Поміж машинами та біженцями, що сунули по обо­чині шосе, куди прибило бричку й воза, повзла вантажна машина шахти № 1-біс, на якій серед працівників та майна шахтоуправління їхали директор шахти Валько й Григорій Ілліч Шевцов, що з ним Уля всього кілька годин тому розсталась біля хвіртки його дому.

Тут же йшов пішки дитячий будинок для сиріт уча­сників Вітчизняної війни, що містився свого часу на Восьмидомиках,  — хлопчики    й    дівчатка    віком    п'яти-восьми літ, у супроводі двох дівчат нянь та завідувачки будинку — виховательки, літньої жінки з пронизливими, невидющими очима, з червоною хусткою на голові, по­в'язаною, як у жниці, та в гумових запорошених ботах, надягнених просто на панчохи.

За дитячим будинком їхало кілька підвід з майном бу­динку, і на них саджали по черзі притомлених дітей.

З того моменту, як вантажна машина шахти № 1-біс наздогнала цей дитячий будинок, усі пасажири машини повистрибували з неї й посадили туди дітей. Григорієві Іллічу так сподобалась білява голубоока дівчинка з сер­йозним личком і товстими щічками — «пампушками», як називав їх Григорій Ілліч,— що він майже всю дорогу ніс дівчинку на руках, цілував їй ручки та щічки-пампуш-ки й розмовляв з нею, сам такий же білявий і голубоокий, як вона.

За підводами дитячого будинку, до яких приєднались тепер бричка й віз, ішла, дуже розтягнувшись по шосе, військова частина з кухнями, кулеметами, артилерією. Погляд досвідченого військового зразу звернув би увагу на те, що частина сильно оснащена протитанковими ру­шницями й гарматами. Дивно вирізняючись на тлі донець­кого неба, плавно коливаючись, як корогви, поволі пливли гвардійські міномети. Здалеку не видно було вантажних машин, де вони стояли, і здавалось, що ці химерні спору­ди самі собою пливуть над усією цією розтягненою на багато кілометрів масою військових та цивільних людей.

Густий порох якогось уже іржавого кольору в'ївся в чоботи бійців та командирів,— частина кілька діб була на поході. В голові колони, просто за підводами, обтікаючи їх, коли рух підвід затримувався, йшла рота автоматни­ків. Вони йшли з пропеченими, як вогнетривка цегла, об­личчями, несучи перед собою на грудях, як немовлят, свої автомати, притримувані однією рукою, натрудженою, набряклою, а то й перев'язаною після поранення.

Підвода, що на ній їхала Уля, за якимось неписаним розпорядком, стала враз немовби надбанням господарства роти автоматників, часткою самої роти: і на поході, і на стоянці підвода незмінно опинялася в центрі роти, і, хоч би куди Уля дивилась, вона зустрічала кидані нишком, а то й просто спрямовані на неї погляди молодих воїнів у цих запорошених чоботях і пілотках та в не раз пропо­тілих, висохлих і знов пропотілих, виваляних у вогкій зем­лі, в піску, в болоті, у хвої, в солончаку солдатських гім­настерках, які витримали зливи й палюче сонце.

            Незважаючи на відступ, ішли бійці в звичайному, як бувало при дівчатах, бадьорому, пустотливому, жартівли­вому настрої, і, як в усякій роті на поході чи на відпочин­ку, в роті автоматників знайшовся свій улюбленець-жартун.

—   Куди, куди без наказу? — кричав він Вікторовому батькові, коли той, використовуючи найменшу змогу про­сунутися вперед, поганяв коней.— Ні-і, друже милий, вам тепер без нас ходу нема. Ми вас приписали до нашої роти навічно, служити вам тепер, як мідному казанкові. Ми вас і на постачання зачислили, на шильне, мильне, на прива­рок, а дівчину — храни господь і православна церква її красу! — щоранку   будем   кофієм   напувати.   Солодким!..

—   Добре, Каюткін, не давай скривдити роту! — смі­ялись автоматники, весело поглядаючи на Улю.

—   А що? Ми негайно перевіримо. Товаришу старшина! Федю! Чи він спить? Гляньте, хлопці, на ходу спить... Старшина! Підметки загубив...

—   А ти голови не загубив?

—   Одну дурну загубив, та вона випадково в тебе на в'язах опинилась, а розумна при мені. Вони ж у мене при­ставні, диви...

І Каюткін, акуратно взявшись за невеличку свою голо­ву — одною рукою за підборіддя, а другою за потилицю під пілоткою, хвацько збитою на одну брову,— вирячивши очі, почав робити головою обертальні рухи, ніби вигвин­чуючи шию. Ілюзія того, що голова відокремлюється од тулуба, була така повна, що вся рота і всі, хто був побли­зу, зареготали. Уля не витримала й теж засміялася, дзвін­ко, по-дитячому, і зніяковіла. І всі автоматники радісно подивились на Улю, ніби вони знали, що Каюткін робить це для неї.

Він був невеликий на зріст, але надзвичайно спритний в рухах, цей жартун Каюткін. Обличчя в нього було все в дрібних зморшках, але таке рухливе, що нелегко було вга­дати, скільки йому років,— йому могло бути й понад три­дцять, і не більше двадцяти, а фігурою та вдачею він зов­сім скидався на хлопчака. Очі були в нього великі, сині, також оточені сіткою дрібних зморщок, і, коли він змов­кав, у них, ідучи з найглибшого дна, раптом проглядала застаріла втома, але Каюткін мовби не хотів, щоб люди бачили його втому, і майже не змовкав.

—   Ви звідки будете, молоді люди? — звернувся він до товаришів Улі.— От бачите! Ви з Краснодона,— вдоволе­но  сказав  він.—А дівчина,  скажімо,   буде   комусь  із  вас сестриця? Або, звинягось, папашо, ваша дочка?.. От бачи­те,— дівчина цілком вільна, ні дочка, ні сестра, ні мужня жона! В Каменську її, не інакше, мобілізують. Мобілізу­ють, поставлять регулювальницею. При суцільному вулич­ному русі! — І Каюткін неповторним жестом показав на все, що робилось на шосе і в степу.— Уже б краще їй до нас, у роту автоматників!.. їй-богу, ви, хлопці, скоро потра­пите в Росію, там дівок, хоч греблю гати, а в нас у роті жодної. А нам така дівчина вкрай потрібна задля прище­плення справжньої мови та для благородства поведінки...

—   Це вже як вона сама захоче,— з усмішкою відповів Анатолій, ніяково поглядаючи на Улю, яка, намагаючись не сміятись і все-таки сміючись, дивилася вбік, щоб не зустрітись очима з Каюткіним.

—   У-у, її ми вговоримо! — вигукнув Каюткін.— Ми від нашої роти таких хлопців виставимо, вони яку хочеш дів­чину вговорять!

«А що, як і справді піти, от зіскочити з воза й піти?» — раптом, холонучи серцем, подумала Уля.

Олег Кошовий, що тепер ішов поряд з возом, не зво­див з Каюткіна очей, як заворожений. Він був закоханий в Каюткіна й хотів, щоб усі були закохані в нього. Досить було Каюткіну роззявити рота, як Олег уже сміявся, заки­нувши голову, показуючи всі зуби. Від задоволення він аж потирав кінчики пальців, так йому подобався Каюткін. Але Каюткін немов і не відчував цього, навіть ні разу й не глянув на нього, як він ні разу не глянув ні на Улю, ні на кого з людей, що їх він розважав.

В одну з таких хвилин, коли Каюткін утнув щось таке зовсім уже одчайдушне й бійці розсміялися, до роти на­близився, наздогнавши її просто в степу, весь укритий на­липлим пилом всюдиходик.

—   Стр-р-рунко!..

Виникши з глибини роти, капітан з довгою жилавою шиєю, придержуючи рукою кобуру, щоб не теліпалася, швидко перебираючи худими ногами, побіг до всюдихода, що вже спинився, звідки виглянув огрядний генерал у но­вому кашкеті на великій круглій голові.

—   Не треба, не треба,— сказав генерал,— відставити... Він   вийшов  із  всюдихода, потиснув руку капітанові,

який уже відкозиряв, тим часом маленькими очима — во­ни весело блищали на його суворому простому обличчі — оглядаючи автоматників, що йшли в куряві.

— Скажи, на ласку, наші курські і — Каюткін! — ска­зав він з явним задоволенням. І, подавши рукою знак всюдиходові, щоб той рушав услід по степу, генерал несподі­вано легкою для його комплекції ходою пішов разом з. автоматниками.— Каюткін — це чудово... Коли живий Каюткін, значить дух війська непереможний,— говорив він, весело поглядаючи на Каюткіна, але звертаючись до бійців, що юрмились круг нього на ходу.

—   Служу Радянському Союзу! — сказав Каюткін не в тому штучно піднесеному, жартівливому тоні, в якому він говорив досі, а дуже серйозно.

—   Товаришу капітан, бійці знають, куди й чого йде­мо? — спитав генерал, звертаючись до командира роти, який, трохи відстаючи, йшов поруч.

—   Знають, товаришу генерал...

—   Добре показали себе тоді біля водокачки, пам'ятає­те? — сказав генерал, швидким поблимом оглядаючи бій­ців, що тіснились до нього.— А головне — себе зберегли... А-а, то-то й воно! — вигукнув він, наче хтось заперечував йому.— Вмерти не трудно...

Всі розуміли, що генерал не стільки хвалить за мину­ле, скільки готує до майбутнього. Посмішки зійшли з усіх облич, і в них виник невловимо спільний для всіх значу­щий вираз.

—   Люди молоді, а досвід у вас, знаєте, який? Хіба мож­на, наприклад, рівняти до того, як я був молодий,— гово­рив генерал.— Був час, ступав і я по цій доріжці. Ну-у, і ворог був інший, і техніка не та! В порівнянні з тією шко­лою, що я тоді пройшов, ви пройшли університет...

Генерал повторив той самий рух своєю великою голо­вою, ніби йому хотілось чи то щось прогнати, чи то ствер­дити. Як видно, це був у нього в одних випадках вияв не­вдоволення, а в інших — задоволення. Зараз це був вияв задоволення. Йому, либонь, приємно було згадати моло­дість, і радував його вигляд автоматників з їхньою бойо­вою виправкою, що стала вже для них природною.

—   Дозвольте звернутися,— сказав Каюткін.— Чи дале­ко він пройшов?

—   Далеко, чорти б його не вчили! — сказав генерал.— Так  далеко,   що  нам  з   вами  ніби   вже  й  ніяково.

—   І далі піде?

Генерал який час ішов мовчки.

—   Од нас із вами залежить... Відтоді, як ми його взим­ку побили, він сили надбав. Зібрав техніку з цілої Європи й ударив у одне місце, на нас із вами. Сподівання таке — не вистоїмо. А резервів у нього нема... А-а, отож-то й воно!..

Погляд генерала впав на підводу попереду, і раптом він запізнав між людьми ту самотню дівчину на шосе, над якою мчали німецькі пікірувальники. Він уявив собі все, що могло скоїтись і в долі, і в душі цієї дівчини за той час, поки він на своєму всюдиході встиг тільки побувати в другому ешелоні дивізії й наздогнати головні частини, які поминули Краснодон. Вираз не те щоб жалощів, а по­хмурої заклопотаності з'явився на обличчі генерала, і він зненацька заспішив.

—   Успіху вам!

І, подавши знак всюдиходові спинитися, він тим легким кроком, який був такий несподіваний при огрядності ге­нерала, швидко пішов до всюдихода.

Увесь час, поки генерал був серед автоматників, запи­тання, звернені до нього, й жести Каюткіна були цілком серйозними. Як видно, він не вважав за потрібне виявля­ти перед генералом ті самі риси, які його вирізняли серед бійців і за які вони любили його. Але тільки-но всюдихід зник з-перед очей, та сама енергія жартівливої веселості знов охопила Каюткіна.

Боєць-піхотинець, здоровенний на зріст, з великими та чорними, як ті сковороди, руками, захекавшись, вибився з задніх лав колони, тримаючи в руці якісь важкі речі, за­горнені в засмальцьовану ганчірку.

—   Товариші! Де тут, сказали мені, шахтарська машина йде? — спитав він.

—   Ось вона, та тільки стоїть,— пожартував Каюткін, показавши на вантажну машину, всю заповнену дітворою.

Колона й справді спинилась через затор попереду.

—   Пробачте, товариші,— сказав боєць, підходячи до Валька та Григорія Ілліча, що обережно поставив біля­веньку дівчинку на землю,— хочу вам інструмент віддати. Ви народ майстровий, і вам він знадобиться, а мені він зайвий тягар на поході.— І він став розгортати перед ни­ми засмальцьовану ганчірку.

Валько та Григорій Ілліч, схилившись, дивились йому на руки.

—   Бачили? — урочисто сказав боєць, показуючи в роз­горненій на його великих руках ганчірці комплект новень­ких слюсарних інструментів.

—   Не зрозумів — продаєш, чи що? — спитав Валько й недружелюбно підвів на нього з-під зрослих брів циган­ські свої очі.

Цегляно-червоне обличчя бійця скрасніло так, що аж укрилось краплинами поту.

—   Як тільки язик у тебе повертається! — сказав він.— Я його в степу знайшов. Я йду, а він так і лежить у ган­чірці,— мабуть, хтось загубив.

—   А може, викинув, щоб легше шкандибати! — усміх­нувся Валько.

—   Робочий чоловік інструменту не кине. Загубив,— холодно сказав боєць, звертаючись уже тільки до Григо­рія Ілліча.

—   Спасибі, спасибі, друже...— сказав Григорій Ілліч і похапцем став допомагати бійцеві загортати інстру­менти.

—   Добре, що пристроїв, а то жалко, інструмент хоро­ший. У вас он машина, а мені на поході, в повній викладці, куди вже! — говорив боєць, повеселівши.— Щасливо вам! — І він, потиснувши руку тільки Григорієві Іллічу, побіг назад і незабаром щез у колоні.

Валько який час мовчки дивився йому вслід, і на об­личчі його був вираз мужнього схвалення.

—   Людина...  Так...— хрипко  сказав   Валько.

І Григорій Ілліч, який тримав у одній руці інструмен­ти, а другою гладив по голівці біляву дівчинку, зрозумів, що його директор недовірливо поставився до бійця не від черствої душі. Видно, директор звик до того, що люди іноді обдурюють його — керівника підприємства, на яко­му працювали тисячі людей, яке давало тисячі тонн ву­гілля за добу. Підприємство це було тепер висаджене йо­го, директора, власними руками в повітря, люди почасти були вивезені, почасти лишились на загибель. І Григорій Ілліч уперше подумав, як темно може бути зараз на душі в директора.

Надвечір стало чути попереду звуки гарматної стріля­нини. Вночі вони наблизились, можна було навіть розпіз­нати кулеметні черги. І цілу ніч там, у районі Каменська, жахтіли спалахи, часом такі великі, що освітлювали всю колону. Заграви пожеж забарвлювали небо то там, то тут у колір вина і тяжко й багрово вигравали серед темного степу на вершинах могил.

—   Братські могили,— сказав Вікторів батько, що мовчки сидів на возі з вогником самокрутки, який іноді виривав із темряви його гладке обличчя.— Це не старо­давніх часів могили, це наші могили,— глухо сказав він.— Ми пробивались тут із Пархоменком та з Ворошиловим і поховали своїх...

Анатолій, Віктор, Олег і Уля мовчки подивились на Могили, обілляті загравою.

—   Так, скільки ми в школі творів написали про ту війну, мріяли, заздрили батькам нашим,— і ось вона при­йшла, війна, до нас, немов навмисне, щоб дізнатись, які ми, а ми від'їздимо...— сказав Олег і глибоко зітхнув.

За ніч у русі колони сталися зміни. Тепер машини й підводи установ та цивільних осіб і тлум біженців зов­сім не посувались,— казав хтось, що попереду проходять військові частини. Дійшла черга й до автоматників, вони завовтузились у темряві, тихо брязкаючи зброєю, за ними вся частина заворушилась. Машини, даючи дорогу їй, тіс­нились, ревучи моторами. В пітьмі блимали вогники цига­рок,— здавалось, ніби це зірочки в небі.

Хтось торкнув Улю за лікоть. Вона обернулась. Кают- | кін стояв з боку воза, протилежного тому, де сидів батько Віктора й стояли хлопці.

—   На хвилиночку, — шепнув він ледве чутно.

Щось таке було  в тім  голосі, що вона злізла з воза. ^: Вони трохи відійшли.

—   Звиняйте, що потурбував,— тихо сказав Каюткін,— не можна вам їхати на Каменськ, його от-от німець візьме, а по той бік Дінця німець і зовсім далеко пішов. Про те, що я сказав, ви не говоріть нікому, я на те права не маю, та люди ви свої, і мені жалко, коли загинете ні за що. Треба вам звернути ген далі на південь, і то дай бог, щоб устигли.

Каюткін розмовляв з Улею дбайливо так, ніби вогник тримав у долонях, обличчя його ледве мріло в темряві, але воно було серйозне і лагідне, і в очах не стигла втома,— вони блищали в темряві.

І на Улю вплинуло не те, що він сказав, а те, як він з нею говорив. Вона мовчки дивилась на нього.

—   Як тебе звуть? — тихо спитав Каюткін.

—   Уляна Громова.

—   Чи            нема в тебе картки своєї?

—   Нема.

—   Нема...— повторив він сумно.

Почуття жалощів до нього і водночас якесь почуття пустотливе раптом так і підхопило Улю,— вона близько, зовсім близько схилилась до його обличчя.

—   У мене   немає  картки,— сказала  вона  пошепки,— але, якщо ти добре-добре подивишся на мене,— вона по­мовчала і який час  дивилась йому просто в очі своїми ' чорними очима,— ти не забудеш мене...

Він завмер, тільки великі очі його печально світились| у темряві.

—   Так, я тебе не забуду... Бо тебе не можна забути,— прошепотів він ледве чутно.— Прощай...

І він, гупаючи важкими солдатськими чобітьми, приєд­нався до частини, яка все відходила й відходила в пітьму із своїми цигарками, нескінченна, як Чумацький на небі Шлях.

Уля ще роздумувала, чи сказати кому про те, що він розповів, але, видно, це було відомо не тільки йому й уже дійшло до колони.

Коли вона підступила до воза, багато машин і підвід звертали в степ, на південний схід. В тому ж напрямі посунули валкою біженці.

—   Доведеться на Лиху,— почувся хрипкий голос Валька.

Батько Вікторів про щось його спитав.

—   Навіщо розлучатися, будемо їхати разом, коли вже доля зв'язала нас,— сказав Валько.

Світанок застав їх уже в степу без дороги.

Він був такий прекрасний у відкритому степу, цей світанок,— просвітліле небо над неозорими просторами хлібів, тут майже не займаних, ясно-зелена отава на дні балок, посріблена росою, в крапельках якої райдужно відбивалось, плинучи вздовж балок, ніжне світло сонця, що вставало просто на людей! Але тим печальніший у світ­лі цього раннього ранку вигляд мали змучені, заспані, змарнілі обличчя дітей і хмурні, зім'яті, повні тривоги обличчя дорослих.

Уля побачила завідувачку дитячого будинку, в тих її наскрізь пропорошених гумових ботах, надягнених просто на панчохи. Лице в завідувачки все почорніло. Цілу до­рогу вона йшла пішки і тільки з ночі підсіла на одну з підвід. Донецьке сонце, здавалось, висушило й випа­лило її дотла. Цю ніч вона, видно, також не спала і вже весь час мовчала, все робила машинально, в пронизливих невидющих очах її був потойбічний, не тутешнього світу вираз.

З самого ранку в повітрі, не змовкаючи, стояв гуркіт моторів. Літаків не було видно, але попереду зліва весь час гупали громохкі бомбові удари, що струшували повіт­ря, та інколи десь дуже далеко скреготіли кулемети в небі.

Там, над Дінцем і Каменськом, не видні звідси, а тіль­ки чутні, розгортались повітряні бої. І тільки один раз люди вздріли попереду німецький пікірувальник, що, ски­нувши бомби, одходив низом.

Олег раптом зіскочив з брички й підождав, поки віз наздожене його.

— Подумайте тільки, ні, тільки подумайте,— сказав він, ідучи поряд з возом, тримаючись за край його і див­лячись на товаришів великими зволожілими очима,— якщо німці за Дінцем, а ця частина, яка йшла з нами, затримує їх у Каменську,— їй уже не вийти, і цим автоматникам, і цьому хлопцеві чудесному, який усіх веселив, і цьому генералові, усім їм уже не вийти! І вони, звісно, знали це, коли йшли, вони знали це! — схвильовано казав Олег.

Думка про те, що Каюткін прощався з нею перед смер­тю, так і пронизала серце Улі, і вона вся спалахнула від сорому, коли згадала те, що сказала йому. Але чистий внутрішній голос говорив їй, що вона не сказала нічого такого, що було б тяжко згадати Каюткіну, коли він зу­стріне свій смертний час.