Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фен­бонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка за­скреготав  зубами.

Все-таки він був на диво живучий. Його вкинули в оди­ночну камеру, і він зразу ж почав вистукувати в обидва боки, дізнаючись про сусідів. Ставши навшпиньки, він оглянув щілину під стелею,— чи не можна як-небудь роз­ширити її, виламати дошку й вислизнути хоч би на по­двір'я тюрми: він був певен, що втече звідусіль, якщо вирветься з-під замка. Він сидів і згадував, як розташова­но вікно в приміщенні, де його допитували й катували, і чи на замку ті двері, що ведуть з коридора надвір. Ах, коли б не поранена рука!.. Ні, він іще не мав гадки, що все втрачено. В ці ясні морозяні ночі гудіння артилерії на  Дінці  чути  було  навіть  у  камерах.

На ранок вчинили очну ставку йому та Вітьці Лук'янченкові.

—   Ні... чув, що живе поряд, а ніколи не бачив,— гово­рив Вітька Лук'янченко, дивлячись повз Серьожку темни­ми оксамитними очима, які тільки й живі були на його обличчі.

Серьожка  мовчав.

Потім Вітьку Лук'янченка вивели, і через кілька хвилин у камеру в супроводі Соліковського ввійшла мати.

Вони зірвали одяг зі старої жінки, матері одинадцяти дітей, кинули її на скривавлений тапчан і стали бити електричним дротом перед очима її сина.

Серьожка не одвертався, він дивився, як б'ють його матір,  і  мовчав.

Потім Серьожку били перед очима його матері, а він мовчав. І навіть Фенбонг оскаженів і, схопивши зі столу залізний ломик, перебив Серьожці в лікті здорову руку. Серьожка сполотнів, піт виступив на його лобі. Він ска­зав:

—   Це — все...

Того дня до тюрми привезли всю групу арештованих із селища Краснодон. Більшість із них уже не могла хо­дити, їх тягли по підлозі, взявши попід пахви, і вкидали в переповнені й без того камери. Коля Сумський ще ру­хався, але одне око в нього було вибите канчуком і ви­текло. Тося Єлисеєнко, та сама дівчина, яка колись так життєрадісно закричала, побачивши турмана, що полинув у небо, Тося Єлисеєнко могла тільки лежати на животі: перед тим як відправити сюди, її посадовили на розпече­ну плиту.

І щойно їх привезли, як до дівчат у камеру увійшов жандарм по Любку. Всі дівчата й сама Любка були певні, що її ведуть на страту. Вона попрощалася з дівчатами, і  її  вивели.

Та Любку повели не на страту. На вимогу фельдко-менданта області генерал-майора Клера її повезли в Ро-веньки на допит до нього.

Був день передачі, морозяний, тихий, ні подуву; цю­кання сокири, брязкіт відра біля колодязя, кроки пішо­ходів далеко линули в повітрі, що іскрилось від сонця та снігу. Лизавета Олексіївна та Людмила,— вони зав­жди носили передачу разом,— зав'язавши у вузлик хар­чі та прихопивши подушку, яку Володя просив в остан­ній записці, підходили стежкою, в снігу второваною че­рез пустир, до продовгастого будинку тюрми, яка своїми білими стінами та снігом на даху, що з тіньового бо­ку вигравав синявою, зливалася з навколишньою місце­вістю.

Обидві вони, і мати, й дочка, так схудли, що стали ще більше скидатись одна на одну, їх можна було взяти за сестер. Мати, завжди поривчаста й різка, тепер зовсім здавалася зітканою з самих нервових жил.

І вже зі звуку голосів жінок, що з'юрмились біля тюр­ми, і з того, що всі жінки стояли з вузликами і не було ніякого руху до дверей тюрми, Лизавета Олексіївна та Люся відчули лихе. Біля самого ґаночка, не дивлячись на юрбу жінок, стояв, як завжди, німецький вартовий, а на ґаночку, на бильцях, сидів поліцай у жовтім кожушку. Але він не приймав передач.

Ні Лизаветі Олексіївні, ні Люсі не треба було розгля­дати, хто тут стоїть: вони зустрічались тут щодня.

Мати Земнухова, маленька бабуся, стояла перед при­ступками ґанку, тримаючи перед собою вузлик та паку­ночок, і говорила:

—  Візьми хоч що-небудь із продуктів...

—   Не треба. Ми його самі нагодуємо,— казав поліцай не дивлячись.

—   Він  простиральце  просив...

—   Ми дамо йому сьогодні хорошу постіль... Лизавета Олексіївна підійшла до ґанку й сказала сво­їм   різким   голосом:

—   Чому передачі не приймаєте? Поліцай мовчав, ніби не чув.

—   Ми не поспішаємо, будемо стояти, поки не вийде хтось, хто відповість! — сказала Лизавета Олексіївна, ози­раючись на  юрбу  жінок.

Так вони й стояли, поки не залунали кроки багатьох людей на подвір'ї тюрми і хтось почав грюкати, одмика­ючи ворота. Жінки завжди користалися з такої нагоди, щоб зазирнути в вікна тюрми, які виходять на цей бік,— іноді їм щастило навіть побачити своїх дітей, що сиділи в цих камерах. Юрба жінок ринула на лівий бік воріт. Але з воріт, під командою сержанта Больмана, вийшло кілька солдатів, і вони стали розганяти жінок.

Жінки відбігали й знову повертались. Багато з них почали  голосити.

Лизавета Олексіївна та Люся відійшли вбік і мовчки дивились  на  все  це.

—   Сьогодні  їх  стратять,— сказала Люся.

—   Ні, я тільки про одне молю бога, щоб до самої смерті не зламали йому крил, щоб не тремтів він перед цими псами, щоб він плював їм в обличчя! — говорила Лизавета Олексіївна з низьким хриплим клекотінням у горлі  й  страшним   блиском  в очах.

А тим часом їхні діти проходили останні й найстраш­ніші з випробувань, що припали їм на долю.

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстером Брюк-нером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилась, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і  вперше  за ці чотири  тижні  мовчання заговорив.

—   Що, не можете?..— сказав він.— Не можете!.. Стіль­ки країн захопили... Відмовились од честі, од совісті... а   не  можете...   сил   нема  у  вас...

І   він   засміявся.

Пізнього вечора двоє німецьких солдатів внесли до камери Улю з закинутим назад блідим обличчям та ко­сами, що волочились по підлозі, й кинули до стіни.

Уля,  застогнавши,  перевернулась  на  живіт.

—   Лілечко...— сказала вона старшій Іваніхіній.— За­коти   мені   кофтинку,   пече...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвили­ни доглядала подруг, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтинку, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі, скривавлена, горіла п'ятикутна зірка.

Ніколи, поки не зійде в могилу останнє з цих поко­лінь, ніколи жителі Краснодона не забудуть цієї ночі. Надзвичайної сліпучої ясності ущербний місяць косо стояв у небі. На десятки кілометрів видно було довкола в степу. Мороз брався нестерпучий. На півночі вздовж усього Дінця спалахували зірниці й долинало, то стиха­ючи, то дужчаючи, гуркотіння великих і малих боїв.

Ніхто з рідних не спав тієї ночі. Та й не тільки рідні не спали: всі знали, що цієї ночі стратять молодогвар­дійців. Люди сиділи біля каганчиків, а то й у цілковитій темряві в своїх нетоплених квартирах і халупах, а хто вибігав надвір і довго стояв на морозі, прислухаючись, чи не долинуть голоси, або гуркіт машин, чи постріли. Ніхто не спав і в камерах, крім тих, хто вже був не­притомний. Ті з молодогвардійців, яких брали на катуван­ня останніми, бачили, що до тюрми приїхав бургомістр Стаценко. Всі знали, що бургомістр приїздить до тюрми перед стратою, коли на вироку потрібен його підпис... В камерах теж чути було величне гуркотіння, яке пе­рекочувалось  по  Дінцю.

Уля боком, напівлежачи, припавши до стіни головою, вистукувала   сусідам-хлопцям:

— Товариші, чуєте, чуєте?.. Тримайтесь... Наші йдуть... Все  одно   наші   йдуть...

В коридорі загупали солдатські черевики, застугоніли двері камер. Ув'язнених стали виводити в коридор і на вулицю не через двір, а прямо через головний вхід. Дів­чата, що сиділи в камері в пальтах або в теплих жакетах, допомагали одна одній надіти шапки, пов'язатись хуст­ками. Ліля одягла Аню Сопову, що лежала нерухомо, а Шура Дубровіна — свою улюблену подругу Майю. Де­які з дівчат писали останні записки й ховали в тій білиз­ні, яку вони кидали тут.

З минулою передачею Улі передали чисту білизну, вона почала тепер зв'язувати стару в клунок. Зненацька сльози стали душити її, вона була не в силі вгамувати їх і, схопивши цю скривавлену білизну та затуливши нею обличчя, щоб не було чути, ткнулася в куток камери й тро­хи так посиділа.

їх виводили на пустир, заллятий світлом місяця, і садовили в дві вантажні машини. Першим винесли Стахо-вича, що зовсім знесилився й збожеволів, і, розгойдавши, вкинули в машину. Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід ру­ки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відруба­ли праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, як билинка,   йшов   Серьожка  Тюленін.

їх посадовили в різні вантажні машини — дівчат і юна­ків.

Солдати, піднявши бічні відкидні стінки грузовиків, влізли через борти в переповнені машини. Унтер Фен-бонг зайняв місце поряд з водієм на передній машині. Машини рушили. їх везли дорогою через пустир, повз будинки дитячої лікарні та школи імені Ворошилова. Пе­редньою йшла машина з дівчатами. Уля, Саша Бондарева й Ліля заспівали:

 

Замучений тяжко в неволі,

 Ти славною смертю поліг...

 

Дівчата приєднались до них. Заспівали й хлопці на задній машині. Спів їхній далеко линув у морозяному не­порушному повітрі.

Вантажні машини, залишивши зліва останній будинок, виїхали на дорогу, що веде до шахти № 5.

Серьожка, притиснутий до задньої стінки машини, жадібно вбирав ніздрями зимне повітря... Ось машини по­минули поворот на висілки, скоро мають переїхати через балку. Ні, Серьожка знав, що він не в силі це зробити. Але поперед нього, стоячи на колінах, їхав Ковальов із зв'язаними за спиною руками. Він був іще сильний, неда­ром йому зв'язали руки. Серьожка штовхнув його голо­вою.   Ковальов  обернувся.

— Только... Зараз балка...— прошепотів Серьожка й кивнув   головою   вбік.

Ковальов, скосивши оком за плече собі, поворушив зв'язаними руками. Серьожка припав зубами до вузла, що зв'язував руки Ковальова. Серьожка був такий кволий, що кілька разів відкидався до стінки машини з потом на лобі. Але він боровся так, як він боровся б за свою свободу. І от вузол був розв'язаний. Ковальов, як і доти, трима­ючи   руки   за  спиною,   поворушив   ними.

Підніметься месник до бою, Він буде сильніший від нас...—

співали дівчата й  юнаки.

Машини з'їхали в балку, і передня вже виходила на узвіз. Друга, пирхаючи та буксуючи, теж почала виїзди­ти. Ковальов, ставши ногою на задню стінку, зіскочив і по­біг по балці, зорюючи сніг.

Пройшла перша мить розгубленості, а машина в цей час виповзла з балки, і Ковальова не стало видно. Сол­дати, не зважуючись вистрибнути, щоб не порозбігались інші арештовані, почали навмання стріляти з машини. По­чувши постріли, Фенбонг зупинив машину й вистрибнув. Машини стали. Фенбонг люто лаявся своїм баб'ячим го­лосом.

— Утік!.. Утік!..— з невимовною силою торжества кри­чав Серьожка тонким голосом і лаявся найстрашнішими словами, які тільки знав. Але ці лайки звучали зараз в устах Серьожки, як святе закляття.

Ось уже видно було копер шахти № 5, який косо зва­лився набік після вибуху. Юнаки й дівчата заспівали «Ін­тернаціонал».

їх усіх скинули в промерзле приміщення лазні при шахті й трохи продержали тут: дожидали, поки приїдуть Брюкнер, Балдер і Стаценко. Жандарми заходилися тих роздягати, в кого були добра одежа і взуття.

Молодогвардійці дістали змогу попрощатись одне з одним. І Клава Ковальова змогла сісти поруч із Ванею і покласти йому руку на лоб і вже не розлучатися з ним.

їх виводили невеликими партіями й скидали в шурф по одному. І кожен, хто міг, устигав сказати ті кілька слів, які він хотів лишити світові.

Побоюючись, що не всі загинуть у цьому шурфі, куди водночас скинули кілька десятків тіл, німці спустили на них дві вагонетки. Але стогін із шахти чути було ще про­тягом кількох діб.

...Вони стояли перед фельдкомендантом Клером, зв'яза­ні за кисті рук, Пилип Петрович Лютиков та Олег Кошо­вий. Увесь час, поки їх тримали в Ровеньках, вони не знали, що сидять в одній тюрмі. Але цього ранку їх звели й зв'язали разом і повели на очну ставку, сподіваючись примусити їх вказати слід усього підпілля — не тільки в районі,   а   й   по   всій   області.

Навіщо вони їх зв'язали? Вони боялися їх незв'язаних. Вороги хотіли також показати, що їм відомо, яку роль гра­ли ці двоє в організації.

Сиве волосся на голові в Пилипа Петровича злипло-ся від засохлої крові, подерта одежа прилипла до ран на його великому тілі, і кожен рух завдавав йому страшного болю, але він нічим не виявляв цього. Тяжкі муки й голод підсушили тіло Пилипа Петровича, і на його обличчі го­стріш позначились ті ознаки сили, які робили його лице таким помітним замолоду й свідчили про його велику ду­шевну міць. Вираз очей у нього був спокійний та суворий, як  завжди.

Олег стояв, безсило звісивши праву перебиту руку; йо­го обличчя майже не змінилось, тільки скроні в нього ста­ли зовсім сиві. Великі очі з-під темних золотавих вій дивились так ясно, ясніше, як завжди.

Так стояли вони перед фельдкомендантом Клером, на­родні  ватажки -~ старий  і  молодий.

І Клер, закоснілий в убивствах, бо нічого іншого він не вмів робити, піддав їх новим страшним випробуван­ням, але можна сказати, що вони вже нічого не відчува­ли: дух їхній ширяв безмежно високо, як тільки може ширяти  великий  творчий  дух людини.

Потім їх розлучили, і Пилипа Петровича знов одвезли до красно донської тюрми. У справі Центральних майсте­рень ще й досі не скінчили слідства.

Проте товариші в підпіллі так і не змогли подати по­міч ув'язненим, не тільки через те, що тюрму охороняли пильно, а й через те, що тепер усе місто аж кишіло воро­жими військами, які відступали.

Пилипа Петровича Лютикова, Миколу Баракова та йо­го товаришів спіткала та ж доля, що й молодогвардійців: їх  скинули  в  шурф  шахти  №  5.

Олега      Кошового     розстріляли     в     Ровеньках    три­дцять першого січня вдень, і його тіло разом з тілами ін-людей,   розстріляних   того   дня,   закопали   в   спільших ній ямі.

А Любу Шевцову мучили ще до сьомого лютого, все намагаючись здобути в неї шифр і радіопередавач. Перед розстрілом їй пощастило переслати на волю записку ма­тері:

«Прощай, мамо, твоя дочка Люба йде в сиру землю».

Коли Любу вивели на розстріл, вона заспівала одну з   своїх  улюблених  пісень:

На широких московських просторах...

Ротенфюрер СС, який вів її на розстріл, хотів поста­вити її на коліна і вистрілити в потилицю, та Люба не стала на коліна і прийняла кулю в обличчя.