Повідчинявши вікна, щоб витягло дим від спалених до­кументів, в одній із кімнат, що виходили на глухе подвір'я, сиділи Іван Федорович, а з ним ще двоє. Власники кварти­ри виїхали кілька днів тому. В кімнаті, як і в усьому будин­ку, було порожньо, хмуро, незатишно: жива душа покину­ла дім, лишилась сама оболонка. Меблі були зрушені з місць. Іван Федорович та двоє його співбесідників сиділи не біля столу, а посеред кімнати, на стільцях. Вони діли­лись накресленням майбутньої роботи, обмінювались явками.

Іван Федорович мав зараз рушати на партизанську ба­зу, куди кілька годин тому вже виїхав його помічник. Як один з керівників обласного підпілля, Іван Федорович мав перебувати при загоні, що базувався в лісі коло станції Митякинської, на межі Ворошиловградської та Ростов­ської областей. А двоє його товаришів лишались тут, у Краснодоні: природні донецькі шахтарі, вони обидва бра­ли участь у громадянській війні в часи ще тієї німецької окупації й денікінщини.

Пилип Петрович Лютиков, залишений секретарем під­пільного райкому, був трохи старший від свого товари­ша — вже перейшло йому за п'ятдесят. В густому волоссі Пилипа Петровича позначалась нерівна просідь, більша на скронях і в чубі. Сивина сяйнула і в його коротко під­стрижених колючих вусах. Відчувалося, що він був колись фізично дужою людиною, але з роками і в тілі, і в облич­чі його з'явилась нездорова гладкість, обличчя обпливло донизу, і від того підборіддя, важкувате од природи, ви­давалось тепер ще важчим. Лютиков звик дбати про себе і навіть у нинішніх обставинах був одягнений у охайний чорний костюм, який тісно облягав його велике тіло, та в чисту білу сорочку з відкладним коміром і туго зав'язаним галстуком.

Старий робітник, герой гграці ще тих перших літ від­будови господарства, він висунувся як виробничник: був директором спочатку зовсім маленьких, а потім усе біль­ших підприємств. У Краснодоні він працював уже літ п'ят­надцять, останнім часом ставши начальником меха­нічного цеху Центральних майстерень тресту «Краснодон-вугілля».

Його товариш по підпіллю, Матвій Шульга, по батькові Костьович, як його частіше й називали українці, належав до найпершого призову промислових робітників, кинутих на допомогу селу. Родом з Краснодона, він так усе жит­тя й працював потім у різних районах Донбасу на посадах, зв'язаних із селом. З початку війни він був заступником голови виконкому одного з північних сільських районів Ворошиловградської області.

На одміну від Лютикова, який іще з пори першої за­грози окупації знав, що лишиться в підпіллі, Шульга ді­став призначення всього лише два дні тому, за його осо­бистим проханням, після того як район, де він працював, зайняли німці. Знайшли, що зручно й вигідно лишити Шульгу для підпільної роботи саме тут, у Краснодоні: з одного боку, він був людина місцева, а з другого — його вже тут мало хто знав.

Матвій Шульга, або Костьович, був чоловік років соро­ка п'яти, з дужими округлими плечима й кріпким, чітких обрисів, засмаглим лицем, з нечастими темними цятками в порах обличчя — цими слідами професії; вони лишають­ся навіки в людей, що довго були шахтарями чи ливарни­ками. Костьович сидів зараз у кепці, збитій на потилицю, голова його була коротко обстрижена під машинку, з-під кепки виступало його дуже тім'я тієї міцної кості, що зрід­ка випадає людині: в нього й очі були волячі.

У цілому Краснодоні не було людей, настроєних так само спокійно і заразом урочисто-піднесено, як оці троє.

—   Хороший народ, просто, можна сказати, справжній народ лишився під твоїм командуванням, з таким народом великі діла можна робити,— говорив Іван Федорович.— Сам ти в кого думаєш жити?

—   А там, де й жив,— у Пелагії Іллівни,— сказав Лю­тиков.

На обличчі Йвана Федоровича відбився не подив, а ні­би якийсь сумнів.

—   Чомусь не зрозумів я тебе,— сказав він.

—   Чого ж мені ховатись, Іване Федоровичу, міркуйте самі,— сказав Лютиков.— Я тут, у місті, чоловік такий ві­домий, що сховатись мені неможливо. Так само й Баракову.— Він назвав прізвище відсутнього тут третього ке­рівника підпільного райкому.— Німці нас зразу знайдуть та ще й подумають що-небудь погане, коли ми будемо хо­ватись. А нам ховатись нема чого. Німцям майстерні наші потрібні аж ґвалт, а ми — тут як тут! Скажемо: директор підприємства втік, інженерно-технічний персонал більшо­вики силоміць вивезли, а ми ось — лишилися працювати на вас, на німців. Робітники порозбігались,— ми їх збере­мо. Немає інженерів? А ось вам Микола Петрович Бара-ков, інженер-механік,— будь ласка! Він і по-німецькому розмовляє... Вже ми на них попрацюємо,— сказав Пилип Петрович, не посміхнувшись.

Погляд його, звернений на Івана Федоровича, був су­ворий, уважний, і в ньому був той особливий вираз ума, що властивий людям, які звикли не брати нічого на віру, а все перевіряти власними думками.

—   А Бараков як? — спитав Іван Федорович.

—   Це наш спільний план.

-   Знаєш, яка перша небезпека в вас обох? — спи­тав Іван Федорович, що вмів бачити будь-яку справу з усіх боків, якими вона, ця справа, може обернутися в житті.

—   Знаю: комуністи,— відповів Лютиков.

—   Не в тім річ. Комуністи пішли працювати на німців, чого ж їм, німцям, кращого! Але не встигнуть збагнути свою вигоду: поки ви будете пояснювати, чого хочете, вони  вас  зопалу...— Іван  Федорович  показав  під стелю.

—   Ми зникнемо на перші дні. Прийдемо, коли будем потрібні.

—   От! Про те й мова. Мене й цікавить, куди ти зник­неш.

—   Пелагія Іллівна знайде, куди сховати...— Лютиков усміхнувся вперше за весь час розмови, і його важке об­личчя, що обпливло донизу, стало таким ясним од цієї усмішки.

Вираз сумніву зійшов з обличчя Івана Федоровича: він був задоволений Лютиковим.

—   А як Шульга? — спитав він, поглянувши на Костьовича.

—   Він не Шульга, він Остапчук Євдоким,— сказав Лютиков,— така в нього трудова книжка з паровозобудів­ного. Цими днями став до нас за слюсаря, в механічний. Справа ясна: працював у Ворошиловграді, людина самот­ня, бої почались — перебрався в Краснодон. Майстерні почнуть працювати, закличемо й слюсаря Остапчука по­працювати на німців. Ми на них попрацюємо,— сказав Пилип Петрович.

Проценко обернувся до Шульги і, непомітно для себе, заговорив не російською мовою, якою він тільки-но роз­мовляв з Лютиковим, а мішаною, то російською, то укра­їнською,— так говорив і Шульга.

—   Скажи ж мені, Костьовичу: на тих квартирах укрит­тя, які дали тобі, чи ти знаєш особисто хоч одну людину? Короче говоря, самому-то тебе зти люди известньї, що в них за родини, що в них за оточення?

—   Сказати, що вони мені відомі, то вони мені доско­нально невідомі,— поволеньки мовив Шульга, поглядаючи на Івана Федоровича спокійними волячими очима.— Один адресок,— по старинке у нас тот край називался Голубятники, то Кіндратович, чи, як його, Іван Гнатенко, в восемнадцатом году добрьій бнл партизан. А другий адресок, на «Шанхаї»,—то Фомін Гнат. Особисто я його не знаю, бо він у Краснодоні чоловік новий, але й ви, мабуть, чули — то наш стахановець із шахти номер чотири, кажуть, людина своя і дав згоду. Зручно те, що він безпартійний, і, хоч і знатний, а, кажуть, ніякої громадської роботи не вів, на зборах не виступав, така собі людина непомітна...

—   А на квартирах у них ти побував? — допитувався Проценко.

—   У Кіндратовича, чи то— в Гнатенка Івана, я був по-слідній раз років тому дванадцять, а у Фоміна я ніколи не був. Да и когда же я мог бнть, Йван Федорович, когда вам самому відомо, що я тільки вчора прибув і мне только вче-ра разрешили остаться и дали зти адреса. Но люди же подбирали, я думаю, люди же знали? — чи то відповідаю­чи, чи то запитуючи, говорив Матвій Костьович.

—   От! — Іван Федорович підняв палець і подивився на Лютикова, потім знов на Шульгу.— Папірцям не вір­те, чужій указці не вірте! Все і всіх перевіряйте наново, власним досвідом. Хто ваше підпілля організував, тих — ви самі знаєте — вже тут нема. За правилом конспірації — то золоте правило! — вони виїхали. Вони вже далеко. Ма­буть, уже біля Новочеркаська,— сказав Іван Федорович з тонкою усмішкою, і жвава іскорка на одній ніжці хутко та весело перестрибнула з одного його синього ока в дру­ге.— Це я до чого сказав? — провадив він далі.— Я сказав це до того, що створювали підпілля, коли ще була наша власть, а німці прийдуть, і буде ще одна перевірка людям, перевірка життям і смертю...

Він не встиг розвинути цю думку. Грюкнули вхідні двері з вулиці, по кімнатах пролунала хода, і ввійшла та сама жінка, що сиділа в газику коло будинку. На обличчі її було написано все, що вона почувала, дожидаючи Івана Федоровича.

—   Заждалась, Катю? Та вже ж поїхали,— з широкою винуватою посмішкою сказав Іван Федорович і встав, підвелися й інші.— Знайомтесь, то жінка моя, вчителька,— сказав він з несподіваним самовдоволенням.

Лютиков поважно потис їй енергійну руку. З Шульгою вона була знайома і йому всміхнулась.

—   А ваша дружина?

—   Та мої ж усі...— почав був Шульга.

—   Ах, пробачте... пробачте мені,—раптом сказала во­на і хутко затулила обличчя долонею. Та між пальцями й нижче долоні видно було, як усе обличчя її зашарілось.

Родина Шульги лишилась у районі, захваченому нім­цями, і це була одна з причин, з якої Шульга попросив лишити його на підпільній роботі в області. Сім'я його не встигла виїхати, бо німці вдерлись так несподівано, а Костьович був на той час у далеких станицях: збивав гурти худоби, щоб гнати ЇЇ на схід.

Родина в Шульги була дуже проста, як і він сам. Коли родини працівників евакуювались на схід, сім'я Матвія Костьовича — дружина та двоє дітей, дівчинка-школярка та семилітній син,— не схотіла виїхати, і сам Матвій Костьович не наполягав, щоб сім'я виїхала. Коли він був іще молодий і партизанив у цих краях, його молода дру­жина була з ним разом, і їхній перший син, тепер коман­дир Червоної Армії, побачив світ саме тоді. І їм за дав­ньою звичкою здавалося, що сім'ї і в трудну пору життя не повинні розлучатись, а повинні зносити всі злигодні разом,— так вони виховували й дітей своїх. Тепер Матвій Костьович почував себе винним у тому, що його дружина й діти лишилися в руках німців, і сподівався ще визволити їх, коли вони живі.

—   Пробачте мені,— знову мовила Проценкова дружи­на, одводячи від обличчя руку, і співчутливо й винувато поглянула на Костьовича.

—   Що ж, товариші дорогі...— почав був Іван Федоро­вич і замовк.

Пора було рушати. Але всі четверотвідчули, що їм дуже не хочеться розлучатись.

Поминуло всього лише кілька годин, як їхні товариші виїхали, виїхали до своїх, по своїй землі, а вони четверо лишились тут, вони вступили в нове, невідоме й таке химерне, після того як двадцять чотири роки вони вільно хо­дили по рідній землі, підпільне життя. Вони тільки-но бачили своїх товаришів, товариші були ще так недалеко від них, що фізично ще можна було 6 наздогнати, але вони не могли наздогнати їх. І вони, четверо, стали тепер такі близькі одне одному — ближчі, ніж найрідніші люди. І їм дуже трудно було розстатись.

Вони   стоячи   довго  трясли   один   одному   руки.

—   Побачимо, що воно за німці, які вони хазяї та прави­телі,— сказав Проценко.

—   Ви бережіть себе, Йване Федоровичу,— промовив Лютиков дуже серйозно.

—   Та я живучий, як трава. Бережись ти, Пилипе Пет­ровичу, і ти, Костьовичу.

—   А я безсмертний,— сумно всміхнувся Шульга. Лютиков суворо глянув на нього й нічого не сказав.

Вони по черзі обнялися, поцілувалися, намагаючись не зустрічатися очима.

—   Прощавайте,— сказала Проценкова дружина. Вона й не всміхнулася, вона сказала це якось навіть урочисто, і сльози навернулись їй на очі.

Лютиков вийшов першим, а за ним — Шульга. Вони вийшли так само, як і прийшли,— чорним ходом, через по­двір'я. Тут були всякі господарські прибудови, що поза ними кожен непомітно вийшов на сусідню, паралельну до головної вулицю.

А Йван Федорович з дружиною вийшли на головну, Садову вулицю, що впиралась в ворота парку.

В обличчя їм ударило гаряче пообіднє сонце.

Іван Федорович побачив навантажену машину навпро­ти через вулицю, працівника на ній і юнака та дівчину, які прощались біля машини, і зрозумів, чому його дружи­на так турбувалась.

Він довго крутив ручку, газик двигтів, але мотор мовчав.

—   Катю, покрути-но ти, я дам газу,— зніяковіло сказав Проценко, влазячи в машину.

Жінка схопила ручку своєю тонкою засмаглою рукою і з несподіваною силою рвонула кілька разів. Машина за­торохтіла. Дружина Йвана Федоровича тильним боком долоні стерла піт з лоба, жбурнула ручку в ноги шофер­ського сидіння і сама сіла поряд з Іваном Федоровичем. Газик ривками, мов норовистий коник, стріляючи вихлоп­ною трубою та пускаючи цівки бруднувато-синюватого диму, покотив вулицею, потім розійшовся й незабаром зник за спуском до переїзду.

—   І, розумієш, увіходить цей Толя Орлов,— знаєш його? — глухуватим баском казав тим часом Ваня Земнухов.

—   Не знаю, він, мабуть, із школи Ворошилова,— без­звучно відповіла Клава.

—   Одним словом, він до мене: «Товаришу Земнухов, тут за кілька будинків од вас живе Володя Осьмухін, ду­же активний комсомолець, недавно пережив операцію апендициту, і його зарано привезли додому, і от у нього шов одкрився й загноївся, чи не можете ви йому роздобу­ти підводу?» Розумієш моє становище? Я цього Володю Осьмухіна чудово знаю — золото, а не хлопець! Розумієш моє становище? «Ну,— я кажу,— йди до Володі,  я зараз зайду в одне місце, а потім спробую роздобути що-небудь і зайду до вас». А сам побіг до тебе. Тепер ти розумієш, чому я не можу їхати з вами? — винувато говорив він, намагаючись зазирнути в її очі, що все більше сповнюва­лися сльозами.— Але ми з Жорою Арутюнянцем...— знову почав він.

— Ваню,— сказала вона, раптом наблизившись до са­мого його обличчя і обдавши його теплим молочним ди­ханням.— Ваню, я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою, я...— Вона застогнала, зовсім не по-дівочому, а якось низь­ко, по-жіночому, і з цим стогоном, забувши про все на світі, вільним, теж не дівочим, а жіночим рухом обхопила його шию великими, повними, холоднуватими руками й жагуче припала до його губ.

Дівчина одірвалась од Вані й побігла у хвіртку. Ваня постояв трохи, потім обернувся і, вимахуючи довгими ру­ками, підставляючи обличчя й розпатлане волосся, якого він уже не чепурив, сонцю, швидко пішов вулицею геть від парку.

Те натхнення, що, як жар під попелом, жевріло в душі його, тепер, мов полум'я, освітлювало незвичайне обличчя, але ні Клава, і ніхто з людей не бачили його обличчя те­пер, коли воно стало таким прекрасним. Ваня сам ішов по вулиці, вимахуючи руками. Десь у районі ще рвали шахти, десь іще бігли, плакали, лаялись люди, йшли, відступаючи, війська, чути було гарматні залпи, мотори грізно ревли в небі, дим та курява стояли в повітрі, і сонце немилосердно пекло, але для Вані Земнухова не існувало вже нічого, крім цих повних, холоднуватих, ніжних рук на його шиї і цього терпкого, жагучого, змоченого сльозами поцілун­ку на губах його.

Все, що коїлося довкола, все це вже його не страшило, бо не було вже нічого неможливого для нього. Він міг би евакуювати не тільки Володю Осьмухіна, а ціле місто — з жінками, дітьми й стариками, з усім їхнім майном.

«Я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою»,— казала вона низьким оксамитним голосом, і більше він уже ні про що не міг думати. Йому було дев'ятнадцять років.