Уже зірки почали гаснути на небосхилі. Непомітно відходила ніч. Ранкова прохолода бадьорила свіжістю, розганяла сон на стомлених, серйозних обличчях юнаків, які обережно пробиралися провулками міста. Кругом було тихо. Лише собаки то тут, то там, почувши здалеку кроки, тривожили тишу. Це вони так «проводжали» подорожніх, ніби передаючи їх своєю гавкотнею сусіднім сторо-жам-собакам. І знову тиша. Хлопці йшли мовчки але поспішали, ніби боялися запізнитись. На плечах у кожного в такт швидкій ході погойдувалась вудочка. Двоє несли корзини, з якими звичайно їх матері ходили на базар. Крізь перепліт однієї з корзин виднілася банка з землею.
— На рибалку йдуть,— сказав би сторонній перехожий.
Та коли б він придивився уважніше, то помітив би, що на кінці волосіні лише у Степана Сафонова був справжній гачок. В решти були саморобні гачки з дроту або навіть просто зігнуті булавки. Все це була конспірація, ще не удосконалена, але все ж таки конспірація.
Де тепер дістанеш гачок? Магазинів нема, а справжній рибалка не дасть, гачки стали дорожчі від золота. Але хто вночі почне приглядатися, які у них гачки?
Хлопці дійшли до селища Первомайки. Як і раніше, було тихо, хоч перший вітерець вже пробігав по вершечках дерев. Недалеко тьмяно вилискувала річка. Як тільки рибалки спустилися в долину, прохолода стала ще відчутнішою.
В садах прокинулись птахи і наче по команді почали пересвист і співи. Дзвінкі голоси шпаків найдужче виділялися, ніби ці чорні клопотуни намагалися перекричати один одного у тиху ранкову годину.
— Як гарно на світанку,— зітхнув на повні груди Сергій Тюленін.— А так же починається кожен день! Скільки, виявляється, цікавого ми в житті не бачимо. Так, дивись, і проспиш усе!
— Ти чого? — здивовано зупинився Віктор Лук'янченко.
— Та так, проспимо, кажу, все в житті.
— Що проспимо? — допитувався Віктор.
— Найцікавіше... А взагалі — це я просто так.
Хлопці переглянулись між собою, ніби запитували один одного: що з ним?
Розмова знову обірвалась. Минули останні будинки Первомайки, оточені вишневими садками.
Рибалки вийшли в поле. Вдалині видні-лися терикони шахт Ізварино.
— Ми Ізварино, мабуть, обійдемо,— сказав Сергій.— Степом іти спокійніше. Та не забудьте: якщо застукають поліцаї, все валіть на ракети. Розряджаємо патрони, збираємо порох і робимо ракети. Сліз не шкодуйте!
Юнаки йшли збирати зброю і патрони не перший раз. Це вже їх третій похід. Перші два пройшли вдало.
Хлопці старанно вишукували автомати, карабіни і особливо пістолети.
їм не довелося б іти в третій раз, якби не з'ясувалося, що до всієї зібраної в попередніх походах зброї є лише кілька десятків патронів.
Особливо мало було патронів до автоматів і пістолетів.
— Хлопці, а для чого це німці збирають зброю і патрони? — запитав Степан Сафо-нов.— Мабуть, знову повезуть на фронт?
— Не думаю,— по-діловому зауважив Віктор.— Це вони від партизанів ховають.
Хлопці пирснули. Навіть Сергій, і той не витримав — усміхнувся.
— Чого смієтесь? Це ж правда, Сергію?— як до найавторитетнішого з присутніх звернувся Віктор Лук'янченко, намагаючись вгадати по виразу обличчя — схвалює він його припущення чи ні.
— Звичайно, вони побоюються, щоб ця зброя не потрапила до партизанів. Судячи з усього, вони бояться партизанів.
— Але я гадаю, нас вони не беруть до уваги і, мабуть, не стали б із-за таких партизанів збирати на полях цю зброю,— промовив півголосно Дадишев, худий смаглявий юнак, середній на зріст, з великими карими очима.
«Ну що ж, смійтесь... Хто знає, можливо, і ми своєю групою навіватимемо на німців і поліцаїв страх»,— подумав Віктор, але сказати про це вголос не наважився.
— Ти не сумуй, Вікторе,— підбадьорив його Сергій, вгадавши розчарування друга,— ми такого страху навіємо, що їм, гадам, аж нудно стане, жодної ночі спокійно не спатимуть. Дай лише зібрати зброю! Та й організацію нашу збільшимо...
Віктор пожвавішав, очі його запалали, він пішов швидше.
Як легко можна було прочитати зараз його думки по виразу обличчя! Він пишався, що його підтримав такий авторитетний хлопець, яким він вважав Сергія. Але нічого не сказав. Лише на лиці його проступали то рішучість, то нетерпіння зробити щось героїчне.
Почало розвиднятися.
— Ех заснути б,— промовив позіхаючи Степан Сафонов, низенький підліток років п'ятнадцяти.
— Так само думає і вартовий, який зараз стоїть біля купи зібраної зброї,— зауважив Сергій.
— Якщо не спить,— додав Віктор Лук'янченко.
Юнаки вийшли на гребінь невеликого горба. На віддалі кілометра розтягнулися біленькі хатки, що потонули у вишневих садках Нижнєдуванного хутора.
Курна дорога, огинаючи невелику балочку, спускалася вниз і зникала, ніби танула в туманній далині. Хлопці мовчки повернули вправо і пішли степовою цілиною. Росиста трава освіжила босі загорілі ноги.
— Не коле в ноги, братці? — стурбовано повернувся Сергій до своїх босих супутників. Сам він був у добряче поношених черевиках.
— Та нічого,— за всіх відповів Степан Сафонов,— нам не звикати.
Йшли мовчки, сторожко вслухаючись у тишу і намагаючись триматися низовини.
— Ось ми, здається, й прийшли. Тепер розділимось на дві групи. Ми з Віктором підійдемо з боку балки,— сказав Сергій,— а ви ярочком підберетесь до патронів, та дивіться: побільше автоматних набирайте. Зараз безпечніше буде, бо вартовий частіше стоїть біля тієї купи, де зброя. Старайтеся без шуму. Старший — Степан. Ясно?
— Куди вже ясніше,— відповів Віктор Лук'янченко.
— Зустріч через годину у балці біля дерева, звідки перший раз розходились.— І Сергій з Віктором безшумно пішли в обхід яру. Незабаром їх не стало видно за кущами терну.
Степан Сафонов зупинився, пильно вдивляючись. Він сподівався розгледіти в тумані дерева Нижнєдуванної балки, але, як не напружував зір, нічого не було видно.
— До балки метрів вісімсот-дев'ятсот,— сказав Льоня Дадишев,— давай спустимося, підійдемо яром, звідти краще буде.
— Добре, так і зробимо,— згодився Степан і попрямував до того ж яру, мимо якого щойно пройшли Сергій і Віктор.
Метрів через 300—400 яр поступово розширився, став глибший. Можна було йти не згинаючись. Денеде в яру виднілися кущі і невеличкі деревця. Під ногами хрустіло висохле перекотиполе. Воно заросло густою травою і боляче дряпало ноги. Хлопці йшли обережно, прислухаючись до кожного звуку і намагаючись ступати нечутно. Незабаром були в умовленому місці. Степан виглянув з яру. Неподалік— чи то на пеньку, чи на купі гвинтівок — сидів вартовий. Важко було помітити — спить він чи ні. Сидів боком, спершись на гвинтівку.
— Ех, пістолет би сюди, ми б одразу впорались. І чого це Сергій не дозволив захопити з собою хоч один пістолет на двох? — бідкався Льоня.
— Сказано без шуму, значить без шуму. На твій постріл, знаєш, скільки їх збіжиться. Пам'ятаєш, як були в розвідці, то помітили, що вони один від одного стоять метрів на 400—500. А ти з пістолета стріляти вмієш? Адже ні? Ну, ось і підстрелив би якщо не сам себе, то мене — напевно.
— Можна навчитися.
— Кинь ти про це. Краще підемо, щоб даремно часу не гаяти. Я полізу попереду, ти за мною, та, дивись, не виглядай, я сам стежитиму за поліцаєм.
Хлопці обережно вилізли з яру і по-пластунськи поповзли колючою травою. Лобода, жовтий молочай, гіркий полин лоскотали обличчя, руки. Серце билося сильніше, наче звірятко, спіймане у пастку...
Степан зупинився.
— Ну що там? — пошепки запитав Льоня.
— Зараз... перепочинемо трохи,— обережно звів голову Степан і глянув, щоб переконатися, чи спокійно кругом, йому здалося, що поліцай дивиться в їхній бік. У Степана завмерло серце, перехопило подих... Але незабаром він заспокоївся. Поліцай сидів, як і раніше, спершись на гвинтівку, і куняв.
Тихенько поповзли далі. До наміченої мети лишилося якихось сім-вісім метрів. Коники, потривожені непроханими гостями, розлетілися в різні боки. Прямо над головою, в голубіючому небі, заливався жайворонок.
Степан обережно підтягнувся, підповз до купи і не поспішаючи простягнув руку. Пальці намацали перший патрон. Щось дзвякнуло об порожню гільзу. Виявилося, що це був диск від автомата. Затаївши подих, Степан відклав його набік.
Через кілька хвилин хлопці поверталися тим же шляхом. Якою довгою здалась їм зворотна путь! В яру вони зсипали патрони із сумок і кишень у корзину.
— Уф-ф! — зітхнув на повні груди Степан.
Сергій з Віктором вже були на місці.
— Все гаразд? — поцікавився Сергій.
— Повний порядок!
— Тепер ідемо різними шляхами, ви знову вздовж яру, а ми з Віктором через шахту № 5. Ходімо швидше, щоб менше людям на очі показуватися. Зустрінемось знову в старій лазні.
Степан добре знав місце зустрічі—міську лазню, спалену в перші ж дні окупації. Тепер підпільники влаштували там свій арсенал.
Коли минали останню вулицю Первомайки, з-за рогу вийшов поліцай. Хлопці хотіли було кинутись вбік, але, опам'ятавшись, зупинилися.
— Ви куди так рано?— здивувався поліцай.
— Та ми йшли... Ми йдемо, дядечку...
— Що несете в корзині?—І він потягнувся до корзини, прикритої зверху травою.
Хлопці завмерли. Степан вийшов на крок уперед, заступив корзину, що стояла на дорозі.
- Ми додому йдемо... Пустіть нас, будь ласка.
— Що несете? — не заспокоювався поліцай і, відштовхнувши Степана, згріб і скинув траву, що прикривала патрони.
Від несподіванки він остовпів.
— Це що? Що це, я вас питаю?
— Дя-дядечку... Ми хотіли робити раке... раке-ти,— крізь сльози, ледве вимовляючи слова, протягнув Льоня.
— Ану, марш за мною! — не слухаючи їх, закричав поліцай і, взявши гвинтівку на плече, підштовхнув корзину ногою.— Заберіть і це з собою, зараз в усьому розберемося.
Хлопці взяли корзину і з похиленими головами, плачучи, поплентались спереду поліцая.
— Дядечку, відпустіть,— спробував проситися Степан.
— Замовч, щеня! Йди мовчки! — закричав поліцай.
Він привів їх у дільницю Первомайки. Хлопці боязко увійшли в приміщення і, поставивши в куток корзину, стали біля неї, ніби могли ще врятувати якось свою здобич.
За невисокою перегородкою сидів черговий. На його обличчі були червоні рубці, він щойно спав, поклавши голову на стіл.
— Що за дрібнота? — звернувся черговий до поліцая, який зайшов з підлітками.
— Ти поглянь, що за чортенята,— грубо відштовхнувши Степана, сказав той, схопив корзину і підніс її ближче до столу, за перегородку.
— Що це? — здивовано промовив черговий і схопився з місця наче вжалений. Сон у нього мов рукою зняло.— Де це ти їх зловив?
— Та ось тут недалеко, на вулиці,— знизуючи плечима, ніби сам дивуючись, відповів поліцай.
— Ви кому несете? — черговий кивнув на корзину.
— Со... собі,— шморгнувши носом, промимрив Степан.
— В суп, чи що?..— єхидно допитувався поліцай.
— Ні... Ми хотіли зробити з них ра... ракети...
— Що? Які ще ракети?
— Ми хотіли розрядити, а порох — на ракети,— продовжував схлипувати Степан.— Ми раніше ракети із сірників робили.
Відчуваючи, що обидва поліцаї потроху починають вірити його вигадці, Степан трохи заспокоївся.
— А зараз сірників нема, у всіх, хто курить, заведені кресала. У матері одна коробка залишилась, хіба допросишся,— пояснив він.
— Як же ви їх розряджаєте? — запитав поліцай, який стояв збоку, скручуючи «козячу ніжку».
— А ось як! — Льоня, перебивши Степана, кинувся до корзини, порився в ній, знайшов патрон до гвинтівки, дістав його і кулею вперся в перегородку. Натискуючи то з одного, то з другого боку, спритно витягнув кулю з дульця гільзи. Із перевернутої гільзи на шершаву долоню підлітка посипались дрібні зерна.
— От і все,— Льоня акуратно поклав гільзу і кулю в корзину, а порох висипав у куточок на підлогу.
Навіть Стьопа здивувався, як швидко все це сталося.
Поліцаї переглянулись.
— Спритно,— зауважив поліцай, який їх затримав. Він здавався хлопцям зговірливішим, ніж черговий.— А скільки вам років?
— Мені тринадцятий, а йому й стільки нема,— відповів Степан, скинувши по півтора року.
— Глянь, які меткі,— похитав головою поліцай і звернувся до чергового: — Відпустимо їх, чи що? Ну, що з ними робити? Так і ми бавилися, ракети із сірників пускали.
— Відпускати чи ні, а провчити треба,— витягаючи із столу листок паперу, сказав черговий.— Як ваші прізвища?
— Степанов Борис,— без запинки відповів Степан Сафонов.
— А твоє?
— Моє?.. Сулимов!
Льоня злякано подивився на поліцая і почервонів мов рак. Побачивши, що черговий пише, з радістю подумав: «Значить, повірив!»
...В умовлене місце хлопці прийшли о десятій годині. Сергій був сам. Він здивовано глянув на заплакані обличчя своїх друзів і, не розуміючи, в чому справа, запитав:
— Що трапилось? Де патрони?
— Все пропало,— винувато опустивши голову, сказав Степан, тримаючись за те місце, по якому півгодини тому дістав десять нагайок.
— Що пропало? Сідайте та розкажіть усе,— Сергій підсунув перевернутий ящик.
— Не можемо.
— Що не можете?
— Сідати...
Сергій зрозумів, що його друзів десь добряче побили.
Коли Степан і Льоня, перебиваючи один одного, розповіли про свій похід, Сергій усміхнувся. Хлопці відчули, що і тут вони легко відбудуться. Вони розповіли, як їх били, як вони плакали, не шкодуючи голосу й сліз.
Закінчивши розповідь, хлопці змовкли, чекаючи рішення свого керівника.
— Що ж, будемо вважати, що з завданням ви справились,— сказав він,— тим більше, що ревіли в поліції здорово.— Патронів поки що досить, а там ще дістанемо.
І друзі, веселі й бадьорі, незважаючи на те, що двоє з них ішли, ледве переставляючи, ноги, поспішили до «Шанхаю»,— спати їм хотілося нестерпно.
