Отже, Пилип Петрович Лютиков зник і з'явився вже зовсім інакшим. Що з ним було за цей час?

Ми пам'ятаємо, що його виділили для підпільної робо­ти ще минулої осені. Тоді Пилип Петрович приховав це від дружини і дуже був задоволений своєю передбачли­вістю: загроза окупації відсунулась.

Але Пилип Петрович пам'ятав про це, пам'ятав завжди. Та й Іван Федорович Проценко, людина обачна, підтриму­вав його в стані цієї постійної душевної готовності:

—   Хто його знає, як воно там буде! А наше з тобою ді­ло піонерське: «Будь готовий!» — «Завжди готовий!»...

Поміж людьми, виділеними минулої осені, так само не­рушимо лишалась на своєму посту Поліна Георгіївна Со­колова, домашня господиня, безпартійна, відома в місті як активістка в роботі серед жінок. Лютикова, депутата міської Ради, надто добре знали всі жителі Краснодона,— в умовах підпілля він був би скований і в пересуваннях, і в зв'язках з людьми. Поліна Георгіївна мала стати його очима, руками, ногами,— її виділили як його зв'язкову.

З того моменту, як Соколова дала згоду лишитись на цій роботі, вона, за порадою Лютикова, зовсім одійшла від громадської діяльності. Серед жінок, її подруг, це викли­кало спочатку подив, потім нарікання: чому в таку трудну для Батьківщини пору жінка, завжди така діяльна, оді­йшла від громадської роботи? Але, зрештою, її ніхто не призначав, не висував, вона працювала добровільно, поки їй це подобалось. Хіба мало що трапляється з людьми? От узяла людина й про все забула за своїми справами. А можливо,   труднощі  життя в дні  війни  штовхнули  її  на  це? І потроху всі забули Поліну Георгіївну.

Вона купила корову,— купила на мідяки, випадком, у якоїсь родини, що евакуювалась на схід,— і почала ходити по людях, торгувати молоком! Не так уже й багато моло­ка потрібно було родині Пилипа Петровича,— жили во­ни втрьох—дружина, Євдокія Федотівна, дочка дванадця­ти років, Рая, та сам він, Пилип Петрович. Але його ха­зяйка, Пелагія Іллівна, мала трьох малят, стара мати жила при ній,— і хазяйка також стала брати молоко в Поліни Георгіївни. І всі сусіди звикли, що кожного ранку, ледве розвиднялося, жінка з добрим руським обличчям, скром­но вдягнена, запнена по-селянському білою хусткою, не кваплячись підходить до будиночка Пелагії Іллівни, сама відчиняє хвіртку, просунувши поміж планками довгі тон­кі пальці, щоб крутнути вертушку, і тихо стукає у віконце біля ґанку. Двері відчиняла мати Пелагії Іллівни, що вста­вала раніш за всіх. Соколова привітно здоровкалася, вхо­дила в будиночок, а згодом виходила з порожнім бідоном.

Родина Лютикова жила в цьому будиночку вже багато років. Жінка Лютикова, Євдокія Федотівна, дружила з Пе-лагією Іллівною. Дівчатка-однолітки, Рая і старша дочка хазяйки, Ліза, вчились в одній школі, в одному класі. Чо­ловік хазяйки, який з першого дня війни пішов на фронт, був молодший за Пилипа Петровича років на п'ятна­дцять,— столярний майстер, молодший офіцер запасу, арти­лерист, він, вважаючи себе за вихованця Пилипа Петро­вича, ставився до нього як учень до вчителя.

Ще тієї осені Пилип Петрович з'ясував, що Пелагія Іллівна з її великим сімейством без чоловіка не зважиться лишити господарство й покинути місто, якщо прийдуть німці. І саме тоді в Пилипа Петровича виникла думка — вирядити в разі потреби свою родину на схід, а самому ли­шитись на старій квартирі.

Хазяйка його, Пелагія Іллівна, була з тих простих, чес­них і чистих жінок, якими такий багатий наш народ. Пи­лип Петрович знав, що вона його ні про що не спитає, а навіть навмисне вдаватиме, немовби й знати нічого не знає. Так спокійніше й зручніше для її сумління: ніяких зобов'язань не давала, отже, й питати нема чого. А мовча­ти вона буде, і сховає його, і навіть на тортурах не вика­же, од глибокої віри в людину, од співчуття до справ її, і просто — через доброту й жалісливість жіночого серця.

І квартира її була зручна Пилипові Петровичу. Буди­ночок Пелагії Іллівни був одним із тих перших дерев'яніїних будиночків, що примостились біля халупи шахтаря Чуриліна, яка самотньо стояла тут колись: весь цей ра­йон так і звався досі — Чуриліно. Поза будиночком почи­налась балка, яка відходила далеко в степ, також Чурилінська. Район цей іще вважали за глушину,— він і був глу­шиною.

В ту грізну пору липня, коли довелось-таки Пилипові Петровичу ознайомити зі всім дружину, Євдокія Федотів­на, заплакавши, йому сказала:

—   Ти старий, хворий..: Піди до райкому, побалакай,— тебе ж відпустять... Поїдьмо в Кузбас,— раптом попроси­ла вона, і в очах її з'явився той знайомий йому вираз, який виникав, коли дружина згадувала молоді літа, хороших людей, що-небудь близьке її серцю. До Кузбасу в дні вій­ни евакуювалось багато донецьких шахтарів з родинами, поміж ними були друзі Пилипа Петровича, подруги дру­жини з дитячих літ.— Поїдьмо в Кузбас! — попросила во­на так, немов у Кузбасі їм може бути так само добре, як було колись тут, у рідному краю, коли обоє були молоді.

Бідолашна жінка, немовби й не знала вона свого Пилипа Петровича.

—   Більше не кажи мені про це. Все вирішено,— засте­ріг він, так суворо дивлячись їй у благальні очі, що було ясно: не потерпить він ані її прохань, ні сліз.— А вам тут лишатись не можна, заважати мені будете. І душа моя зі­йде болем, дивлячись на вас...— І він поцілував дружину, і довго не відпускав од серця любимочку свою, єдину доню.

Як і багато родин, його сім'я виїхала надто пізно і по­вернулась, навіть не дійшовши Дінця. Але Пилип Петро­вич так і не дозволив дружині й дочці лишитись разом з ним: він улаштував їх на хуторі, геть далі од міста.

Протягом трьох тижнів, які змінили становище на фронті, давши на час перевагу німецьким арміям, в облас­ному комітеті партії і в Краснодонському райкомі йшла діяльна робота: підпільні організації та партизанські заго­ни поповнювались новими людьми. Під проводом Аюти-кова опинилась також велика група керівних працівників Краснодонського та інших районів.

У той пам'ятний день, коли Пилип Петрович прощався з Проценком, він повернувся додому, як звичайно,— це була година, коли він приходив з майстерень. Діти гуляли на вулиці, стара сховалась од спеки в напівтемній кімнаті з причиненими віконницями. Пелагія Іллівна сиділа на кух­ні, поклавши одну на одну засмаглі жилаві руки. Така глибока дума була в її ще не старому миловидому обличчі, що навіть прихід Пилипа Петровича не зразу повернув її  до  тями:   який час  вона дивилася   й   не  бачила   його.

—   Скільки років у вас живу, а вперше бачу, щоб ви отак сиділи, не порались,— мовив Пилип Петрович.— За­сумували? Не сумуйте.

Вона ледь підняла жилаву руку й знов німо поклала її на другу.

Пилип Петрович трохи постояв перед хазяйкою, потім важкою, повільною ходою пройшов до світлиці. Він неба­вом повернувся, вже без кепки, без галстука, в капцях, але в тому ж новому чорному піджаку поверх білої, з відклад­ним комірцем сорочки. Великим зеленим гребінцем він розчісував на ходу густе своє, з нерівною сивиною волосся.

—   От що я хочу спитати вас, Пелагіє Іллівно,— сказав він, хутко розділивши гребінцем короткі колючі вуса на два боки.— З того самого дня, як прийняли мене в пар­тію,— в двадцять четвертому році, за ленінським призо­вом,— виписую я нашу газету «Правда». І всі номери збе­ріг. У роботі вона мені бувала дуже потрібна: доповіді робив, гуртки вів політичні... Скриня, ота, що в мене в світлиці, ви, може, думали, вона в мене з яким барахлом? А це в мене газети,— пояснив Пилип Петрович і всміхнув­ся. Він усміхався нечасто, і, може, саме тому усмішка зра­зу змінювала обличчя, надаючи йому невластивого виразу лагідності.— Що ж тепер з ними робити? Сімнадцять ро­ків збирав. Палити жалко...— І він, питаючи, поглянув на Пелагію Іллівну.

Обоє вони трохи помовчали.

—   Куди ж їх приховати? — спитала Пелагія Іллівна мовби сама до себе.— їх можна закопати. Вночі можна вирити яму на вгороді й просто так, у скрині, й закопати,— міркувала жінка, не дивлячись на Лютикова.

—   А коли будуть потрібні? Можуть бути потрібні,— сказав Пилип Петрович.

Як він і сподівався, Пелагія Іллівна не спитала, навіщо йому знадобитись можуть радянські газети при німцях, навіть обличчя її не змінило незворушного виразу. Вона знову помовчала, потім спитала:

—   Ви, Пилипе Петровичу, так давно в нас живете, до всього придивились, а я у вас спитаю: коли б ви зайшли в нашу хату, зайшли з наміром що-небудь знайти, чи помі­тили б ви отут, на кухні, щось таке особливе?

Пилип Петрович серйозно й уважно оглянув кухню: маленька, охайна кухонька в маленькому провінціальному будиночку. Як старий майстер, Пилип Петрович зауважив тільки те, що дерев'яну фарбовану підлогу збито не з по­довжніх мостин, а з широких, міцних коротких дощок, покладених у ряд від одного поперечного бруса до другого й припасованих в стик. Людина, що будувала хату, була хорошим хазяїном. Таку добру підлогу робили для трив­кості, щоб не прогинались мостини під вагою варистої пе­чі, щоб довше зберігалась од гниття в такім приміщенні, де багато смітять, а тому частіше миють.

—   Нічого такого не бачу, Пелагіє Іллівно,— відказав Лютиков.

—   Тут старий льох під кухнею...— Пелагія Іллівна встала з табуретки, нагнулась і помацала ледве помітну темну пляму на одній з мостин.— Ось тут кільце було. Там і драбинка є...

—   Можна   подивитися? — спитав   Пилип   Петрович.

Пелагія Іллівна защепила двері й витягла з-під припіч­ка сокиру. Проте Пилип Петрович відмовився взяти її, щоб не лишити на підлозі якоїсь позначки. Вони озброї­лись — Лютиков кухонним ножем, а вона звичайним сто­ловим — і акуратно прочистили забиті злеглим сміттям щі­лини по прямокутнику ляди. Нарешті ледве підняли збиті разом три короткі важкі мостини.

До льоху вела драбинка з чотирма щаблями. Пилип Петрович спустився, засвітив сірник: було в погребі сухо. Зараз навіть важко було передбачити, як може йому ста­ти в пригоді цей чудовий льох!

—   Ви вже не гнівайтесь, до вас у мене ще запитання,— сказав він.— Я, звісно, потім улаштуюсь, німці не займуть мене. А в перші дні, як прийдуть, боюся, коли б не вби­ли під гарячу руку. То я, коли що — сюди,— і він тиць­нув пальцем у підлогу.

—   А якщо солдати на постій?

—   До вас не поставлять: Чуриліно... А я чоловік не гор­дий, посиджу там... Та ви не турбуйтесь,— сказав Пилип Петрович, сам трохи стурбований байдужим виразом об­личчя Пелагії Іллівни.

—   Я не турбуюсь, моє діло маленьке...

—   Коли спитають німці, де, мовляв, такий Лютиков, кажіть: тут живе, подався на село продукти купувати і обов'язково повернеться... А ховатись мені Ліза й Петько допоможуть. Я буду вдень їх ставити на варту,— сказав: Пилип Петрович і всміхнувся.

Пелагія Іллівна скоса блимнула на нього і раптом по-¹ молодому кивнула головою й засміялась. Такий суворий на вигляд, Пилип Петрович був природженим виховате­лем, знав і любив дітей і вмів їх причарувати. Діти горну­лись до нього. Він тримався з ними, як з дорослими. Він був майстром на всі руки, вмів зробити при них майже все — від іграшки до речі, корисної в господарстві,— і зро­бити з нічого. В народі таких звуть умільцями.

Він ставився до хазяйчиних дітей, наче до власної доч­ки, і вся малеча в домі радо виконувала кожне його дору­чення, тільки пальцем ворухне.

—   Ти їх краще собі візьми, дядю Пилипе, отак ти їх привчив,— тебе вони більше за рідного батька шанують! — казав часом чоловік Пелагії Іллівни.— Підете жити до дядька Пилипа назавжди? — питав він, сердито поглядаю­чи на дітей.

—   Не підемо! .— хором кричали вони, обліпивши, про­те, дядю Пилипа з усіх боків і тулячись до нього.

В різних галузях діяльності можна зустріти багато най-розмаїтіших характерів партійного керівника з тою чи ін­шою особливо помітною рисою, що зразу впадає в око. Поміж ними чи не найрозповсюдженішим став тип пар­тійного працівника-вихователя. Тут мова йде не тільки і навіть не стільки про працівників, що їхньою основною діяльністю є партійне виховання, політична освіта, а саме про тип партійного працівника-вихователя, хоч би в якій галузі він працював,— у галузі господарчій, військовій, ад­міністративній чи культурній. Саме до такого типу праців­ника-вихователя належав Пилип Петрович Лютиков.

Він не тільки любив і вважав за потрібне виховувати людей, це було його природною потребою і необхідністю, це було його другою натурою — вчити й виховувати, пере­давати свої знання, свій досвід.

Правда, це надавало багатьом його висловлюванням ха­рактеру мовби повчання. Але повчання Лютикова не були настирливо-дидактичними, назолистими, вони були плодом його праці й роздумів і саме так сприймались людьми.

Особливістю Лютикова, як і взагалі цього типу керів­ників, було нерозривне поєднання слова та діла. Уміння перетворити кожне слово на діло, згуртувати зовсім різ­них людей саме довкола діла і запалити їх змістом цього діла і стало тою головною рисою, яка робила Пилипа Пет­ровича Лютикова вихователем цілком нового типу. Він був хорошим вихователем саме тому, що був людиною-органі затором, людиною — господарем життя. Його повчання не лишали нікого байдужим, а тим паче не відштовхува­ли,  вони  приваблювали  серця,   а  особливо  серця  людей молодих, бо молодь тим дужче запалюється думкою, чим більше думку підсилено взірцем.

Інколи йому слід було тільки слово сказати або навіть просто глянути. Від природи він був неговіркий, скоріше, навіть мовчазний. На перший погляд наче забарливий,— декому навіть здавалось — млявий,— він насправді перебу­вав завжди в стані спокійної, розумної, ясно організованої діяльності. Вільний од виробництва час він так уміло роз­поділяв поміж громадською діяльністю, фізичною працею, читанням, забавою, що завжди все встигав.

В поводженні з людьми Пилип Петрович був рівний, не дратувався, в розмові вмів помовчати, послухати люди­ну — якість дуже нечаста в людях. Тому він мав славу доб­рого співбесідника, чоловіка сердечного: багато людей ділилися з ним такими громадськими та особистими спра­вами, про які ніколи не зважились би розповісти навіть своїм близьким.

При всьому тому він був зовсім не те, що називається доброю людиною, а тим паче лагідною людиною. Він був непідкупний, суворий і, коли треба,— нещадний.

Одні люди поважали, інші його любили, а були й та­кі, що боялись. Певніше сказати, всім людям, що зналися з ним, включаючи дружину та друзів, були притаманні, залежно від характеру людини, всі ці почуття до нього, тільки в одних переважало одне, в других — друге, а в третіх — третє. Якщо ділити людей за віком, то можна сказати, що дорослі люди і поважали, і любили, і боя­лись його, молодь любила і поважала, а діти — просто любили.

От чому Пелагія Іллівна засміялась, коли Пилип Пет­рович сказав: «Ліза й Петько допоможуть мені».

І справді, всі перші дні після приходу німців, поки Пилип Петрович ховався, діти вартували по черзі на ву­лиці й охороняли його.

Йому пощастило. Ніхто з німецьких солдатів не осе­лився в Пелагії Іллівни: в місті, навіть по сусідству, мож­на було знайти будинки просторіші, кращі. Лякала нім­ців балка за будинком: боялись партизанів. Німецькі сол­дати, правда, заходили інколи оглянути квартиру й поцупити, що погано лежить. Пилип Петрович усякий раз ховався в кухні під помостом. Але ніхто про нього не питав.

Щоранку,   як   завжди,   приходила   Поліна   Георгіївна.^; скромна, тиха, запнена по-сільському білою чистою хуст­кою, відливала молока в два глиняні глечики й проходила з бідоном до Пилипа Петровича. Поки вона перебувала в нього, Пелагія Іллівна та її мати лишались на кухні. Діти ще спали.

Поліна Георгіївна виходила від Лютикова і трохи ще затримувалась на кухні погомоніти з жінками.

Так минув тиждень, а може, трохи більше. Одного разу Поліна Георгіївна, перед тим як передати Лютикову вуличні новини, тихо повідомила:

—   На роботу кличуть вас, Пилипе Петровичу...

Він раптом увесь змінився: вираз спокою, байдужості, повільності рухів, інколи майже нерухомість —усе це, вда­ване Пилипом Петровичем, поки він тут жив невидимий, злетіло з нього вмить.

Дужим, левиним стрибком він підскочив до дверей і визирнув у сусідню світлицю. Там, як завжди, нікого не було.

—   Всіх кличуть? — спитав він.

—   Усіх...

—   Микола Петрович?

—   Він...

—   А був він?..— допитливо вдивляючись в очі Соколо­вій, домагався Пилип Петрович.

Поліні Георгіївні не треба було пояснювати, де саме був Бараков,— все це вона знала, все це було вже раніш умовлено між нею та Пилипом Петровичем.

—   Був,— сказала вона ледве чутно.

Пилип Петрович не став зненацька метушитись, не звів голосу, ні, але все його велике, важке тіло, обличчя, що обпливло донизу, очі та голос його — все це сповни­лось енергією, наче в ньому випросталась якась туго скручена спіраль.

Він засунув два цупкі, негнучкі, але й точні пальці робітника в зовнішню кишеньку піджака, витяг крихіт­ний, дрібно списаний клаптик паперу й подав Поліні Георгіївні.

— До завтра, до ранку... І побільше!

Поліна Георгіївна миттю сховала аркушик у себе на грудях.

—   Трохи   зачекайте   в   їдальні.   Зараз   я   вам   хазяйок пришлю...

Пелагія Іллівна і мати її вступили до сусідньої світ­лиці, куди перейшла й Поліна Георгіївна з бідоном. Вони стоячи обмінювались вуличними новинами. Потім Пилип Петрович гукнув Соколову з кухні, і вона ввійшла до нього.

Він тримав у руці згорток газет. На обличчі Поліни Георгіївни виник подив: це були складені вчетверо і згор­нені в товстий сувій номери газети «Правда».

—   В бідон,— звелів Пилип Петрович.— Нехай клеять там же, на найвидніших місцях.

У Поліни Георгіївни аж закалатало серце: хоч як не­ймовірно це було, їй здалося в першу мить, буцімто Пилип Петрович одержав свіжу «Правду». Поліна Георгіївна не втерпіла і, перед тим як засунути пакунок у бідон, гля­нула на число.

—   Старі,— зітхнула вона, не маючи сил приховати розчарування.

—   Не старі. Більшовицька правда не старіє,— запере­чив Лютиков.

Вона швидко перебрала кілька номерів. Здебільшого це були святкові номери за різні роки з портретами Леніна і Сталіна. Задум Лютикова зрозумівши, вона ту­гіше згорнула газети й засунула в бідон.

—   Щоб не забути,— сказав Пилип Петрович.— Нехай і Остапчук теж виходить на роботу. Завтра...

Поліна Георгіївна мовчки кивнула. Вона не знала, що Остапчук — це Матвій Шульга, і не знала, де він пере­ховується,— вона знала тільки квартиру, де треба переда­ти розпорядження Лютикова: на цю квартиру вона -теж носила молоко.

—   Спасибі! Все...— Пилип Петрович подав їй свою велику руку й повернувся до кімнати.

Він важко впав на стілець, уперся розчепіреними паль­цями в коліна і трохи посидів так. Поглянув на годинник: він показував початок восьмої. Повільними, спокійними рухами він скинув ношену сорочку, витяг білу, свіжу, зав'язав галстук, зачесав волосся, посивіле більше на скронях і спереду, надягнув піджак і визирнув на кухню, де після відходу Поліни Георгіївни знову порались Пе-лагія Іллівна та її мати.

— Що ж, Пелагіє Іллівно, дайте мені того молочка з-під скаженої корівки та хлібця, коли є. На роботу пі­ду,— сказав він.

Хвилин через десять, акуратно й чисто зодягнений, у чорній кепці, він звичною дорогою, ні від кого не крию­чись, ступав по вулицях міста в напрямі до Центральних майстерень тресту «Краснодонвугілля».