Пилип Петрович, передаючи через Поліну Георгіївну адресу, з якої, він гадав, скористуються Олег та Ваня Туркенич, додержуючи обережності, не велів говорити їм, що це за адреса. Пилип Петрович знав, що Марфа Корнієнко, до якої він їх надсилав, сповістить про їхній прихід Проценкові або дружині його. А там уже зуміють вико­ристати  керівників  «Молодої  гвардії».

Те, що Пилип Петрович зважився передати цю найпотаємнішу адресу Олегові й Туркеничу, само собою го­ворило, як він довіряв їм, цінив їх і як тривожився за їх­ню  долю.

Але хоч Поліна Георгіївна й не пояснила Олегові, куди Лютиков посилає його й Туркенича, Ваня зразу здогадався,  що  це  шлях до партизанів.

Поміж усіма учасниками «Молодої гвардії» тільки він і Мошков були вже сформованими, дорослими людьми. Ваня Туркенич, як і його товариші, важко переживав арешт друзів своїх. Усі сили його душі були зосередже­ні на тому, як їх виручити. Але на відміну од товаришів Туркенич бачив події в їх реальному світлі. І думка про допомогу друзям мала в нього характер цілком практич­ний.

Найближчий шлях до визволення друзів — це був шлях у партизани. Туркенич знав, що радянські війська вже вступили на територію Ворошиловградської області й ідуть уперед, а в Краснодоні готується збройний виступ. Він не мав сумніву, що йому, людині з воєнним досвідом, дадуть загін або принаймні дадуть змогу сформувати за­гін. І Туркенич без вагань скористався з адреси, переда­ної Олегом.

Він припускав, що прізвище його може бути відоме вже в усіх жандармських управліннях та поліцейських пунктах, і не зважився взяти з собою документи, що під­тверджували його особу. Документів на чуже ім'я він не мав, роздобувати їх ніколи було. Ваня рушив у путь, на північ, без усяких документів. На кисті його лівої руки з дитинства була витатуйована початкова літера його ймення. Тому він лишив собі ім'я своє, а прізвище вига­дав — Крапивін.

Становище його було важке. І виправкою своєю, і просто за віком він аж ніяк не належав до категорії лю­дей, котрі можуть тинятися з місця на місце без докумен­тів і без діла в німецькому тилу, та ще й так близько до фронту. Пояснення, які він міг би дати, потрапивши до рук гестапо чи поліції,— скажімо, втік од червоних з Оль-хового Рогу Ростовської області, коли їхні танки вдерлись на хутір, навіть документів не встиг захопити,— ці пояс­нення в кращому разі могли зберегти йому життя. Але вони, ці пояснення, неминуче прирікали його на тилові роботи в німецьких військах або на вигнання до Німеч­чини.

Ваня йшов удень і вночі, обминаючи населені пункти, де, на його думку, можна було наскочити на поліцаїв, ішов то дорогами, то степом, вибираючи глухіші місця. Якщо відчував, що його занадто видно звідусіль, він удень від­лежувався, а вночі йшов. Він дуже мерз у чоботях, особ­ливо коли не міг іти, і майже нічого не їв. Душевні муки загартували його дух. Фізично він був такий витривалий, як тільки може бути російський робітник, та ще молодий, та ще й пройшовши школу Вітчизняної війни.

Так він добувся до Марфи Корнієнко.

У селі, де вона жила, навіть у її хаті, по всіх сусідніх хуторах — Давидів, Макарів Яр та інших — стояли воро­жі війська. На правому боці Північного Дінця, як і на лівому, будували міцні оборонні укріплення. Цей рубіж німецької оборони так одділив північну частину Вороши­ловградської області од південної, що зв'язок між Мар-фою та Йваном Федоровичем став майже неможливий. А коли б він став можливий, цей зв'язок, у ньому не бу­ло тепер потреби. Загони північних районів області всту­пили в безпосередню взаємодію з частинами Червоної Армії і воювали за вказівками командування цих частин, а не за вказівками Йвана Федоровича. Загони південних районів, до яких фронт наблизився тільки в половині лю­того, діяли тепер залежно від обставин. Проценко, відді­лений од них десятками та сотнями кілометрів, не міг брати до уваги ці обставини й не міг керувати заго­нами.

Біловодський загін, що в ньому перебував тепер Іван Федорович, покинув свою базу в селі Городище, де сто­яли німці, і вже не мав постійної бази, а діяв у тилу ні­мецьких військ за вказівками радянського командування. Марфа не мала зв'язку ні з Іваном Федоровичем, ні з сво­їм чоловіком. Вона втратила зв'язок і з Корнієм Тихоно-вичем, і взагалі з будь-ким із Митякинського загону, який теж покинув свою базу: в районі Митякинської стояли німецькі війська, що будували там укріплення. На ту по­ру, коли Туркенич потрапив до Марфи, Катерина Павлівна давно  вже  була  в  Ворошиловграді, і  зв'язку з  нею та­кож не стало.

Сама зустріч Марфи й Туркенича змогла відбутись тільки через його винахідливість і сміливість. І то було щастя, що Марфа йому повірила,— повірила так, без до­кументів, просто на слово: ніякої змоги перевірити Тур­кенича в неї не було. З удаваною байдужістю вона зуст­ріла його спокійний, серйозний погляд, їй зразу впало в око стомлене худе обличчя з мужніми складками, вона потроху відзначала його військову виправку, скромну ма­неру триматись, і раптом так повірила, як можуть віри­ти лише жінки-слов'янки — зразу й без помилки. Правда, вона не зразу показала, що повірила йому, але тут стало­ся ще одне диво. Після того як вона потвердила, що вона справді-таки Марфа Корнієнко, Ваня згадав про Гордія Корнієнка, про визволення якого з табору військовополо­нених він знав од свого тезка, від Вані Земнухова, та від учасників операції, і спитав, чи не родич він Марфі?

—   Ну, нехай родич,— сказала Марфа з живим вира­зом, що зненацька промайнув у її чорних молодих очах.

—   Це наші хлопці з «Молодої гвардії» визволили йо­го...— і  він  розповів, як  це  сталось.

Марфа не раз чула це оповідання від чоловіка. І вся вдячність її жіночого, материнського серця, яку вона не могла висловити хлопцям, що визволили її Гордія, вили­лась на Ваню Туркенича, вилилась не в словах, не в жес­тах: вона просто дала Вані адресу своєї рідні десь коло Городища.

—   Там до фронту ближче, допоможуть вам через фронт  перейти,— сказала   вона.

Ваня кивнув. Через фронт він не прагнув, але йому потрібні були партизани, які діяли взаємно з нашими час­тинами, і, звісно, він міг найпевніше знайти їх там, куди його   виряджала   Марфа.

Вони розмовляли не в селі, а в степу за могилою. Вже починало сутеніти. Марфа сказала, що пришле чоловіка, який проведе його через Донець цієї ж ночі, й пішла собі. Із скромності та з гордості він не попросив її принести йому попоїсти. Але не така була Марфа, щоб забути про це. Маленький дід,— той самий, що з ним Іван Федорович обмінявся колись одежиною,— приніс Вані сухарів у шап­ці та шматок сала. Балакучий дід зловісним шепотом по­яснив Вані, що не поведе його через Донець, бо нема та­кого чоловіка, який зважився б зараз не те що провести партизана, а й самому перейти річку. Але він, дід, покаже йому шлях, де найлегше й найближче можна перейти Донець.

І Туркенич перейшов Донець. Через кілька діб він до­бувся до глухого села Чугинки, кілометрів за тридцять на південь од Городища. Він ішов тепер по місцевості, де часто траплялись ворожі укріплення, де пересувались крупні німецькі частини. Від тутешніх жителів Ваня ді­знався, що в Чугинці міститься невеликий поліцейський пункт і що через село часто проходять загони то німецькі, то румунські. Ваня дізнався також, що Чугинка — най­ближчий населений пункт від зайнятого нашими села Во­лощино на річці Камишній, неподалік од її впадіння в ріку Деркул. І він вирішив будь-що-будь пробратися в Чу-гинку: в тутешніх жителів могли бути зв'язки з нашими військами.

Тут йому не пощастило: коло самого села схопила йо­го поліція. Його привели до приміщення «сільської упра­ви», де йшла пиятика — її не можна описати через гидоту людського падіння,— пиятика російських поліцейських чинів   на   німецькій   службі.

Туркенича роздягли аж до білизни, зв'язали руки й но­ги й укинули в підвал з наскрізь промерзлими стінами. Ваня був такий виснажений походом, всіма переживан­нями й цим останнім потрясінням, що попри страшенний холод, що кидав його в дрож, заснув на смердючій під­стилці, знайденій у кутку після того, як він виповзав по долівці все це гидке приміщення.

Прокинувся він од вихлопних звуків машини, які спро­соння здались йому пострілами. Тут же він почув, як ре­вуть кілька важких машин, що загальмували на вулиці за стіною. Підлога застугоніла над головою його. Трохи перегодом двері до підвального приміщення відчинилися, і в світлі зимового ранку Ваня побачив у темних ватян­ках радянських автоматників, що входили в підвал. Сержант, що був попереду, навів на Ваню електричний ліхтарик.

Туркенича визволила наша розвідка, що вскочила в се­ло на трьох трофейних німецьких бронемашинах. Крім поліцаїв, яких уже пов'язали, в селі містилася ще рота ні­мецьких солдатів, що налічувала всього лише сім бійців разом з офіцером та кухарем. Коли з'явились німецькі бронемашини, кухар,— він щойно взявся готувати стра­ви,— не виявив занепокоєння, а навіть про всяк випадок виструнчився: в машинах могло прибути начальство. А за кілька хвилин, уже ставши полоненим, він залюбки по­казував, де спить командир роти. Ведучи за собою радян­ських автоматників, він став навшпиньки у величезних ерзац-валянках із соломи, хитро підморгував, прикладав палець до губ і сичав: «Тс-сс!..»

Старший лейтенант, командир розвідки, яка через нестачу пального вже мала повертатись до своєї частини, запропонував Туркеничу їхати разом з ними. Але Ваня відмовився. Розмова ця відбулася вже тоді, коли бронема­шини були оточені місцевими жителями, які вітали черво-ноармійців, а тепер благали їх не кидати село. І тут ви­явилось, що є чоловік, котрий їх не покине... Люди? Ось вони! Він знайде і ще стільки людей, скільки потрібно бу­де! Зброя? Дайте йому для початку зброю полоненої ні­мецької роти, решту він здобуде сам. І не відмовте зв'яза­ти його з нашими частинами на Камишній.

Так покладено початок партизанського загону Івана Крапивіна, що прогримів на всю область. Уже через тиждень загін налічував понад сорок бійців і мав усю сучасну зброю, крім гармат. Загін базувався на колишній молочнотоварній фермі в селі Олександрові, а обороняв район кількох сіл у безпосередньому тилу німецького фронту. І до самого приходу наших військ німці не могли вибити   партизанів   Івана   Крапивіна   з   цього   району.

Але так і не пощастило Вані визволити «Молоду гвар­дію». Фронт стабілізувався на цій ділянці до двадцятих чисел січня. Північний Донець на чималому протязі фор­сували радянські війська тільки в лютому, причому спо­чатку форсували Донець частини, які діяли далеко вище по ріці — в районі Красного Лиману, Ізюма, Балаклеї.

Ваня не знав про трагічну долю більшості своїх дру­зів по «Молодій гвардії». Але що далі зволікався час по­ходу на Краснодон, то більше мучилась і страждала душа його. І тим вищими, благороднішими виростали в очах його юнаки і дівчата, з якими він звершив стільки славних діл, яким він оддав кращу частину свого серця.

Якось дівчата, доярки молочнотоварної ферми, завага­лись, виконуючи один його наказ, і одверто признались, що бояться німецьких фашистів. Крапивін, він же Ваня Туркенич, замість того, щоб на дівчат розгніватись, гірко сказав:

— Ех ви, дівчата!  Хіба такі  наші дівчата?..

І, забувши про все, він став розповідати дівчатам про Улю Громову, про Любу Шевцову та їхніх подруг. Дів­чата завмерли, присоромлені й разом приворожені неспогаданим щасливим блиском його очей. Раптом Ваня за-тнувся, змахнув обома руками й пішов, не договоривши. Тільки в лютому Туркенич із своїм загоном влився до регулярної частини Червоної Армії,— в лавах цієї части­ни, що з боями форсувала Північний Донець, він піді­йшов  до  Краснодона.

Жителі Краснодона тим часом зазнали всіх лих, які несла з собою, тікаючи, німецька армія. Частини СС, від­ступаючи, грабували та зганяли жителів з їхніх місць, ви­саджували в повітря в місті та й по всьому району шахти, підприємства, всі  великі  будинки.

Люба Шевцова не дожила тижня до того, як Червона Армія ввійшла в Краснодон і у Ворошиловград. П'ятна­дцятого лютого радянські танки прорвалися в Красно­дон, і з ними разом до міста повернулась Радянська влада.

Протягом багатьох і довгих днів, при величезному на­пливі народу, шахтарі витягали з шурфа шахти № 5 тіла загиблих більшовиків та молодогвардійців. І протягом усіх цих днів не відходили матері й дружини загиблих від стовбура шахти, приймаючи на руки спотворені тіла сво­їх  дітей  та  чоловіків.

Олена Миколаївна пішла в Ровеньки ще в ті дні, коли Олег був живий. Але не змогла нічого зробити для сина, і він не знав, що мати поблизу від нього.

Тепер при матері Олега та всієї рідні жителі міста Ровеньки витягли з ям тіла Олега та Люби Шевцової.

Трудно було впізнати в маленькій літній жінці, з тем­ними запалими щоками, з очима, що виявляли те глибоке страждання, яке найдужче вражає цільні натури,— труд­но було впізнати в ній колишню Олену Миколаївну Ко-шову. Але те, що вона всі ці місяці була помічницею си­на, а особливо загибель його, яка прирекла її на ці страж­дання, розкрила в ній такі душевні сили, які підняли її над її особистим горем. Немов спала завіса буднів, яка приховувала від неї великий світ людського боріння, зу­силь і пристрастей. Вона ввійшла в цей світ слідом за си­ном, і перед нею відкрилась велика дорога громадського служіння.

В ці дні розкрились подробиці ще одного злочину нім­ців: розрили в парку могилу шахтарів. Коли їх почали відкопувати, вони так і стояли в землі: спочатку відкрива­лись голови, потім плечі, тулуби, руки. Серед них виявлено тіла Валька, Шульги, Петрова та жінки з дитиною на руках.

І молодогвардійців, і дорослих, витягнених із шурфа шахти № 5, поховали в двох братських могилах у парку.

В похороні брали участь усі члени краснодонської підпільної організації більшовиків та члени «Молодої гвардії», що залишилися в живих: Іван Туркенич, Валя Борц, Жора Арутюнянц, Оля та Ніна Іванцови, Радик Юркін та інші.

Туркенич дістав відпустку з частини, яка вже виступи­ла з Краснодона на річку Міус,— щоб попрощатися з за­гиблими  друзями.

Валя Борц від Каменська добулась додому, і Марія Андріївна вирядила її до близьких людей у Ворошилов-град, де Валя й зустріла Червону Армію.

Не було серед живих Сергія Левашова,— коли він пе­реходив  лінію  фронту,  його  вбили.

Загинув і Стьопа Сафонов. Він перебував у тім районі міста Каменська, який зайняла Червона Армія в першу ніч штурму, в складі одного з підрозділів брав участь у боях за місто, і його вбили.

Анатолія Ковальова переховав робітник на висілках. Дуже тіло Ковальова було таке посічене, що являло собою суцільну рану. Перев'язати його змоги не було, його просто обмили теплою водою й угорнули в простира­ло. Ковальов переховувався в них кілька день, але небез­печно було тримати його далі, і він подався до родичів. Він жив у тій частині Донбасу, яка ще не була тоді ви­зволена.

Іван Федорович Проценко з загоном увесь час посував­ся попереду відступаючих німців, воюючи з ними в їх безпосередньому тилу, поки Червона Армія не зайняла Ворошиловград. Тільки там Іван Федорович уперше зу­стрівся з дружиною, з Катею, після їхньої розлуки коло Городища.

За дорученням Івана Федоровича група партизанів на чолі з Корнієм Тихоновичем витягла з заваленого кар'єру біля станиці Митякинська знаменитий газик, який стояв собі цілісінький, повний бензину, навіть із запасним ба­ком. Німці не знайшли його. Він був вічний, цей газик, як  час,  що  його  породив.

На цьому газику Іван Федорович і Катя поїхали в Крас-нодон, а дорогою завезли на часину до Марфи її чоло­віка Гордія Корнієнка. І тут їм довелося почути опові­дання   Марфи  про  останні  дні   ворога в  її  селі. За день до того, як село зайняли радянські війська, Марфа в супроводі старого, що віз колись рідню Кошово­го і що віддав Іванові Федоровичу свою одежину, пішла до приміщення сільради, де спинились чини німецької жандармерії та поліції, які втекли з-за Дінця. Багато жи­телів села товклось коло сільради, жадаючи почути нена­роком, чи далеко, чи близько Червона Армія, і просто, щоб   мати  втіху,   бачивши,   як  тікають   фашисти.

Поки вони тут стояли, Марфа та дід, примчав на са­нях ще якийсь поліцейський чин. Зіскочивши з саней бі­ля самого діда й озирнувшись божевільними очима, він звернувся  до  діда  з  квапливим   запитанням:

—   Де  пан   начальник?

Дід   примружився   й   сказав:

—   Пан-то воно пан, а видать, товариші наздоганяють?.. Поліцейський чин вилаявся, але так поспішав, що на­віть   діда   не   вдарив.

Німці, жуючи на ходу, вибігли з хати й хутко помчали геть на кількох санях, тільки сніг закурився за ними.

А другого дня до села ввійшла Червона  Армія.

Іван Федорович і Катя прибули в Краснодон ушану­вати  пам'ять  загиблих  більшовиків  та  молодогвардійців.

У Йвана Федоровича тут були й інші справи: відроджу­вати трест «Краснодонвугілля», відбудовувати шахти. Крім того, він хотів дізнатися подробиці загибелі дорос­лих підпільників і молодогвардійців, дізнатися, що стало­ся  з  їхніми  катами.

Стаценкозі й Соліковському пощастило втекти з свої­ми хазяями, але слідчого Кулешова впізнали жителі, затри­мали й передали до рук радянського правосуддя. І від нього довідались про зізнання Стаховича, про те, яку роль у загибелі «Молодої гвардії» зіграли Вирікова та Лядська.

Над могилами загиблих більшовиків та молодогвардій­ців їхні товариші, які лишилися в живих, заприсяглись помститися за друзів. На могилах тоді поставлено тимча­сові пам'ятники — прості дерев'яні обеліски. На тому з них, який споруджено над дорослими підпільниками, на­писано їхні імена на чолі з Пилипом Петровичем Лютиковим і Бараковим, а на гранях обеліска «Молодої гвар­дії» написано імена всіх їх учасників-бійців, що полягли за Батьківщину.

Ось вони, ці імена:

Олег Кошовий, Іван Земнухов, Уляна Громова, Сергій Тюленін, Любов Шевцова, Анатолій Попов, Микола Сумський, Володимир Осьмухін, Анатолій Орлов, Сергій Левашов, Степан Сафонов, Віктор Петров, Антоніна Єлисеєнко, Віктор Лук'янченко, Клавдія Ковальова, Майя Пегліванова, Олександра Бондарева, Василь Бондарєв, Олек­сандра Дубровіна, Лідія Андросова, Антоніна Мащенко, Євген Мошков, Лілія Іваніхіна, Антоніна Іваніхіна, Бо­рис Главан, Володимир Рагозін, Євген Шепелєв, Ганна Сопова, Володимир Жданов, Василь Пиріжок, Семен Остапенко, Геннадій Лукашов, Ангеліна Самотина, Ні­на Мінаєва, Леонід Дадишев, Олександр Шищенко, Ана­толій Ніколаєв, Дем'ян Фомін, Ніна Герасимова, Георгій Щербаков, Ніна Старцева, Надія Петля, Володимир Куликов, Євгенія Кийкова, Микола Жуков, Володимир Загоруйко, Юрій Віценовськии, Михайло Григор'єв, Василь Борисов, Ніна Кезікова, Антоніна Дяченко, Микола Миронов, Василь Ткачов, Павло Палагута, Дмитро Огурцов, Віктор Суботін.

1943-45-51 рр.