер уже все йшло гаразд. Він тільки вважав, що мандрівка трохи затяглась. Це почуття найдужче торувало в полудень, коли його розморювало й він починав пхикати, чи скоро приїде додому, до бабусі. Але досить було зупинитись на пере­починок, і покуштувати кашки, та поштурхати палицею в нірку ховрашка, і обійти, ступаючи боком, шанобливо за­дираючи голову, круг гнідих коней, що кожен із них був мало не вдвоє більший за буланого коника, а потім солод­ко поспати, уткнувшись голівкою мамі в коліна,— як усе ставало на свої місця, і світ знову був сповнений принади й чудес.

Дід-візник думав про те, що навряд чи його життю, життю маленької та літньої людини, загрожує небезпека при німцях. Але він боявся, що німці ще в дорозі однімуть у нього коня. Крім того, він думав про те, що німці по­збавлять його пенсії, котру він одержував, як возій, за со­рок літ роботи на шахтах, і не тільки позбавлять допомо­ги, яку він мав за трьох синів-фронтовиків, а ще, мабуть, дошкулятимуть за те, що в нього стільки синів у Червоній Армії. І його глибоко хвилювало: чи переможе Росія у війні? У світлі того, що він бачив, він дуже боявся, що Росія не переможе. І тоді він, маленький дід, із скуйовдже­ним на потилиці сірим пір'ячком, як у горобчика, дуже шкодував, що не вмер минулої зими, коли в нього, як ка­зав йому лікар, стався «приступ». Але іноді він згадз^вав усе своє життя і війни, в яких брав участь, згадував, що Росія велика, багата, а за останній десяток років стала ще багатша, — невже ж у німця сила знайдеться перемогти її, Росію? І коли дід думав так, його опановувало нервове збудження, він почухував на ногах висхлі, чорні від сонця кісточки, поцмокував на буланого коника, по-дитячому випинаючи губи і підганяючи коника віжками.

Микол.і Миколайовичу, дядькові Олега, найприкрішим було те, що його робота, аж так добре розпочата в трес­ті — робота молодого геолога, який відзначився в перші ж роки надзвичайно вдалими розвідками,— раптом припини­лась так несподівано й жахливо. Йому здавалося, що німці неодмінно вб'ють його, а коли не вб'ють, йому доведеться виявити немало спритності, щоб ухилитися від служ­би в німців. А він знав, що за всіх умов не піде слу­жити до німців, бо служити в німців йому було так само неприродно та незручно, як ходити рачки.

А молоденька тітонька Марина підраховувала, з яких джерел прибутку складалось їхнє життя до німців. І виходило, що їхнє життя до німців складалося: із заробітку Миколи Миколайовича, пенсії Олени Миколаївни, яку та одержувала за покійного чоловіка — вітчима Олега, пенсії бабусі Віри Василівни, квартири, яку їм давав трест, і го­роду, який вони мали при домі. І виходило так, що перші три джерела існування вони з приходом німців, безумовно, втратили, а могли втратити й інші. Вона все згадувала вби­тих дітей на переправі, й переносила жаль до них на власну дитину, й починала плакати. їй спадали на думку розповіді про те, що німці брутально чіпляються до жінок і ґвалтують їх, і тоді вона згадувала, що вона гарненька жінка і до неї вже напевне чіплятимуться німці, і вона то жахалась, то втішала себе тим, що буде зумисне вби­ратись найпростіше, і змінить зачіску, і все, може, ми­неться.

Батько Віктора Петрова, лісничий, знав, що повернен­ня додому загрожує смертельною небезпекою йому, як людині, відомій у районі своєю участю в боротьбі проти німців у 1918 році, та його синові-комсомольцеві. Але він потрапляв у безвихідь, коли думав про те, що тепер роби­ти. Він знав, що кого-небудь з партійних людей обов'язко­во залишено для організації підпільної та партизанської боротьби. Але сам він, людина вже немолода, все життя працював чесно, бувши рядовим лісничим, і звик до тої думки, що він на все життя залишиться лісничим. Він  дати хорошу освіту синові й дочці, щоб вивести їх у люди. Та коли тепер у серце закрадалась думка про те, що минуле його може лишитись невідомим і в нього збере­жеться змога служити за лісничого й при німцях,— його охоплювала така нудьга й огида, що його, кремезного, сильного чоловіка, поривало в бійку.

Тим часом його сина, Віктора, терзала нестерпно прик­ра образа за Червону Армію. Він змалку любив над усе Червону Армію та її командирів, і з перших днів війни готувався взяти участь у війні як командир Червоної Ар­мії. Він, керуючи військовим гуртком у школі, провадив, заняття й фізичні вправи під дощем і на морозі, як цього вчив Суворов. Поразки Червоної Армії, звичайно, не могли захитати в очах Віктора її престижу. Але прикро було, що йому не пощастило вчасно стати в Червоній Армії коман­диром, а якби він був тепер командиром Червоної Армії, вона, без сумніву, не потрапила б у таке тяжке, гірке ста­новище. А щодо його долі при німцях, то про неї Віктор просто не думав, цілком покладаючись на батька та на друга   свого   Анатолія   Попова,   котрий   у   всіх трудних випадках життя вмів знайти що-небудь несподіване й абсо­лютно правильне.

А друг його Анатолій усією душею вболівав за Віт­чизну і, мовчки кусаючи нігті, всю дорогу думав про те, що ж йому, Анатолієві, тепер робити? За час війни він стільки прочитав доповідей на комсомольських зборах про захист Соціалістичної Вітчизни, але в жодній з доповідей він не міг висловити ще й того відчуття Вітчизни, як чо­гось великого й співучого, якою була його, Анатолієва, мама, Таїсія Прокопівна, з її ставним повним тілом, об­личчям рум'яним, добрим, і з чудовими старовинними ко­зачими піснями, які вона співала ще над його колискою. Це відчуття Вітчизни завжди жило в його серці й наверта­ло сльози на очі при звуках рідної пісні або тоді, коли він бачив витолочений хліб чи спалену хату. І от Вітчизну його спіткало лихо, таке лихо, що ні бачити це, ні думати про це не можна було без пекучого болю сердечного. Треба було діяти, діяти негайно, але — як, де, з ким?

Такі ж самі думки в більшій чи меншій мірі бентежили й усіх його товаришів.

І тільки Уля не мала сили думати ні про долю рідної землі, ні про долю свою особисту. Все, що вона пережила з того моменту, коли побачила, як похитнувся копер шахти № 1-біс: прощання з улюбленою подругою та матір'ю, цей шлях по випаленому сонцем, витолоченому степу і нарешті переправу, де в скривавленій верхній частині тулуба жін­ки з червоною хусткою на голові і в хлопчику з очима, які вичавилися з орбіт, наче втілилося все, що вона пере­жила,— все це знов і знов, то гостро, мов кинджал, то тяжко-тяжко, наче жорно, оберталося в наболілому серці Улі. Всю дорогу вона ступала поряд з возом, мовчазна, ніби спокійна, і тільки ці риси похмурої сили, що позна­чилися в її очах, ніздрях, губах, виказували, які бурі хви­лями ходили в душі її.

Зате Жорі Арутюнянцу було цілком ясно, як він жити­ме при німцях. І він дуже авторитетно міркував уголос:

— Канібали! Хіба наш народ може з ними примири­тись, га? Наш народ, як і в раніше окупованих німцями місцевостях, безумовно стане до зброї. Мій батько — тихий чоловік, але я не сумніваюсь,— він візьметься до зброї. А мати, з її характером, та безумовно візьметься за зброю. Якщо наші старі так роблять, як же ми, молодь, повинні робити? Ми, молодь, повинні взяти на облік — виявити, потім узяти на облік,— поправився Жора,— всю молодь, що не виїхала, і негайно зв'язатися з підпільною організацією, Мені принаймні відомо, що в Краснодоні лишились Володя Осьмухін і Толя Орлов,—хіба вони сидітимуть склавши руки? А Аюся, Володина сестра, ця чудова дів­чина,— з почуттям сказав Жора,— вона, в усякому разі, безумовно не сидітиме склавши руки.

Вибравши момент, коли ніхто, крім Клави, не міг їх чути, Ваня Земнухов сказав Жорі:

—   Слухай, ти, абрек! Слово честі, всі з тобою згодні. Але... придерж язика. По-перше, це діло совісті кожного. А по-друге, ти ж не можеш ручитися за всіх. Ану, коли хтось ненароком бовкне, що тоді буде — і тобі, і всім нам?

—   Чому ги назвав мене абреком? — спитав Жора, в чорних очах якого з'явився натхненно-самовдоволений вираз.

—   Тому що ти чорний і дієш, як вершник.

—   Ти знаєш, Ваню, коли я перейду в підпілля, я обо­в'язково візьму собі прізвисько «Абрек»,— знизивши голос до шепоту, промовив Жора Арутюнянц.

Ваня поділяв думки й настрої Жори Арутюнянца. Але в усе, про що зараз Ваня думав, владно вторгалося щастя від близькості Клави і почуття гордощів, коли він згадував свою поведінку біля переправи, і знову чув слова Ковальо­ва: «Ваню, врятуй їх»,— і відчував себе Клавиним рятівни­ком. Це щастя було тим повніше, що Клава поділяла його почуття. Якби не турбота за батька та не жалібне тужіння матері, Клава Ковальова була б одверто й просто щаслива з коханою людиною ось тут, у заллятому сонцем донецькім степу, хоч на обрії то там, то тут виникали башти німе­цьких танків, стволи зеніток і каски, каски, каски німе­цьких солдатів, котрі мчали над золотавою пшеницею в ревінні моторів та в куряві.

Але серед усіх цих людей, що так по-різному думали про долю свою й усього народу, було двоє, теж дуже різ­них вдачею та віком, але напрочуд схожих тим, що обоє вони перебували в надзвичайному моральному піднесенні й енергійній діяльності. Одним із цих людей був Валько, а другим — Олег.

Валько був людина неговірка, і ніхто ніколи не знав, що діється в цій душі під циганською зовнішністю^ Зда­валося, все в його долі змінилось на гірше. А проте ніколи ще не бачили Валька таким рухливим та веселим. Усю до­рогу він ішов пішки, про всіх дбав, охоче починав розмову з хлопцями, то з тим, то з іншим, ніби випробовуючи їх, і дедалі частіше жартував.

А Олегові теж не сиділося в бричці. Він уголос висловишлював нетерпіння, коли ж нарешті побачить матір, бабусю. Він задоволено потирав кінчиками пальців, слухаючи Жору Арутюнянца, а то раптом починав кепкувати з Вані та Клави, або ж, від несміливості заникуючись, утішав Улю, чи бавив трилітнього братика, чи освідчувався в коханні тітоньці Марині, або заводив політичні затяжні розмови з дідом. А інколи він ішов поряд з бричкою, мовчазний, з чітко позначеними на лобі подовжніми зморшками, з упер­тою, ще дитячою складкою повних губ, на яких наче бри­ніла ледве помітна усмішка, з очима, втопленими в далину з задумливим, суворо-ніжним виразом.

Вони були вже десь не більше як в одному переході від Краснодона, коли раптом наскочили на якусь команду ні­мецьких солдатів, що відбилась від інших. Німецькі солда­ти діловито — навіть не дуже брутально, а саме ділови­то — понишпорили в обох підводах, витягли з чемоданів Марини та Улі всі шовкові речі, стягли з Вікторового бать­ка та з Валька чоботи й забрали у Валька старовинний зо­лотий годинник, який навіть після недавнього купання чудово йшов.

Душевне напруження, якого вони зазнали в цій першій безпосередній сутичці з німцями, що від них усі чекали гіршого, перейшло в зніяковіння одного перед одним, а потім у неприродне пожвавлення — всі навперебій зо­бражували, як німці нишпорили в підводах,— потроху дражнили Марину, що дуже вболівала за шовковими пан­чохами, і не пощадили навіть Валька та Вікторового бать­ка, які більше од інших почували себе ніяково в бриджах і в тапочках. І тільки Олег не поділяв цих удаваних весе­лощів, в обличчі його довго стояв різкий, злостивий вираз.

Вони підійшли до Краснодона вночі і, за порадою Валька, який гадав, що нічний рух у місті заборонено, не ввійшли до міста, а зупинились на нічліг у балці. Ніч була місячна. Всі були схвильовані й довго не могли заснути.

Валько пішов розвідати, куди тягнеться балка. І раптом почув за собою кроки. Він обернувся, зупинився й при світлі місяця, що блищав у росі, впізнав Олега.

—   Товаришу Валько, мені треба з вами поговорити. Дуже треба,— сказав Олег тихим голосом, трохи занику­ючись.

—   Добре,— сказав Валько.— Але стоячи доведеться, бо дуже мокро.— Він усміхнувся.

—   Допоможіть мені знайти в городі кого-небудь з на­ших підпільників,— сказав Олег, просто дивлячись у по­туплені під зрослими бровами Валькові очі.

Валько рвучко підвів голову і який час уважно вивчав обличчя Олега.

Перед ним стояла людина нового, наймолодшого поко­ління.

Найбільш несполучні, здавалося б, риси — мрійність і дійовість, політ фантазії і практицизм, любов до добра й нещадність, широта душі й тверезий розрахунок, пристрас­на любов до радощів земних і самообмеження,— ці, здава­лося б, несполучні риси разом створювали неповторний образ цього покоління.

Валько добре знав його, це покоління, бо воно в знач­ній мірі було відбитком з нього самого.

—   Підпільника ти ніби вже знайшов,— з усмішкою ска­зав Валько, а що нам далі робити, про це ми зараз пого­воримо.

Олег мовчки ждав.

—   Я   бачу,  ти  не  сьогодні  зважився,— сказав  Валько.

Це була правда. Тільки-но виникла безпосередня за­гроза Ворошиловграду, Олег, уперше приховавши від ма­тері свій намір, пішов до райкому комсомолу й попросив­ся, щоб його використали при організації підпільних груп.

Його дуже образили, коли сказали без будь-якого пояс­нення причин приблизно таке:

—   От що, хлопче: збирай-но своє манаття та їдь собі мерщій, поки живий та цілий.

Він не знав, що райком комсомолу не створював само­стійних підпільних груп, а комсомольців, яких лишали в розпорядженні підпільної організації, вже визначено за­здалегідь. Тому відповідь, яку він дістав у райкомі, не тіль­ки не була грубою, а була навіть, у певнім розумінні, ви­явом уваги до товариша. І йому довелось-таки виїхати.

Але в момент, коли пройшло перше напруження подій на переправі й Олег уже збагнув, що вийти не пощастило, його осяяла думка: тепер мрія здійсниться! Весь тягар уте­чі, розлуки з матір'ю, непевності всієї його долі спав з його душі. І сила душі, всі пристрасті, мрії, сподіван­ня, весь запал і натиск юності — все це разом ринуло на волю.

—   Через те ти так і підібрався, що зважився,— прова­див далі Валько.— У мене в самого такий характер. Ще вчора — йду, а все в мене з думки не йде: то як ми шахту висадили, то, бачу, армія відступає, біженці мучаться, діти. І такий у мене морок на душі!— з незвичайною щирістю говорив Валько.— Повинен би радіти з того, що хоч сім'ю побачу,  з  початку війни  не бачився,— а в  серці  стукає:

«Ну, а далі що?..» Так було вчора. А що ж сьогодні? Армія наша відступила. Німець нас захопив. Сім'ї я не побачу. Може, й ніколи не побачу. А на душі полегшало. Чому? Тому що в мене тепер один шлях, як у чумака. А це для нашого брата найголовніше.

Олег почував, що зараз у балці під Краснодоном, при світлі місяця, який сяйно блищав у росі, цей суворий стри­маний чоловік з бровами, що зрослись, мов у цигана, роз­мовляє з ним, з Олегом, так одверто, як він, може, не гово­рив ні з ким.

—   Ти ось що: ти з цими хлопцями зв'язку не втрачай, це люди свої,— радив Валько.— Себе не виявляй, а зв'язок з ними держи. І наглядай ще юнаків, придатних для діла, кремезних духом. Але тільки гляди, без мого відома нічого не починай,— завалишся. Я тобі скажу, коли й що тобі робити...

—   Ви  знаєте,  кого залишено в місті? — спитав  Олег.

—   Не знаю,— одверто признався Валько.— Не знаю, але знайду.

—   А як мені шукати вас?

—   Тобі шукати не треба. Якби в мене була квартира, я тобі її однаково не назвав би, а в мене, одверто кажучи, поки що її нема.

Хоч як сумно було прийти вісником загибелі батька й чоловіка, та Валько вирішив попервах перебути в родині Шевцова, де Валька знали й любили. З поміччю такого відчайдушного дівчиська, як Любка, він сподівався встано­вити зв'язки й підшукати квартиру в глухішому місці.

—   Ти краще дай мені свою адресу, я тебе знайду. Валько кілька разів уголос повторив  Олегову адресу, поки не завчив.

—   Ти не бійся, я тебе знайду,— тихо говорив Валько.— 1 коли не скоро про мене почуєш, не рипайся, жди... А те­пер іди,— сказав він і своєю широкою долонею легенько підштовхнув Олега в плече.

—   Спасибі вам,— ледве чутно мовив Олег.

З нез'ясовним хвилюванням, що начебто несло його по росяній траві, підходив він до табору. Всі вже спали, самі лише коні хрумали траву. Та Ваня Земнухов сидів, обхопивши руками гостре коліно, в головах у Клави та її матері, що вже спа.

«Ваню, друже любий»,— з розм'якшеним почуттям, яке в нього було тепер до всіх людей, подумав Олег. Він пі­дійшов до товариша і, схвильований, сів поруч нього на мокру траву.

Ваня обернувся до нього блідим при світлі місяця об­личчям.

—   Ну як? Що він сказав тобі? — жваво спитав Ваня глухуватим голосом.

— Про віщо ти питаєш? — сказав Олег, здивувавшись і збентежившись водночас.

—   Що Валько сказав? Чи знає він що-небудь? Олег в нерішучості дивився на нього.

—   Чи не думаєш ти зі мною в піжмурки грати? — ска­зав Ваня з досадою.— Не маленькі ж ми, справді!

—   Як ти дізнався? — дедалі більше дивуючись, погля­даючи на друга широко розкритими очима, пошепки спи­тав Олег.

—   Не так уже й трудно дізнатися про твої підпільні зв'язки, вони такі самі, як і в мене,— сказав Ваня з усміш­кою.— Невже ти думаєш, що я теж не думав про це?

—   Ваню!..— Олег своїми великими руками схопив і міцно стис вузьку руку Земнухова, що зразу відповіла йо­му енергійним потиском.— Значить, разом?

—   Звісно, разом.

—   Назавжди?

—   Назавжди,— одмовив Ваня дуже тихо й серйозно.— Поки кров тече в моїх жилах.

Вони дивились один одному в обличчя, поблискуючи очима.

—   Ти знаєш, він поки що нічого не знає. Але сказав — знайде. І він знайде,— казав Олег з гордістю.— Ти ж гля­ди, в Нижній Олександрівці не затримайся.

—   Ні, про це ти не думай,— рішуче струснувши голо­вою, сказав Ваня. Він трохи зніяковів.— Я тільки влаш­тую їх.

—   Любиш її? — схилившись аж до обличчя ВанІ, по­шепки спитав Олег.

—   Хіба про такі речі говорять.

—   Ні, ти не соромся. Адже це добре, це дуже добре. Вона т-така чудова, а ти... Про тебе навіть слів нема,— з наївним і щасливим виразом в обличчі та в голосі гово­рив Олег.

—   Так! Стільки доводиться переживати й нам, і всім людям, а життя таки прекрасне,— мовив короткозорий Ваня.

—   П-правильно, п-правильно,— сказав Олег, затинаю­чись, і сльози навернулись йому на очі.

Трохи більше тижня минуло відтоді, як доля звела в степу тих розмаїтих людей:  і юнаків, і дорослих. Та от востаннє всіх разом освітило їх сонце, зійшовши над сте­пом, і здалось, ніби ціле життя лишалося в них за плечи­ма,—таким теплом, і сумом, і хвилюванням сповнились їхні серця, коли настала пора розлучатись.

— Ну, хлопці й дівчата...— почав був Валько, що один лишився серед балки в бриджах і тапочках, змахнув смаг­лявою рукою й нічого не сказав.

Молодь обмінялась адресами, дала обіцянку тримати зв'язок, розпрощалась. ї довго ще вони бачили одне од­ного, після того як розтеклись у всі боки по степу. Ще й іще махне хтось рукою або хусткою. Та ось одні, потім інші — зникли за горбом чи в балці. Наче й не було цієї спільної дороги у велику страшну годину, під палючим сонцем.

Так Олег Кошовий переступив поріг рідного дому, зайнятого німцями.