Біженці ще проходили через Краснодон, і над містом ще стояли хмари куряви, що вкривала одежу людей, квіти, листя лопухів та гарбузів брудно-чорно-рудим шаром.

За парком гримотів туди-сюди по колії поїзд, що ви­збирував од шахти до шахти устаткування, яке ще можна було вивезти. Чули всі сопіння паровоза, свистки, дудку стрілочника. Звідти, з переїзду, долинали збуджені люд­ські голоси, шарудіння багатьох ніг по пилюзі, гурчання машин і гуркіт коліс артилерії на помості,— ще відсту­пали військові частини. І чути було то в тому, то в ін­шому напрямі за пагорбами дальній лункий грім, гармат­них залпів, неначе там, за цими пагорбами, в неосяжному просторі степу перекочували з місця на місце величезну, з боками до неба, порожню бочку.

На широкій вулиці, що впиралась у ворота парку, біля двоповерхового кам'яного будинку тресту «Краснодонвугілля» ще стояла вантажна машина, і люди, чоловіки й жінки, виносили через головні двері рештки майна тресту й вантажили їх на машину.

Люди працювали спокійно, швидко, мовчки. їхні об­личчя, з виразом похмурої заклопотаності, і руки, набряк­лі від тягання важких речей, були брудні й вологі. А тро­хи осторонь, під самими вікнами тресту, стояли юнак і дівчина й розмовляли так захоплено й віддано, що видно було — і вантажна ця машина, і спітнілі брудні люди, і все, що діялось довкола, не було й не могло бути для них важливішим від того, про віщо вони говорили.

Дівчина в рожевій кофті й у жовтих туфлях на босу ногу була велика, повна, русява, з темними, матово-блис­кучими, як мигдалини, ледь косуватими очима. Через те що вона була косувата, вона дивилась на юнака трохи зизом, повернувши на білій повній атласній шиї підне­сену вгору точену голову.

Юнак був цибатий, незграбний, сутулуватий, у синій, багато разів праній косоворотці з короткими для його дов­гих рук рукавами, підперезаній вузеньким ремінцем, у сі­рих, в коричневу смужку, короткуватих штанях і в тапоч­ках на босу ногу. Довге пряме темне волосся не слухалось його, коли він говорив, спадало на лоба, на вуха, і він раз у раз одкидав його рвучким рухом голови. Обличчя його належало до того типу блідих облич, яких майже не бере загар. До того ж юнак був явно соромливий. Але у виразі його обличчя сяяло стільки природного гумору і водночас затаєного натхнення, яке от-от ладне було спалахнути, що це хвилювало дівчину: вона дивилася йому в обличчя невідступно.

їм було байдужісінько, чи слухають їх, чи дивляться на них люди. Але за ними стежили.

Навскоси через вулицю, біля хвіртки стандартного бу­динку, стояла дуже побита, подекуди поруділа, подекуди витерта до якогось бляшаного блиску, ніби їй, як єван­гельському верблюдові, довелось-таки обдерти боки, про­лазячи крізь вухо голки, чорна легкова машина старої кон­струкції, високо поставлена на колесах. Це було перше дітище радянського автомобілебудування, що всюди вже вийшло з ужитку і по-простому звалося газиком.

Так, це був газик — із тих, що пройшли тисячі, де­сятки тисяч кілометрів по степах Дону й Казахстану і го тундрах Півночі, що видирались мало чи не по козиних стежках на гори Кавказу й Паміру, що пробрались у тай­гові нетрі Алтаю й Сіхоте-Аліню, обслужували будів­ництво Дніпровської греблі та Сталінградського трактор­ного й Магнітобуду, що підвозили Чухновського та його товаришів до північного аеродрому для врятування екс­педиції Нобіле і крізь хуртовини й тороси повзли по амурській крижаній трасі на підмогу першим будівникам Комсомольська,— одним словом, це був газик із тих, які, напружуючи сили, витягли на своїй спині всю першу ч'ятирічку,    витягли,    застаріли    й   поступились   місцем досконалішим машинам, дітищам тих самих заводів, що їх вони витягли.

Газик, який стояв біля стандартного будинку, був за­критий газик-лімузин. Всередині в ньому, біля заднього сидіння, в ногах, стояв довгий важкий ящик; збоку, впо­перек сидіння та ящика, лежали два чемодани, один на одному; поверх них, аж під дашком,— два туго напхані рюкзаки; до них притулені були два автомати ППШ з надітими дисками, і ще поряд лежали диски. А на си­діння, котре лишалось вільним, сіла білява засмагла жінка з строгими рисами обличчя, в цупкій дорожній сукні не­виразного від частого перебування під сонцем та дощем кольору. їй уже ніде було вільно поставити ноги, і вона, заклавши одну на одну, ледве вмістила їх між ящиком та дверцятами.

Жінка неспокійно поглядала в наскрізні отвори двер­цят лімузина,— скла у дверцятах давно вже не було,— то на ґанок стандартного будинку, то на вантажену біля тресту машину. Видно було, що жінка дожидає когось, дожидає досить довго, і їй неприємно, що люди, які ван­тажать машину, можуть бачити й цей самотній лімузин, і її, жінку в лімузині. Занепокоєння, як тінь, перебігало по її строгому обличчю, потім вона знов одкидалась на си­діння і крізь отвір у дверцятах пильно й задумливо диви­лась на юнака і дівчину, що розмовляли під вікнами тресту. Поступово риси її обличчя лагіднішали, і, не по­мічений нею самою, слабенький відгук доброї й сумної усмішки виникав у її сірих очах та на її твердих, різко окреслених губах.

Жінці було тридцять років, і вона не знала, що цей вираз доброго жалю та суму, який виникав на лиці її, коли вона дивилась на юнака та дівчину, тільки й був ви­разом того, що їй уже тридцять років і що вона не може бути такою, як оці юнак і дівчина.

Незважаючи на все, що діялось довкола та й у всьому світі, юнак і дівчина освідчувалися в коханні. Вони не могли не освідчитись, бо чекала їх розлука. Але вони освідчувались у коханні, як освідчуються лише в юності, тобто говорили геть про все, крім кохання.

—   Я така рада, Ванечко, що ти прийшов, наче тягар у мене з душі спав,— говорила вона, блискаючи на нього мерехтливими очима, з косим оцим поворотом голови, за який милішого для хлопця не було нічого в світі,— я  вже думала,   ми  поїдемо,  і  тебе  я  так  і  не   побачу...

—   Але ти розумієш, чому я не заходив цими днями? — питав він глухуватим баском, згори вниз дивлячись на неї короткозорими очима, в яких, мов вугілля під попелом, жевріло натхнення, що могло от-от спалахнути.— Ні, я знаю, ти все розумієш... Я мав виїхати ще три дні тому. Я вже зовсім спакувався і навіть красоту навів, щоб за­йти до тебе попрощатись, раптом — до райкому комсо­молу. Саме прийшов цей наказ про евакуацію, і все на­виворіт пішло. Мені й досадно, що курси мої виїхали, а я залишився, і хлопці просять допомогти, і я сам бачу, що допомогти треба... Сьогодні Олег пропонував мені їха­ти бричкою на Каменськ, — ти знаєш, як ми з ним дру­жимо,— але мені вже було незручно виїздити...

—   Ти знаєш, у мене наче тягар із серця впав,— сказала вона, невідривно дивлячись на нього матово-блискучими очима.

—   Признатись, я в душі теж був радий: думаю, я її ще багато-багато разів побачу. Чорта з два! — басив він, не в силі одірватись від її очей, весь у полоні того жаркого, ніжного тепла, яке йшло від її трохи скраснілого обличчя та повної шиї і від усього її великого тіла, що пашіло під рожевою кофточкою. —Ні, ти уявляєш собі? Школа імені Ворошилова, школа імені Горького, клуб Леніна, дитяча лікарня — і все на мене. Щастя, що помічник хо­роший знайшовся — Жора Арутюнянц. Пам'ятаєш? Із на­шої школи. От хлопець! Сам визвався. Ми з ним уже забули, коли й спали. І вдень і вночі — все на ногах: під­води, машини, вантаження, фураж, там шина чортова по­рвалась, там бричку треба до кузні. Сон рябої кобили!.. Але я, звісно, знав, що ти не виїхала. Від батька знав,— сказав він, соромливо усміхнувшись.— Вчора вночі йду повз ваш будинок, у мене аж за серце вхопило! А що, думаю, якби постукати? —Він засміявся. —Потім згадав ба­тенька твого,— ні, думаю, Ваню, терпи...

—   Ти знаєш, у мене просто тягар...— почала була вона.

Але він, захоплений, не дав їй договорити.

—   Сьогодні я, правда, вже вирішив плюнути на все. Поїде, думаю! Так і не побачу! І що ж ти скажеш? Виявилось, дитячий будинок — отой, на Восьмидомиках, організований узимку для сиріт,— ще не евакуювали. За­відувачка,— вона поряд з нами живе,— просто до мене, мало не плаче: «Товаришу Земнухов, виручіть. Хоч через комітет комсомолу дістаньте транспорт». Я кажу: «Виїхав Уже комітет комсомолу, зверніться до відділу народної освіти».—«Я,— каже,— з ним усі ці дні зв'язана, обіцяли от-от вивезти, а сьогодні вранці прибігла — у них 1 для себе транспорту нема. Поки збігала туди-сюди, вже й від­ділу народної освіти не лишилось...» — «Куди ж він подів­ся, — кажу, — якщо в нього транспорту нема?» — «Не знаю, — каже, — якось розсмоктався...» Відділ народної освіти розсмоктався! — Ваня Земнухов раптом так весело зареготав, що його неслухняне довге пряме волосся по­падало на лоб та на вуха, але він його зразу ж відкинув рвучким рухом голови.— От чудики! — сміявся він.— Ну, думаю, пропало твоє діло, Ваню! Не бачити тобі Клави, як своїх вух. І можеш уявити собі, взялись ми з Жорою Арутюнянцем до цього діла, роздобули п'ять підвід. І знаєш у кого? У військових. Завідувачка проща­лася, сльозами нас до нитки промочила. І ти думаєш, це все? Я Жорі кажу: «Біжи пакуй свій мішок, а я поки що спакую свій». Потім я йому натякаю, що мені, мовляв, в одне місце потрібно, ти, мовляв, заходь по мене, трохи, коли треба буде, зачекай, взагалі кажу йому всяке таке... Тільки-но я свій мішок спакував, ввалюється до мене цей, знаєш ти його? Ну, Толя Орлов! У нього ще прі­звисько — «Грім гримить»...

—   У мене просто тягар із серця впав,— прорвавшись, нарешті, крізь потік його слів і страшно знизивши голос, промовила Клава з пристрасним блиском в очах.— Я так боялася, що ти не зайдеш, я не могла ж сама зайти до тебе,— говорила вона на якихось оксамитових низах свого голосу.

—   Чому ж? — спитав він, раптом здивувавшись від цієї думки.

—   Ну,    як   ти   не    розумієш? — Вона   зніяковіла.— А що б я батькові сказала?

Либонь, було це найбільше, на що зважитись могла вона в цій розмові: дати, нарешті, йому зрозуміти, що їхні взаємини не є звичайні взаємини, що в цих взаєминах є таємниця. Вона, зрештою, мусила йому про це нагадати, коли він сам не хоче говорити про це.

Він замовк і так подивився на неї, що раптом усе її велике обличчя й біла повна шия аж по виріз рожевої кофти на грудях стали, як ця кофта.

—   Ні, ти не думай, що він погано до тебе ставить­ся,— хутко заговорила вона, блискаючи своїми косувати-ми, як мигдалини, очима,— він стільки разів казав: «Ро­зумний цей Земнухов...» І ти знаєш,— тут вона знов пе­рейшла на чарівливі оксамитні низи свого голосу,— якби ти схотів, ти міг би поїхати з нами.

Ця несподівана змога виїхати з коханою дівчиною не спадала йому на думку і така була приваблива, що він розгубився, поглянув на дівчину, ніяково усміхнувся, і раптом обличчя його стало серйозне, і він неуважно по­зирнув уздовж вулиці. Він стояв спиною до парку, і вся перспектива вулиці, що йшла на південь, обіллята пеку­чим сонцем, яке било в лице, відкрилась перед ним. Ву­лиця немов обривалася вдалині, там був спуск до другого переїзду, і ген-ген видніли голубі горби в степу, за якими здіймалися дими дальніх пожеж. Але він цього нічого не бачив: він був дуже короткозорий. Він тільки почув грім гарматних пострілів, свистки паровозні за парком і таку мирну, знайому з дитинства, таку свіжу та ясну під степовим небом дудку стрілочника.

—   У мене ж, Клаво, й речей нема з собою,— сказав він сумно й розгублено і розвів руками, немов показуючи й свою непокриту голову з розсипаним довгим темно-ру­сявим волоссям, і цю з короткими рукавами багато разів прану сатинову сорочку, і короткуваті поношені штани в коричневу смужку, і тапочки на босу ногу.— Я навіть окулярів не захопив, я ж і тебе як слід не бачу,— сумно пожартував він.

—   Ми попросимо татка й заїдемо по речі,— тихо й пристрасно говорила вона, скоса поглядаючи на нього. Вона хотіла була навіть узяти його за руку, але не зва­жилась.

І, як на те, батько Клавин, у кепці й чоботях та в сіро­му поношеному піджаку, несучи два чемодани, весь об­ливаючись потом, вийшов з-за машини, приміряючись, куди поставити чемодани. Машина була завантажена вщент.

—   Давай, товаришу Ковальов, я влаштую,— говорив робітник, що стояв між паками та ящиками і, припавши на коліно, тримаючись рукою за край машини, один по од­ному взяв чемодани.

В цей час, так само обходячи машину, підступив бать­ко Вані, несучи поперед себе обома худими, жилавими засмаглими руками клунок, схожий на клунок із праль­ні,— мабуть, з білизною. Йому було дуже важко нести цей клунок: він його ніс поперед себе на витягнених ру­ках, ледве переставляючи довгі ноги, що підгиналися й човгали по землі. Його витягнене, зморшкувате засмагле обличчя спітніло, навіть зблідло, і на цьому худому, висна­женому обличчі страшно вирізнялись білясті, з хворобли­вим блиском, нестерпно суворі очі.

Батько Вані, Олександр Федорович Земнухов, був за сторожа в тресті, а Ковальов, батько Клавин, завідувач господарства в управлінні, був його безпосереднім началь­ником.

Ковальов, один із численних завгоспів, котрі в зви­чайну пору спокійно несуть тягар людського обурення, глузування та презирства, що припадають на долю всім завгоспам, як відплата за зло, заподіюване людству де­якими їхніми нечесними співбратами, — він був одним із тих завгоспів, котрі в тяжкі хвилини життя виявляють, що ж таке є на світі справжній завгосп.

Протягом усіх останніх днів, з того моменту, як він одержав від директора наказ евакуювати майно тресту, він, невважаючи на благання й скарги співробітників, уле­сливі вияви дружби тих начальників, які в звичайну пору помічали його не більше від щітки для підмітання в пе­редпокої біля голландської печі, невважаючи на все це, він так само спокійно, рівно й швидко, як завжди, запакував, навантажив і відправив усе, що мало хоч яку-небудь цін­ність. Цього ранку, на зорі, він дістав наказ уповноваже­ного по евакуації тресту не затримуватись довше ні хви­лини, знищити документи, яких не можна вивезти, і не­гайно виїздити на схід.

Але, діставши цей наказ, Ковальов так само спокійно й швидко вирядив спочатку самого уповноваженого з його майном і, невідомо звідки та як здобуваючи будь-який транспорт, далі відправляв рештки майна тресту, бо дія­ти інакше йому не дозволяло сумління. Найбільше за все він боявся, що і в цей трагічний день його, як завжди, обвинуватять, що насамперед він улаштовує себе, і тому він твердо вирішив виїхати з родиною на останній машині, котру все-таки він залишив про цей випадок.

А старий Земнухов, Олександр Федорович, сторож тресту, через старість свою та хворобу взагалі не збирав­ся й не міг виїхати. Кілька день тому він, як і всі служ­бовці, хто не міг виїхати, дістав остаточний розрахунок з двотижневою вихідною допомогою, тобто діла його з трестом уже були скінчені. Але всі ці дні й ночі він, так само тягнучи свої скалічені ревматизмом ноги й човгаючи ступнями, допомагав Ковальову пакувати, вантажити й від­правляти майно тресту, бо старий уже звик ставитись до майна тресту, як до свого майна.

Олександр Федорович був старий донецький шахтар, добрий тесляр. Ще молодим хлопцем, вихідцем із Там­бовської губернії, він почав ходити по шахтах на заробітки. І в глибоких надрах донецької землі, в найстрашніших осипах та повзунах немало закріпила виробітків його чу­десна сокирка, котра в руках у нього грала, співала й по­дзьобувала, як золотий півник. З юних літ працюючи в постійній вогкості, Олександр Федорович нажив лютий ревматизм, вийшов на пенсію і став сторожем у тресті і працював за сторожа так, наче він, як і колись, був теслярем.

—   Клавко, збирайся, матері поможи! — заревів Кова­льов, зовнішнім боком брудної набряклої долоні стираючи піт з лоба під задертим козирком кепки.— А, Ваня! — байдуже сказав він, уздрівши Земнухова.— Бачив, що ро­биться? — Він люто похитав головою, але тут же схо­пився руками за клунок, який ніс перед собою Олександр Федорович, і допоміг скинути на машину.— Справді, мож­на сказати, дожились,— вів старий далі, одсапуючись.— Ах, наволоч! — І лице його викривилось від особливо лункого гуркоту тої страшної бочки, що, як божевільна, весело перекочувалась по обрію.— А ти що ж, не їдеш, чи як? Як він у тебе, Олександре Федоровичу?

Олександр Федорович, не відповівши й не глянувши на сина, пішов по новий клунок: він і боявся за сина й був ним незадоволений тому, що син іще кілька днів тому не виїхав до Саратова, навздогін за ворошиловградськими юридичними курсами, де Ваня вчився цього літа.

Але Клава, почувши батькові слова, подала Вані таємний знак очима й навіть торкнула за рукав і вже сама хотіла щось сказати батькові. Але Ваня випе­редив її.

—   Ні,— сказав він,— я не можу їхати зараз. Я пови­нен ще роздобути підводу Володі Осьмухіну, він лежить після операції апендициту.

Клавин батько свиснув.

—   Роздобудеш її! — заперечив він водночас насмішку­вато й трагічно.

—   А крім того, я не сам,— уникаючи погляду Кла-ви, з раптом побілілими губами сказав Ваня.— У мене товариш, Жора Арутюнянц, ми тут разом з ним крути­лись і дали слово, що підемо разом пішки, коли все скін­чимо.

Тепер шлях до відступу був одрізаний, і Ваня поди­вився на Клаву, темні очі якої заволоклись туманом.

—   От як! — сказав Ковальов з цілковитою байду­жістю до Вані, до Жори Арутюнянца, до їхньої умови.— Значить,  прощавай  поки що.— І   він,  ступивши  до   Вані й здригнувшись від гарматного залпу, простяг йому свою спітнілу широку долоню.

—   Ви на Каменськ поїдете чи на Лиху? — спитав Ва-ня дуже басистим голосом.

—   На Каменськ?! Німці от-от візьмуть Каменськ! — заревів Ковальов.— На Лиху, тільки на Лиху! На Біло-калитвенську, через Донець, і — лови нас...

Щось тихо тріснуло й задзвеніло над їхніми головами, і згори полетіло сміття.

Вони підвели голови й побачили, що це одчинилось вікно на другому поверсі, в кімнаті, де містився плановий відділ тресту, і звідти висунулась товста, лисувата, мали­нова голова, з обличчя та шиї якої буквально струмками лився піт,— здавалось, він зараз почне капати на людей під вікнами.

—   Та хіба ж ви не виїхали, товаришу Стаценко? — здивувався Ковальов, упізнавши в цій голові начальника відділу.

—   Ні, я розбираю тут папери, щоб не залишилось німцям чогось важливого,— дуже тихо й чемно, як завжди, сказав Стаценко грудним низьким голосом.

—   Ото щастить вам, скажи на милість! — вигукнув Ковальов.— Адже ми хвилин через десять рушили б!

—   А ви рушайте, я знайду, як вибратися,— скромно мовив Стаценко.— Скажи-но, Ковальов, чи не знаєш, чия це машина он там стоїть?

Ковальов, його дочка, Ваня Земнухов і працівник на машині обернули голови до газика.

Жінка в газику вмить змінила позу, подавшись уперед, щоб її не було видно крізь отвір у дверцятах.

—   Та він вас не візьме, товаришу Стаценко, в нього своєї хвороби вистачить! — вигукнув Ковальов.

Він, як і Стаценко, знав, що в цьому будиночку з ми­нулої осені живе працівник обкому партії Іван Федорович Проценко, живе сам, наймаючи кімнату в чужих людей: дружина його працювала у Ворошиловграді.

—   А мені й не треба його ласки,— сказав Стаценко й поглянув на Ковальова маленькими червоними очицями застарілого любителя випити.

Ковальов раптом зніяковів і хутко повів оком на пра­цівника в машині,— чи не сприйняв той слів Стаценка в тому поганому розумінні, в якому їх висловлено.

—   Я, в простоті душевній, гадав, що вони вже всі дав­ним-давно втекли, а раптом бачу — машина, от я й недумав: що ж воно за машина? — з добродушною усмішкою пояснив Стаценко.

Який час вони ще дивились на газик.

—   Виходить, ще не всі виїхали,— сказав, Ковальов, похмурнівши.

—   Ах, Ковальов, Ковальов! — мовив Стаценко сумним голосом.— Не можна бути таким правовірним — більше, ніж сам римський папа,— сказав він, перебріхуючи при­казку, якої Ковальов і зовсім не знав.

—   Я, товаришу Стаценко, людина маленька,— хрипко сказав Ковальов, випроставшись і дивлячись не вгору, на вікно, а на працівника в машині,— я людина маленька й не розумію ваших натяків...

—   Чого ж ти на мене сердишся? Я ж тобі нічого та­кого не сказав... Щасливої дороги, Ковальов! Навряд чи побачимось уже до самого Саратова,— сказав Стаценко, і вікно нагорі зачинилось.

Ковальов невидющими очима і Ваня з виразом здиву­вання поглянули один на одного. Ковальов раптом густо почервонів, немов його образили.

—   Клавко, збирайся! — заревів старий і пішов круг машини в будинок тресту.

Ковальов і справді був ображений, і ображений був не за себе. Йому прикро було, що людина, не проста рядова людина, як він, Ковальов, який через незнання обставин справи мав би право ремствувати й жалітися, а така людина, як Стаценко, тобто наближена до влади, людина, яка немало хліба-солі з'їла з її представниками й сказала їм у хороші часи немало улесливих, пишних слів,— ця людина тепер гудила цих людей, коли вони вже не могли заступитися за себе.

Жінка в газику, вкрай занепокоєна зверненою до неї увагою, вся зашарівшись, сердито дивилася на вхідні две­рі стандартного будиночка.