Перші дні після того, як почались арешти, Уля не но­чувала дома. Але арешти, як провіщав Олег, не зачепили Первомайку й селище Краснодон. І Уля повернулась до­дому.

Прокинувшись в своїй постелі після того, як вона стільки ночей пробула де прийшлось, Уля, щоб позбутися тяжких думок, із захватом стала поратись по хазяйству, помила підлогу, приготувала поснідати. Мати, прояснівши від того, що дочка дома, навіть устала до столу. Батько був похмурий і мовчазний. Всі дні, що Уля не ночувала вдома, а тільки вдень забігала на годину-другу одвідати рідних чи взяти що-небудь, усі ці дні Матвій Максимович і Мотрона Савелівна тільки й розмовляли про арешти в місті, уникаючи дивитись в очі одне одному.

Уля спробувала була заговорити про щось стороннє, мати незграбно її підтримала, але так фальшиво це про­звучало, що вони обидві замовкли. Уля навіть не тямила, як вимила й витерла посуд і прибрала зі столу.

Батько пішов по хазяйству.

Уля стояла біля вікна, спиною до матері, в простім темно-синім з білими цяточками домашнім платті, яке во­на так любила. Важкі хвилясті коси її спокійно, вільно збігали по спині до гнучкого сильного стану: ясне світло сонця, що било у відтале вікно, струміло крізь непригла-джене волосся, що кучерявилось біля скронь.

Уля стояла, дивилась у вікно на степ і співала. Вона не співала з тої пори, як прийшли німці. Мати латала щось, напівлежачи в постелі. Вона з подивом почула, що дочка співає, і навіть відклала роботу. Дочка співала щось зовсім не знайоме матері,  співала  вільним грудним голо­сом:

Служив ти недовго, та чесно, Вітчизні во славу служив...

Ніколи Мотрона Савелівна навіть не чула цих слів. Щось тяжке, скорботне забриніло в Улиному співі.

 

...Підніметься месник до бою,

Він буде сильніший від нас...

 

Уля урвала пісню і все стояла так, дивлячись крізь вік­но в степ.

—   Що це ти співала? — спитала мати.

—   Так, не думаючи, що пригадалося,— сказала Уля, не обертаючись.

В цей час відчинились двері і в кімнату, захекана, вскочила старша Улина сестра. Вона була огрядніша від Улі, рум'яна, світла, в батька, але тепер її не можна було пізнати.

—   До Попових жандарми прийшли! — сказала вона, задихаючись, пошепки, наче її могли почути там, у По­пових.

Уля обернулась.

—   Ось як! Від них краще далі,— не змінившись на обличчі, сказала Уля спокійним голосом, підійшла до две­рей, не кваплячись надягла пальто й запнулась хусткою. Але в цей час вона вже почула гупання важких черевиків по ґанку, трохи відкинулась до квітчастої запони, якою завішена була зимова одежа, і обернула обличчя до дверей.

Так на все життя вона й запам'яталась матері — на тлі цієї квітчастої запони, що виділила сильний профіль її обличчя, з трепетними ніздрями та довгими напівопуще-ними віями, які немов намагалися притамувати вогонь, що бив з її очей, і в білій хустці, ще не пов'язаній, яка спа­дала по її плечах.

До світлиці ввійшли начальник поліції Соліковський і унтер Фенбонг у супроводі озброєного солдата.

—   Ось вона й сама, красунечка! — сказав Соліков­ський.— Не встигла? Ай-я-яй...— сказав він, кинувши оком на її струнку постать у пальті і в цій спадаючій хустці.

—   Голубчики! Рідні мої! — заголосила мати, намагаю­чись підвестися з постелі. Уля враз гнівно блиснула на неї очима, і мати затнулася й замовкла. Нижня щелепа в неї тремтіла.

Почався обшук. Батько поткнувся в двері, та солдат його не пустив.

Тим часом трус провадили і в Анатолія. Обшукував слідчий Кулешов.

Анатолій стояв посеред кімнати в розхристанім паль­ті, без шапки, німецький солдат тримав його ззаду за ру­ки. Поліцай наступав на Таїсію Прокопівну й кричав:

—   Давай вірьовку, тобі кажуть!

Таїсія Прокопівна, ставна, червона від гніву, кричала:

—   Очамрів ти,— щоб я дала тобі вірьовку рідного си­на в'язати?

—   Дай йому вірьовку, мамо, щоб він не верещав,— говорив Анатолій, роздимаючи ніздрі,— їх же шестеро, як же їм вести одного незв'язаного?..

Таїсія Прокопівна заплакала, вийшла в сіни й шпурну­ла мотузок до синових ніг.

Улю вкинули в ту велику загальну камеру, де сиділи Марина з маленьким сином, Марія Андріївна Борц, Фе-ня — сестра Тюленіна, а з молодогвардійців — Аня Соло­ва з п'ятірки Стаховича, білява, пухка, повногруда дівчи­на, яку вже так побили, що вона ледве могла лежа­ти. Камеру звільнили від сторонніх, і протягом дня вона заповнилась дівчатами з Первомайки. Серед них були Майя Пегліванова, Саша Бондарева, Шура Дубровіна, сес­три Іваніхіни — Ліля, Тоня — та інші...

Не було ні нар, ні койок, дівчата й жінки сідали та лягали на підлозі. Камера так захрясла людьми, що поча­ла відтаювати, й зі стелі весь час капало.

Сусідню, теж чималу камеру, судячи з усього, відвели для хлопців. Туди весь час приводили арештованих. Уля стала вистукувати: «Хто там сидить?» Звідти відповіли: «Хто питає?» Уля назвала себе. їй відповідав Анатолій. В сусідній камері сиділа більшість хлоп'ят-первомайців: Віктор Петров, Боря Главан, Рагозін, Женя Шепелєв, брат Саші Бондаревої — Вася,— їх арештували разом. Коли вже так трапилось, дівчатам стало все-таки тепліше від того, що хлопці з Первомайки сидять поряд.

—   Я дуже боюсь катувань,— щиро призналась Тоня Іваніхіна із своїми дитячими крупними рисами обличчя й довгими ногами,— я, звичайно, вмру — нічого не скажу, а тільки я дуже боюсь...

—   Боятись не треба: наші близько, а може, ми ще влаштуємо втечу! — сказала Саша Бондарева.

—   Дівчатка, ви зовсім не знаєте діалектики...— почала була Майя, і, хоч як тяжко було в усіх на душі, всі раптом засміялись: так трудно було уявити, що такі слова можна вимовляти в тюрмі.— Звичайно! До всякого- болю можна притерпітись! — говорила, не розгубившись, Майя.

Надвечір у тюрмі стало тихше. В камері світилась під стелею тьмяна електрична лампочка, обснована дротом, кутки камери лежали в пітьмі. Інколи долинав який-небудь далекий окрик німецькою мовою і хтось пробі­гав повз камеру. Іноді кілька пар ніг, грюкаючи, прохо­дили по коридору, і чути було брязкання зброї. Одного разу всі вони скочили, бо долинув жахливий звірячий крик,— кричав чоловік, і від цього було особливо страшно.

Уля простукала в стінку до хлопців:

«Це не з вашої камери?»

Звідти відповіли:

«Ні, це у великих...» Так вони, за внутрішнім кодом, називали дорослих підпільників.

Дівчата самі почули, як повели з сусідньої камери. І зразу ж стало чути стукання:

«Уля... Уля...»

Вона обізвалась.

«Говорить Віктор... Толю повели...»

Уля раптом виразно побачила перед собою обличчя Анатолія, його завжди серйозні очі, і здригнулась, уявив­ши собі, що його жде. Але тут клацнув ключ у замку, две­рі їхньої камери відчинилась, і розв'язний голос по­кликав:

—  Громова!..

От що лишилося в її пам'яті... Який час вона стояла в приймальні Соліковського. В кабінеті когось били. У при­ймальні на дивані сиділа жінка Соліковського з накруче­ним блідо-русявим клоччяним волоссям, з вузликом у ру­ці, і, позіхаючи, дожидала чоловіка. А поряд сиділа маленька дівчинка з таким же клоччяним волоссям та сон­ними очима і їла пиріжок з яблучною начинкою. Двері відчинились, і з кабінету вивели Ваню Земнухова з не­впізнанно спухлим обличчям. Він сливе наштовхнувся на Улю, і вона мало не скрикнула.

Потім вона разом із Соліковським стояла перед майстером Брюкнером, і той, либонь, уже не вперше, цілком байдуже поставив їй якесь запитання. І Шурка Рейбанд, з яким вона танцювала в клубі перед війною і який нама­гався залицятись до неї, тепер, удаючи, наче її зовсім не знає, переклав їй це запитання. Та вона не дочула, що він їй переклав, бо, ще будучи на   волі,   приготувала  те,   що вона скаже, коли її арештують. І вона з  холодним   вира­зом обличчя сказала це:

—   Я не буду відповідати на запитання, бо не визнаю за вами права судити мене. Робіть зі мною що хочете, але ви од мене більш нічого не почуєте...

І майстер Брюкнер, який за ці дні, мабуть, багато ра­зів чув подібні фрази, не розсердився, а ворухнув паль­цями й сказав:

—  До Фенбонга!..

Жахливий був не біль від катувань,— вона могла знес­ти будь-який біль, навіть не пам'ятала, як били її,— жах­ливо було, коли вони кинулись її роздягати і вона, щоб уникнути їхніх рук, змушена була сама роздягтись перед ними...

Коли її вели назад до камери, назустріч їй пронесли на руках Анатолія Попова з закинутою назад світлою го­ловою та з руками, що звісилися до підлоги; з куточка його рота цівкою текла кров.

Уля все-таки пам'ятала, що вона повинна володіти со­бою, коли ввійде в камеру, і, може, це їй пощастило зро­бити. Вона вступила в камеру, а поліцай, що супрово­див її, крикнув:

—   Іваніхіна Антоніна!..

Уля розминулася в дверях із Тонею, що глянула на неї лагідними, повними жаху очима, і двері за Улею зачини­лись. Але в цю мить на всю тюрму прозвучав пронизли­вий дитячий крик, не Тонин, а просто якоїсь дівчинки.

—   Вони взяли мою молодшу! — скрикнула Марія Андріївна. Вона, як тигриця, кинулась на двері, й стала битися в них, і кричати: — Люсю!.. Вони схопили тебе, маленьку! Пустіть! Пустіть!..

Малий синок Марини прокинувся й заплакав.