Повернувшись у Краснодон після невдалої евакуації, Іван Земнухов кілька днів сидів дома, не знаходячи собі місця. Читати не хотілося. Він намагався допомагати матері, але все чомусь падало з рук, і мати, бачачи, що у нього нічого не виходить, робила все сама. Якось Ваня прийшов усарай до батька,: який там щось майстрував.
— Ну, чого нудишся? Сів би та почитав. То, бувало, від книги не відірвеш, обідати не докличешся, а тепер чого ж не читаєш? — запитав батько.
— Інший час був, тату. Мені хочеться подивитися, що діється навколо, що люди роблять?
— Що роблять? Та ось так само сидять дома, як і ми.
— Ну, і довго ж це буде?
— Побачимо! Поспішати нікуди. Роботи все одно ні в кого нема.
— Треба піти в місто і подивитися, що там робиться. Я, мабуть, під вечір сходжу.
— Сидів би ти, а то такий час, побачить хтось та ще заявить.
— Нічого,— перебив його Ваня.
Не страх за себе тримав його всі ці дні дома, не страх перед німцями, хлопця непокоїло, що він зустріне заляканих жителів, які з острахом оглядаються, особливо молодь, хоч в глибині душі Ваня вірив, що ті, з ким він учився, працював у комсомолі, не повинні були занепасти духом. І він вирішив знайти своїх шкільних друзів. Кілька останніх днів ходив до знайомих хлопців, декого з них застав удома. Увечері він пішов до міського парку, встиг побувати у селищі Перво-майка і тепер знав, що робиться навколо.
Якось увечері в парку він зустрів Анатолія Лопухова. Це був середній на зріст, широкоплечий юнак, з вузькими, але швидкими очима, світлим, зачесаним набік неслухняним чубом, з широкою усмішкою, від якої з'являються невеликі ямочки на щоках. Він підійшов до Земнухова першим і, задоволений, простягнув руку:
— Здрастуй!
— Здрастуй! Ти поспішаєш кудись?
— Ні, просто вирішив прогулятися, більше ж нікуди піти.
Вони пішли поруч.
— А ці,— Анатолій кивнув убік від алеї, де чорніли силуети вантажних машин і самотньо стояв вартовий,— поводять себе як господарі, забирають ні за що людей... Нічого розумнішого не знайшли, як вирубувати парк і закопувати тут машини та бочки з пальним. Хіба їм шкода? Чуже для них це, тому вони так легко і знищують все навколо.
— Я відчуваю, тобі нова влада не дуже сподобалася,— з усмішкою сказав Земнухов.
— Можна подумати, що тобі вона припала до смаку? — запитанням відповів Анатолій.
— Та й мені вона не до смаку. Кому вона може сподобатись? Але мені і та влада не подобалась,— спокійно зауважив Ваня.
— Яка та? — здивувався Анатолій.
— Радянська,— спокійно уточнив Ваня. Анатолій зупинився і подивився йому в лице, ніби бажаючи переконатися, чи той не збожеволів.
Спокійне, розумне лице Земнухова було, як і раніше, таким же суворим і серйозним. Лише десь у куточках губ заховалася невидима для звичайного спостерігача усмішка. її не помітив навіть Толя. Він так і залишився стояти, не розуміючи, що слід відповісти.
— А яка ж тобі подобається? — трохи годом запитав він, внутрішньо розуміючи, що Ваня хитрує. «Здорово ховає свої думки, молодець!»
Сумніватися в чесності Вані Анатолій не міг, бо він добре знав Земнухова по школі.
— Пам'ятаєш, як на уроках історії ми вивчали період громадянської війни, коли наш український народ боровся за самостійну Україну? — нагадав Баня.
Але тепер Анатолій побачив не помічену раніше усмішку. Зрозумівши, він все ж таки вирішив продовжувати поєдинок і всміхнувся в душі. «Ні, мене ти не проведеш,—подивимось, хто кого перехитрить».
Вони ще деякий час жартома перевіряли один одного. Нарешті вирішили говорити відверто.
— Жарти жартами, а справи мають бути великі,—сказав Ваня уже серйозно.
— Ти б з цього і починав!
— Бачиш, Толю, тепер, май на увазі, не завжди прямо можна довіритися людині. Ти знаєш, хто працює в поліції? Запроданцями ж виявились наші краснодонські. А зараз, коли я йшов сюди, на Садовій вулиці зустрів Жоржа Стаценка, ти його повинен знати,
— Ну, ще б пак! Батько ж його тепер шишка в місті, або, як там його величають, голова, чи що?
— Ото якраз «голова». Так знаєш, Жорж перейшов на другий бік вулиці, щоб зі мною не привітатися. Він побоявся, звичайно, що я зупинюся, і це зганьбить його як сина бургомістра.
— Та плюнь ти на нього! Такі люди, як вужі між вилами, звиваються,—пристосовуються до життя. До речі, Ваню, ти не знаєш, хто підпалив трест? Мабуть, не сам загорівся?
— Звичайно, я теж про це думав.
Ваня підійшов до Анатолія зовсім близько і прошепотів:
— А накази коменданта в день по два, по три вивішують, і один за одного грізніший. Здається, і це не випадково. Значить, у місті хтось працює.
І, помовчавши трохи, додав:
— Ось що я хотів ще у тебе спитати: ти знаєш Сергія і Василя Левашових?
— Знаю. А що?
— Вони повернулися в Краснодон.
— І про це знаю.
— Звідки?
— Бачив Василя, розмовляв з ним.
— Адже їх посилали у Луганську спецшколу по путівці райкому комсомолу. Чому ж вони повернулися?
— Після закінчення школи їх переправили в тил для уточнення цілей нашій авіації. Але закинули невдало: спустилися вони на парашутах біля якогось села, а рація і все інше устаткування потрапило з іншим парашутом в розташування німецької частини. Але їм все ж удалося врятуватися. Походили вони кілька днів... Що залишалося робити? Кругом — фашисти. Вони й повернулися додому. Про дальші їх плани не знаю.
— їх також треба залучити,— ніби для самого себе, стиха сказав Ваня.
— Куди залучити? — здивувався Анатолій.
— У нашу групу.
Ваня ще не наважувався сказати, в організацію чи в загін. Група — простіше і більше відповідає дійсності.
— Яку нашу групу?
— Добре, я тобі потім поясню. А поки ось що: ти зайди до Василя Левашова і попроси, щоб вони завтра з Сергієм прийшли до мене.
— Гаразд,— коротко і серйозно відповів Толя.
Коли він ішов додому, велике радісне почуття сповнювало його душу: він буде разом з друзями! Ваня Земнухов йому довіряє.
Останній рік Земнухов працював у школі старшим піонервожатим і був авторитетом не лише для піонерів, але й для комсомольців. Учасник усіх шкільних заходів, починаючи від стінної газети і кінчаючи волейболом, активіст райкому комсомолу, Земнухов був відомий молоді. Хто не пам'ятав його виступів на комсомольських зборах: короткі (він завжди закінчував свою промову, перш ніж кінчався регламент), чіткі і глибокі за думкою, вони подобалися товаришам, його жартома називали професором. І ця кличка під-креслювала щиру повагу до нього. Земнухов і своєю зовнішністю, і знаннями виділявся в колі друзів. Розумні великі очі приваблювали погляд співбесідника. Темне волосся, зачесане назад (таку зачіску називали чомусь «політикою»), відкривало високий лоб. Ваня вмів привернути до відвертої розмови.
Одягнутий Земнухов був просто, але акуратно. В школі він любив гуманітарні науки і особливо літературу, багато читав, писав навіть вірші, але ні з ким не ділився своєю творчістю. «Так, на нього можна покластися»,— подумав Анатолій.
Увечері наступного дня в парку зібралася група хлопців. Вони сіли на лавці посеред однієї з найглухіших алей так, щоб було видно всю алею від початку й до кінця. Густі високі кущі бузку ховали їх від чужого ока.
— Здається, зібралися всі, хто мав прийти,— спокійно сказав Ваня Земнухов, вітаючись з братами Левашовими і Толею Лопуховим, які щойно з'явилися.— Сідайте, хлопці,— показав він на лавку.
Вася Левашов, середній на зріст, худорлявий юнак, обвів поглядом усіх, хто тут був. Його увагу привернув незнайомий смаглявий, з швидкими очима юнак, одягнутий у спортивний костюм. Це був Борис Главан, який приїхав з Бессарабії разом з рідними майже перед самою окупацією Краснодона.
Сергій Левашов, двоюрідний брат Васі,— високий, вродливий юнак з ледь помітним пушком там, де мають вирости вуса, виділявся богатирською силою. Здавалось, тільки йому й бути ватажком і в школі, і на вулиці. Сергій був хлопцем добрим і справедливим. Він захищав слабких, але робив це просто і спокійно: брав забіяку за руку і починав переконувати його в несправедливості. Чим більше забіяка заперечував, тим міцніше стискували його руку пальці Сергія. Запал «хороброго» спадав: він розумів, що опиратися даремно. Тоді Сергій так само спокійно відпускав його, сказавши наостанок:
— Сподіваюся, ти зрозумів?
От і сьогодні Сергій скромно присів на край лавки, хоч місця було досить.
Ваня відрекомендував товаришів, а потім звернувся до одного з присутніх — Загоруйка:
— Володю, ти стань за кущами, щоб хтось, бува, випадково не підслухав,— він показав йому на густий кущ бузку і додав: — На випадок чого — кашляни.
— Добре,— трохи незадоволено відповів той густим басом, боячись, що йому не доведеться почути найцікавішого.
Ваня зрозумів його і кинув навздогін:
— Ти далеко не заходь, тут за кущами постій.
— Гаразд,— вже бадьоріше відповів Володя.
— Тепер, мабуть, можна про справи? — нетерпляче запитав один із юнаків, що сиділи на лавці.
Ваня глянув на високого худенького хлопця з темними очима — Володю Осьмухіна, який теж учився в їхній школі, але з дев'ятого класу пішов працювати у механічний цех.
— Тут усі свої, казатиму одверто,— не кваплячись почав Земнухов, поправляючи окуляри.— Обстановка всім ясна. Фронт від нас далеко, німці засіли в нашому місті невідомо на скільки часу. В Краснодоні багато молоді залишилось: хто не встиг евакуюватися, а хто виїжджав, та не зміг заїхати далеко. Як кажуть, кадри є для створення...— Він зупинився, шукаючи потрібне слово. Але, оглянувши мовчазні, зосереджені обличчя друзі і побачивши приховані вогники в їх очах, Земнухов сказав: — Все одно як ми назвем: партизанський загін чи підпільна організація. Головне — треба збирати молодь і боротися!
Ваня вирішив, що недоречно і навіть незручно запитувати у хлопців, чи згодні вони на цю справу. Думку декого з них він уже знав раніше. А про Левашових подумав, що коли вони прийшли — значить, згодні.
— Треба тільки вирішити ще важливе питання: чи створювати організацію тут, у Краснодоні, чи є інша думка.
Ваня подивився на Бориса Главана.
— Так, я думаю, що тут робити нічого: лісів нема, гір теж. Треба пробиратися через лінію фронту в Червону Армію,— гаряче відповів Борис і швидко обвів очима присутніх, намагаючись знайти підтримку. Хлопці мовчали.
— А для чого пробиратися? — підвів голову Вася Левашов. — Лісу нема, це вірно. Якщо брати до уваги лісок на Дінці, то там нас, як курчат, переловлять. Адже можна залишитися в місті і створити підпільну організацію. Тим більше, ми тут все знаємо і, що треба, завжди знайдемо.
— А ні, то й самі зробимо,— втрутився Володя Осьмухін.— Треба подумати і про сім'ї. Якби ми евакуювались до приходу німців,— це одна справа, а тепер, коли нас тут всі бачили, нам нікуди не можна, це буде вважатися як партизанство, постраждають сім'ї.
- Вірно,— підтримав його Вася Левашов і повернувся до брата, який сидів поряд з ним: — А твоя думка, Сергію?
— Я думаю, що пропозиція Бориса майже нездійсненна.
— Чому нездійсненна? — не здавався Борис, піднявшись з лавки і гаряче розмахуючи руками.— Я особисто берусь перевести через лінію фронту! Сам спочатку перейду фронт, а потім проведу решту.
Він говорив так переконливо, поспішно, ніби боявся, що не повірять. Але ніхто, звичайно, не сумнівався в тому, що Борис дійсно перейде лінію фронту і повернеться назад заради своїх друзів.
— Ти не гарячись і не галасуй, а то тебе за сотню метрів чути,— стримав його Земнухов.
Він ніби кинув іскру в купу сухого хмизу і тепер сидів і дивився, як спалахне полум'я.
І вогонь розгорівся!
— Ми віримо тобі, Борю,— поплескуючи Главана по плечу, сказав до цього часу мовчазний Толя Лопухов. — Але зрозумій,— те, що ти пропонуєш, дуже важко здійснити.
— Скажемо прямо — навіть неможливо!— перебив його Вася Левашов.— Ось ми з Сергієм недавно йшли додому, пробирались кілька днів підряд і знаємо, що означає зараз перейти лінію фронту. Навіть невеликою групою — в п'ять-шість чоловік — не пройдеш.
А ми підемо по двоє, по троє!
— Припустімо,— вів далі Вася,— а куди йти? Де лінія фронту? Адже ні ти, ні я не знаємо, а поки ми знайдемо, нас двадцять разів схоплять і розстріляють.
Борис мовчки дивився на останню надію— Ваню Земнухова, бо лише він ще не висловився. Думка більшості зрозуміла. Всі очікувально дивилися на Земнухова.
Раптом за кущами почувся глухий розкотистий кашель Володі Загоруйка. Він стояв за кущами, прислухаючись до розмови товаришів. Згадавши про те, що він охороняє таємну нараду, хлопець не без гордості випростався, але раптом у нього почало дерти в горлі, можливо, тому, що він думав про цей умовний сигнал. Загоруйко, затамувавши подих, старався дихати через ніс. Він уже пере-став слухати, про що говорили хлопці, зосередив усю увагу на тому, щоб не кашлянути. Але його дедалі більше душив приступ кашлю. Володя відчув, як змокріли шия і лоб. Він хотів попередити хлопців про те, що його кашель викликаний не небезпекою, але не втримався і голосно кашлянув.
Хлопці зразу ж насторожились. Анатолій кинувся до Володі узнати, в чому справа. Незабаром почувся регіт Лопухова. Всі переглянулись, залишаючись, як і раніше, настороженими. Анатолій за руку витягнув із-за кущів почервонілого від кашлю Володю. Коли той розповів, що з ним сталося, всі ми-моволі розсміялися.
— Треба змінити сигнал,— запропонував Володя Осьмухін.
- Я кілька хвилин тримався,— виправдовувався Загоруйко,— а потім навіть дихати перестав. Самі розумієте, коли повітря вдихнув, то й закашлявся.
Він не ображався, що хлопці сміялися, і сам зайшовся таким розкотистим басом, що його зупинив Ваня Земнухов:
— Ти що? На твій сміх збереться цілий натовп народу!
— Ну добре,— стримуючись, щоб знову не розсміятися, сказав Анатолій,—ти тут посидь, а я подивлюсь за кущами, у мене горло не простуджене.
Всі заспокоїлись. Обличчя юнаків знову стали зосередженими.
— Перебив ти мене, Володю, своїм кашлем та сміхом,— незадоволено зауважив Земнухов і змовк, збираючись з думками. Потім заговорив знову: — йти нам звідси не можна. Це правильно. Припустімо, пощастить перейти лінію фронту шістьом-сімом. Навіть якщо всіх візьмуть в армію, що це за сила — сім чоловік?
— А тут що ми, ці ж сім чоловік, зробимо? - уже не заперечуючи по суті, тихо зауважив Борис.
— Тут ми можемо зробити багато, якщо піднімемо молодь! Нас буде уже не сім, а десятки, можливо, навіть сотні!.. Нам не можна відриватися од свого міста. Тут ми знаємо всіх, і нам легше буде працювати. Кожний з нас вчився в різних школах, а Володя,— він кивнув на Осьмухіна,— працював у механічному цеху. Борис живе у Первомайці,— дивіться, скільки зразу молоді ми зможемо охопити!..
Ваня сам загорявся від своїх слів, уявляючи організацію великою і діючою. Але зовні він залишався спокійним, лише іноді піднімав руку і відкидав назад волосся, що спадало на лоб і очі.
— В тому, що ми житимемо вдома, не йдучи нікуди,— говорив Земнухов,— є чимало позитивного. Передусім нам не треба буде думати ні про їжу, ні про нічліг. Крім того, фашисти звикли вважати, що партизани — це лісові жителі, бородаті, літні, в усякому разі, дорослі люди. А тут молодь, та ще шістна-дцяти-вісімнадцятирічна!.. І в лісах не ховається, живе вдома, під крильцем своїх рідних. Мене на цю думку наштовхнув один випадок. Ви, мабуть, чули, скільки галасу було після того, як хтось підірвав німецьку машину на дорозі в Ізварино. А що було далі?
Хлопці уважно слухали, чекаючи, що він скаже.
— А далі — німці послали військову частину прочесати ліс по Дінцю, бо вважали, що це, звичайно, справа рук партизанів, які ховаються в лісах десь під Суходолом, Полівкою і Гундорівкою. Не знаю, знайшли вони когось чи ні, але факт лишається фактом: фашисти зовсім не думають, що в такому невеличкому містечку, як наш Краснодон, можуть ховатися партизани, та ще такі, у яких не росте навіть борода!
«Розумно говорить, — подумав Сергій Левашов.— І шкіл ніяких спеціальних не закінчував, а розуміє все, як спеціаліст. І як він дізнався про те, що німці прочісували ліс?»
— Отже, вирішили,— сказав Вася Лева-шов.— Залишаємось! Тепер треба обережно, уважно, не поспішаючи підбирати людей.
— Не поспішаючи, не кваплячись, пам'ятаєте, як говорив Антон Васильович? — додав Володя Загоруйко.
— Це наш улюблений шкільний учитель,—пояснив Ваня Борису Главану,—на фронт пішов.
— Насамперед відбирати комсомольців. Але й тут треба бути обережним, спочатку придивитися до нього, приглянутися з усіх боків, здалеку вести розмову, та так, щоб він сам запропонував боротися з фашистами, а вже потім говорити про справу. І все це, звичайно, не зразу, не в один день,—спокійно і розсудливо говорив Земнухов.
— Крім того, треба залучати і дівчат,— сказав Сергій Левашов,— вони нам в усьому допоможуть.
— Звичайно,— підтримав його пропозицію Володя Загоруйко.—Тільки їх треба зразу попередити про труднощі і всякі можливі випадки.
— Тепер про найголовніше,— вставив Вася.— Треба буде налагодити зв'язок з тими партизанами, про яких говорив Ваня. Якщо дістанем рацію, то спробуємо встановити зв'язок з Червоною Армією, тоді буде ясніше, що робити.
— Я про це сам думав,— погодився Земнухов,— але не знаю, чи пощастить знайти цих партизанів. Є інша важлива справа. В Краснодоні залишились комуністи. Безперечно, дехто з них має завдання для роботи у підпіллі. З ними насамперед нам і треба зв'язатися. Але хто вони, де їх знайти? Складне завдання. Звичайно, за ними стежать, отже, йти до них додому — значить накликати підозру. Але про це ми ще подумаємо. Вважайте, що зв'язок з комуністами наше основне, першорядне завдання,— закінчив Земнухов.
Незабаром у Краснодоні з'явився ще один з комсомольських активістів міста — Віктор Третьякевич, коренастий широкоплечий юнак із світлим кучерявим чубом, великими проникливими, глибоко запалими очима. У школі товариші обрали його секретарем комсомольської організації. До початку війни Віктор закінчив дев'ятий клас.
Наприкінці 1941 року разом з рідними він поїхав до брата Михайла, який працював секретарем Луганського міськкому партії. Там він закінчив десять класів, а у вересні 1942 року сім'я знову повернулася в окупований Краснодон. Ваня Земнухов добре знав Віктора по комсомольській роботі і звернув увагу на його появу в місті. Він, звичайно, не знав, що Віктор був залишений у Луганську в складі підпільного міськкому комсомолу і разом з братом перебував у партизанському загоні Яковенка, а тепер приїхав у Краснодон з завданням підпільного обкому комсомолу. Зустріччю були задоволені обоє. Віктор не приховував своєї радості. Це було видно з того, як він міцно, по-дружньому взяв Ваню за плечі і потряс його, примовляючи:
— Попався, друже, тепер я тебе не відпущу!
— Та я й не збираюся від тебе тікати,— поправляючи окуляри і закидаючи назад рухом голови чуб, відповів Ваня.
— Ти що тепер робиш? Як і раніше, старший піонервожатий? — жартував Віктор, продовжуючи тримати однією рукою за плече Земнухова.
— На жаль, ні, ось ходжу без роботи.
— Не варто сумувати! Роботу знайдемо, якщо, звичайно, захочеш. Згоден?
— Чому б і ні? Аби гроші платили.
— А це вже від тебе залежатиме,— пожартував Віктор.— А все-таки, чим ти займаєшся? Я ж знаю, ти без діла не сидітимеш.
— Думаю йти на біржу, можливо, якусь роботу й підберуть,— відповів Ваня.
— А ти що, вже встиг на біржі зареєструватися?
— Як і всі,— ухилився од відповіді Земнухов і сам почав розпитувати Віктора:— А ти що робиш?
— Вирішив німців порахувати у Краснодоні.
— Тоді, може, разом? Ти на своєму краю, а я на своєму?
— Ах, ти, професоре, і тут серйозно ведеш мову.— Віктор з розмаху ляснув Ваню долонею по плечу.— Я не сумнівався, що листівки у місті — це справа твоїх рук. Вгадав? Тільки не відмовляйся, а то зараз відведу у поліцію прямо до Соліковського.
— А він тобі багато за мене і не дасть: вигляд у мене непереконливий.
— Зате голова професорська!
Поступово розмова набрала більш серйозного тону. Вони стояли поруч, біля огорожі невеличкого садка на Клубній вулиці.
Земнухов дуже здивувався, коли взнав, що Третьякевич уже кілька днів був у підпільній групі, яку очолював один із шкільних знайомих Земнухова. Хто цей знайомий, Віктор не сказав, але натякнув, що всі недавні справи, про які чув Ваня,— підпал тресту, підрив машин за містом — все це робота тієї самої групи, куди прийняли і Віктора.
— І все ж таки, хто б це міг бути? — знову запитав Ваня.
— Не суши голови. Хочеш, я тебе завтра з ним познайомлю. Скажи, куди нам прийти?
— Чудово, тим більше завтра о десятій ранку ми зустрічаємося з первомайцями. Було б дуже добре, якби ти з ним прийшов до мене додому.
— Чекай, прийдемо.
За кілька днів до цієї розмови Ваня одного ранку побував на Первомайці. Він турбувався про розширення підпільної групи, про залучення краснодонської молоді до боротьби з фашистськими загарбниками. Ваня зайшов спочатку до Бориса Главана, а вже з ним обійшов з десяток первомайських хлопців і дівчат. Робив це не поспішаючи, з властивою йому обережністю.
Розмову починав здалеку. Говорили про школу, про тих, хто евакуювався, про необхідність підтримувати зв'язок один з одним... Але вже в розмові з комсомолкою Улею Громовою, з колишнім секретарем комітету ком-сомолу первомайської школи Майєю Пеглівановою та іншими юнаками й дівчатами Ваня відчув, що всі вони горять бажанням діяти, боротися з ворогом. Того ж дня Ваня дізнався, що в Первомайці вже існує підпільна група. З кого вона складається і скільки там людей, він не допитувався. Вирішили найго-ловніше: домовились про злиття груп.
Ваня встав рано. Йому не давала спокою думка: хто ж у місті ще працює? Чого йому не вдалося натрапити на їх слід? Можливо, це підпільна партійна організація? Він нетерпляче чекав приходу Віктора з керівником цієї діючої групи.
— Ти б, може, Ванюшо, на роботу влаштувався, чи що...— нерішуче мовила йому мати, її просте лице, густо вкрите зморшками, було німим свідком важко прожитого життя. — Хліба ж у нас зовсім вже нема, і чекати нізвідкіля, а хто працює — тим, кажуть, дають трохи,— вела далі мати.
Вона наважилася поговорити з сином про це тільки тому, що бачила, як він з дня на день ставав радіснішим, чимось занепокоєним, кудись поспішав. Іноді він забував приходити пообідати, і це дуже тривожило її материнське серце.
— Не хвилюйся, захоче їсти, то прийде. Значить, зайнятий, мабуть, роботу шукає, — заспокоював батько.
Анастасія Іванівна з виразу обличчя сина зрозуміла, що це питання для нього найвразливіше. Він, звичайно, знав, що сім'я потребує допомоги, в домі було четверо разом з ним. Сестра Ніна теж ніде не працювала, допомагала матері по господарству.
— Матусю, ти не сумуй, скоро почнемо працювати. Тільки ось за роботу мою фашисти, мабуть, нічого не платитимуть...
— Невже кращої роботи не зміг знайти?
— Ні, кращої не було!—твердо відповів Ваня.
Мати... Рідна, добра мати... Скільки б він віддав за те, щоб заспокоїти її, пояснити усе! Він не може їй зараз про це розповісти, але, безперечно, прийде час, і тоді він посадить матусю напроти себе і тихо, не поспішаючи, так, щоб вона могла зрозуміти все до дрібниць, розкаже про ці дні.
Мати не зрозуміла відповіді, але відчула серцем, що син чимось заклопотаний. «Адже він у нас освічений. Значить, так треба»,— думала вона.
— Мамо, до мене прийдуть хлопці, нам треба поговорити. Можна буде у великій кімнаті? Ми годинку-другу посидимо, в шахи пограємо.
— А чому ж ні? Може, щось приготувати?
— Ні, ти не турбуйся, нічого не треба — це мої шкільні товариші, — відповів Ваня.
Яке ж було його здивування, коли він здалеку побачив, що поряд з Віктором Третьякевичем до нього спокійно, не поспішаючи йде середній на зріст юнак, якого він добре знав. Це був Сергій Тюленін, відчайдушний і сміливий хлопець, з якоюсь стрімкістю у всій постаті.
Сергій був молодшим сином у великій сім'ї відомого шахтаря Гаврила Петровича Тюленіна. Його знали не лише в школі, де він вчився останні роки, але й в інших школах. За ним встановилася слава «справедливого забіяки», тому що бився він тільки тоді, коли бачив несправедливість, але бився відчайдушно. Рідко коли він був переможеним. Серьожка ніколи не шукав захисту у старших, а тим більше у рідних. Коли доводилось йому приходити додому з синяками, він старався прийти пізніше, але так, щоб світло ще не запалювали, і лягти в ліжко, посилаючись на кволість. Батько не втручався в такі дрібниці, а метарі ніколи було через велике господарство. Але сестри... Ох, оці вже сестри! Вони допитували, розпалюючи почуття сорому за бійку, особливо програну.
Запустивши руки в кишені довгих стареньких штанів, Сергій трохи відстав, даючи дорогу Вікторові.
— Ви, здається, вже знайомі? — запитав Віктор.
Ваня простягнув руку Сергієві, ніби він не чув Віктора і навіть не помітив його. Він перехопив в очах Сергія іскринку радості.
— Ти що,— здивовано запитав Віктор Третьякевич,— зі мною не хочеш вітатися?
— Не тільки вітатися, а якби міг — то побив би тебе як слід.
— За що? — здивувався той.
— Ти не міг мені вчора сказати, що це Сергій?
- Міг, але просто хотів, щоб ти голову посушив, як над шаховим завданням. Ти ж любитель шахів.
— А це вірно! Я годин до двох не міг заснути, все думав, хто б це міг бути.
У розмові з'ясувалося, що у Сергія є теж група, в яку входять і дівчата віком 15—16 років (а декому було навіть чотирнадцять років).
— Менше підозри буде. А всі у нас в групі бонові, з ними хоч у вогонь і воду! — сказав Сергій.
Незабаром прийшли Уляна Громова і Анатолій Попов, а за ними Борис Главан і Василь Левашов.
Земнухов запросив усіх до кімнати і, хвилюючись, звернувся до присутніх:
— Друзі, сьогодні ми наче наново створюємо комсомольську організацію.
— Але тільки підпільну,— вставив Левашов.
— Справді, підпільну комсомольську організацію. І нам треба вирішити, з чого ми почнемо роботу.
Ваня зробив паузу, обвів усіх спокійним поглядом своїх добрих короткозорих очей, ніби запрошуючи присутніх висловити з цього приводу свою думку. Потім сказав:
— Ми перед цим радилися і з первомайськими товаришами. Правда, Улю?..
— Так, звичайно, думки в нас збігаються. Кажи, Ваню.
— З Віктором Третьякевичем теж ніби не розходимося в думках.
— Та не тягни ти, Ваню,— сказав Віктор.— Ми всі згодні з твоїм планом, давай обговоримо.
— План простий,—зразу перейшов до діла Земнухов. — Ми всі залишаємось у місті і працюємо передусім серед молоді, розширюючи організацію. Важливим завданням залишається зв'язок з партійним підпіллям чи партизанським загоном. До встановлення такого зв'язку працюємо самостійно, дістаємо зброю і вивчаємо її всі без винятку.
— І дівчата? — з іронією запитав Тюленін.
— Так, і дівчата теж. А доти, поки не буде зброї і всі ми не навчимося користуватися нею, ніяких диверсій і зайвих ризикованих вилазок робити не будемо. Зараз треба змонтувати хоч би зо два приймачі, щоб слухати зведення Радянського Інформбюро і розповсюджувати їх в листівках, прокламаціях і закликах. Листівки повинні розповідати жителям міста і навколишніх хуторів і сіл правду про становище на фронті. Звичайно, всі ми повинні додержуватись конспірації.
— Вірно,— підтримали присутні.
— А хто ж буде у нас секретарем? — запитав Борис Главан.
— Якого тобі ще секретаря треба? — здивувався Левашов.
— Як якого? Комсомольського. А то і внески нікому буде платити. Я думаю, що Віктору Третьякевичу це вже знайоме, він і в школі секретарював, — сказав Земнухов.
— Е-е!.. Ні, так не піде! — втрутився Віктор.— Секретаря треба обрати на загальних комсомольських зборах, а так це буде порушення комсомольського Статуту.
— Тоді назвем його по-іншому — комісаром, — зразу ж запропонував Земнухов. — Комісар загону.
Так і вирішили.
— А як назвемо нашу організацію? — запитала Уляна.— Треба грізне ім'я дати, таке, щоб страх на німців наганяло.
— Артіллю інвалідів назвемо,— сердито буркнув Сергій.
Такий жарт нікому не сподобався, і всі незадоволено глянули на Тюленіна. Лише Віктор Третьякевич розумів, чим той незадоволений.
— Листівками багато страху не навієте, та й користі від них буде мало. А як дівчата зброю вивчатимуть — ми в школі бачили,— зауважив Сергій.
— Та зрозумій же ти, що все це треба: і листівки, і заклики,— пояснив Вася Левашов.
— Треба, треба... А я вважаю, що треба німцям і поліцаям голови відкручувати, машини фашистські підривати, ні вдень ні вночі їм спокою не давати,— ось що треба, а не папірці у місті розклеювати.
— А взагалі він має рацію,— втрутився Третьякевич.— Ми забули про те, що серед нас є хлопці, які мають хоч невеликий, але досвід, і зброю знають добре. Ось із них і треба створити спочатку хоча б одну-дві диверсійні групи. А як буде у нас більше зброї і досвіду, ми розширимо такі групи.
— Це вірно,— погодився Земнухов.— Василя Левашова призначимо командиром бойової групи. Ще в неї можна включити його брата Сергія, Загоруйка...
— Бориса Главана,— вставив Вася Левашов.
— Володю Осьмухіна,— додав Земнухов.
— Та мало ж це,— нетерпляче втрутився Сергій.
— Сергія Тюленіна,— сказав Третьякевич, який уважно спостерігав за ним і бачив, з якою потаємною увагою стежив Сергій за тим, щоб не забули про нього.
Почувши своє прізвище, він засяяв, зразу підбадьорився і заявив:
— Оце вірно, тепер і на підпільну організацію буде схоже, а назвемо її «Гвардією».
— Чи не дуже гучне ім'я? Адже гвардією називають відбірні, кращі військові частини, які вкрили вже себе славою,— сказав Лева-шов.
— А ми її «Молодою гвардією» назвем,— не розгубився Сергій.
— Кращої назви і не придумаєш,— загомоніли всі,— «Молода гвардія»!
