У ці дні Любку бачили у Ворошиловграді, в Каменську, в Ровеньках. Одного разу вона потрапила навіть в обложене Міллерово. Коло її знайомств серед ворожих офіцерів стало ширшим. Кишені були напхані дарованим печивом, цукерками., шоколадом, і вона простодушно час­тувала ними першого стрічного.

З нестямною відвагою та безтурботністю кружляла во­на   по   самому   краю   прірви,   з   дитячою   усмішкою   та примруженими голубими очима, в яких часом проблиску­вало щось жорстоке.

В цю поїздку до Ворошиловграда вона знову зустрі­лася з тим чоловіком, що був її прямим начальником. Чо­ловік цей сказав їй, що німці лютують у місті. Сам він міняв квартири мало не щодня. Він був не митий, не го­лений, з очима, червоними від безсоння, але дуже збудже­ний новинами з фронту. Йому потрібні були відомості про ближні резерви німців, про постачання, про окремі частини,— ціла купа відомостей.

Любці довелося знову здибатися з інтендантським пол­ковником, і був момент, коли їй здалося, що навряд чи вона зможе видряпатись. Все інтендантське управління, очолюване цим полковником з несвіжим обличчям та об­висаючими губами, покидало Ворошиловград, покидало з нечуваною хапливістю. Тому й у самого полковника, який, чим більше пив, ставав усе склянішим, і в інших офіцерів був одчайдушний настрій.

Любка видерлась тільки тому, що їх було надто багато. Вони заважали один одному й сварились, і зрештою вона все-таки опинилась на квартирі, де жила дівчинка гриб-боровик. Любка навіть забрала з собою банку чудового варення, подарованого їй лейтенантом, який досі на щось сподівався.

Любка роздяглась і лягла в постіль у холодній, нетопленій кімнаті з високою стелею. Та пролунав страшний грюкіт у двері: Любка підвела голову. В сусідній кімнаті прокинулись гриб-боровик і її мама. В двері так грюкали, наче хотіли виламати. Любка мерщій вискочила з-під ковд­ри,— від холоду вона спала в ліфі й панчохах,— сунула коги в туфлі й улізла в плаття. В кімнаті було зовсім тем­но. Хазяйка злякано питала в сінях, хто це, їй відповіда­ли грубі голоси,— це були німці. Любка подумала, що це офіцери напідпитку приїхали до неї, і дуже розгубилась.

Вона ще не встигла збагнути, що їй робити, як у кім­нату до неї, гупаючи важкими черевиками на товстій під­метці, ввійшло троє людей, і один з них освітив Любку електричним ліхтарем.

— Ілспі!  — гукнув чийсь голос, і Любка впізнала лейтенанта.

Так, це були він і два жандарми. Обличчя в лейтенан­та викривлялося від злості, коли він, тримаючи над голо­вою каганця, поданого йому з-за дверей хазяйкою, вдивлявся в Любку. Він передав каганця жандармові і щосили вдарив Любку в обличчя. Потім розчепіреними пальцями він розкидав дрібні речі туалету, що валялись в головах на стільці, наче шукав чого. Губна гармонія, що лежала під носовичком, упала на підлогу, лейтенант злостиво на­стоптав її й розчавив каблуком.

Жандарми перетрусили всю квартиру, і лейтенант по­їхав. І Любка зрозуміла, що це не він привів жандармів, а вони знайшли Любку через нього: десь відкрилося щось, але що — цього не могла вона знати.

Дама, хазяйка квартири, і дівчинка гриб-боровик одяг-лись і, щулячись від холоду, спостерігали. Власне, дама спостерігала, а гриб-боровик із жагучим інтересом та ці­кавістю невідривно дивилася на Любку. В останній мо­мент Любка рвучко пригорнула гриба-боровика до себе й поцілувала в тужаву щічку.

Любку привезли до ворошиловградської жандармерії. Якийсь чин переглянув її документи і через перекладача розпитав її, чи справді вона Любов Шевцова і в якому місті проживає. При допиті в кутку сидів якийсь хлоп'як, обличчя його Любка не роздивилась. Хлоп'як, знай, сіпав­ся. В Любки забрали чемодан з платтям та з усіма реча­ми, крім усякого дріб'язку, банки з варенням та строка­тої великої хустки, якою вона іноді пов'язувала шию і яку попросила повернути їй, щоб зав'язати все, що в неї за­лишилось.

Так вона й з'явилась, у яскраво-строкатому крепдеши­новому платті, що залишилось на ній, і з цим вузликом з усякими засобами косметики та з банкою варення, в ка­мері первомайців — удень, коли відбувався допит.

Поліцай відчинив двері камери, вкинув її й сказав:

—  Приймайте ворошиловградську артистку!

Любка, рум'яна з морозу, примруженими блискучими очима оглянула, хто в камері, побачила Улю, Марину з хлопчиком, Сашу Бондареву, всіх своїх подруг. Руки її, що в одній з них був цей вузлик, опустились, рум'янець зійшов з обличчя, воно зовсім сполотніло.

На той час, коли Любку привезли до краснодонської тюрми, тюрма була так переповнена й дорослими, і моло­догвардійцями з їхньою ріднею, що люди з дітьми жили в коридорі, а ще передбачалося тут розмістити всю групу з селища Краснодон.

У місті відбувалися нові й нові арешти, що залежали, як і доти, від стихійних зізнань Стаховича. Доведений до стану закатованої тварини, він купував собі відпочинок, зраджуючи своїх товаришів, але кожна зрада приносила йому нові та нові муки. То він згадував усю історію з Ковальовим та Пиріжком. То згадував, що в Тюленіна був приятель, він навіть не знав його прізвища, але він пам'я­тав його прикмети і пам'ятав, що той живе на «Шанхаї». Раптом Стахович згадував, що в Осьмухіна був друг Толя Орлов. І от уже змордований Володя і мужній «Грім гримить» стояли один перед одним у кабінеті вахт-майстера Балдера.

—   Ні, я вперше його бачу,— тихо сказав Толя.

—   Ні, я його зовсім не знаю,— сказав Володя. Стахович згадував про те, що у Земнухова в Нижньо-Олександрівському живе кохана дівчина. І через кілька день перед майстером Брюкнером стояли вже не схожий на самого себе Земнухов і Клава з косуватими своїми очима. І вона говорила ледве чутно:

—   Ні... Колись учились разом. А з початку війни не бачила. Адже я жила на селі...

Земнухов мовчав.

Усю групу селища Краснодон тримали в місцевій се­лищній тюрмі. Лядська, що виказала групу, не могла зна­ти, хто з них яку роль грав в організації, але вона знала, наприклад, про стосунки Ліди Андросової з Колею Сум­ським, у якого Ліда була закохана.

Ліду Андросову, гарненьку дівчину з гостреньким під­боріддям, схожу на лисичку, били ремінням, знятим з гвинтівок: вимагали розповісти про діяльність Сумського в організації. Ліда Андросова вголос лічила вдари, але відмовилась говорити хоч що-небудь.

Щоб старше покоління не могло вплинути на молодше, їх тримали окремо й стежили, щоб межи ними не було ні­якого зв'язку. Але навіть для катів у їхній звірячій діяль­ності існує межа можливого. Не тільки ніхто з загартова­них більшовиків, але й ніхто з арештованих молодогвар­дійців не признавався, що належить до організації, і не виказував товаришів. Ця не чувана в історії стійкість май­же ста юнаків та дівчат, сливе дітей, поступово виділила їх серед безневинно заарештованих і з-поміж родичів та близьких. І, щоб полегшити своє становище, німці стали помалу випускати всіх, хто потрапив випадково, і тих із родичів, кого взяли як заложників. Так випустили рідню Кошового, Тюленіна, Арутюиянца та інших. Випустили й Марію Андріївну Борц. Маленька Люся вийшла за який день до неї, і Марія Андріївна тільки вдома змогла в сльо­зах перевірити, що материнський слух її не обдурив і молодша дочка була в тюрмі. Тепер в руках у катів лиши­лась тільки група дорослих підпільників на чолі з Лютиковим та Бараковим і члени організації «Молода гвардія».

Рідні арештованих з ранку до ночі юрмились коло тюрми, хапаючи за руки поліцаїв та німецьких солдатів, Що входили й виходили, з проханням дати звісточку або пронести передачу. їх розганяли, вони збиралися знов, обростали перехожими й просто цікавими. Крізь дощані стіни часом лунали зойки тих, кого били, і, щоб приглу­шити їх, у тюрмі зранку накручували патефон. Город тру­сило як у лихоманці: не було людини, яка за ці дні не по­бувала б коло тюрми. І майстер Брюкнер мусив дати роз­порядження приймати передачі для ув'язнених. Так Пилип Петрович і Бараков змогли дізнатися, що райком, створений ними, живе, та діє, й вишукує способи, щоб визволити й «великих», і «маленьких».

Хоч яке протиприродне було життя молодих людей у найзвірячішій із звірячих німецькій окупаційній тюрмі, вони жили в ній уже тижнів зо два, і поступово в них створився свій особливий тюремний побут з цим страхо­винним насильством над тілами й душами молодиків, але з усіма людськими відносинами любові, дружби і навіть звичками до розваг.

—   Дівчатка, хочете варення? — казала Любка, сівши серед камери на підлогу й розв'язуючи свій вузлик.— Бал­да! Розтоптав мою губну гармошку! Що я тут робитиму без гармошки?..

—   Зажди, зіграють вони на твоїй спинці, відіб'ють охо­ту до гармошки! — спересердя кинула Шура Дубровіна.

—   Отак ти знаєш Любку! Думаєш, я буду хникати або мовчати, коли битимуть? Я буду лаятись, кричати. Ось так: «А-а-а!.. Дурні! За віщо ви б'єте Любку?» — завере­щала вона.

Дівчата засміялись.

—   І то правда, дівчата, на що нам нарікати? А кому легше? Нашим рідним ще тяжче. Вони, бідолашні, навіть не знають, що з нами. Та й хіба те ще їм доведеться пере­жити!..— говорила Ліля Іваніхіна.

Кругловида, світленька, вона, мабуть, до всього звикла в концентраційних таборах, вона ні на що не нарікала, всіх доглядала й була добрим духом цілої камери.

Увечері Любку викликали на допит до майстера Брюкнера. Це був незвичайний допит: прийшли всі начальни­ки жандармерії та поліції. Любку не били, з нею були навіть   запобігливо-ласкаві.   Любка,   що   цілком   володіла собою й не знала, що їм відомо, за звичкою своїх стосун­ків з німцями, кокетувала й сміялась, вдаючи, буцімто не розуміє, чого від неї хочуть. їй натякали, що було б дуже добре для неї, якби вона видала радіопередавач, а заразом і шифр.

Це було в них лише припущення, але, не маючи пря­мих доказів, вони не сумнівалися в тому, що це так і є. Досить було дізнатися про належність Любки до органі­зації, щоб здогадатись про характер її роз'їздів по містах та зближення з німцями. Німецька контррозвідка мала да­ні про те, що в області діє кілька таємних радіопередава­чів. А той хлопець, присутній при допиті Любки у воро-шиловградській жандармерії, був хлопець із компанії Бор-ки Дубинського, її приятеля по курсах, він потвердив, що Любка вчилась на цих секретних курсах.

Любці сказали, щоб вона подумала, чи не краще їй признатись, і відпустили до камери.

Мати прислала їй повен кошик продуктів. Любка си­діла на підлозі, затиснувши кошик ногами, витягала звід­ти то сухар, то яєчко, похитувала головою і наспівувала:

 

Любо, Любонько, Любонько-голубонько,

Як мені тебе прогодувать...

 

Поліцаєві, який приніс передачу, вона сказала:

—   Передай мамі, що Любка жива й здорова, просить, щоб побільше передавала борщу! — Вона обернулась до дівчат і закричала: — Дівчата, налітай!..

Зрештою, вона таки потрапила до Фенбонга, який її досить сильно побив. І вона додержала своєї обіцянки: вона лаялась так, що було чутно не тільки в тюрмі, а й по всьому пустирю.

—   Балда!.. Шолудивий дурень!.. Суча лапа!..— Це бу­ли ще найлегші з тих слів, якими вона нагородила Фен­бонга.

Наступного разу, коли Фенбонг при майстері Брюкнері та Соліковському побив її скрученим дротом, Люб­ка, хоч як кусала губи, не змогла втримати сліз. Вона по­вернулась до камери й мовчки лягла на живіт, поклавши голову на руки, щоб не бачили її обличчя.

Уля в світлій плетеній кофтинці, присланій з дому,— вона дуже личила до її чорних очей та волосся,— сиділа в кутку камери й, таємниче поблискуючи очима, розпові­дала дівчатам, що купчились круг неї, «Таємницю мона­стиря святої Магдалини». Тепер вона день у день розпові­дала їм щось цікаве з продовженням: вони прослухали вже «Ґедзя», «Льодовий дім», «Королеву Марго».

Двері в коридор стояли навстіж, щоб провітрити каме­ру. Поліцай із руських сидів навпроти дверей на табуре­ті й теж слухав «Таємницю монастиря».

Любка відпочила трохи й сіла, неуважно прислухаю­чись до Улиної розповіді, побачила Майю Пегліванову, яка вже скільки днів лежала не встаючи,— Вирікова ви­казала, що Майя була колись секретарем комсомольсько­го осередку в школі, і тепер її катували більше за інших. Любка побачила Майю, і невситиме, мстиве почуття заво­рушилося в ній, шукаючи виходу.

—   Сашо... Сашо...— тихо покликала вона Бондареву, що сиділа в групі коло Улі.— Чогось наші хлопці при­нишкли...

—   Так...

—   Чи не похнюпили носи?

—   Все-таки їх, знаєш, більше мордують,— зітхнула Саша.

В Саші Бондаревої, з її різкими хлоп'ячими манерами та голосом, тільки в тюрмі розкрились раптом якісь м'які дівочі риси, і вона мовби соромилась їх, бо вони з таким запізненням виявились.

—   Розбуркаймо хлопців,— сказала Любка, жвавішаю­чи.— Ми зараз на них карикатуру намалюємо.

Любка швидко дістала в головах аркушик паперу й не­величкий олівець — з одного кінця синій, з другого черво­ний,— і обидві вони, Любка та Саша, лігши на животи, обличчям одна до одної, стали пошепки обмірковувати зміст карикатури. Потім, пересміюючись та віднімаючи одна в одної олівець, зобразили худенького, знеможеного хлоп'яка з величезним носом, що переважував хлопцеві голову вниз, так що він увесь скандзюбився й уткнувся носом у підлогу. Вони зробили хлоп'яка синім, обличчя йому лишили білим, а ніс начервонили й підписали так:

 

Ой ви, хлопці, чом насупились,

Чом задумались, похнюпились?..

 

Уля скінчила оповідати. Дівчата вставали, потягались, розходились по кутках, деякі обернулись до Любки та Са­ші. Карикатура пішла по руках. Дівчата сміялись.

—   Ось де талант марнувався!

—   А як передати?

Любка взяла папірця, підійшла до дверей.

—  Давидові — з викликом вона звернулась до полі­цая.— Передай хлопцям їхній портрет.

—   І звідки у вас олівці, папір? їй-богу, скажу началь­никові, щоб потрусив! — понуро сказав поліцай.

Шурка Рейбанд, проходячи коридором, побачив Люб­ку в дверях.

—   Ну як, Любо? Скоро до Ворошиловграда поїде­мо? — сказав він, заграючи з нею.

—   Я з тобою не поїду... Ні, поїду, якщо ти передаси ось хлопцям, портрет ми їхній намалювали!..

Рейбанд подивився на карикатуру, всміхнувся костя­ним личком і тицьнув аркушик Давидову.

—   Передай, чого там,— недбало сказав він і пішов далі по коридору.

Давидов, знаючи близькість Рейбанда до головного на­чальника і, як усі поліцаї, підлещуючись до нього, прочи­нив двері до камери хлопців і вкинув аркушик. Звідти пролунав дружний сміх. Скоро застукотіли в стіну:

—   Це вам здалось, дівчатка. Пожильці нашого дому поводяться пристойно... Говорить Вася Бондарєв. Привіт сестричці...

Саша взяла в головах скляну банку, в якій мати пере­давала їй молоко, підбігла до стінки й простукала:

—   Васю, чуєш мене?

Потім вона приставила банку дном до стінки і, набли­зивши губи до країв, заспівала улюблену братову піс­ню — «Суліко». Та щойно почала співати, як усі слова пісні стали так нагадувати минуле, що пісня урвалась. Ліля підійшла до Саші і, гладячи по руці, сказала добрим, спокійним голосом:

—   Ну, не треба... Ну, заспокойся...

—   Я сама ненавиджу, коли потече ця солона водич­ка,— сказала Саша, нервово сміючись.

—   Стаховича! — прозвучав у коридорі хрипкий голос Соліковського.

—   Починається...— сказала Уля. Поліцай зачинив двері й замкнув на ключ.

—   Краще не слухати,— сказала Ліля.— Улечко, ти ж знаєш мою любов, прочитай «Демона», як тоді, пам'ятаєш?

...Що люди?  їх життя і труд? — почала Уля, піднісши руку.

їх смерть земних позбавить пут.

Надія є -~ небесний суд,

Що їх простить, хоч покарає!

Моя ж печаль незмінно тут,

їй краю, як мені, немає.

І не заснуть в могилі їй!

Вона то лащиться, мов змій,

То, мов огнем, пече без краю,

То душу кам'яно стискає,

І вир неугасимий цей —

Надій погаслих мавзолей!..

 

О, як затремтіла в серцях дівочих ця поезія, ніби про­мовляючи до них: «Це про вас, про ваші це не народжені пристрасті й загиблі надії».

Уля прочитала й ті рядки поеми, де Янгол несе грішну душу Тамари. Тоня Іваніхіна сказала:

—   Бачите!  Все-таки Янгол її врятував. Як це добре!..

—   Ні,— сказала Уля ще з тим поривом в очах, з яким читала.— Ні!.. Полетіла б я тоді з Демоном... Подумайте, він повстав проти самого бога!

—   А що! Нашого народу ніхто не зломить! — раптом сказала Любка з пристрасним блиском в очах.— Та хіба є інший такий народ на світі? В кого душа така хороша? Хто стільки здатен винести?.. Ми, може, й загинемо, мені не страшно. Так, мені зовсім не страшно,— з силою, від якої тіпалось її тіло, говорила Любка.— Але мені не хо­тілось... Мені хотілось би ще розквитатися з ними, з оци­ми! Та пісень поспівати,— за цей час, мабуть, багато скла­ли гарних пісень там, у наших! Подумайте тільки, про­жили шість місяців при німцях, як у могилі просиділи: ні пісень, ні сміху, тільки стогін, кров, сльози,— з притиском казала Любка.

—   А ми зараз заспіваємо: ну їх усіх к чортовій мате­рі! — вигукнула Саша Бондарева і, змахнувши тонкою смаглявою рукою, заспівала:

 

Через доли, через гори

Йшла дивізія вперед...

 

Дівчата вставали, підхоплювали пісню і юрмились круг Саші. І пісня, дуже дружна, покотилась по тюрмі. Дівча­та почули, як у сусідній камері до них приєднались хлопці.

Двері в камеру з грюкотом відчинились, і поліцай, з лютим, зляканим обличчям, засичав:

—   Та що це ви, очманіли? Мовчіть!..

Не зітруть тих днів славетних В нашій пам'яті літа. Партизанськії загони Визволяли всі міста...

Поліцай грюкнув дверима і втік. годом коридор застугонів од важких кроків. Майстер Брюкнер, високий, з низько опущеним тугим животом, з темними на жовтому обличчі мішками попід очима та з важкими складками шиї, що злягли на комір, стояв на порозі, в руці його диміла й тряслась сигарета.

—   Ріаіг пеЬтеп! ЯиЬе!..¹ — вирвалось із нього з таким оглушливим звуком, наче він стріляв з пугача.

 

...Мов маяк у далині,

Штурмовії ночі Спаська,

Волочаївськії дні...—

 

співали дівчата.

Жандарми та поліцаї вдерлись до камери. Б сусідній камері, в хлопців, зав'язалась бійка. Дівчата попадали на підлогу біля стін камери.

Любка, сама лишившись посередині, вперла в боки свої маленькі руки і, прямо дивлячись перед собою жор­стокими невидющими очима, пішла просто на Брюкнера, відбиваючи закаблуками чечітку.

—   А! Дочка чуми! — гаркнув Брюкнер, задихаючись. Схопив своєю великою рукою Любку і, викручуючи їй руку, витяг із камери.

Любка, вишкірившись, хутко нахилила голову і щоси­ли вчепилася зубами в цю його велику руку в цятках жов­тої шкіри.

—   Уегсіагшпі посп таї! ²— заревів Брюкнер і другою рукою, кулаком став бити Любку по голові. Та вона його руки не відпускала.

Солдати ледве її одірвали від нього і з поміччю самого майстера Брюкнера, що вимахував рукою, Любку потягли по коридору.

Солдати тримали її, а майстер Брюкнер і унтер Фен-бонг били її електричним дротом по тільки-но присохлих струпах. Любка люто прикусила губу й мовчала. Раптом вона почула звук мотора, що виник десь дуже високо над тюрмою. І вона впізнала цей звук, і серце її сповни­лось торжеством.

—   А, сучі лапи!.. А!.. Бийте, бийте! Наші он голосок подають! — закричала вона.

Рокотання літака, що знижувався, з ревищем линуло в камеру. Брюкнер і Фенбонг припинили катування. Хтось хутко вимкнув світло. Солдати відпустили Любку.

¹  По місцях! Мовчіть! (Нім-).

²  Прокляття! (Нім.).

 

— А! Боягузи! Падлюки! Настав час, виродки з вирод­ків! Ага-а!..— кричала Любка, не маючи сили поверну­тись на скривавленому тапчані і люто стукаючи ногами.

Грім вибухової хвилі струсонув дощану будівлю тюр­ми. Літак бомбив місію.

З цього дня в житті молодогвардійців у тюрмі стався перелом: вони перестали приховувати свою приналеж­ність до організації і вступили у відкриту боротьбу із му­чителями. Вони грубіянили їм, кепкували з них, співали в камерах революційних пісень, танцювали, бешкетували, коли з камери витягали кого-небудь на муки.

І мордування, якому піддавали їх тепер, було вже таким мордуванням, що його не може уявити людська свідо­мість,— немислиме з погляду людського розуму й сум­ління.